Geum.ru

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материалаДокументы

Содержание


Деякі спірні моменти визначення віку суб’єкта злочину у кваліфікованих складах
Деякі проблеми кваліфікації катування, яке спричинило смерть
О понятии нераскрытого преступления
Подобный материал:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   39

ДЕЯКІ СПІРНІ МОМЕНТИ ВИЗНАЧЕННЯ ВІКУ СУБ’ЄКТА ЗЛОЧИНУ У КВАЛІФІКОВАНИХ СКЛАДАХ

А.В. Плотнікова


Сучасні наукові уявлення про ключову фігуру злочину – його суб’єкта, базуються, в цілому, на здобутках минулого. Ще донедавна проблемі суб’єкта в науковій літературі майже не приділялася увага. Проте сьогодні наукова думка знову спрямовує свій погляд на «автора» злочину, що зумовлено, зокрема, прогресивними поглядами на суб’єкт, як на людину. Така зміна вектору уваги науковців є своєчасною і слушною, оскільки наближення до істини в процесі вивчення фундаментальних положень кримінального права України в перспективі сприятиме не тільки теоретичним здобуткам, але й матиме суттєве практичне значення. Ще А.Н. Трайнін відмічав, що де немає осудної особи, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, там немає і самого питання про кримінальну відповідальність і склад злочину [2, С. 213].

Сьогодні з’явилися нові погляди на суб’єкт злочину, які детермінують необхідність його подальшого наукового вивчення і уточнення. Сказане стосується, перш за все, можливості і доцільності встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб, а також перегляду усталених положень щодо віку та осудності суб’єкта злочину.

Наступне викладення присвячене спірним моментам визначення віку суб’єкта злочину, які видаються нам актуальними.

Варто зауважити, що не зважаючи на зафіксований законодавцем у ст. 22 КК України вік суб’єкта, в деяких випадках правозастосовник все ж таки змушений звертатися до роз’яснень з означеного приводу.

Обмежений обсяг публікації вимагає залишення поза розглядом низки статей чинного КК України, при застосуванні яких виникає необхідність інтерпретації віку суб’єкта злочину. Однак, для ілюстрації існуючої проблеми, достатньо буде зосередити увагу на статтях 302, 303 КК України.

Так, суб’єктом злочину за ч. 1, 2 ст. 302 та ч. 1, 2 ст. 303 КК України є особа, що досягла 16 років. Проте, кваліфіковані види цих злочинів встановлюють відповідальність за перераховані у диспозиціях статей види діяльності, вчинені щодо неповнолітнього і малолітнього. Відповідь на питання щодо віку суб’єкта таких злочинів у КК України відсутня. Якщо виходити з загального правила, у тих випадках, коли вік не вказаний законодавцем в ст. 22 КК України, він є загальним (звісно, якщо не йдеться про злочини, суб’єктом яких можуть бути лише певні особи). Однак такий висновок суперечить як логіці, так і практичному тлумаченню цієї норми. В п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 27.02.2004 р. «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» (далі – Постанова) зауважується, що відповідальність дорослих осіб за втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність встановлена не тільки ст. 304 КК України, а й іншими статтями КК, які є щодо неї спеціальними нормами. В п. 4 цієї ж Постанови вказано, що кримінальній відповідальності за втягнення неповнолітнього у злочинну чи іншу антигромадську діяльність можуть бути піддані особи, які на час вчинення цих дій досягли вісімнадцятирічного віку [1].

Наведене роз’яснення зумовлює необхідність у випадку існування такої кваліфікуючої ознаки, як залучення неповнолітнього та малолітнього, з’ясовувати вік суб’єкта, користуючись не зовсім вдалою редакцією щодо цього питання Постанови.

Але ігнорувати той факт, що диспозиція статей, які досліджуються, передбачає не лише втягнення неповнолітніх у той чи інший різновид діяльності, але й інші дії, зокрема, сутенерство, не можна. Викладене свідчить про неочевидність віку кримінальної відповідальності у досліджуваних кваліфікованих видах злочинів.

В національному законодавстві існує традиція не виділяти в окремих статтях закону вік суб’єкта кримінальної відповідальності. Але є й інший досвід в зарубіжних державах, зокрема, в Російській Федерації.

На наш погляд, в означених випадках така вказівка не була б зайвою, оскільки своїм існуванням закріпила б вік суб’єкта і полегшила правозастосування. З огляду на це, вважаємо, що законодавцю слід закріпити вказівку на повноліття суб’єктів, що вчинили злочини, передбачені вищевказаними статтями для запобігання розбіжностей в його тлумаченні різними правозастосовниками. В цьому випадку суб’єкт характеризується як загальний, але з додатковою ознакою (підвищеним віком кримінальної відповідальності). На підставі викладеного вище зазначену кваліфікуючу ознаку пропонується викласти у законі наступним чином: «із залученням неповнолітньої особи особою, яка досягла 18 років».

В період побудови правової держави втілення результатів сучасних наукових розвідок, зокрема, у дослідження суб’єкту злочинів, видається вчасним та перспективним напрямком поліпшення законодавства у сфері протидії злочинності.

Література:
  1. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність ” від 27 лютого 2004р. № 2. – Режим доступу: da.gov..ua/. – Заголовок з екрану.
  2. Трайнин А.Н. Состав преступления по советскому уголовному праву. – М.: Юрид. лит, 1951. – С. 213.



ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ КАТУВАННЯ, ЯКЕ СПРИЧИНИЛО СМЕРТЬ

Ю.О. Поліщук


1. Одним із найважливіших завдань правової держави є підвищення ефективності діяльності державних органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю, та запобігання порушенням прав та свобод людини з боку цих же органів. В першу чергу це забезпечується шляхом правильного застосування норм кримінального законодавства.

Найскладнішим видом правозастосування в галузі кримінального права є кваліфікація злочинів. Жодна інша правозастосовча діяльність не вимагає врахування такої кількості конкретних обставин, що характеризують вчинене діяння, такого досконалого знання законодавства та слідчо-прокурорської і судової практики. Тому саме в цій галузі кримінально-правової практики виникає найбільша кількість помилок та неузгодженостей. Виникають вони й при кваліфікації такого злочину, як катування, відповідальність за яке передбачено ст. 127 КК України.

2. Жорстоке поводження з людиною, і, зокрема, катування, є дуже давньою, однак, на жаль, і дотепер актуальною проблемою людства, відомою й у нашій державі. Особливу, підвищену небезпечність мають випадки вчинення катування, що спричиняють смерть потерпілої особи. Законодавча активність щодо внесення змін до ст. 127 КК України в частині, що нас цікавить, а також недостатня увага до кримінально-правової характеристики катування з боку науковців (так, проблеми кваліфікації катування, що спричинило смерть, розглядалися вітчизняними дослідниками в основному на рівні науково-практичних коментарів до ст. 127 КК), а також нетотожні рішення, які ухвалювалися в судовій і слідчій практиці у відносно подібних ситуаціях при кваліфікації злочинів, пов’язаних з катуванням, свідчать про актуальність даної проблеми для теоретичних і практичних потреб.

3. Чинний КК в нормі, що встановлює відповідальність за катування, не передбачає ані серед основних, ані серед кваліфікуючих ознак цього злочину такого наслідку, як смерть потерпілого. Для правильної кримінально-правової оцінки (а тому і кримінальної відповідальності) злочину важливо визначити, за якою статтею (якими статтями) Особливої частини КК підлягає кваліфікації катування, що заподіяло смерть. Наприклад, це стосується випадків, коли умисел суб’єкта спрямований лише на отримання від особи будь-якої інформації, свідчень, шляхом заподіяння їй сильного фізичного болю або фізичних чи моральних страждань (катувань), але від таких насильницьких дій потерпілий помер.

Рішення проблеми передусім залежить від суб’єктивного ставлення винного. Якщо доведено, що у особи не було умислу на заподіяння смерті, то такі діяння слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – ч. 1 ст. 127 КК і додатково за нормою, що передбачає вбивство через необережність (ст. 119 КК України). Якщо суб’єктом такого катування є службова особа, то вчинене кваліфікується за ч. 2 ст. 127 та ст. 119 КК України. Такий висновок ґрунтується на положеннях теорії кваліфікації злочинів. Згідно окремих правил кваліфікації злочинів при фактичному посяганні на два об'єкти (або більше), коли умисел винної особи був спрямований на заподіяння шкоди тільки одному з них, вчинене слід кваліфікувати як закінчений умисний злочин відповідно до спрямованості умислу, а якщо винна особа повинна була і могла передбачати можливість заподіяння шкоди іншому об'єкту, то її діяння слід кваліфікувати ще й як необережний злочин, яким потерпілому фактично заподіяна шкода 1, с.288.

У випадку ж, коли катування є способом (стадією) вчинення умисного вбивства, то вчинене слід кваліфікувати за ст. 115 КК України як умисне вбивство. Якщо умисел винної особи був спрямований на заподіяння смерті потерпілому шляхом заподіяння сильного фізичного болю або фізичних чи моральних страждань (катувань), такі дії потребують кваліфікації не за ст. 127, а за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК України, тобто умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю 2, п.8. Така кваліфікація злочину і способу його вчинення здійснюється за правилом: діяння, при якому певні дії (бездіяльність) є способом, складовою частиною (проміжною стадією, етапом) об'єктивної сторони іншого, більш тяжкого злочину, кваліфікується як один злочин, за нормою, яка передбачає склад більш тяжкого злочину 1, с.302; 3, с.45.

Якщо ж службова особа (наприклад, працівник правоохоронного органу) катувала потерпілого (наносила ушкодження гостроколючими предметами, виривала волосся, заподіювала опіки тощо) з метою отримання від нього зізнання у вчинені злочину, а потім з метою приховати цей злочин скоїла вбивство, то таке діяння слід кваліфікувати за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК (умисне вбивство з метою приховати інший злочин) та за ч. 2 ст. 127 КК України 2, п.13. У тому випадку, якщо суб’єкт злочину є загальним, то відповідальність настає за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК і за ч. 1 ст. 127 КК.

У випадках вчинення катування, при якому потерпілому заподіюються тяжкі тілесні ушкодження, які спричиняють смерть, при чому суб’єктивне ставлення особи до настання смерті характеризується необережністю, діяння слід кваліфікувати за ст. 127 КК та ч. 2 ст. 121 КК України (умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого) без застосування при цьому ст. 119 чи ст. 115 КК.

Література:

1. Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика [Текст]/ Л.Д. Гаухман.– М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2001.–316 с.

2. Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи [Текст]: постанова Пленуму Верховного Суду України від 07.02.2003 № 2 // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1972-2005): – Х.: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2005.– 624 с.

3. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів [Текст]: навч. посібник / М.Й. Коржанський.– Видання 2-ге. – К.: Атіка, 2002.– 640 с.


О ПОНЯТИИ НЕРАСКРЫТОГО ПРЕСТУПЛЕНИЯ

В.В. Польщиков


Проблема нераскрытых преступлений и особенно убийств является чрезвычайно острой в социальном плане: без раскрытия преступлений не может быть возмещен ущерб гражданам и государству; безнаказанность влечет совершение новых преступлений; не выполняются задачи уголовного судопроизводства в целом.

В ст. 2 УПК Украины сформулировано в качестве одной из основных задач уголовного судопроизводства - быстрое и полное раскрытие преступлений. В законах « О милиции» (ст.2), «О службе безопасности Украины» (ст.2) также среди основных задач этих органов указано выявление и раскрытие преступлений». В ст.4 УПК Украины прямо предусмотрена обязанность суда, прокурора, следователя и органа дознания «принять все предусмотренные законом меры к установлению события преступления, лиц, виновных в совершении преступления, и к их наказанию». В криминалистической литературе также до настоящего времени отсутствует понятие нераскрытого преступления и соответственно понятие нераскрытого убийства. Показатели же раскрытия преступлений имеют существенное значение в оценке работы правоохранительных органов в борьбе с преступностью и по ее предупреждению. Для того, чтобы иметь достоверную и объективную статистику нераскрытых преступлений, прежде всего, необходимо определить критерии оценки раскрытого преступления, а также понятия «нераскрытое преступление» и «нераскрытое убийство».

На наш взгляд для определения понятия неракрытого преступления необходимо определить, с какого же процессуального момента преступление можно считать раскрытым. При этом возникают два вопроса: первый - какой результат согласно указаниям закона должен быть достигнут, чтобы можно было считать преступление раскрытым и когда оно нераскрыто и, второй - в какой стадии уголовного судопроизводства и какими средствами этого можно достичь.

На первый вопрос можно дать четкий ответ, основываясь на тексте закона. В уголовно-процессуальном смысле преступление может считаться раскрытым, когда в результате принятия всех необходимых мер установлены событие преступления, лицо, его совершившее, и данные, необходимые для наказания виновного.

Понятие «событие преступления» определено в ст.64 УПК Украины как «время, место, способ и другие обстоятельства совершения преступления». Это конкретное перечисление элементов события преступления означает, что необходимо досконально выяснить всю совокупность совершенных преступником действий, которые привели к наступлению преступного результата, и все другие обстоятельства, характеризующие обстановку совершения преступления. Установление события преступления окажется неполным, если не будут выявлены лица, виновные в совершении преступления, мотив преступления, общественная опасность содеянного, а также характер и размер ущерба, причиненного преступлением, обстоятельства, влияющие на степень, характер ответственности, а также иные обстоятельства характеризующие личность обвиняемого. Законодатель, обязывая соответствующие органы обеспечить наказание преступников, не может игнорировать необходимость выяснения всех обстоятельств, которые надлежит учитывать при решении вопроса о справедливом, обоснованном наказании виновных. Как известно, ст.23 УПК Украины включает в предмет доказывания по уголовному делу причины и условия, способствовавшие совершению преступления, поскольку определение справедливого наказания без такого учета невозможно.

Возникает вопрос, в какой же стадии уголовного судопроизводства и какими средствами достигается раскрытие преступления? Так как речь идет об уголовно-процессуальном понятии раскрытия преступления, естественно доказывание выше названных обстоятельств производится процессуальными средствами. При этом нельзя забывать, что лишь суду в конечном счете принадлежит право считать доказанными определенные обстоятельства, как устанавливающие событие преступления, так и определяющие виновность лиц, его совершивших. Только при решении судом вопроса о наказании виновных можно выяснить, были ли приняты все необходимые меры, обеспечивающие возможность раскрытия преступления. Из сказанного вытекает, что под раскрытием преступления в уголовно-процессуальном смысле следует понимать установление всех обстоятельств, входящих в предмет доказывания по уголовному делу, и окончательно вопрос о раскрытии преступления решается судом при вынесении приговора. Если суд постановляет оправдательный приговор за недоказанностью участия подсудимого в совершении преступления лицо, совершившее это преступление, остается невыясненным, суд в соответствии с ч.5 ст.327 УПК Украины, выносит определение о направлении дела прокурору для принятия мер к установлению лица, виновного в совершении этого преступления. Это означает, что преступление следует считать нераскрытым.

Таким образом, раскрытым считается преступление, уголовное дело по которому окончено расследованием и по нему принято одно из следующих решений:

а) прокурором утверждено обвинительное заключение и уголовное дело направлено в суд в порядке ст.232 УПК Украины;

б) лицо, которое совершило преступление, установлено, но с согласия прокурора на основании статей 7-2,8,9,10 УПК Украины уголовное дело направлено в суд для решения вопроса об освобождении этого лица от криминальной ответственности в связи с действенным раскаянием, за примирением обвиняемого и потерпевшего, с применением к несовершеннолетнему принудительных мер воспитательного характера, с передачей лица на поруки;

в) лицо, которое совершило преступление, установлено и имеется достаточно доказательств, которые указывают на совершение преступления этим лицом, но уголовное дело в отношении этого лица направлено в суд для решения вопроса об освобождении от уголовной ответственности согласно п.4 ст.6, 11-1 УПК Украины, вследствии акта амнистии, если он освобождает от ответственности за совершенное деяние или в связи с окончанием сроков давности;

г) уголовное дело с согласия прокурора направлено в суд для решения вопроса об освобождении лица от уголовной ответственности на основании ст.7 УПК Украины в следствии изменения обстановки;

д) уголовное дело закрыто на основании п.8 ст.6 УПК Украины в отношении умершего обвиняемого;

е) прокурором составлено обвинительное заключение и уголовное дело направлено в суд в соответствии со ст.430 УПК Украины.

Соответственно нераскрытым является преступление, уголовное дело по которому приостановлено по п.1 ст.206 (ст.207), п.3 ст.206 (ст.209) УПК Украины. К числу нераскрытых учитываются преступления, дела по которым впервые приостановлены в данном отчетном периоде, независимо от времени возбуждения уголовных дел и времени регистрации данных преступлений.


МІСЦЕ ТА ЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ НОРМ, ЯКИМИ РЕГЛАМЕНТОВАНО ПРОВАДЖЕННЯ В СПРАВАХ ПРО ЗЛОЧИНИ ДІТЕЙ, В СТРУКТУРІ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

В.В. Романюк


Питання забезпечення прав та законних інтересів дитини, у тому числі і в сфері кримінального судочинства, завжди знаходилися в центрі уваги науковців та практиків. Але, не дивлячись на велику увагу до цієї тематики, низка моментів теоретичного та практичного характеру, що стосуються вказаних питань, залишається не до кінця вирішеною. У той же час, розслідування та вирішення кримінальних справ про злочини та суспільно небезпечні діяння дітей, маючи власну специфіку, є особливим провадженням в кримінальному судочинстві України, яке передбачене окремим розділом восьмим та главою тридцять шостою КПК України. Така характеристика вказаних норм КПК України вимагає комплексного вирішення питання, яке пов’язано із визначенням місця статей цього розділу в загальній структурі вказаного нормативно-правового акту, а також з’ясування тієї ролі, яку вони виконують в механізмі правового регулювання кримінально-процесуальних відносин, що виникають у зв’язку із провадженням у справах про злочини та суспільно небезпечні діяння дітей. І ці аспекти, на наш погляд, є доволі актуальними щодо подальшого вдосконалення забезпечення прав та законних інтересів дитини в сфері кримінального судочинства.

Розгляд першого питання попри все пов’язується з із визначенням характеру структури КПК України, як певного системного утворення, яке регулює ті суспільні відносини, що виникають у зв’язку із провадженням у кримінальних справах. Звернемо увагу, що в структурі КПК України умовно можна виділити загальну (розділ перший) та особливу (розділи з другого по восьмий) частини, де кожна з них має відповідне значення. Звернемо увагу, що в особливій частині, у відповідних її розділах та главах, знаходить своє безпосереднє закріплення умови та порядок дій суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності під час провадження у кримінальних справах. Це проявляється як у встановленні черговості розташування відповідних глав, розділів, статей в межах особливої частини КПК України, так і в наявності системно-структурних зв'язках між його нормами, що в сукупності забезпечує системний та цілеспрямований вплив при регулюванні відповідних кримінально-процесуальних відносин, в межах яких реалізуються ті чи інші права, свободи та законні інтереси особи.

Включення відповідних глав, розділів, статей до КПК України, визначення їх місця, на наш погляд, пов’язано із визнанням значимості певних суспільних відносин та необхідності їх регулювання кримінально-процесуальними нормами за для виконання його завдань, де на першому місці стоїть завдання з охорони прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, у тому числі і дитини.

Отже, що стосується виявлення місця кримінально-процесуальних норм, якими регламентовано провадження в справах про злочини дітей, в структурі КПК України, то можна відмітити, що це обумовлено: участю дітей (неповнолітніх), яким притаманні істотні фізіологічні, психологічні та розумові особливості, в провадженні у кримінальних справах; певною специфікою тих кримінально-процесуальних відносин, що виникають за їх участю; визнанням цієї специфіки та необхідності її врахування за рахунок відображення цього аспекту в кримінально-процесуальних нормах; використанням засобів юридичної техніки щодо впорядкування у певну структурно-логічну єдність масиву норм КПК України.

Друге питання ми пов’язали із з’ясування тієї ролі, яку вказані норми виконують в механізмі правового регулювання кримінально-процесуальних відносин, що виникають у зв’язку із провадженням у справах про злочини та суспільно небезпечні діяння дітей. Воно, як ми вважаємо, також за своєю сутністю ґрунтується на певних особливостях участі дітей в тих чи інших правовідносинах, що особливо стосується сфери кримінального судочинства, враховуючи доволі специфічний правовий режим, в якому здійснюється кримінально-процесуальна діяльність.

Тому є всі підстави вести мову про те, що врахування специфіки вказаних учасників кримінально-процесуальної діяльності має відповідне призначення. На наш погляд, воно характеризується попри все тим особливим відношенням, яке, як правило, існує в будь-якому державно-організованому суспільстві щодо дитини, і що не може не знайти свого належного відображення в праві, у тому числі і кримінально-процесуальному та відповідному законодавстві. І це призначення, роль, яку норми розділу восьмого КПК України виконують в механізмі правового регулювання кримінально-процесуальних відносин, що виникають у зв’язку із провадженням у справах про злочини та суспільно небезпечні діяння дітей, полягає попри все в забезпеченні, гарантуванні їх прав, свобод та законних інтересів. Причому слід вести мову, що це забезпечення та гарантування повинно стосуватися не тільки прав та законних інтересів дитини в кримінальному судочинстві, а взагалі всього змісту її правового статусу як людини – найвищої соціальної цінності нашої держави.

Підсумовуючи наведене, можна відмітити, що визначення місця норм глави восьмої в системі чинного КПК України, з’ясування її правової сутності та значення її статей має не тільки суто теоретичне, а й практичне значення під час як законотворчого процесу, так і правозастосовчої діяльності, що на меті повинно мати «якнайкраще забезпечення інтересів дитини» (ст. 3 Конвенції про права дитини).

Також слід відмітити, що подальшого дослідження потребують питання системи та структури КПК України, повноти відображення в ньому особливостей участі дитини в кримінально-процесуальних відносинах та процесуальної форми їх опосередкування, змісту процесуального статусу дитини, а також відповідності цих аспектів існуючим міжнародно-правовим стандартам.