Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ПРИРОДНЕ ПРАВО ЯК ЦІННІСНЕ ЯВИЩЕ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА І ВАЖЛИВА СКЛАДОВА СТАНОВЛЕННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
І.В. Воронова
В умовах реального громадянського суспільства ідеї, принципи, цінності природного права знаходять своє практичне втілення, оскільки вони безпосередньо орієнтовані інтересам, потребам, намаганням особистості, яка визнана найвищою соціальною цінністю. Громадянське суспільство виступає своєрідним «наймитом» людини й громадянина, а тому сприймає вимоги природного права як ціннісний інструмент, що позитивно впливає на юридичну дійсність.
Тому трактування права лише як системи загальнообов'язкових правил поведінки (юридичних норм), які встановлює (санкціонує) держава, є не що інше, як позитивне право, призначене в першу чергу для відбиття інтересів самої держави і його елітних структур. У відриві від ідей і принципів природного права позитивне право не може розглядатися в якості пріоритетної регулятивної цінності, що впливає на формування основ правової державності, оскільки не здатне достатньо сприяти забезпеченню й охороні основних прав і свобод людини.
Право, законодавство, що творяться державою, знаходять загальне визнання й високий авторитет лише на засадах акумуляції всіх необхідних цінностей природного права. А держава, що заохочує подібне збагачення потенціалу позитивного права, виходить поступово на параметри правової державності.
Становлення реального громадянського суспільства як наслідок остаточного звільнення від стереотипів тоталітаризму, не може опиратися винятково на позитивне право. Воно у вирішальній мірі робить ставку на цінності природного права, що виступає надійним критерієм, необхідним способом перевірки «на міцність» діючих у суспільстві законів і норм позитивного права. Відхилення останніх від адресованих кожному члену громадянського суспільства цінностей природного права свідчення не лише ігнорування пріоритетних інтересів особистості, але й відсутності тих реальних механізмів, завдяки яким здійснюється процес формування правової держави. Природне право об'єктивно лежить в основі того громадського порядку, що найбільшою мірою відповідає вищим інтересам більшості членів громадянського суспільства. Неминущі цінності природного права не піддаються сваволі влади, суб'єктивній думці посадових осіб, впливу всіх тих життєвих чинників, що суперечать природній сутності людського буття.
Природне право моделює найбільш справедливий і по можливості ідеальний порядок функціонування життєдіяльності людей, визнання й використання якого стають умовою гідного й вільного існування кожного члена суспільства. Усяке применшення ролі й призначення природного права негайно вносить елементи протистояння між справжніми правовими цінностями, з одного боку, і реальним становищем значної частини членів суспільства, - з іншого. А це веде до серйозної дисгармонії у процесах розвитку громадянського суспільства й формування правової держави, що залишає пріоритетними передумови «насичення» системи позитивного права всіма необхідними цінностями природного права.
У громадянському суспільстві, що демократично розвивається, природне право поступово, малопомітно просуває свій ціннісний потенціал у зміст позитивного права, конкретних законів і юридичних норм. Будучи специфічним станом громадянського суспільства, сутнісним компонентом життєдіяльності людей, природне право не розчиняється у системі позитивного права, воно лише привносить свій ціннісний потенціал у механізми правового регулювання багатогранних суспільних відносин, продовжуючи займати свою самостійну нішу в соціумі. Але практичне призначення природного права виявляє себе лише у взаємодії з позитивним правом.
Право у вигляді системи встановлених державою законів (юридичних норм) і право по природі (природне право) у процесі взаємодії, взаємозумовленості утворять розуміння права як соціальної цінності, потужного засобу впливу на свідомість, мислення, поведінку членів суспільства. Таке право органічно визначає надійний фундамент для становлення, розвитку й функціонування громадянського суспільства і правової держави.
У суспільстві, що взяло курс на демократичні перетворення, протиставлення природного права позитивному праву поступово втрачає свою гостроту. Навпроти, налагоджуються конкретні форми спільного додатку їхніх потенціалів. Природне право є осередком тих цінностей, що «просочують і збагачують» закони і норми позитивного права. По мірі розвитку суспільного прогресу й демократизації життя суспільства позитивне право значною мірою наповнюється ідеями й цінностями природного права, що виглядає логічним і послідовним. Члени громадянського суспільства як розумні, ініціативні, творчі особи, висувають і підтримують, насамперед, ті правові ідеї, принципи, норми, що визнають, закріплюють, охороняють їхні життєво важливі інтереси й потреби.
Таким чином, природне право виступає своєрідною сполучною ланкою у просуванні життєдіяльності людей від громадянського суспільства до правової держави і тим самим - до реального забезпечення їхніх сутнісних прав і свобод.
«ЗАКОН КАНОБА» – ВИДАТНА ПАМ’ЯТКА ФІНАНСОВОГО ПРАВА ОЛЬВІЇ ІV СТ. ДО Н.Е.
О.А. Гавриленко
Вже здавна в античних полісах Північного Причорномор’я, що розташовувалися на території півдня сучасної України, розпочинається карбування власної монети та закладаються правові основи грошового обігу та розрахунків. Як самостійні держави Ольвія, Херсонес, Тіра здійснювали зовнішньоторговельні та інші економічні зв’язки із зарубіжними країнами. З цією метою, ймовірно, найвищими державними органами полісу визначалися режим здійснення валютних операцій на території держави, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів та окремих магістратів в регулюванні валютних операцій, права та обов’язки суб’єктів валютних відносин. Такий режим встановлювався за допомогою валютно-правових норм, які зазвичай виступають основою правового регулювання валютних відносин. Вже у стародавній час вони мали характерні для всіх фінансово-правових норм ознаки: державно-владний характер, імперативність і категоричність приписів.
Однією з найяскравіших пам’яток фінансового права північнопричорноморських полісів античного часу, у якій, зокрема, містяться норми, якими встановлюються правові засади валютного регулювання, є ольвійський закон про грошовий обіг та валютні операції (поч. IV ст. до н.е.), прийнятий за пропозицією Каноба, сина Трасидаманта. Він визначав умови в’їзду до Борисфену (Ольвійського полісу). На території останнього усі суб’єкти валютних відносин – фізичні особи зобов’язувалися використовувати в процесі торгівлі лише ольвійські монети: «продавати ж та купувати все на міські гроші, на мідь і срібло ольвіопольське» [1, № 24]. Отже, умови купівлі-продажу іноземної валюти для резидентів (осіб, постійно проживаючих на території держави) та нерезидентів були однаковими. Подібні норми існували й в інших державах античного світу. Як приклад, можна згадати афінський закон Клеарха (бл. 420 р. до н.е.). Таким чином, закон Каноба ще раз яскраво ілюструє близькість ольвійської системи права до систем права інших держав еллінського світу.
Параграфом другим закону визначався єдиний пункт обміну (купівлі-продажу) іноземних монет на місцеві – «на камені в екклесіастерії», тобто на підвищенні, з якого виголошувалися промови під час народних зборів. Обмін іноземних монет на ольвійські відповідно до ст. 5 закону звільнявся від оподаткування («Мита ніякого не стягувати ні за чеканне золото, ні за чеканне срібло ні з продавця, ні з покупця…»), а ввезення та вивезення будь-яких монет проголошувалося відкритим (ст. 1).
Декрет також встановлював обмінний курс «міжнародної валюти» –найпоширеніших у той час на території Причорномор’я монет – статерів міста Кізік [2, с. 81], що знаходилося на південному узбережжі Мармурового моря: «золото продавати та купувати по ...[вісім] з половиною статерів за статер кізікський, не дешевше і не дорожче, а всіляке інше чеканне золото та чеканне срібло купувати (так), як переконають один одного» [3, с. 11]. Обмінні функції здійснювали міняли-трапезити. М.В. Скржинська вважає, що вони «обмінювали гроші різних держав на монети свого полісу та перевіряли їхню якість; вони виконували також роль позикодавців, зберігачів вкладів та посередників під час укладення угод при різного роду платежах» [4, с. 165].
Оцінюючи загальний зміст закону Каноба за його сутністю П.Й. Каришковський цілком слушно зауважує, що його найсуттєвішим моментом є постанова, що зобов’язувала здійснювати всі акти купівлі-продажу на місцеві гроші. При цьому точно визначено міру покарання для порушників у вигляді конфіскації і роз’яснено порядок її застосування (ст. 3) [3, с. 15]. Усі інші статті закону лише уточнювали спосіб реалізації цієї головної частини.
Як зазначалося, у випадках виявлення порушень в якості покарання застосовувалася конфіскація валютних цінностей, що були предметом незаконної валютної операції. При цьому виникає питання про долю інших предметів незаконної валютної операції, які не є валютними цінностями, тобто питання про те, чи могло бути конфісковане майно (будинок, речі господарсько-побутового призначення, одяг тощо), вартість якого оплачувалася іноземною валютою, або ольвійська валюта, за яку куплені валютні цінності? Ймовірно, що вони також підлягали конфіскації: «Хто ж продасть або купить в іншому місці буде позбавлений: продавець – срібла, що продавав, а покупець – ціни, за яку купив», – встановлюється нормою закону [1, № 24].
Отже, законом Каноба визначався статус ольвійської валюти, як єдиного законного засобу розрахунків на території держави, встановлювалися загальні принципи валютного регулювання, як-то: місце розташування «установ кредитно-фінансового характеру», права та обов’язки суб’єктів валютних відносин, відповідальність за порушення валютного законодавства та функції органів валютного контролю при здійсненні валютних операцій тощо. Прийняття ольвіополітами такого закону, вочевидь, зумовлювалося прагненням значного, чітко усвідомлюючого свої потреби та свій суверенітет полісу зміцнити, упорядкувати правовий режим внутрішньої торгівлі, грошового обігу та здійснення операцій з валютою. Попри певну примітивність фінансових відносин, рівень розвитку державних органів ольвіополітів, на які покладалися функції валютного регулювання, відповідав рівню економіко-правового розвитку античного суспільства і, незважаючи на певні особливості, правові основи валютного регулювання в Ольвії у своїй основі були подібними до основ регулювання валютних відносин в інших полісах еллінської ойкумени.
Література:
1. Latyschev V. Inscriptiones antiquae orae septentrionalis Ponti Euxini grecae et latinae. Vol. 1. Ed. 2 / V. Latyschev. – Petropoli, 1916. – 594 р.
2. Скржинская М.В. Будни и праздники Ольвии в VI-I вв до н.э. / М.В. Скржинская. – СПб. : Алетейя, 2000. – 288 с.
3. Карышковский П.О. Монеты Ольвии. Очерк денежного обращения Северо-Западного Причерноморья в античную епоху / П.О. Карышковский. – К.: Наукова думка, 1988. – 167 с.
4. Скржинская М.В. Скифия глазами эллинов / М.В. Скржинская. – СПб.: Алетейя, 2001. – 304 с.
С.І. ЗАРУДНИЙ ПРО ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ СУДОВОЇ
РЕФОРМИ 1864 Р.
Б.Г. Головко
Сергій Іванович Зарудний - державний і громадський діяч, народився 17 березня 1821 р., у Куп’янському повіті Харківської губернії, походив із старого, збіднілого українського дворянського роду. С.І. Зарудний закінчив курс Харківського університету і одержав ступінь кандидата математичних наук. Працювати почав у Петербурзі у міністерстві юстиції. Одразу ж зацікавився вивченням зауважень судових практиків з приводу недоліків існуючого цивільного судочинства. У 1852 р. був призначений секретарем особливого комітету для створення проекту цивільного судочинства. У 1857 р., працюючи помічником статс-секретаря Державної ради, відстоював необхідність радикальної судової реформи [4,c.79]. На думку С.І.Зарудного, перш за все, необхідно було розробити головні засади цивільного судочинства і ознайомити з ними практикуючих суддів і фахівців. Аналізуючи їх зауваження, Зарудний залишався непохитним прибічником головного принципу реформи - відокремлення судової влади від адміністративної. У 1858 р. Зарудний під час закордонного відрядження написав близько десяти спеціальних досліджень з питань організації судового процесу. В цих роботах Зарудний виступав проти механічного копіювання європейських, перш за все, французьких зразків, полемізував з скептиками, яки вважали недоречним перетворення російського суду по західноєвропейському типу, аналізував проблеми діяльності касаційного суду, започаткування мирової юстиції, адвокатури, суду присяжних.
Розробка теоретичних основ скасування кріпацтва була іще однім напрямом діяльності С.І.Зарудного. Як член комісії, що працювала над організацією мирових судів, він обстоював самоврядування селянської общини. В січні 1861 р. Зарудний, перебуваючи на посаді статс-секретаря департаменту, доповідав в Державній раді положення, яки згодом були затверджені 19 лютого[1, c. 117]. Цікаво, що "селянську золоту медаль", яку отримав у той час, цінував вище за всі інші нагороди. Звільнення селян підготувало підґрунтя і судової реформи. Наслідком його діяльності стало імператорське рішення від 23 жовтня 1861 р. про створення при державній канцелярії комісії для вивчення " головних основних засад" судової реформи. В січні 1862 р. імператор видав запит щодо пропозиції державної канцелярії "про ті головні основи, безперечна гідність яких визнана в даний час наукою і досвідом європейських держав і за якими необхідно перетворювати судові частини в Російській імперії”[6, с. 54]. Фактично цей акт усунув заборону суду присяжних і інших інститутів європейського судового права і надав можливість скласти досконалий план судової реформи. Комісія, головною діючою особою якої був С.І.Зарудний, надала дуже докладні і досконалі "Пропозиції і основні положення про цивільне і кримінальне судочинство". Серед основних – повне відокремлення влади судової від законодавчої і виконавчої, незмінність суддів, самостійність адвокатури, рішення кримінальних справ судом присяжних. На підтримку члена комісії Д.П. Ровинського про заміну безсловесних станових засідателів присяжними, С.І.Зарудний представив докладний історичний нарис суду присяжних і аналіз думок за і проти, чим спростовував широко поширений погляд про несумісність суду присяжних з самодержавним ладом. [8, c.164]. "Основні Положення" були затверджені імператором 29 вересня 1862 р. С.І.Зарудний наполіг на тому, щоб вони були опубліковані для загального ознайомлення. Для створення, згідно з "Основним Положенням", проектів судових статутів утворили комісію, яка складалась з відділення цивільного судочинства, кримінального судочинства і судового устрою. Зарудний очолив відділення цивільного суду, але дуже плідно і енергійно енергією працював у всіх відділеннях і доповідав у Державній раді про результати роботи комісії [5,c.221]. Менш ніж за один рік комісія підготувала проекти судових статутів, які супроводжувалися докладними пояснювальними записками. Голова комісії В.П.Бутков 22 листопада 1864 р., надсилаючи Зарудному екземпляр тільки що надрукованих судових статутів, написав, що "перший екземпляр по праву повинен належати Сергію Івановичу, як особі, якій нова судова реформа в Росії більш інших зобов'язана своїм існуванням"[3, c.97]. Після видання судових статутів С.І. Зарудний брав участь в складанні додаткових до них узаконень і правил про введення в дію судових статутів, наполягав на одноразовому введенні статутів у всіх земських губерніях, з поступовим посиленням складу судів. Закінчуючи роботи по судовій реформі, С.І. Зарудний упорядкував дуже змістовну "Справу про перетворення судової частини в Росії" (в 74 томах) і передав декілька комплектів "Справи" в петербурзькі книгосховища і архіви. Велику послугу він надав російській науці і судовій практиці, надрукувавши в 1866 р. "Судові статути, з міркуваннями, на яких вони засновані", що стали підручником для суддів[2,c.45].
На жаль, в останні роки життя С.І.Зарудний був віддалений від практичної діяльності і займався лише науковою і літературною роботою. У 1869 р. він видав порівняльно-юридичне дослідження "Цивільне Укладення Італійського королівства і Російські Торгові закони", у 1870 г. – „Торговельні укладення Італійського королівства і Російські Торгові законы”, в 1873 р.- "Про необхідність повного видання цивільних законів 1857 р. і узгодження їх зі всіма подальшими узаконеннями". В 1879 р. зробив переклад праці Ч.Беккаріа. „Про злочини і покарання”[7, c. 123].
Отже цілком очевидно, що С.І.Зарудний був одним із передових фахівців свого часу, котрий зробив найпомітніший внесок у проведення дуже прогресивної і послідовної судової реформи. Ідеї і принципи, які він обстоював, є абсолютно сучасними і заслуговують на вивчення і повагу.
Література:
1. Джаншиев Г.А. Вопросы адвокатской дисциплины. – М., 1889.
2. Джаншиев Г.А. Зарудный и судебная реформа. – М., 1889.
3. Джаншиев Г.А. Из епохи великих реформ. – М., 1894.
4. Джаншиев Г.А. Основы судебной реформы. – М., 1891.
5. Джаншиев Г.А. Страницы из истории судебной реформы. – М., 1883 .
6. Конволют. Судебные уставы Олександра II. – С.- Пб., 1890.
7. Кони А.Ф. Главные деятели судебной реформы. – С.-Пб., 1904.
8. Отчет о 10-летней деятельности судебных учреждений Харьковского округа. - Х.,1879.
МІЖДЕРЖАВНІ СПІВТОВАРИСТВА ЯК ФАКТОР ВПЛИВУ НА ЗДІЙСНЕННЯ ВЛАДИ ВСЕРЕДИНІ ДЕРЖАВИ
Н.А. Жук
Переосмислення традиційних підходів до організації та характеру відносин між інститутами державної влади, що є актуальною за усіх часів, особливий резонанс набуває в епоху формаційних, конституційних, політичних та інших глобальних перетворень, що відбуваються у державі, під час визначення зовнішньополітичних пріоритетів, у період загострення всередині суспільства усілякого роду протиріч тощо. Не буде помилкою відзначити, що таке сьогодні має місце в Україні, і це обумовлює підвищений дослідницький інтерес до проблеми особливостей сучасного механізму реалізації фундаментального принципу здійснення державної влади у правовій демократичній державі – принципу поділу влади.
З юридичної точки зору зміст останнього втілюється, як відомо, у двох конструкціях: розподілі повноважень (компетенції) між органами державної влади, що складають гілки влади, по-перше, й у встановленні механізму взаємних стримувань і противаг між ними, по-друге. І якщо передбачений Основним законом розподіл повноважень між гілками влади надає уявлення щодо пріоритетної для кожної з них сфери її компетенції, то характер відносин між гілками влади обумовлюється, насамперед, передбаченою діючим законодавством системою стримувань і противаг між ними. Адже під системою стримувань і противаг ми розуміємо сукупність техніко-юридичних засобів (техніко-правових інститутів), дія яких забезпечує урівноваження, взаємостримування, переборення протиріч та взаємне співробітництво між гілками державної влади.
Сьогодні, однак, не можна не звернути уваги на те, що традиційне розуміння діючої в державі системи поділу влади, як такої, що встановлена Конституцією та дія якої обумовлена нормами останньої, не відповідає сучасному стану суспільства і держави. Йдеться про те, що на момент формування такого підходу, який певною мірою співпадає із часом формування власно цільної доктрини поділу влади, остання не враховувала ряд факторів, вплив яких на механізм реалізації поділу влади стає дедалі все вагомішим. До таких факторів вчені зазвичай відносять політичні партії, бюрократію і допоміжний апарат, крупний капітал, зацікавлені групи (групи тиску) і лобі, засоби масової інформації і громадську думку, «неполітичні фігури», підключення держави до участі у діяльності міждержавних об’єднань тощо.
Більшість із цих факторів, як правило, не знаходять свого відображення у Конституції, що пояснює їх позначення у літературі як «позаконституційних центрів влади». Натомість це аж ніяк не означає, що їх вплив на характер відносин між гілками влади у демократичній державі не є істотним настільки, що доповнює, корегує або навіть трансформує передбачене Конституцією співвідношення гілок влади. Загалом, як слушно зазначив з цього приводу А.О. Мішин, «реальне функціонування системи стримувань і противаг абсолютно не обмежується трьома конституційними гілками влади. Прямий вплив на цю систему здійснюють по всіх напрямах саме позаконституційні «центри влади». Заважимо більш предметно на те, яким чином на механізм реалізації поділу влади в державі впливає діяльність міждержавних об’єднань.
Як відомо, глобалізаційні та інтеграційні процеси, які, починаючи з другої половини ХХ сторіччя, активно відбуваються у світі, викликали виникнення міждержавних Співтовариств (зокрема, Ради Європи, Європейського Союзу, НАТО, ЄЕП тощо), діяльність яких за відповідних обставин певним чином впливає на взаємодію органів у середині державної влади. Більш того, на аргументовану думку учених, «власне функціонування Співтовариств, передача повноважень їх органам, встановлений юридичний механізм «гармонізації» національного і комунітарного права впливають на національні державно-правові інститути, вимагають їх пристосування до нових реалій, координації діяльності національних інститутів у середині країни з органами Співтовариств».
З урахуванням цієї закономірності розвитку інститутів держави (й інститутів державності в цілому) та з огляду на факт проголошення в Україні курсу на євроінтеграцію і вступ до Європейського Союзу (надалі – ЄС) вважаємо доцільним звернути увагу на проблему наслідків для національної системи поділу влади членства держави саме у цій міждержавній організації.
За результатами аналізу впливу ЄС на вищі органи державної влади у країнах, що набули її членства, дослідники виділяють декілька його напрямів (усі вони, до речі, є безпосереднім наслідком природного у випадку міждержавної інтеграції обмеження державного, а звідси - й народного, суверенітету). Найсуттєвішим з них можна вважати вплив на національні парламенти, адже внаслідок втручання органів ЄС у внутрішню компетенцію держави шляхом видання відповідних регламентів спостерігається зменшення повноважень перших. Це відбувається в результаті вилучення з їх ведення певних питань, які зазвичай резервуються за органом законодавчої влади. Так, наприклад, на переконання учених, саме з цієї причини у 1975 році «європейський бюджет» повністю «вислизнув» з-під парламентського контролю кожної країни, що входить до складу Європейського економічного співтовариства. По-друге, змінюється внутрішня структура національного парламенту в результаті утворення у його межах спеціального комітету (підкомітету). Таке, до речі, відбувається й з національним урядом внаслідок заснування посади міністра або віце - прем'єр-міністра з питань європейської інтеграції, що є традиційним в ході зближення держави з цією європейською структурою.
Однак найбільш негативним для системи поділу влади наслідком приєднання до ЄС за правом можна вважати обмеження контрольних повноважень національного парламенту та зниження їх ефективності. Таке обмеження, як свідчить світова практика, спостерігається як щодо дій національних урядів у межах діяльності органів ЄС (зокрема, Ради міністрів), так і щодо виконавчих органів власно ЄС. Останнє пояснюється тим, що «у парламентів немає можливостей діяти так само ефективно щодо виконавчих органів Співтовариств, як вони здатні діяти, хоча б юридично, щодо власних урядів».
На останок вважаємо за потрібне звернути увагу на проблему обмеження природних можливостей суверенної держави через приєднання до ЄС, уся гострота якої виявилася під час Самміту «Росія – ЄС», що відбувся два роки тому у м. Самарі (Росія). Останній наочно продемонстрував усі ті складнощі, що можуть постати перед будь-якою державою – членом ЄС у разі виявлення нею цілком природного бажання налагодити взаємовигідні у відповідних сферах стосунки із державами, що не є членами ЄС. Прецедент так званого «польського вето» 2007 року (мається на увазі, що Польща, незадоволена російським ембарго на поставки польської м`ясної та овочевої продукції, відмовилася підтримати підписання нової угоди між Росією та ЄС) підтвердив серйозну небезпеку того, яка одна держава, відстоюючи суто власні інтереси, здатна заблокувати будь-яке рішення, ухвалене рештою держав – членів ЄС. Отже, вирішуючи непросте питання про доцільність приєднання до ЄС, слід ураховувати, що членство у цій організації іманентно передбачає ймовірність виникнення умов, за яких реалізація політичної волі держави залежить від політичної волі інших держав – її членів, а вона сама може стати заручником окремих претензій та бажань останніх.
Як можна побачити, підключення держави до механізмів влади такого роду організацій, як Європейський Союз, неминуче спричиняє трансформацію передбаченого Конституцією поділу влади, адже обумовлює зміну системи стримувань і противаг між гілками влади, позначається на механізмі їх дії. Головне, на нашу думку, полягає у пошуку відповідей на питання: чи є готовим до таких змін суспільство; чи здатна державна влада поступитися частки свого суверенітету на користь інших суб’єктів, і наскільки це є доцільним?
Список використаної літератури:
1. Жук Н.А. Парламент, президент, уряд: через взаємостримування до рівноваги. Монографія. - X.: Харків юридичний, 2007. - 320 с.
2. Конституции зарубежных государств: Учебное пособие / Сост. проф. В.В.Маклаков. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Издательство БЕК, 2002. - 592 с.
3. Мишки А.А. Государственное право США [АН СССР Ин-т США и Канады]. М.; Нал >.а, 1976.-207 с.
4. Мишин А.А. Принцип разделения властей в конституционном механизме США. - М.: Издательство «Наука», 1984. - 190 с.
5. Німченко В. Конституційна юрисдикція та загальне судочинство (тези) // Вісник Конституційного Суду України. - 2001. - № 5. - С. 44-45.
6. Осавелюк A.M. Вспомогательные государственные органы зарубежных стран: конституционно-правовой аспект. - М.: Юристъ, 1998. - 190 с.
7. Цветанов Киров Васил. Парадоксы государственной власти в гражданском обществе (конституционно-правовые аспекты). - Научное издание. М.: Независимое издательство «Манускрипт», 1992.-229 с.
8. Merry Н. Five - Branch Government: The Full Measure of Constitutional Checks and Balances. Urbana, University of Illinois Press, 1980. - 278 p.