Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ЗАЛЕЖНІСТЬ ДИНАМІКИ ЯВНИХ ТА НЕЯВНИХ ПРИНЦИПІВ ПРАВА ВІД ОСОБЛИВОСТЕЙ РОЗВИТКУ ІСТОРИЧНОГО ТИПУ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
І. В. Жукевич
Принципи права порівняно з іншими правовими категоріями є більш стабільними, оскільки вони визначають "фундамент", " каркас" права. Правові норми змінюються частіше, що пояснюється динамізмом суспільних відносин, а відповідно внесенням змін і доповнень до чинного законодавства. Тому актуальним є висвітлення також і причин динаміки принципів права, і зокрема, таких його видів як явні і неявні.
На наш погляд вбачається певна залежність динаміки розвитку принципів права від особливостей розвитку історичних типів держави і права, що підтверджується опосередкованими твердженнями окремих науковців.
Так Рабінович П.М. виділяє історичний тип держави як систему суттєвих рис, притаманних усім державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин і які виражають соціально змістовну сутність і соціальне призначення держави. Як відомо у різні епохи існували такі історичні типи держави: племінно-бюрократичний, рабовласницький, феодальний, буржуазний, соціалістичний та прогнозований тип держави соціально-демократичного типу.
Приналежність кожного історичного типу держави і права "своїх" специфічних принципів, характерних саме для цього типу держави і права, підтверджують вітчизняні та зарубіжні автори. Кельман М.С., Мурашин О.Г. стверджують, що залежно від типу правових систем принципи класифікуються на такі, які властиві всім правовим системам певного історичного типу, і такі, що відображають специфіку їх соціально-змістовної сутності.
Колодій А.М. в свою чергу також вказує на динаміку принципів, що викликана зміною історично існуючого типу права. Принципи права є історичні. Це означає, що немає вічних і незмінних принципів і кожний тип права породжує свої принципи. Так, принцип рівності у праві рабовласницького типу існував у дуже викривленому вигляді - як рівність власників-товаровиробників і повна (фактична і юридична) нерівність між вільним населенням і рабами. Феодальне право юридично закріплювало фактичну нерівність між станами, що мало місце до появи абсолютизму і носило партикулярний характер, було правом пільг, пронизаним принципами теологічного світогляду. Головні принципи буржуазного права найбільш чітко сформульовані в англійському "Біллі про права" (1689 р.), Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки (1776 р.) та їх "Біллі про права" (1789-1791рр.), французькій "Декларації прав людини і громадянина" (1789р.) тощо. На нашу думку причиною динаміки явних та неявних принципів права є зміна не тільки історичного типу права, але й держави, оскільки право і держава є взаємозалежними явищами.
Таким чином, на підставі викладеного можна дійти висновку, в період племінно-бюрократичного типу держави і права не існувало системного права, а значить практично не могли існувати явні (легітимізовані) принципи права. Проте суспільством визнавались неявні принципи права, що ґрунтувались на неписаних мононормах: повага до старійшин племені, вирішення важливих питань племені на загальних зборах (аналогія сучасного принципу народовладдя), спільна участь у створенні матеріальних благ. Тобто неявні принципи права існували в суспільстві та дотримувались всіма його представниками на рівні звичаїв, традицій тощо А значить вони випливали не з правової сфери, а з духовної сфери: моралі, релігії тощо. В період рабовласницького типу держави і права вагомого значення набувають неявні принципи права, які сформовані під впливом римського права. Найпростіші правила поведінки загального характеру одержали назву правових аксіом. Правові аксіоми – це досконала форма початкового існування не тільки архаїчних норм, а й неявних принципів права. Наприклад, "ніхто не може бути суддею у своїй справі","двічі не можна бути притягнутим до юридичної відповідальності одного і того ж виду" тощо. Характерною рисою неявних принципів права є їх започаткування також і в правових доктринах древньоримських юристів (наприклад,Ульпіан, Солон). Явні принципи права нехарактерні для античного права. Порівняно із сучасними явними принципами права вони носять більшою мірою негативний характер. Наприклад, принцип нерівного правового статусу рабів і рабовласників, принцип визнання раба не об’єктом, а суб’єктом права тощо. Саме феодальний тип держави і права започаткував формування явних принципів права більш прогресивного характеру, оскільки вони починають закріплюватися в джерелах права. Явні принципи права хоча і закріплюються, проте не завжди є дієвими, так як не сприймаються всім суспільством, а лишень представниками пануючого класу та соціальних прошарків. Неявні принципи права більшою мірою формуються під впливом релігії як основної форми суспільної свідомості того часу. У межах буржуазного типу держави і права явні принципи права уже систематизовано закріплюються в джерелах права, набуваючи офіційного характеру. Так принцип верховенства права стає одним із найважливіших принципів суспільного життя. Неявні прогресивні принципи, у свою чергу, досить динамічно трансформуються у явні принципи права. Для соціалістичного типу держави і права характерно формальне закріплення явних принципів права, які ніби то спрямовані на захист загальносуспільних інтересів, хоча відображали інтереси партійно-бюрократичної номенклатури. Тому вони залишаються недієвими, оскільки служать пануючій партійній еліті, відірвані від потреб та інтересів пересічної людини. Неявні принципи права, які більшою мірою забезпечували інтереси всього суспільства, не легітимізовувались партійною верхівкою держави. На сучасному перехідному історичному етапі розвитку держави і права відбувається чітка систематизація явних принципів права в різноманітних галузях законодавства. Неявні прогресуючі принципи є також дієвими і характеризуються тим, що в умовах побудови демократичної, правової, соціальної держави вони трансформуються у явні, оскільки суспільство в цілому визнає необхідність сприйняття позитивних засад права.
ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ПРАВООХОРОННОЇ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
Ю.О. Загуменна
З самого початку свого виникнення держава як політична форма людського соціуму виступає суб'єктом управління суспільними справами, її управлінське (функціональне) призначення полягає в тому, що, справляючи вплив на суспільні процеси в різних сферах життя, вона долає суперечності між інтересами різних соціальних груп і таким чином забезпечує нормальний розвиток суспільства. Цей вплив справляється завдяки різним напрямкам діяльності держави, основні з яких у теорії держави і права мають назву функцій. Так, говорять про існування політичної, економічної, соціальної, екологічної функцій держави.
Функції держави — це основні напрямки її діяльності, які виражають її сутність і соціальне призначення в галузі управління справами суспільства.
У функціях держави виражається її сутність — найбільш глибинне і усталене в ній. Відображення у функціях держави її соціального призначення означає, що вони є засобом задоволення різноманітних суспільних інтересів. Відповідні завдання держави на певному етапі її розвитку вирішуються через функції згідно з об'єктивно зумовленими соціальними потребами. Вади в їх реалізації ведуть до появи негативних наслідків у суспільному житті.
Кожна функція держави має свій зміст і об'єкт впливу. Зміст становить множина однорідних доцільних постійних дій, через які держава справляє вплив на конкретні сфери суспільного життя і через які розкривається її соціальне призначення. З'ясування змісту функцій дає відповідь на запитання: що робить держава; які цілі переслідує; які завдання вирішує вона на певному етапі її розвитку? В сукупності функції дають уявлення про державу з погляду її динаміки, тобто показують, як вона живе, діє, розвивається, змінюється.
Переважна більшість фахівців-науковців із теорії держави та права серед основних функцій держави називають правоохоронну. Хоча є й інші думки щодо цих питань. Так, деякі науковці замість правоохоронної функції виділяють функцію охорони правопорядку, як одну з матеріальних функцій держави, що реалізується в межах законотворчої, адміністративної та судової діяльності. М.І. Байтін взагалі не згадує правоохоронну функцію серед функцій держави, оскільки вважає правоохоронну діяльність однією з правових форм здійснення державних функцій.
П.М. Рабінович виділяє охоронну функцію держави, під якою розуміє „охорону і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку”. В.С. Афанасьєв виділяє економічну, політичну, соціальну та ідеологічну функції держави, зазначаючи, що три перших з них виконують правоохоронні завдання: охорону форм власності, забезпечення державної та громадської безпеки, охорону суверенітету від зовнішніх посягань, охорону прав і свобод всього населення або його частини. В. Нерсесянц до окремих основних функцій держави відносить: правовстановлювальну, правореалізаторську, правозахисну, зовнішньодержавну. Правозахисна функція, на його думку, це „діяльність держави щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, ствердження законності і правопорядку в усіх сферах суспільного та політичного життя”, у зв’язку з чим можна зробити висновок про синонімічний характер правозахисної та правоохоронної функції.
Українські вчені М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко та О.В. Петришин називають дві функції держави з правоохоронним змістом: 1) функція по охороні прав і свобод людини та громадянина, в основі якої лежить політика визнання людини найвищою соціальною цінністю, невідчужуваності і непорушності її основних конституційних прав і свобод. Таку функцію виконують органи правосуддя, внутрішніх справ, державної безпеки тощо; 2) функція забезпечення режиму законності та правопорядку, яка спрямована на ствердження панування права, створення належних правових і політичних умов для життєдіяльності громадян, суспільства і функціонування правової та політичної систем.
Немає єдиного розуміння і самої правоохоронної функції. Так, на думку І. Лавринчук, правоохоронна функція передбачає охорону кожного члена суспільства від несправедливого поводження з боку інших осіб.
В.І. Осадчий вважає, що правоохоронна функція – це гарантування функціонування суспільних відносин, врегульованих правом.
Виокремлення особливостей (ознак) правоохоронної функції держави дає змогу визначити її як самостійний напрям державної діяльності, який здійснюється (реалізується) під час правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності компетентними суб’єктами виключно на основі чинного законодавства і в межах, визначених ним з метою охорони та захисту основ конституційного устрою, прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, боротьби з правопорушеннями, зміцнення законності і правопорядку.
На нашу думку, правоохоронна функція є однією з самостійних функцій держави, що реалізується під час законодавчою, виконавчою та судовою владою. До її особливостей відносимо такі: є самостійним і пріоритетним напрямком державної діяльності; здійснюється під час правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності компетентними суб’єктами виключно на основі чинного законодавства та в межах, визначених ним; передбачає застосування державного примусу; реалізується у правоохоронній системі держави елементами якої є: мета та завдання правоохорони; об’єкти правоохорони; охоронні правові норми; суб'єкти правоохорони; правоохоронну діяльність; правоохоронні відносини; реалізується переважно в правових формах; її основним завданням є: охорона та захист основ конституційного устрою, прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, боротьба із правопорушеннями, зміцнення законності та правопорядку.
Список використаних джерел:
1. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник– Харків: Консум, 2001. – 656 с.
2. Теория права: Учеб. Пособие [И.М. Погребной, А.М. Шульга]. – Харьков, Ун-т внутр. дел, 1998. – 149 с.
3. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Навчальний посібник. – Харків, 2002. – 159 с.
4. Полицейское право России: проблемы теории [И.И. Мушкет, Е.Б. Хохлов]. – СПб., 1998. – 231 с.
5. Байтин М.И.5.Правоохоронні органи та правоохоронна діяльність: Навчальний посібник [М.І. Мельник, М.І. Хавронюк]. – К.: Атіка, 2002. – 576 с.
РОЛЬ АКТІВ ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЗАКОННОСТІ
А.В. Зубенко
Правильно вживайте слова,
і ви звільните світ від половини непорозумінь
Рене Декарт
Основоположним принципом будь-якої правової держави є верховенство права та закону в усіх сферах суспільного життя. Реалізації даного принципу сприяє правильне розуміння змісту того чи іншого нормативного акту всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями, посадовими особами і громадянами.
Стрімкий розвиток українського законодавства породжує багато проблем під час правозастосовчої діяльності. Непоодинокими є ситуації, коли без узгодження з уже існуючими законами приймаються нові, іноді не зовсім досконалі та «наповнені» юридичними колізіями, нормативні акти. Зайві суперечності, неясності, ускладнення тощо у правовому регулюванні виникають через низький рівень законодавчої техніки, що призводить до зниження рівня законності. У зв’язку з цим тлумачення норм права як один із елементів механізму правового регулювання сприяє точному і правильному застосуванню закону, встановленню і підтриманню правопорядку в суспільстві.
Тлумачення норм права безпосередньо пов’язане з рівнем правосвідомості суспільства, яка визначає здатність кожного окремого індивіду і суспільства в цілому правильно розуміти суть правових норм, вимог закону та обумовлює ступінь дотримання законності. Особливо актуальною є проблема тлумачення норм права в сучасних умовах побудови правової держави, суть якої, як це видно з самої назви, пов’язана з безперервним зростанням правової культури суспільства і рівня правосвідомості.
Правосвідомість, як одна з форм суспільної свідомості, знаходить свій вияв у правовому житті суспільства та залежить від рівня правової освіченості населення. Саме рівень знання законів дозволяє зробити висновок про ступінь розвитку правосвідомості в суспільстві. Це один із факторів, в силу якого проблеми тлумачення правових норм в цілому та актів тлумачення норм права зокрема, являються важливими на сучасному етапі розвитку і функціонування української державності. Очевидно, що невірне тлумачення того чи іншого законодавчого акту, тієї чи іншої правової норми здатні призвести до вчинення правопорушень, позаяк, слід брати до уваги не тільки «позитивне» тлумачення норми права, а й «негативне».
Правова культура, в свою чергу, пов’язана з правовим вихованням, котре здійснюється шляхом пропаганди права через засоби масової інформації, видання юридичної літератури з коментарями, доступними для розуміння громадян, які не мають спеціальної юридичної юсвіти, а також у формі рекомендацій і порад, які даються науковими закладами і юристами-практиками у вигляді юридичних консультацій (так зване «неофіційне тлумачення»), та юридичної освіти в навчальних закладах. Таким чином, тлумачення норм права в цілому, та акти тлумачення норм права зокрема, посідають окреме місце в діяльності юристів-практиків. Не менш важлива їх роль і в доктринальному дослідженні права. Звідси витікає практична значущість дослідницьких робіт, присвячених питанням тлумачення.
Проблеми тлумачення норм права цікавили і продовжують цікавити багато вчених та юристів-практиків, та особливо актуальним, на нашу думку, є питання визначення ролі актів тлумачення норм права в забезпеченні законності.
Акти тлумачення норм права відіграють важливу роль у формуванні правових поглядів і переконань суспільства. Іншими словами, порядок у суспільстві, законослухняність його членів повністю залежить від високого рівня правової культури суспільства, що можливо тільки в умовах правової грамотності населення, тобто від уміння правильно тлумачити норми права і нормативно-правові акти в цілому. Чим доступніші і зрозуміліші для населення норми права, тим ефективнішою буде їх реалізація, в тому числі в формі їх застосування. Це буде простіше зробити, якщо об’єкт інтерпретаційної діяльності буде чітко встановлений.
Слід відмітити, що тлумачення виходить за межі правореалізації. Його дія спостерігається і в правотворчій діяльності, і під час систематизації законодавства. Це обумовлюється тим, що зрозуміле викладення нового нормативного акту, який не суперечить існуючим законам, має на меті з’ясування змісту попередніх, пов’язаних з ним, правових норм. Тлумачення правових норм є невід’ємною частиною наукового і навчального аналізу в сфері юриспруденції тощо. Таким чином, тлумачення може застосовуватися в різних цілях і має значення для всіх сторін правової діяльності.
Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що тлумачення норм права в цілому, та акти тлумачення норм права зокрема, відіграють важливу роль як інструмент пізнання, реалізації й удосконалення права, що є запорукою забезпечення законності та підвищення ефективності правового регулювання, і тому їх комплексне і системне дослідження є одним з першочергових і актуальних завдань юридичної науки та юридичної практики.
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ ВЧИТЕЛЯ
В.М. Ільїна
Інтенсивний розвиток суспільних відносин визначають зростання вимог до підготовки кваліфікованих робітників в сфері освіти, підвищення якості освіти і виховання, формування гуманістично, професійно мислячої, соціально зрілої особистості. Необхідно спрямовувати зусилля на досягнення позитивних результатів у вихованні гармонійно, духовно розвиненої особистості з використанням потенціалу правової освіти.
На формування особистості визначальною мірою впливає професійна діяльність вчителя. Виховання законослухняного громадянина своєї держави неможливі без наявності у педагогів необхідного обсягу правових знань, включаючи ефективне засвоєння цих знань; утвердження у свідомості викладача таких поглядів і переконань, які б забезпечували повагу до права і відповідали його диспозитивним вимогам; вироблення навичок і умінь правомірної поведінки в повсякденному житті, а також навичок і умінь реалізації правовиховних вимог у професійній сфері; досягнення необхідного рівня професійного мислення, що дозволить самостійно оцінювати, з точки зору права, дійсність; активно реалізовувати норми права; своєю поведінкою і своєю педагогічною роботою показувати учням приклад правової самостійності і правової спрямованості власного способу життя.
Правова культура вчителя – система усвідомлених професійно-необхідних правових знань, умінь, навичок, які визначають його здатність до правового мислення, забезпечення власної правової поведінки та ефективну правовиховну роботу з учнями. Вона сполучає у собі загальнолюдські ідеали та реальність, моральні та правові цінності з суспільно корисною діяльністю, що і забезпечує підпорядкування бурхливого життя до вимог правових норм. Така діяльність пов’язана з подоланням суперечок у психології та поведінці учнів, вона потребує суспільно-корисної діяльності, розуміння високої відповідальності вчителя перед суспільством.
Правова культура вчителя об’єктивно сприймається як засіб оволодіння правовими нормами та використання їх у своїй педагогічній, суспільно корисній діяльності по прищепленню правових цінностей вихованцям та визначає умови формування правової самореалізації, свідомості та поведінки особи.
В дійсності викладацька діяльність – надзвичайно складний і специфічний вид діяльності. Педагог був, є й буде зразком високої правової культури у відносинах з учнями, батьками учнів, колегами, з іншими суб’єктами суспільства. Він покликаний за своєю роллю у суспільстві неухильно додержуватися вимог норм права, відстоювати законність, правопорядок. Правова культура педагога примушує його підкоряти свої внутрішні емоції, вміння володіти собою в роботі з педагогічно важкими дітьми та їх батьками. Вони повинні поглинати в себе лише позитивні погляди, оцінки, мотиви, установки, що покладені в основу суспільно значущих діянь особи, які, в свою чергу, є підсумком цілеспрямованої педагогічної правовиховної дії.
Особливого значення для становлення правової культури вчителя відіграє його правова самоосвіта.
Важливими ознаками, що досить повно характеризують визначений рівень правової культури, можна вважати широту правових знань, їх обсяг, глибину, потяг до поповнення правових знань, відповідних правомірних навичок. Поглибленому здійсненню цілеспрямованої самоосвітньої діяльності вчителя сприяє придбання навичок кодифікації, пошук необхідної правової інформації, можливість та необхідність її тлумачення. Це, в свою чергу, надає можливість вчителю здійснювати ефективне правове виховання учнів під час своєї педагогічної діяльності.
Визначення сформованості правової культури вимагає критеріїв вимірювання якісних та кількісних показників цього стану.
Інтелектуальний критерій віддзеркалює рівень інформованості вчителя про норми права та порядок їх реалізації, співвідношення норми права та норми моралі, особливості системи права та правової системи взагалі.
Мотиваційний критерій визначає сформовані під впливом внутрішніх та зовнішніх умов, оцінок, вольових спрямувань, які визначають моральні та правові переконання.
Суспільно-практичний критерій – відповідність реальної поведінки вчителя його інтелектуальним надбанням, які він поширює серед учнів в процесі своєї педагогічної діяльності, тобто здатність вчителя здійснювати свої громадянські якості – правосвідомість та моральні якості у реальному житті.
У системі проявів громадянських якостей правова культура є дуже важливим складовим чинником, що спрямовує, регулює варіанти правомірної поведінки вчителів у системі суспільних відносин та правовиховної роботи з учнями. Правова культура сприяє зростанню суспільно корисної активності як учнів, так і вчителя, розвиткові здатності керуватися відповідними знаннями в сучасному суспільному та повсякденому житті, вмінню діяти відповідно до вимог права.