Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Содержание

Роль и место тюремной системы ссср в годы вов
Верховенство права як принцип інтеграції правових систем
Місце правового звичаю в системі джерел права
О переводе юридических текстов

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 39

РОЛЬ И МЕСТО ТЮРЕМНОЙ СИСТЕМЫ СССР В ГОДЫ ВОВ

В.В. Россіхін

«Белое пятно» в истории тюремной системы СССР – период Великой Отечественной войны. Во многих учебниках и учебных пособиях по исправительно-трудовому праву этот период вообще не рассматривается, что вызвано не столько политическими моментами, сколько отсутствием соответствующих сведений. В конце 1930-х – начале 1940-х гг. вся информация по тюремной системы была глубоко засекречена. Лишь в 90-х гг. архивные материалы и статистика ГУЛАГа стали доступными для анализа. Однако в целом история исправительно-трудовых учреждений страны в годы Великой Отечественной войны остается неисследованной. С начала Великой Отечественной войны перед НКВД СССР встала задача по переводу промышленности ИТУ на военные рельсы. К 1944 г. заключенные работали на 650 предприятиях страны и принимали активное участие в выпуске боеприпасов, танков, самолетов, пушек и другой военной техники. За годы войны ТЫСЯЧИ заключенных стали специалистами различных профессий. Необходимо было также оперативно обеспечить эвакуацию заключенных с территорий, находившихся вблизи зоны военных действий. Многие из них были эвакуированы на Урал и в Сибирь. Всего было эвакуировано 27 ИТЛ и 210 колоний с общим числом заключенных 750000 человек. Заключенные, которых не успели эвакуировать, вели себя во вражеском тылу по-разному. Многие из них включались в партизанское движение, многие перебирались через линию фронта, вступали в ряды Советской Армии и действовали достойно на фронтах войны. Незначительная часть заключенных, оказавшись на оккупированной территории, вступила в немецкую армию. Из них формировались полицейские и зондеркоманды. Но создать «пятую колонну» из советских заключенных, как рассчитывала немецкая разведка, не удалось.
12 июля и 24 ноября 1941 г. указами Президиума Верховного Совета СССР из мест лишения свободы досрочно было освобождено большое число лиц, отбывавших наказания за менее опасные преступления. После освобождения они были направлены в действующую армию. Как отмечал бывший командир одной из войсковых частей, «к чести тех, кто прибыл к нам из мест заключения, не было в полку случаев, когда кто-либо из них отступил бы от выполнения воинского долга. Более того, помню немало примеров проявления ими мужества и отваги, стойкости и дерзости в бою. По мере того как происходил процесс изменения в личном составе, оставшиеся в подразделении военнослужащие составляли боевой актив, в том числе и из тех, кто прибыл в часть из мест заключения.

Вместе с тем заключенные, отбывавшие наказания за измену Родине, терроризм, шпионаж, диверсии, бандитизм, троцкисты и т. п. в соответствии с секретной директивой НКВД У 185 от 29 апреля 1942 г. продолжали находиться в лагерях и тюрьмах и после отбытия срока наказания. директива предусматривала их нахождение в заключении до конца войны. Следовательно, прецедент, имевший место в российской пенитенциарной практике в годы гражданской войны (содержание заключенных под стражей до наступления определенных событий), повторился в годы Великой Отечественной войны.

Говоря о трудовом героизме советских людей в годы войны, нельзя упускать из виду тот факт, что значительный объем работ в тылу был выполнен ГУЛАГом и другими производственными главками НКВД, где основной рабочей силой были заключенные. К началу Великой Отечественной войны в лагерях и колониях НКВД находились 2 300 000 заключенных. За 1941-1944 гг. их прибыло 2 550000, а убыло 3400000, в том числе только в 1941-1942 гг. 900000 человек были переданы в армию. На 21 декабря 1944 г. число заключенных составляло 1450000. Зарубежные исследователи обычно приводят другие, более высокие цифры.

Народнохозяйственный план 1941 г. предусматривал осуществление капитального строительства организациями НКВД на сумму 6,8 млрд руб. и выпуск промышленной продукции на сумму 1,8 млрд руб. для выполнения этих задач НКВд использовал труд 1976000 заключенных и 288000 вольнонаемных работников, в том числе 25000 специалистов-инженеров и техников. Если учесть, что ассигнования на военные цели из госбюджета СССР в 1940 г. составили 32,6 млрд руб., то видно, что значительный объем работ пришелся на долю НКВД.

За 1941—1944 гг. НКВД построил и сдал в эксплуатацию 612 оперативных аэродромов и 230 аэродромов со взлетно-посадочными полосами; несколько авиационных заводов, 3 доменных печи общей мощностью 980 тыс.т чугуна в год, 16 мартеновских и электроплавильных печей производительностью 445 тыс. т стали, прокатные станы общей производительностью 542 тыс. т проката, 4 коксовые батареи производительностью 1740 тыс. т кокса, угольные шахты и разрезы общей производительностью 6790 тыс. т угля; 46 электрических турбин общей мощностью 596 тыс. кВт, 3573 км новых железных дорог, 4700 км шоссейных дорог, 1058 км нефтепроводов, 6 гидролизных и сульфатно-спиртовых заводов общей производительностью 3 млн. дал спирта, 10 компрессорных станций для нефтяной промышленности, 2 химических завода по производству соды и брома, завод нитроглицериновых порохов, мощную радиовещательную станцию. По главнейшим видам продукции промышленными предприятиями НКВД СССР за 1941—1944 гг. выдано: золота в переводе на химически чистое — 315 т, олова в концентратах - 14398 т, вольфрамового концентрата – 6795 т , молибденового концентрата – 1561 т, никеля электролитного – 6511 т, меди черновой – 6081 т, хромовитой руды – 986 тыс. т, угля — 8 924 тыс. т, сажи газовой – 10150 т, нефти — 407 тыс. т, мин (82 и 120 мм) - 30,2 млн. штук, леса и дров — 90 млн. куб. м.

Естественно, что все эти высокие производственные показатели достигались за счет бесчеловечной эксплуатации заключенных. В 1942-1944 гг. среднегодовая численность их уменьшилась по сравнению с 1938-1940гг. на 380141 человек (21,58 %). Две основные тому причины - временная утрата в начале войны западной густонаселенной части страны и рост в 5,3 раза смертности заключенных. С началом Великой Отечественной войны режим содержания заключенных был резко ужесточен: введение 11-часового рабочего дня для особо тяжелых производств и 12-часового — для всех остальных видов производств, усиление охраны, создание резервных и оперативных взводов, ударных группы, оперативно-розыскных отрядов и застав. Получили неограниченные полномочия начальники лагерей и оперативно-чекистские отделы. Резко ухудшились питание и медицинское обслуживание заключенных. Даже согласно официальным данным калорийность питания заключенных была уменьшена на 30 % по сравнению с довоенным уровнем.

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ЯК ПРИНЦИП ІНТЕГРАЦІЇ ПРАВОВИХ СИСТЕМ

О.Ф. Скакун

В даній доповіді основним предметом аналізу стануть дві ціннісні категорії сучасності у їх взаємодії — «верховенство права» і «правова інтеграція».

Інтеграція (лат. integratio — поєднання, об'єднання окремих частин у нову більш велику систему; англ. integration) може бути різних видів. Провідною є міжнародна інтеграція, обслуговуюча роль якої полягає у зближенні народів і країн світу в різних сферах їх життєдіяльності. Інтеграція правових систем не виникає сама по собі у відриві від інших видів інтеграції і не породжує їх безпосередньо, оскільки вона є певною стороною суспільного розвитку, що пов’язана з об’єднанням у єдине ціле розрізнених частин і елементів. Її підставою є соціальні процеси – внутрішньодержавні і міжнародні; вона є об’єктивним проявом соціально-психологічних потреб соціальних груп, держав до зближення. Її роль виявляється у прискорюванні об’єднуючих процесів, створенні «єдиного правового порядку» (а не повної ідентифікації «правопорядків»). Результатом нормативно-правової інтеграції є цілісність, організованість, сконцентрованість, врівноваженість правового регулювання відносин в межах певного суспільного утворення.

Інтеграція служить основою для подальшого зближення правових засобів та породжуваних ними явищ, котрі є правовими інструментами в різних правових системах – тут право виступає одним з формально-структурних регуляторів, що забезпечує зближення та об’єднання частин у ціле. Зближенню підлягають об’єктивні прояви функціонування правових систем, усіх їх підсистем: інституційної, нормативної; функціонально-соціальної; ідеологічної; комунікативної.

В процесі інтеграції правових систем їх найцінніші елементи не тільки зберігаються, а й стають загальними, переходять на наднаціональний рівень. До найцінніших елементів взаємодії правових систем у формі інтеграції належать загальні принципи права. Саме вони можуть бути використані як універсальний, делікатний і водночас ефективний засіб інтеграції. Через загальновизнані принципи розкриває свій зміст нормативна основа правової системи, забезпечується необхідний рівень тлумачення права, взаємодіють інші її правові підсистеми.

Стосовно природи загальних принципів права є різні точки зору, але найчастіше їх розглядають як норми, що існують у більшості національних систем права, тобто це «співпадаючі норми», котрі виступають регуляторами в сфері міждержавних відносин вже в силу того факту, що вони є ідентичними, хоч і виникли в межах національних правових систем. Вони виявляють найважливіші закономірності і основи розвитку людства, виражають природу права, володіють вищою імперативністю і загальною значущістю, відповідають об'єктивній необхідності зміцнення міждержавних взаємин.

Принцип верховенства права належить до загальних принципів, що пройшов повний цикл розвитку — від внутрішньодержавного права до міжнародного права, і може слугувати оптимальним регулятором, інструментом інтеграції. В Загальній декларації прав людини, прийнятої в 1948 році, ми знаходимо безпосереднє посилання на принцип верховенства права. Він міститься в Статуті Ради Європи (1949 р.), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), в установчих та інших договорах ЄС, Хартії основоположних прав ЄС (2000 р.). Він застосовується у практиці Європейського суду з прав людини, який, завдяки нормативному тлумаченню змісту принципу, розвинув його основні вимоги відповідно до умов сучасності. Крім Конституції України, принцип верховенства права закріплений у конституціях Алжиру, Канади, Македонії, Філіппін.

Цей принцип, з одного боку, виступає як безперечна вимога до демократичних держав, що інтегруються, а, з іншого боку, правові системи об'єктивно потребують інтеграції саме на основі принципу верховенства права, зокрема додержання його ціннісних складників: 1) зв’язаність, обмеження державної влади правом (правами і свободами людини), тобто жодне державне повноваження не може бути реалізоване без відповідного дозволяючого припису права, що означає правову захищеність індивідуальної і суспільної сфер життя людини від надмірної регламентації з боку держави, від свавілля посадових осіб державних органів, від прийняття рішень «на свій розсуд»; 2) дотримання принципу рівності громадян перед законом; 3) реальність принципу основоположних прав і свобод людини, тобто не тільки їх визнання як вищої соціальної цінності і безпосередньо діючим правом, а й гарантування реалізації, створення ефективних процедурно-юридичних механізмів їх охорони і захисту; 3) наявність ефективного і передбачуваного правосуддя; 4) додержання законності і правопорядку в суспільстві, що виражається у вищій юридичній силі правового закону щодо всіх інших нормативно-правових актів; відповідності підзаконних актів закону; прийнятті, зміні і скасуванні законів законним (легальним) шляхом; виконанні усіма державними органами й організаціями, посадовими особами, а також громадянами та їх об’єднаннями приписів законів. Водночас при застосуванні норм права, їх тлумаченні уповноважені особи не можуть обмежуватися виключно юридичними нормами, що містяться в офіційних актах, виданих владними органами, тобто позитивним правом, а повинні враховувати «надпозитивні» правові чинники, передусім природні, невід’ємні і невідчужувані права і свободи людини. Саме цінності, що складають зміст принципу верховенства права, надають взаємної відповідності правових систем у межах визначеного правового простору.

Отже, верховенство права є вищим принципом міжнародного права показником демократизму (а не тоталітарності держави), законності (а не сваволі в країні), захисту миру (а не устремління до агресії), і як такий має охопити свідомість світового співтовариства, стати дієвим, реальним. Він володіє достатньою цінністю і авторитетом, щоб розглядатися в якості загального основоположного інструменту для інтеграції правових систем.

МІСЦЕ ПРАВОВОГО ЗВИЧАЮ В СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ ПРАВА

Д.В. Слинько

Правовий звичай як соціальний регулятор посідає значне місце в еволюції суспільних відносин. Характеризуючи правовий звичай, передусім мають на увазі першоджерело права - історично першу форму існування правових норм. Серед основних форм права правовий звичай є історично першим, властивий всім правовим системам світу давнини, набув правової характеристики внаслідок тривалого застосування і визнання органами державної влади. [6, с. 67]

Слід пам'ятати, що звичай набуває правової якості, якщо дістає державну санкцію, яка здійснюється кількома шляхами. По-перше, звичай служив підставою для вирішення спору в процесі судової чи адміністративної діяльності. По-друге, звичай включався до законодавчих актів рабовласницьких та феодальних держав. Для визнання звичаєвої норми правовою вона має виражати тривалу правову практику, бути необхідною в конкретному правовому регулюванні, не суперечити закону.

На певному етапі свого розвитку частина звичаїв набувають письмової форми, відповідно зникає необхідність доведення в суді факту існування звичаю.[3, с. 151]

Дія звичаю стає можливою при визнанні його в певному правовому середовищі, в якому він склався, а також застосування його впродовж тривалого часу, відповідність суспільним миролюбним уявленням, обов'язкова сила та визначеність.[2, с. 182; 4, с. 217-218]

Правовий звичай являє собою санкціоноване в прямій або непрямій формі державою правило поведінки, що склалося в суспільстві, у результаті його багаторазового й довгострокового застосування. Він є одним з найдавніших і одним з найважливіших для ранніх правових систем джерел права.[5, с. 509]

Характерні риси й особливості правових звичаїв в збігаються з типовими ознаками неправових звичаїв з тією досить істотною різницею, що перші, будучи санкціоновані державою, мають юридичну значення і забезпечуються у випадку їхнього порушення державним примусом. У той же час неправові звичаї, не маючи юридичног значення і не будучи джерелами права, забезпечуються лише суспільною думкою.

Правовий звичай повинен бути насамперед розумним; не суперечити статутному праву (законам); бути встановленим як би по праву, без використання силових заходів, і повинен мати характер стародавнього звичаю, існувати з стародавніх часів.[7, р. 199]

У міру розвитку суспільства й держави правовий звичай, і разом з ним і звичаєве право поступово витіснялися законами й іншими формами й інститутами права, ставали другорядними джерелами права. З виникненням великих державних утворень і централізацією влади процес витиснення й заміни правових звичаїв законами й іншими нормативними правовими актами не тільки не сповільнився, а, навпаки, ще більше прискорився.[5, с. 511]

Роль звичаю в кожній галузі права різна. У державному праві сфера його розповсюдження обмежена. Тут чітко виявляється наступна закономірність: чим досконаліше за всіма параметрами законодавство (у тому числі й під кутом зору існування прогалин у праві), тим менше роль і сфера дії звичаю. У сучасних умовах пріоритетною формою права був і залишається нормативний акт, значення звичаю як безпосереднього регулятора державних відносин невелике, однак ігнорувати його не можна. Значно ширша роль звичаю як одного з джерел формування норм державного права (напр., прийняття правових актів про державну чи національну символіку, святкові, знаменні та пам'ятні дні).[6, с. 68]

У наш час правові звичаї займають незначне місце в системі форм (джерел) права більшості країн. Однак їх не слід недооцінювати. Особливо коли мова йде, наприклад, про звичаї, що діють у масштабі великих регіонів або в масштабі країни (звичаї торговельного мореплавання, звичаї портів, міжнародні порядки й ін.).

Виникнення і розвиток багатьох правових звичаїв було пов'язано з формуванням стійких повторюваних суспільних відносин, спочатку не зафіксованих і навіть не згаданих у нормах права. Організаційна практика проведення перших сесій Верховної Ради України з урахуванням старовинного звичаю вшанування старших за віком осіб, що мають великий життєвий досвід і відповідні заслуги, напрацювала норму про порядок відкриття першої сесії нового скликання. Існують й інші правила поведінки в організації діяльності Верховної Ради України, що виникли на підставі правових звичаїв: порядок ведення засідань парламенту, формування фракцій, участь засобів масової інформації в засіданнях тощо. Відповідно до тих чи інших традицій та звичаїв можуть прийматися й окремі законодавчі акти.

У правничій літературі вірно акцентується увага на тім, що будь-який звичай варто розглядати у вигляді правил, що склалися в результаті їх фактичного багаторазового застосування, у вигляді таких норм, які стають обов'язковими для громадян і їхніх об'єднань внаслідок багаторазового їхнього повторення.

Певною мірою, звичай — природна сила звички, яка захоплює людей, володарів і підданих і робить звичним та впрядкованим стан речей, створений насильницьким шляхом.[1, с.349]

Дотримання норм, що закріплюються у звичаях, на ранніх стадіях розвитку суспільства забезпечувалося такими мірами суспільного впливу на порушників, як вигнання з роду або племені, позбавлення вогню й води та ін. З розвитком суспільства й становлення держави заход суспільного впливу якісно змінювалися, частково трансформуючись у заходи державного впливу. Найбільше чітко це виявилося на прикладі Англії, де вперше в рамках англосаксонського права звичаї стали одним з найбільш активних регуляторів суспільних відносин.

На сучасному етапі розвитку суспільства ті звичаї, які служать однією з форм вираження норм моралі, правил організаційного характеру або норм культурної поведінки, забезпечуються в разі потреби заходами суспільного впливу. Що ж стосується правових звичаїв, то вони, як і всі інші правові акти, забезпечуються державним примусом.

Список використаної літератури:

Гумплович Л. Общее учение о гсударстве. – СПб., 1910.
Загальна теорія держави і права. / За ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. – Х., 2009. – 584 с.
Зивс С.Л. Источники права. – М., 1981. – 240 с.
Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права: Учебник для вузов. – М.: Спарк, 2004. – 528 с.
Проблемы общей теории государства и права: учеб.: в 2 т. Т. 2. Право. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. – 656 с.
Толкачова Н.Є. Звичаєве право: Навчальний посібник. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2005. – 367 с.
Salmond N. Jurisprudence. – L., 1982.

О ПЕРЕВОДЕ ЮРИДИЧЕСКИХ ТЕКСТОВ

Д.В. Стрельченко

Обращение к юридическим текстам правовой направленности становится всё более актуальным в настоящее время, когда профессиональное сотрудничество юристов в области правоохранительной и правоприменительной деятельности все больше глобализируется и интернационализируется: борьба с международным терроризмом, незаконным оборотом наркотиков, торговля людьми, оружием, финансово – экономическими и политическими преступлениями и т.д. Возникает практическая необходимость соотнесения национальных законодательств с международными нормами права, обмена опыта деятельности полиции, суда, прокуратуры и органов исполнения наказаний различных стран. Конечно, все эти обстоятельства существенно повышают роль и колоссальную ответственность переводчиков юридических текстов, но в то же время они позволяют сегодня более «глубже» трактовать сам термин «юридический текст». Современное понимание юридического текста не ограничивается строгими рамками самого юридического документа, но и включается в себя другие виды, как устных, так и письменных текстов, предметом которых являются правовые вопросы, обсуждаемые профессиональным сообществом юристов и гражданами. Это и полемические дискуссии по правовым проблемам в текстах научных монографий, и в ходе живого непосредственно профессионального общения специалистов, в СМИ, конечно, в сетях мировой глобальной паутины, среди живого общения различных групп населения.

Право – одна из тех гуманитарных областей, которая характеризуется наличием значительного количества национально-культурных и специфических черт, отражающих выработанные нормы взаимоотношения личности с государством и другими людьми. И конечно, юридические тексты, в силу своего предназначения, должны быть точными и достоверными т.к. они предписывают определенную форму действий и формируют принципы разрешения спорных ситуаций, вырабатывают правила социального поведения в обществе. Юридический язык- это, можно сказать, «государственный язык». Самая большая проблема в этом случае – невозможность в некоторых случаях найти точный, адекватный перевод с одного языка на другой. Это затрудняет работу переводчика, создает определенные препятствия в использовании иноязычного юридического документа. Когда перевод юридического текста производится письменно, переводчик не ограничен во времени и имеет возможность постоянно обращаться к подлиннику, прибегать к помощи различных словарей, энциклопедий, справочников, мнению специалистов, что в итоге должно обеспечить наибольшую эквивалентность переводного текста. Это бывает принципиально важным, когда оригинал и его перевод на другой язык должны обладать равной юридической силой.

Различные виды переводческой деятельности в неодинаковой степени сохраняют близость к переводу и, соответственно, воспроизводят оригинал с большей или меньшей полнотой. Так как достижение идеального перевода является не совсем возможным, то переводчику приходится идти на разного рода компромиссы. «Степень же реального приближения двуязычной коммуникации с переводом к коммуникации одноязычной, естественно, зависит от мастерства переводчика, но также и от ряда объективных обстоятельств. К таковым, в последнюю очередь, относятся свойства переводимого текста и способ выполнения перевода». Например, юридический документ является особым переводом, где язык должен обеспечивать реализацию общественного предназначения и соответствия правовой и юридической практике. Осуществляя перевод юридического текста, переводчик намеренно отступает от структурного и смыслового соответствия между двумя сторонами коммуникации в пользу их равноценности в плане воздействия. Так, юридический текст – одна из важнейших жизненных форм выражения права. Юридический документ, иной письменный носитель переводной юридической информации, имеет текстовые особенности, своеобразное языковое выражение. Несмотря на имеющиеся противоречия во взглядах ученых-лингвистов и юристов, большинство едины в том, что всякий текст имеет лексическую, логическую и грамматическую основы, определенным образом организованные с целью передачи информации. Нет сомнения, что юридические тексты в переводе с иностранного языка на язык перевода независимо от их функционального назначения и прагматической роли имеют такие же основы.

Хотелось бы отметить, что право представляет собой совокупность правил поведения индивидов и групп в обществе, предписывающих каждому определенную форму действий и формирующих принципы разрешения спорных вопросов. Поэтому язык перевода юридического документа должен в целом отвечать трем условиям: быть точным, ясным и достоверным. Текст большинства документов должен иметь ровный и спокойный стиль, не вызывающий дополнительных ассоциаций и не отвлекающий от сути документа. Нейтральное изложение юридических норм повышает эффективность правового регулирования. При выполнении перевода правовых документов особое внимание должно уделяться лексической «безэквивалентности», так как во всех языках существуют слова и устойчивые словосочетания иностранного языка, не имеющие более или менее полных соответствий в виде лексических единиц. Переводчику очень полезно иметь представление о таких явлениях. Изучение лексического состава законодательных текстов ограничивается проблемами терминологии, так как юридическая терминология считается основным, наиболее информативным пластом лексики языка законодательства, способствующим точному и ясному формулированию правовых предписаний. Итак, достижение эквивалентности при переводе юридического текста, как письменного, так и устного, либо юридического документа, предполагает достаточно высокий уровень лингвистической, профессиональной, культурологической компетенции переводчика. Для создания эквивалентного перевода переводчик использует те или иные механизмы внутриязыковой и внеязыковой компенсации, позволяющие с достаточной степенью полноты и точности передать смысловое содержание текста оригинала. Трудно переоценить важность переводческой деятельности, которая позволяет обеспечить наиболее полное понимание переводимого юридического текста, восполнить недостатки фоновых знаний у читателя или оппонента, разрешить конфликт культур и наций в профессиональной области юриспруденции и права.

Литература:

Алексеева И.С. профессиональный тренинг переводчика. Учебное пособие по устному и письменному переводу для переводчиков и преподавателей. Санкт-Петербург, 2001.
Виноградов В.С. Проблема эквивалентности и тип переводимого текста //Введение в переводоведение (общие и лексические вопросы). Москва, 2004.
Коммисаров В.Н. Общая теория перевода. Проблемы переводоведения в освещении зарубежных стран. Учебное пособие. Москва, 2000.С.
Латышев Л.К. Технология перевода. Москва, 2001.
Швейцер А.Д. Перевод в контексте культурной традиции // Литературный язык и культурная традиция. Москва, 1994.
Шугрина Е.С. Техника юридического письма. Москва, 2000.

Blog

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Содержание