Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Документы

Содержание До проблеми якісного забезпечення Методологічні передумови взаємодії держави і громадянського суспільства Основні форми прокурорської діяльності в українських губерніях російської імперії у другій половині хіх ст. Особливості професійного становлення правоохоронців під час навчання Деякі історико-правові аспекти взаємодії органів міліції з громадкістю в радянський період

Подобный материал:

• Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
• Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
• Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
• З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
• Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
• Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.

ДО ПРОБЛЕМИ ЯКІСНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

КАДРОВИМ ПЕРСОНАЛОМ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

Т.Є. Кагановська


В умовах подальшої демократизації українського суспільства, опрацювання нових за формою та змістом управлінських технологій виникає реальна необхідність в якісному забезпеченні кадровим персоналом органів державного управління. У зв’язку з цим необхідно:

- визначити сутність, принципи та завдання кадрового забезпечення в державі як відносно самостійного правового явища;

- на підставі системно-структурного аналізу уточнити функції та методи реалізації кадрового забезпечення в державі з метою екстраполяції отриманих висновків для виявлення можливих шляхів вдосконалення цього виду управлінської діяльності;

- визначити поняття і зміст вимог, що висуваються до персоналу органів державного управління, місце і призначення кадрової роботи в системі забезпечення державного управління;

- проаналізувати зарубіжний досвід кадрового забезпечення державного управління, на підставі чого запропонувати найбільш перспективні шляхи та форми його адаптації в Україні;

- запропонувати шляхи вдосконалення кадрового забезпечення державного управління в Україні в контексті підвищення ефективності діяльності кадрових апаратів шляхом вдосконалення основних форм їх роботи та впровадження ефективної системи управління якістю їх роботи;

- сформулювати дієві пропозиції та рекомендації, спрямовані на удосконалення правових та організаційних засад кадрового забезпечення державного управління в Україні та практики його здійснення;

У такому аспекті питання кадрового забезпечення державного управління у вітчизняній адміністративно-правовій науці ще не досліджувалося, тому є нагальна необхідність дослідити проблеми кадрового забезпечення державного управління в Україні та сформулювати нове бачення шляхів їх вирішення.

До напрямків вдосконалення кадрової роботи в органах державного управління можна віднести такі: запровадження сучасних управлінських технологій; вдосконалення організаційної побудови кадрових служб; чітке визначення їх компетенції та надання відповідних повноважень; формування нового типу управлінця – менеджера з управління людськими ресурсами; розробка та запровадження систем якості управління людськими ресурсами.
Враховуючи переважання централізованої моделі державної служби в Україні, що свідчить про необхідність та доцільність існування єдиних норм, правил, стандартів її регулювання, у тому числі й у сфері кадрового забезпечення, серед найперспективніших технологій, що можуть бути застосовані до кадрового забезпечення, є технологія управління його якістю. До напрямів реалізації системи управління якістю кадрового забезпечення віднесено: визначення порядку координації діяльності кадрових підрозділів; інформаційно-методичне забезпечення запровадження системи управління якістю кадрового забезпечення; організацію навчання керівників та фахівців кадрових підрозділів з питань запровадження та забезпечення функціонування системи управління якістю кадрового забезпечення; контроль за запровадженням та ефективністю функціонування системи управління якістю кадрового забезпечення.

Необхідно удосконалити державну кадрову кар’єрну політику, дії якої, в першу чергу, мають бути скеровані на планові оцінки кадрового потенціалу державного службовця, аналіз їх результатів, а також проходження підвищення кваліфікації після прийняття рішення про можливість кар’єрного підвищення фахівця. Зазначені функції повинен здійснювати орган, що управляє державною службою. Чітка політика держави щодо кар’єри державних службовців повинна бути прозорою та плановою.

До етичних принципів державної служби, які повинні отримати законодавче закріплення, запропоновано віднести такі: 1) служба суспільству як головне призначення державних службовців. Вірність своїй країні повинна бути вищою від лояльності щодо партії або держави; 2) захист Конституції та законів України, сприяння чіткому й неухильному здійсненню їхніх приписів;
3) прагнення до ініціативного виконання своїх службових обов’язків, використання найбільш раціональних способів виконання доручень;
4) уникнення бюрократизму, вирішення власних проблем, здійснення підприємницької діяльності прямо або через посередників, формального ставлення до проблем людей під час управління; 5) невикористання службової інформації в особистих цілях; 6) справедливе й обґрунтоване прийняття управлінських рішень, неприйняття для себе й членів своєї родини жодних благ у зв’язку з виконанням своїх обов’язків; 7) боротьба з правопорушеннями, протекціонізмом і хабарництвом у державному апараті; 8) домагання високих результатів у своїй службовій діяльності винятково у межах закону, використання правомірних засобів.

Організація належного кадрового забезпечення державного управління вимагає адекватного правового регулювання, об’єднання неоднорідного нормативного матеріалу в єдиному акті. Тому доцільною тут є регламентація кадрових питань в одному з розділів системного й комплексного нормативно-правового акту – Кодексу державної служби України. Такий акт повинен стати юридичною базою для проведення комплексної реформи державної служби. Його прийняття дозволить більш досконало регулювати питання кадрового забезпечення державного управління в Україні.


МЕТОДОЛОГІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

О.М. Каленюк


Процеси формування громадянського суспіль­ства в Україні безпосередньо пов'я­зані з взаємовідносинами трьох його основних елементів: особистості, держави, суспільства. Досягнення балансу у відносинах останніх та врахування їх взаємних інтересів, на нашу думку, можна розглядати як стимулюючий чинник розвитку громадянського суспільства.

Різного роду суперечності, що виникають у сучасному українському суспільстві — результат неправильної державної політики, яка є причиною різних соціальних конфліктів та вносить розкол і дисбаланс у відносини між державними органами, суспільством, особистістю. Остання не сприймає соціально-економічні та інші реформи, які проводяться державою. Відбувається відчуження особистості від управління справами суспільства і держави.

Отже, відсутність соціальної активності громадянина у соціально неблагополучному суспільстві не може не позначитися негативно на ефективності реформ, що запроваджуються державою, і на темпах розвитку громадянського суспільства. Але держава при цьому в жодному разі не знаходиться на другому плані. У такій складній ситуації вона зобов'язана змінити свою політику в усіх сферах суспільного життя, підтри­мати нові інститути громадянського суспільства, розвивати, зміцнювати їх і співпрацювати з ними.

Держава змінюється під впливом суспільно-політичних та інших процесів. Чинни­ком зміни державної влади є рівень розвитку демократії в українському суспільстві. На сучасному етапі розвитку, на нашу думку, поки перед­часно очікувати на швидкі позитивні результати в процесі реформування державної влади. Вона поступово стає демократичною, правовою і соціальною.

Ми не поділяємо точку зору, що формуван­ня громадянського суспільства і правової демо­кратичної держави може відбуватися за прискоре­ним сценарієм, оскільки найскладнішим завдан­ням у становленні та розвитку громадянського суспільства в Україні є руйнування стереотипів, які скла­лися десятиліттями, про всевладдя держави щодо особистості і суспільства в цілому. Крім того, не можна не враховувати політичну нестабільність, низький рівень правової свідомості і правової культури більшості населення країни. Досягнення економічного добробуту ще не означатиме того, що в Україні громадянське суспільство вже сфор­мувалося. Не менш важливою умовою для формуван­ня такого суспільства є підвищення суспільної свідомості населення, духовно-культурного рівня громадян. А це, на жаль, вимагає багато часу.

Важливою умовою, яка сприятиме утворенню балансу між державою й інститутами громадянсь­кого суспільства, є підсилення контролю держави за процесом, що забезпечує ефективність реаліза­ції Конституції України, доповнення її новими конституційними положеннями, адекватно відпо­відними сучасним суспільним відносинам, приве­дення у відповідність з нею всієї нормативно-пра­вової бази на всіх рівнях. При цьому важливо від­значити, що роль права у досягненні балансу у вза­єминах держави і громадянського суспільства без­посередньо пов'язана із забезпеченням принципу законності та наведенням порядку в різних сферах суспільних відносин. Без вирішення цього склад­ного завдання процес становлення громадянсько­го суспільства в Україні і взаємини його інститу­тів з державою зупиниться або піде у зворотньому напрямку. Вва­жаємо, що сучасна Українська держава вже готова до вирішення даної проблеми, оскільки саме при цьому набуватиме ознак правової.


ОСНОВНІ ФОРМИ ПРОКУРОРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

Ф.В. Кашарський


Вивчення історії прокуратури традиційно є постійним завданням юридичної науки. Актуальність історико-правових досліджень її діяльності суттєво зростає на сучасному етапі розвитку держави та суспільства, коли звернення до спадщини минулого обумовлено ще й нагальними потребами реформування прокуратури. Для належного правового забезпечення цього процесу, створення його наукових основ важливим є узагальнення історичного досвіду функціонування апарату органів прокурорського нагляду Російської імперії на українських землях, зокрема протягом другої половини ХIХ ст., коли в суспільстві відбувалися кардинальні зміни, тривали складні і суперечливі соціально-економічні та політико-правові процеси. Досвід діяльності прокурорських установ, дослідження правових засад функціонування апарату прокуратури дають значний матеріал не лише для наукових узагальнень, а й для визначення напрямів удосконалення організації та діяльності сучасних органів прокуратури України.

У другій половині ХІХ ст. у зв’язку зі здійсненням судової реформи 1864 р. з’явилася ціла низка нових джерел права, якими було внесено суттєві зміни до організаційної побудови, компетенції та форм діяльності прокуратури, зокрема, й в українських губерніях Російської імперії [1; 2; 3].

До основних форм прокурорської діяльності відносилися висновки, пропозиції, особиста присутність та участь у певних діях, канцелярське провадження. Вищим виявленням прокурорської діяльності у сенсі майстерності та юридичного значення були усні та письмові висновки. Чого б вони не стосувалися, який би обсяг або значення не мали, їхній зміст завжди був одним і тим самим: це – правильно побудований силогізм, тобто логічний висновок з одного або кількох посилань, поєднуючих фактичні та юридичні дані конкретної справи, розташованих таким чином, щоб з них можна було здобути доводи на користь висновку [4, с. 122-124]. Висновки поділялися на загальні та часткові, попередні та остаточні. У них прокурор розглядав справу під різними кутами зору й висловлював свою думку щодо різних її аспектів, а найчастіше, по-перше, щодо спрямування або вирішення справи за суттю та, по-друге, щодо окремих казусів та питань, які виникали під час провадження. Висновки надавалися або у випадках, вказаних законом, або ж на прохання суду. Таким чином, їх надання не залежало від особистої волі прокурора. Письмові висновки надавалися виключно у кримінальних справах (зокрема, це могли бути обвинувальні акти), словесні – як у справах кримінальних (у вигляді обвинувальних промов), так і в справах цивільних, адміністративних та дисциплінарних. Визначною ознакою висновку було звернення його до суду чи органу, що заміняв його (наприклад, до адміністративного начальства у справах щодо посадових злочинів, посадових осіб міністерства юстиції та МВС у справах про державні злочини тощо). Останні повинні були обговорити його, але приймали лише, якщо доходили висновку про його правильність та переконливість.

Пропозиції, письмові та усні, надавалися судові, судовим слідчим, поліції тощо і, зазвичай, мали обов’язковий характер. Сутність усякої пропозиції полягала у вимозі або запрошенні здійснити певні дії процесуального характеру. Надання пропозицій, які, як правило, відносилися до позасудових стадій кримінального або дисциплінарного провадження, залежали від прокурора і, на відміну від висновків, не могло бути викликано зверненням тих установ або осіб, до яких ці пропозиції адресувалися. Такими були пропозиції з дізнання, попереднього слідства, про розгляд окремих справ або питань, про постанову та виконання висновків чи вироків тощо [5, с. 506].

Особистий вплив прокурора міг поєднуватися із наданням висновку або пропозиції, але міг застосовуватися й самостійно, виявлятися в інших службових діях. Такими були: у кримінальних справах – наглядова присутність прокурора при здійсненні розшукових та слідчих заходів, участь у допитах; щодо судового нагляду – участь у ревізіях судових установ; в адміністративних справах – участь у присутствіях, відвідування тюрем; нарешті, з усіх справ – особисте спілкування з посадовими та приватними особами. Ця усна форма діяльності прокурорів, яка наближала їх до широких верств населення, відігравала важливу роль у повсякденній практиці прокурорської роботи.

Канцелярське провадження являло собою матеріальну частину складного механізму, що приводився в дію прокуратурою і, у свою чергу, передавав цей рух іншим органам влади. До кола канцелярського обігу прокуратури включалися такі предмети як загальна організація діловодства та забезпечення прокурорських органів необхідним для їхньої діяльності приладдям, ведення книг, нарядів та взагалі реєстрація, звітність, донесення начальству, переписка з різноманітними установами та особами, спрямування справ тощо.

Отже, аналіз матеріалів, які вдалося виявити в архівосховищах та бібліотечних фондах, показує, що у вказаний період до основних форм прокурорської діяльності відносилося лише чотири: висновки, пропозиції, особиста присутність та участь у певних діях, різноманітне канцелярське провадження.

Література:

1. Учреждение судебных установлений // Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9 т. Т.8.: Судебная реформа. – М.: Юрид. лит., 1991. – С. 30-116.

2. Устав уголовного судопроизводства // Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9 т. Т.8.: Судебная реформа. – М.: Юрид. лит., 1991. – С. 120-251.

3. Устав гражданского судопроизводства с законодательными мотивами, разъяснениями правительствующего сената и комментариями русских юристов. Т. 1. / Сост. И.М. Тютрюмов. – Пг. : Изд-во И. Сытина, 1916. – 847 с.

4. Кони А.Ф. Приемы и задачи прокуратуры // Кони А.Ф. Собр. соч. – Т. 4. – М. : Юрид. лит., 1967. – С. 122-127.

5. Муравьев Н.В. Прокурорский надзор в его устройстве и деятельности. Пособие для прокурорской службы. Т. 1. Прокуратура на Западе и в России / Н.В. Муравьев. – М. : Университет. тип., 1889. – 552 с.


ОСОБЛИВОСТІ ПРОФЕСІЙНОГО СТАНОВЛЕННЯ ПРАВООХОРОНЦІВ ПІД ЧАС НАВЧАННЯ

К.В. Кім 


Одним із значимих етапів професіоналізації є період професійної підготовки – стадія або фаза адепта. Ця стадія містить у собі період, коли людина уже обрала навчальний заклад або форму навчання і психологічно стала більш-менш вираженим прихильником (адептом) деякої професійної спільності. У цілому на цій стадії відбувається освоєння системи основних уявлень, що характеризують дану професійну спільність, оволодіння спеціальними знаннями, уміннями та навичками, необхідними і важливими для майбутньої професійної діяльності. Саме на цьому етапі передбачається розвиток професійний важливих особистісних якостей, їхнє структурування в систему, формування професійної придатності як системної організації суб'єкта у специфічному професійному середовищі, що проявляється у сполученні успішності учбово-професійної та трудової діяльності із задоволеністю вибраним шляхом. Стадія професійної підготовки починається з моменту вступу до навчального закладу і характеризується освоєнням нової соціальної ролі, новими взаєминами. Період навчання у вищих навчальних закладах є періодом найбільш сензитивним для розвитку і формуванню професійно необхідних якостей. Від змісту даного періоду залежить подальший розвиток життєвих і професійних орієнтирів, норм поведінки, звичок, установок, здібностей майбутнього фахівця. Стадія адепта характеризується протиріччями відповідності між особистістю і професією. Ця відповідність характеризується, насамперед, такими поняттями, як професійна придатність і готовність до праці, і виступає як головна умова високої професійної майстерності працівника, досягнення ним високої ефективності діяльності. А протиріччя, що виникають в процесі професіоналізації, є рушійними силами розвитку фахівця. Протиріччя відзначаються між вимогами майбутньої професійної діяльності і професійного співтовариства, з одного боку, і власними сформованими властивостями, якостями, можливостями і здібностями, індивідуальним стилем поведінки і спілкування, досвідом – з іншого. Важливим аспектом професіоналізації на стадії адепта є наступні професійно важливі складові: професійна придатність, професійна компетентність особистості, професійно важливі якості, що представляють собою підструктуру професійно орієнтованої структури особистості професіонала.

Професійна придатність не є вродженою якістю і формується в процесі навчання і наступної професійної діяльності, вона багато у чому залежна від прагнень і бажань людини, але можливості формування професійної придатності не завжди безмежні. Не кожна людина може опанувати професійними навичками правоохоронця, навіть при забезпеченні високого рівня підготовки і мотивації. Професійна придатність до таких професій правоохоронної сфери діяльності може сформуватися лише при наявності певних природних даних, що є професійно важливими. Слід зазначити, що професійна придатність являє собою сукупність індивідуальних даних (якостей) людини, при наявності яких вона відповідає вимогам, які висуваються до неї професією.

Накопичений досвід рішення життєвих завдань, генералізуючись, приводить до створення у структурі особистості "комплексу професійної компетентності" (що включає рівень домагань, наполегливість у реалізації, контроль за результатами та ін.) Реалізуючись при зіткненні з новими класами завдань, у тому числі із завданнями професійного розвитку, він обумовлює характер конкретного рішення і забезпечує рівень стійкості до стресу.

Одна зі значимих особливостей правоохоронної діяльності – це її екстремальний характер, що полягає у виконанні великого обсягу складної, різноманітної роботи в умовах гострого дефіциту інформації і часу. Виникаючі в процесі напруженої діяльності нервово-психічні перевантаження збільшуються нерегулярною зміною умов праці, порушеннями звичного режиму добової життєдіяльності, змушеною відмовою від звичайного для багатьох людей відпочинку. Це у свою чергу може привести до розвитку стійких станів психічної напруженості, емоційної нестійкості, надлишкової фрустрованості, появі невротичних реакцій, психосоматичних функціональних розладів і різних захворювань. У цьому зв'язку, однією з найважливіших професійних якостей є стійкість до стресових факторів.

Нестандартний творчий характер правоохоронної діяльності вимагає наявності сукупності якостей, обумовлених як пізнавальна активність, широкий кругозір, продуктивність і креативність мислення інтелектуальний розвиток, широта поглядів, ефективність у справах і т.п. Остання характеристика, що детермінує розвиток професійно-важливих якостей, представлена такими факторами як процесуальна самостійність і персональна відповідальність. До необхідних вимог відносять такі характеристики, як стійка мотивація на досягнення успіху в роботі, креативність, сміливість, рішучість, відповідальність.

Специфіка правоохоронної діяльності включає в себе ряд особливостей: владний характер професійних повноважень, екстремальний і нестандартний характер діяльності, високий ступінь персональної відповідальності, а також виховний, організаційно-управлінський і пізнавально-прогностичний компоненти. Відповідно до виявленої специфіки правоохоронної діяльності показник професійної придатності до правоохоронної діяльності визначається високим рівнем загального розвитку особистості, високим рівнем розвитку особистісної відповідальності, високим рівнем соціальної (професійної) адаптації, нервово-психічною (емоційною) стійкістю, комунікативною компетентністю, збалансованістю питомої ваги потреб і цінностей. Визнання одним з найважливіших професійних якостей нервово-психічної, емоційної стійкості жадає від молодого фахівця, поряд з необхідним обсягом професійних знань, певного рівня сформованості стійкості до стресу, що у свою чергу сприяє успішному професійному та особистісному розвитку.


ДЕЯКІ ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ МІЛІЦІЇ З ГРОМАДКІСТЮ В РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД

Ю.М. Красноносов


Ключовою ознакою правового суспільства є рівень захисту конституційних прав та свобод людини, що виступає своєрідним критерієм цивілізованості та демократичності суспільства. Участь громадян у суспільному житті, розширення громадського контролю за соціальними інституціями виступають важливим механізмом формування справжньої правової держави. У цьому зв’язку важливим є звертання до досвіду історії взаємодій громадськості та правоохоронних підрозділів щодо спільної боротьби в протидії злочинності.

Масовий характер залучення громадських організацій та трудових колективів до співпраці з міліцейськими підрозділами досить широко були висвітлені в працях науковців радянської доби, маючи дещо заідеологізований та суб’єктивний характер в оцінках та висновках.

Тема координації зусиль правоохоронних органів та громадських інституцій привертає увагу і сучасних дослідників, розкриваючи певну наступність організаційно-правових традицій даного соціального явища.

Форми масової участі громадськості в забезпеченні правопорядку розпочинаються ще в перші роки радянської влади. В 1928 році з ініціативи трудових колективів Москви, Ленінграду, Харкова виникають перші добровільні товариства сприяння міліції, що допомагали відповідним правоохоронним структурам здійснювати охорону громадського порядку, певні адміністративні та профілактичні функції.

Діяльність цих добровільних структур трудящих не була систематичною та добре організованою. У зв’язку з цим постановою Ради Народних Комісарів РРФСР від 29 квітня 1932 року «Про реорганізацію товариств сприяння органам міліції та карному розшуку в бригади сприяння міліції» відповідна форма залучення громадян до охорони суспільного порядку зазнавала організаційних змін. Бригади сприяння міліції (бригадмілівці) створювалися безпосередньо при органах міліції і допомагали в проведенні оперативно-розшукових заходів, в патрулюванні на вулицях, чергуванні на постах. В 1937 році за загальносоюзною статистикою бригади сприяння міліції нараховували у своїх лавах більше 350 тисяч громадян.

В післявоєнний час саме бригадмілівський рух виступає своєрідним кадровим та організаційним підґрунтям створення добровільних народних дружин (ДНД).

В 1956 році після ХХ з’їзду КПРС місцеві ради розпочинається новий етап координації зусиль правоохоронних структур з громадськістю, з’являються нові форми та методи спільної правоохоронної діяльності.

Після прийняття у 1958 році «Основ кримінального законодавства СРСР і союзних республік» та затвердження 28 грудня 1960 року Верховною Радою УРСР Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів УРСР, що набули чинності 1 квітня 1961 року, активізувалося розроблення законодавчих проектів щодо підвищення ролі громадськості в боротьбі з порушеннями громадської законності. Так, в Президії Верховної Ради УРСР своєю постановою «Про посилення боротьби за зміцнення соціалістичної законності» (1958 рік) зобов’язала місцеві Ради депутатів трудящих забезпечити залучення широкої громадськості до участі в зміцненні законності та правопорядку.

Новою формою залучення трудящих до співпраці з міліцією на межі 50-60-х років ХХ століття стають добровільні народні дружини охорони громадського порядку. В перше вони з’являються в Ленінграді на початку 1958 року. Заклик ленінградців швидко розповсюджується по всій країні. В Україні перші добровільні народні дружини виникають в грудні 1958 року на підприємствах міст Єнакієва та Горлівка Сталінської області.

Громадський почин трудових колективів Донбасу набуває загальнореспубліканського характеру. Пріоритетними напрямами діяльності дружинників в цей час виступають охорона громадського спокою шляхом патрулювання разом з представниками міліцейських підрозділів, здійснення деяких оперативно-розшукових, профілактичних та адміністративних заходів.

Правовим закріпленням статусу руху ДНД в Україні стала постанова ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР від 8 червня 1961 року «Положення про добровільні народні дружини для охорони громадського порядку в українській РСР».

Своєю діяльністю громадські формування, передусім добровільні народні дружини, зробили помітний внесок в охорону правопорядку, зміцненню законності та взаємозв’язку з правоохоронними підрозділами.