Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ХРИСТИЯНСЬКА ЕТИКА ЯК ДЖЕРЕЛО
УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА
І. М. Луцький
Християнське минуле становить одну з найважливіших складових процесу формування нації. Християнська віра і тисячолітня традиція Київської Церкви стали основою освіти письменності, культури і духовності у минулому і для сучасного українського суспільства. Визначаючи місце і роль Церкви у системі правової освіти громадян України треба насамперед з'ясувати, яку роль виконує людина, як істота соціальна і як істота духовна. Християнський дуалізм базується на факті, що людина складена з двох, від нас незалежних елементів: душі і тіла.
Тим самим формуються два різні суспільства або дві спільноти, як вислів соціальної природи людини в порядку розвитку двох аспектів — духовного та дочасного — в людській душі. Тож є можливим, щоб існували два центри різної влади: одна спрямовує людину, як одиницю соціальної групи, для розвитку й релігійного життя, інша — для розвитку світського, дочасного, політичного життя людей. Ці два центри мусять посідати необхідну автономію та незалежність для здобуття своїх відповідних цілей. Мета Церкви Христової — зробити все можливе, щоб спасти людську душу і довести до вічного життя в Бозі. А мета держави — дбати про найбільше добро для життя своїх громадян. Тому християнська доктрина від самих початків свого існування проголошувала незалежність церковної ієрархії від цивільної ієрархії держави, що було першим доказом дуалізму у відмінності суспільства та влади за вченням Христа: „Дайте кесареві кесареве, а Богові - Боже" (Мт. 22:21; Мр. 12:17). Христос виразно твердить, що Його Царство не від цього світу (Ів. 18: 36). Він стримується від вирішення дочасних питань (Ів.12:14). залишає їх цивільній владі (Мт. 5:25), тому що Бог є в основі людської влади (Ів. 19:11). Цю доктрину ще більше поглиблює св. апостол Павло, коли говорить: „Кожна людина нехай кориться вищій владі: нема бо влади, що не була б від Бога: і ті, існуючі влади, установлені Богом» (Рим. 13:1-7). Але християнство, визнаючи авторитет цивільних властей, проголошує необхідність послуху Богові, а не людям (Ді. 4:19), особливо у речах, які є грішні й несправедливі, та проти закону Божого. Саме тому християни й Церкви нинішньої України дуже стурбовані, що криза суспільної моралі щораз поглиблюється в її різних виявах. В загальному християнство виховує в людині любов, милосердя, справедливість, повагу до особи, суспільних інститутів, державної влади, а численні засоби масової інформації громадські інституції під маскою свободи слова і вибору насаджують пропаганду насильства, жорстокості, вбивств, моральної вседозволеності та релятивізму. На ці проблеми церковні спільноти України не можуть споглядати байдуже, обмежуючись їх обговоренням в своєму середовищі, чи тільки нарікаючи на сучасний процес дехристиянізації українського суспільства. Церква є видимою частиною Тайни Спасіння. Вона не є державою, але входить у зв'язок з державою, коли йдеться про найвище добро людини. Пункт зустрічі між Церквою і державою знаходиться в людині. Але між ними є також протилежність, бо Церква відрізняється від держави, хоч живе у світі. Церква є харизматичною і конституційною реальністю. Церква стверджує можливість існування двох різних влад для керівництва суспільством. Ці обидві влади є Божого походження. Вони незалежні між собою своїм походженням, своєю метою і засобами. Ніяка з цих двох влад не підлягає іншій.
Як громадяни держави, церковні ієрархи мусять дотримуватися цивільних законів. А цивільні керівники, навпаки, якщо вони християни, мусять мати послух до церковної влади, коли мова йде про духовне життя. У світлі цих засад і понять держава повинна сприяти Церкві як інституції, розвивати свою соціальну, правозахисну, виховну і благодійну діяльність.
Управління у галузі юридичної науки в Україні: особливості системи суб’єктів управління (правовий аспект)
О.Ю. Меліхова
В умовах переосмислення функціонального призначення адміністративного права як складової системи національного права, перегляду змісту кожного інституту й визначення його реального наповнення з урахуванням реальних вимог часу, інститут державного управління підлягає координальній трансформації, оскільки відчуває вплив не тільки правотворчих процесів, а й державотворчих процесів, зумовлених проведенням в Україні адміністративної реформи. Перегляду підлягають всі об’єкти державного управління, серед яких наука і юридична наука як її складова.
Варто зазначити, що правників цікавить юридична наука і як об’єкт державного управління, і як об’єкт управління в цілому. Оскільки наука традиційно розглядається у аспекті державного управління у соціально-культурному секторі, де державний вплив (саме у аспекті управління) є дещо меншим, у порівнянні, скажімо, із адміністративно-політичною діяльністю. Саме тому прийнятно до науки і її складової науки мову можна вести про управління у широкому розумінні як з боку держави, так і суспільства в цілому.
В механізмі управління юридичною наукою в Україні простежується певна особливість, яка полягає у відсутності єдиного нормативно-правового акту, який би визначав загальні засади управління у відповідній сфері відносин. Незважаючи на наявність Законів України «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки», «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» тощо, поки що жодного спеціального законодавчого акту, безпосередньо присвяченого науці в Україні, на жаль, немає. Це і ускладнює дещо процес її управляння. Ця специфіка управління зумовлює існування ще ряду особливостей, серед яких і наявність певної особливої системи суб’єктів управління, серед яких, поряд із виконавчо-розпорядчими суб’єктами (повноваження яких визначено в Конституції України – Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, а також спеціальними суб’єктами, повноваження яких визначено в інших нормативно-правових актах – Міністерство освіти і науки України, Національна академія наук України тощо) існує й ціла мережа координаційно-дорадчих органів (ради, експертні ради, координаційні ради).
В галузі юридичної науки в Україні достатньо широкими повноваженнями наділені: Міністерство освіти і науки України (формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері юридичної науки, забезпечення розвитку наукового правничого потенціалу, забезпечення інтеграції вітчизняної правової науки у світову систему із збереженням і захистом національних інтересів), Вища атестаційна комісія України (формує й забезпечує функціонування системи атестації наукових кадрів вищої кваліфікації, керівництво роботою з присудження наукових ступенів), Національна академія наук України (організація і координація правових досліджень тощо). Велику роль в управління юридичною наукою здійснює Академія правових наук як державна галузева академія наук, місцеві органи виконавчої влади у межах адміністративно-територіальних одиниць, а також численні консультативно-дорадчі органи, серед яких можна виділити наукову громадську раду при Вищий атестаційній комісії України. Відповідно управлінськими повноваженнями (різного обсягу) наділено значне коло державних органів, до відповідного процесу залучаються і недержавні організації. Це, з одного боку, дозволяє максимально врахувати інтереси багатьох учасників управлінського процесу, а, з іншого, дещо ускладнює цей процес.
Оскільки суб’єктів багато, їх повноваження інколи переплітаються, що негативно впливає на розвиток юридичної науки в Україні. Саме тому доцільним вбачається розробка і прийняття єдиного законодавчого акту, який би, поряд з іншими, визначав би систему суб’єктів управління юридичною наукою, взаємозв’язок між ними, повноваження, роль і місце кожного із них, що істотно вплинуло на розвиток юридичної науки в Україні.
ДО ПИТАННЯ ПРО КОМПЛЕКСНІ ЕЛЕМЕНТИ СИСТЕМИ ПРАВА
А. С. Мустафаєва
Розвиток системи права, зокрема України, останнім часом зумовлює ведення дискусій як у цілому в світлі загальних тенденцій розвитку системи права, так і в аспекті появи та становлення її окремих елементів. У свою чергу, досліджуючи проблематику вексельного права, на певному етапі її теоретичної розробки постає питання про загальну проблему комплексних угрупувань системи права в цілому, спроба висвітлення загальнотеоретичних позицій щодо якої робиться нижче. Так, не вирішеними та потребуючими подальших наукових розробок залишається низка питань, сутність яких зводиться до наступного.
Перш за все, говорячи про комплексні елементи системи права, маємо на увазі, що така комплексність може бути характеристикою як галузі, так і інституту, підгалузі права. Щодо виділення комплексних елементів системи права слід указати, по-перше, на неоднозначність підходу щодо наділення їх певними якісними характеристиками, що дозволяють стверджувати про комплексні елементи як самостійні елементи системи права. В цьому аспекті слід зазначити, що серед учених немає одноголосності в думках як з приводу власне існування комплексних елементів, так і з приводу їх місця в правовій системі держави. Одні вчені вважають, що комплексними є тільки галузі законодавства, але не галузі права, інші, навпаки, вважають, що існують як комплексні галузі права, так і комплексні галузі законодавства, а треті – спростовують існування і тих, і інших.
По-друге, аналіз відповідної спеціальної літератури дозволяє зробити висновок про те, що в руслі загальної проблематики співвідношення понять «система права» і «система законодавства» потребує свого вирішення проблема виділення комплексних утворень як на рівні системи права, так і на рівні системи законодавства (або про виділення таких угрупувань тільки в межах одного з цих рівнів). Так, наприклад, стверджується, що предметом регулювання комплексних галузей законодавства, на відміну від галузей права, є не вид, а сфера суспільних відносин, яка об’єднує різні їх види. Виступаючи предметом регулювання норм декількох галузей права, вони разом із тим характеризуються певною єдністю, обумовленою близькістю цілей і завдань людської діяльності. Єдність і взаємопроникнення галузевих груп суспільних відносин визначають спільність і взаємозв’язок норм права, що регулюють їх.
По-третє, не достатньо визначеними є питання про характерні риси, які відрізняють комплексні елементи системи права серед інших. Так, щодо комплексних галузей права стверджується, що вони регулюють суспільні відносини в цілих сферах державного і громадського життя, використовуючи юридичні режими профілюючих та спеціальних галузей, у поєднанні та взаємодії. Комплексні галузі права складаються з норм, які входять до різних галузей права. Для них характерним є відсутність єдиного методу регулювання, існування власних принципів (наприклад, господарське, аграрне, екологічне тощо). Іншими словами, специфіка окремих видів суспільних відносин потребує комплексного регулювання, зокрема, застосування декількох методів і способів правового регулювання. За обсягом юридичних режимів, що охоплюються регулюванням, комплексні галузі можуть бути інтегрованими, де охоплюються «на рівних» декілька юридичних режимів, і спеціальними, де серед декількох об’єднаних юридичних режимів один є головним. При визначенні понять комплексних угрупувань щодо різних елементів системи права, які виділяються в ній традиційно, слід ураховувати те, що останні регулюють різні за обсягом суспільні відносини. На специфіку в цілому комплексних угрупувань, які мають свій особливий правовий режим регулювання, вказував ще й С. С. Алексєєв, який відмітив особливість норм таких угрупувань, які полягають в тому, що ці норми можливо і потрібно розподіляти за основними галузями права, але «замкнути» їх тільки в межах основних галузей права просто неможливо. Використовуючи таку позицію, деякими авторами робиться висновок про міжгалузевий характер законодавства, що регулює відповідну сферу суспільних відносин, щодо якої йдеться формування такого комплексного угрупування. Як бачимо, тут знову постає питання про співвідношення система права і система законодавства та існування їх комплексних угрупувань.
По-четверте, не вирішеними залишаються питання про передумови появи комплексних елементів системи права. Так, наприклад, деякими авторами стверджується, що формування базових і спеціальних галузей права йде від юридичної засади – методу (тут предмет регулювання не становить соціальної цілісності і лише завдяки методу стає юридично однорідним і функціонально організованим). Формування комплексних галузей йде від соціальної засади – предмета (тут предмет регулювання юридично різнорідний, але єдиний у соціальному відношенні, являє собою соціальну цілісність). Галузі називаються комплексними тому, що складаються з норм права (їх диспозицій), узятих з основних галузей, і користуються методами, які належать цим галузям.
Логічно, на наш погляд, говорити і про подальший розвиток комплексних елементів системи права. Деякі автори, досліджуючи проблематику становлення окремих галузей права, не заперечують в перспективі, враховуючи тенденції розвитку законодавства, формування таких галузей, які ними характеризуються як комплексні, в якості самостійних галузей права. Такий висновок робиться ними, оскільки комплексна галузь, яка формується в результаті появи нових галузей законодавства, являє собою перший крок в складному процесі формування галузей права. Підсумовуючи викладене, зазначимо, що питання про комплексні елементи системи права потребує поетапного свого вирішення з огляду як на тенденції їх появи, так і враховуючи можливість їх подальшого розвитку.
Проблеми розбудови демократичної держави в умовах громадянського суспільства
Л.Р. Наливайко
Послідовне запровадження демократичних інститутів здатне створити необхідне соціальне, політичне і правове середовище для успішного формування в Україні громадянського суспільства.
Хоча взаємозв’язок між демократією (демократичною владою та демократичними інститутами) і громадянським суспільством ще вимагає науково-методологічної розробки (на відміну від проблеми взаємодії громадянського суспільства з правовою соціальною державою, яка досліджена в роботах таких фахівців як В. Бабаєв, В. Бабкін, С. Боботов, І. Кресіна, В. Лазарєв, Є. Лукашева, А. Міцкевич, В. Нерсесянц, О. Петришин, В. Сіренко, В. Тацій, В. Тимошенко, Ю. Шемшученко та ін.), можна стверджувати, що це не лише система демократичного врядування, але й форми демократичної участі громадян в управлінні державою, форми демократичного контролю та форми ефективної взаємодії держави і громадянського суспільства.
Як свідчить аналіз, демократія має своєю опорою і успішно функціонує в умовах розвинутого громадянського суспільства і таких його інститутів як ринкова економіка, політичні партії, громадські організації, незалежні засоби масової інформації тощо. Відповідно до цих вимог Українська держава повинна створювати умови для ефективного функціонування структур громадянського суспільства.
Але серед фахівців достатньо поширеною є думка, що розбудовувати в Україні демократичну, правову державу і громадянське суспільство необхідно окремо, після чого вони почнуть ефективно взаємодіяти. При цьому не враховується те, що лише демократична держава може забезпечити необхідні умови для існування громадянського суспільства, і лише громадянське суспільство здатне підтримати демократичну державу. Лише у демократичній державі з розвиненим громадянським суспільством досягається баланс у взаємовідносинах держави і суспільства.
Аналіз зв’язку між демократичною державою та громадянським суспільством здійснив у своїх працях Р. Даль. Незважаючи на критику окремих сторін демократії, Р. Даль наводить перелік „переваг демократії”, які дають можливість розглядати її як найоптимальнішу форму політичного режиму для розвитку громадянського суспільства. На його думку, демократія – це реально встановлений тип врядування, який передбачає ефективну участь всіх громадян, розуміння, засноване на поінформованості, наявність контролю та включеність у життя суспільства.
Не викликає жодного сумніву, той факт, що істинна демократія сприяє розвитку економіки та соціальної сфери, а розвинена економіка та соціальне добробут в свою чергу створюють умови для постійного вдосконалення демократії і громадянського суспільства. При цьому демократія повинна сприйматися як результат тривалого процесу саморозвитку суспільства, держави, нації. Інакше ми отримуємо лише зовнішню форму демократії (псевдодемократію), перманентну економічну та соціальну кризу, а все це разом унеможливлює розвиток громадянського суспільства. В Україні створилася така ситуація, коли внаслідок розбіжності темпів політичних та соціально-економічних перетворень, уповільнення багатьох демократичних процесів, неефективного функціонування інститутів громадянського суспільства утворилася „штучна структура неіснуючого громадянського суспільства”. Причини подібного феномена потребують подальшого змістовного політико-правового дослідження.
Підсумовуючи, варто зауважити, що аналізуючи взаємозв’язок між демократією та громадянським суспільством, її не слід повністю ототожнювати виключно з поняттям „демократичного врядування”. Більшість науковців залишають поза увагою цілий ряд проблем (співвідношення формальних та реальних прав громадян; поєднання принципу незалежності та авторитету влади з її обов’язком постійно враховувати інтереси окремих соціальних груп; діяльність політичних партій щодо подолання можливих розривів між правовою, соціальною державою та громадянським суспільством тощо), зосереджуючи свої дослідження переважно на проблемах демократичного управління.
к вопросу о содержании правовой категории «Экономическая деятельность»
С.Л. Нудель
Развернувшийся в настоящее время мировой финансовый кризис, к сожалению, не смог негативно не отразиться и на экономической ситуации в России. Как следствие в 2009 году и в последующие годы в стране возможно ожидать роста преступности в целом и экономической преступности в частности. В данной ситуации государство должно принимать меры, направленные недопущение и на минимизацию вредных последствий от общественноопасных деяний в сфере экономики. Среди таких мер можно назвать установление уголовной ответственности за указанные деяния.
Так, в Уголовном кодексе Российской Федерации в раздел VIII «Преступления в сфере экономики» включена глава 22 «Преступления в сфере экономической деятельности». При этом, с момента принятия данного Кодекса в науке уголовного права не угасают споры, связанные с квалификацией преступлений в сфере экономической деятельности.
На наш взгляд, для устранения ряда проблем, связанных с квалификацией преступлений в сфере экономической деятельности, в первую очередь, необходимо четко установить объект преступлений в сфере экономической деятельности, для чего следует дать определение правовой категории «экономическая деятельность», что и будет нашей задачей в настоящей статье.
Правовая категория «экономическая деятельность» (при этом, под «категорией» (от греч. kategoría — высказывание, обвинение; признак) нами понимается общее и фундаментальное понятие, отражающее существенные, всеобщие свойства и отношения явлений действительности и познания, которые возникли и развиваются как результат обобщения исторического развития познания и общественной практики) в современном российском праве была закреплена в первую очередь в Конституции Российской Федерации (ст.ст. 8, 34). Так, в России гарантируется свобода экономической деятельности, право на свободное использование своих способностей и имущества для предпринимательской и иной не запрещенной законом экономической деятельности, а также устанавливается запрет на экономическую деятельность, направленную на монополизацию и недобросовестную конкуренцию.
Вместе с тем, к сожалению, на наш взгляд, содержание рассматриваемой правовой категории в Конституции РФ четко не сформулировано. Также в науке конституционного права практически отсутствуют и доктринальные определения «экономической деятельности». Так, большинство ученых не дает конкретного определения рассматриваемой нами категории, либо фактически отождествляет «экономическую деятельность» и «предпринимательскую деятельность».
Так, в современной отечественной науке под экономикой (от греч. oikonomikë, буквально – искусство ведения домашнего хозяйства), понимается:
1) совокупность производственных отношений, экономический базис общества;
2) народное хозяйство данной страны или его часть, включающая соответствующие отрасли и виды производства;
3) отрасль науки, изучающая производственные отношения или их специфические стороны в определённой сфере общественного производства и обмена.
Таким образом, экономика – это совокупность производственных (хозяйственных) отношений. Экономика образует основу всех других общественных отношений и играет решающую роль в развитии общества. При любом способе производства она представляет систему производственных отношений. Главное и определяющие в ней – отношения собственности на средства производства, характер и социальный способ соединения непосредственных производителей со средствами производства. Совокупность производственных отношений того или иного способа производства выражается в соответствующей системе экономических законов и категорий политической экономии. Каждому способу производства присуща своя экономика, отличающаяся характером собственности, целями, формами и методами хозяйствования. Экономика непосредственно взаимодействует с политикой, составной частью которой является экономическая политика.
Экономика как народное хозяйство страны отражает не только характерные черты данного способа производства, но и отличительные особенности отдельно взятой страны, обусловленные её географическим положением, участием в международном разделении труда, историческими традициями, достигнутым уровнем развития производительных сил и другими конкретно-историческими условиями. Экономика включает отрасли материального производства — промышленность, сельское хозяйство, строительство, транспорт, торговлю и др. и непроизводственную сферу — просвещение, здравоохранение, культуру и др. Общественное производство представлено производством средств производства (I подразделение) и производством предметов потребления (II подразделение), соотношение между которыми обусловливается многообразными факторами при определяющей роли I подразделения, образующего основу технического прогресса.
Также существует мнение, что общество располагает производственными силами – трудом и предпринимательской способностью, инструментами и оборудованием, землей и минеральными ресурсами, которые используются для производства товаров и услуг. Эти товары и услуги удовлетворяют многие наши материальные потребности, а их производство осуществляется с помощью организационного механизма, названного экономической системой, или, проще говоря, экономикой.
Так, самым общим образом экономика может быть определена как система общественного производства, осуществляющая собственно производство, распределение, обмен и потребление необходимых обществу материальных благ, включая продукты и услуги Вместе с тем, на наш взгляд, данное определение несколько необоснованно сводит блага (продукты и услуги), используемые обществом, до материальных, т.к. они могут быть и духовными.
При этом под производством понимается процесс создания материальных и духовных благ, необходимых для существования и развития человека. Распределение – это процесс определения доли, количества, пропорции, в которой каждый хозяйственный субъект принимает участие в произведенном продукте. Обмен – это процесс движения материальных благ и услуг от одного субъекта к другому и форма общественной связи производителей и потребителей, опосредующая общественный обмен веществ. Потребление – это процесс использования результатов производства для удовлетворения определенных потребностей.
Таким образом, в целом соглашаясь со всеми приведенными определениями, мы можем определить экономику как систему производственных отношений, включающую собственно производство, распределение, обмен и потребление необходимых обществу полезных или редких жизненных (материальных и духовных) благ, включая продукты и услуги.
Категория «сфера» представляет собой область, пределы распространения чего-нибудь, а «деятельность» рассматривается как активное, целенаправленное воздействие на окружающий мир, природу с целью преобразования в интересах самого деятеля и общества, если его поведение носит позитивный характер.
Под экономической (хозяйственной) деятельностью экономисты также понимают трансформацию и приспособление экономических ресурсов в целях удовлетворения экономических потребностей. Таким образом, экономическая деятельность, понимается как процесс преобразования ресурсов в продукт для удовлетворения как производственных, так и непроизводственных потребностей общества и его членов.
Наиболее же распространенным является мнение, согласно которому под «экономической деятельностью» понимается совокупность действий на разных уровнях хозяйствования, в результате которых люди удовлетворяют свои потребности посредством производства и обмена материальными благами и услугами. Определение данного термина тесно связано с определением самой экономики. Деятельность становится экономической тогда, когда она ставит целью либо имеет следствием производство и обмен товарами или услугами, признаваемыми в качестве полезных или редких. Экономическая деятельность имеет определенную сферу приложения сил: сельскохозяйственную, промышленную, кустарную, деятельность в области импорта, экспорта, деятельность лиц свободных профессий. Термин употребляется также в общем смысле. Он служит в этом случае для характеристики, объема всей экономической жизни в течение некоторого периода времени и внутри определенной территориальной общности. Здесь деятельность измеряется с помощью таких обобщающих показателей, как валовой национальный продукт, валовой внутренний продукт.
Исходя из изложенного, по нашему мнению, под экономической деятельностью следует понимать систему активных и целенаправленных деяний на разных уровнях хозяйствования, в результате которых общество в целом и отдельные люди удовлетворяют свои потребности посредством производства, распределения, обмена и потребления полезных или редких жизненных (материальных и духовных) благ, включая продукты и услуги.
При этом возникает необходимость разграничить правовые категории «экономическая деятельность» и «предпринимательская деятельность». Под предпринимательской же деятельностью понимается в соответствии с п.1 ст.2 Гражданского кодекса РФ самостоятельная, осуществляемая на свой риск деятельность, направленная на систематическое получение прибыли от пользования имуществом, продажи товаров, выполнения работ или оказания услуг лицами, зарегистрированными в этом качестве в установленном законом порядке.
При этом, к имущественным отношениям, основанным на административном или ином властном подчинении одной стороны другой, в том числе к налоговым и другим финансовым и административным отношениям, гражданское законодательство не применяется, если иное не предусмотрено законодательством.
Таким образом, можно сделать вывод, что правовая категория «экономическая деятельность» значительно шире правовой категории «предпринимательская деятельность», т.к. включает систему деяний по удовлетворению любых своих потребностей (а не только направленных на систематическое получение прибыли) посредством производства, распределения, обмена и потребления полезных или редких жизненных (материальных и духовных) благ неопределенного круга лиц, а не только зарегистрированных в установленном законом порядке.