Geum.ru

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материалаДокументы

Содержание


Організаційно-правові засади відкриття
Необхідність і завдання державного регулювання автотранспортної галузі в умовах становлення україни як правової держави
Транспарентність влади як умова формування інформаційного і громадянського суспільства: теоретико-правове обгрунтування
До питання правового статусу особливого суб’єкта інформаційних правовідносин
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВІДКРИТТЯ

ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ХАРКІВСЬКОГО ІМПЕРАТОРСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ У 1804 РОЦІ

Н.Г. Охотнікова


Важливим питанням для функціонування будь-якого вищого навчального закладу, є організаційно-правові засади його діяльності. Першим нормативним документом, який визначав організаційні основи створення та діяльності Харківського імператорського університету, стали «Попередні правила народної освіти», прийняті 24 січня 1803 року.

Вищезгадані Правила закріплювали загальну професійну та територіальну структуру освіти, яка мала складатися з навчальних закладів чотирьох рівнів: приходських училищ, повітових училищ, які підпорядковувалися гімназіям у губернських містах і у якості вершини системи – університети в ролі головних наукових і навчальних осередків учбових округів. Подібна система централізованої ієрархії в освітній справі мала чимало спільного з французькою, створеною в кінці ХVІІІ століття.

«Попередні правила» в частині про університети доповнювалися університетськими статутами. Головні проблеми, які стояли перед їхніми розробниками, не обмежувалися виключно сферою освіти та науки, але стосувалися також фундаментальних основ всього соціально-політичного ладу. Перш за все, необхідно було визначити характер взаємин університетів з державою – з одного боку, і з суспільством – з іншого. По-друге, зробити вибір між загальноосвітньою, переважно гуманітарною та професійно-спеціалізованою, прикладною системами освітнього процесу; і, нарешті, витримати баланс між освітньо-культурною вітчизняною та західною традиціями. Від вирішення названих вище проблем залежало принципове для Російської держави питання про те, чим стануть майбутні університети – державними установами для виробництва нового покоління бюрократії, чи анклавами громадянського суспільства на засадах самоврядування.

Другим за списком, але не за значенням, документом, який був нормативним підґрунтям для створення та існування Харківського імператорського університету, став Університетський статут 1804 року.

Статут 1804 року перетворював університети не лише на навчальні, але й на наукові центри. Наука в Росії з академічної ставала університетською так, як це було у Західній Європі. Статути російських університетів 1804 року поєднували навчальну та наукову роботу, яка в ХVІІІ столітті була прерогативою Академії наук. Недарма наукові звання та ступені також відповідали чинам «Табелю про ранги», а докторські та магістерські дипломи ставали еквівалентом дворянських грамот.

Статут 1804 року передбачав єдину для всіх університетів імперії навчально-наукову структуру. Вона включала в себе чотири відділення або факультети: 1) моральних й політичних наук (інша назва – етико-політичних наук), 2) словесних наук, 3) фізичних і математичних наук, 4) лікарських і медичних наук.

Кожне відділення складалося з кафедр, котрі представляли основні наукові напрямки того часу. Кількість кафедр відповідала числу професорів. Необхідно зазначити, що кафедр у сучасному розумінні слова тоді не було. Вірніше, кожний професор і представляв собою кафедру, як це й досі є в сучасних західних університетах.

Найфундаментальнішу засаду Статуту 1804 року, згідно з якою університет є провідною інстанцією в своєму регіоні, і все навчання безпосередньо підпорядковується його контролю й керівництву, а професори мають піклуватися про підпорядковані їм школи, – було запозичено з положень Едукаційної комісії зі змінами, зробленими для Віленського університету.

За статутом 1804 року факультети мали широкі повноваження з питань забезпечення навчального процесу та викладення навчальних дисциплін. Так, кожен факультет відповідав за: 1) складання навчального плану з кожної дисципліни; 2) щорічне визначення системи і порядку викладання факультетських дисциплін, розподіл навчального часу; 3) екзаменування осіб на ступені, які факультет має право присуджувати; 4) розгляд промов, підготовлених для оголошення на урочистих зборах; 5) обрання тем конкурсних задач з оголошенням винагороди, підведення підсумків конкурсу; 6) інспектування казеннокоштних і своєкоштних студентів, діяльність з організації занять в училищах; 7) публікацію наукових робіт (у тому числі перекладів з іноземної мови) в місцевих журналах і Журналі Міністерства освіти.

Як бачимо, саме факультет ставав основною ланкою Харківського імператорського університету як освітнього та наукового закладу, і перебирав на себе основні функції університету.

У цілому університетський Статут 1804 року, що увібрав у себе кращі досягнення тогочасної просвітницької педагогічної думки на Заході, базувався переважно на німецькій системі університетської автономії, втіленій передусім у Геттінгенському універстеті. Водночас він мав деякі запозичення з французької та австрійської централізованих систем вищої освіти, які більше відповідали самодержавній країні.

На той час університетський статут 1804 р., на підставі якого діяв Харківський університет, був величезним кроком уперед на шляху становлення громадянського суспільства в країні, в якій досі не було належного розуміння значення освіти та науки.

За рівнем своєї демократичності університетський Статут 1804 року набагато випереджав суспільство, на яке він був розрахований. Недарма він щороку вголос читався у вченій раді Харківського університету – за цим текстом постійно звірялася поточна діяльність навчального закладу.

Вважаємо, що цю традицію варто відновити і будувати діяльність сучасного університету на основі правил та порядків, вироблених 200 років тому, адже поняття «університетський рівень освіти» не повинно мати строків давності.


НЕОБХІДНІСТЬ І ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АВТОТРАНСПОРТНОЇ ГАЛУЗІ В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНИ ЯК ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

О.В. Пефтієв


Серед різних видів транспорту особливе місце займає автомобільний. Він менше залежить від зовнішніх чинників та мобільніший по своїй природі. В більшості країн, у тому числі і в Україні, автомобільний транспорт займає провідне місце за обсягами перевезень вантажів і пасажирів. З іншого боку на даний час транспортна система України не в повній мірі готова до забезпечення належного рівня перевезень. Внаслідок недостатнього розвитку нормативно-правової бази і низького інвестиційного потенціалу транспортно-дорожнього комплексу збільшується зношення технічних засобів, погіршується їх, структура, не забезпечується належна безпека руху, зростає негативний вплив діяльності транспорту на навколишнє природне середовище та здоров’я людини.

В умовах становлення України як правової держави автотранспортна галузь потребує якнайшвидшого реформування. Це пов’язано передусім із необхідністю: забезпечення захисту населення від економічно необґрунтованого підвищення вартості проїзду; підтримання належного рівня безпеки руху та пасажирів; створення системи чітких уніфікованих вимог до перевізників, які надають послуги з перевезення пасажирів автомобільним транспортом; створення рівних умов для роботи всіх суб’єктів господарювання, що здійснюють свою діяльність у сфері автомобільного транспорту, щодо обмеження монополізму та розвитку конкуренції; проведення конкурсів на засадах відкритості, прозорості та передбачуваності, що дозволить запобігти проявам корупції у сфері пасажирських перевезень; створення належних умов для участі всіх зацікавлених суб’єктів господарської діяльності у конкурсах на перевезення пасажирів автомобільним транспортом; створення підстав та необхідного нормативно-правового забезпечення тривалих гарантій права перевізників на надання послуг з перевезення пасажирів автомобільним транспортом; створення належних економічних умов для розвитку пасажирських перевезень в галузі; забезпечення своєчасного оновлення рухомого складу перевізників; забезпечення оптимальної кількості маршрутів і дотримання графіків руху; забезпечення належного технічного стану рухомого складу.

Винятково важливим на сьогодні є вироблення та реалізація державної автотранспортної політики на сучасному етапі, принципом якої має стати підтримка такого рівня розвитку автомобільного транспорту, який би дозволив за будь-яких умов задовольняти життєво важливі потреби економіки і населення у перевезеннях, забезпечував його конкурентоспроможність на внутрішньому та міжнародних ринках транспортних послуг, мобілізаційну готовність до роботи у надзвичайних ситуаціях, спроможність протидіяти внутрішнім та зовнішнім загрозам, що знижують безпеку держави.

В основу названої політики має бути покладена Концепція розвитку автотранспортного комплексу на довгостроковий період (до 2020 року), при цьому головними завданнями останньої мають стати:

формування єдиного правового поля діяльності підприємств автомобільного транспорту з врахуванням міжнародних норм;

впровадження ефективної системи державного регулювання і контролю ринку автотранспортних послуг для забезпечення справедливої конкуренції та економічних умов для розширеного відтворення основних фондів у транспортно-дорожньому комплексі;

уведення та запровадження державних стандартів, вимог і соціальних нормативів у сфері автотранспортного обслуговування;

забезпечення безпечного функціонування транспортно-дорожнього комплексу та зниження негативного впливу автомобільного транспорту на навколишнє природне середовище.

Сучасний стан правового регулювання автотранспортної галузі свідчить про необхідність його удосконалення i систематизацiї з бiльш повним урахуванням транспортної специфiки. Однією з найбiльш значних проблем є вiдсутнiсть правового захисту iнтересiв держави та вiтчизняного пiдприємництва, який особливо необхідний на етапі ринкових перетворень i кризового стану в економiцi. Не відпрацьований правовий механізм формування транспортного забезпечення зовнішньоекономічної діяльності з урахуванням захисту вiд недоброзичливої конкуренції та обмеження монополізму.

Потребують у законодавчому закрiпленнi порядок та сфери здiйснення тарифного регулювання у транспортнiй та посередницькiй дiяльностi при внутрішніх та мiжнародних перевезеннях особливо в питаннях регулювання рiзноманiтних зборiв. Не створеннi правовi основи iнформацiйного забезпечення учасникiв діяльності в галузi транспортного та експедиторського обслуговування.

Значнi недолiки мають нормативнi акти, якi визначають порядок планування експортно-iмпортних та транзитних вантажiв, органiзацiю статистичного облiку та звiтностi по цим перевезенням та їх посередницькому обслуговуванню. В першу чергу це стосується пiдприємницької дiяльностi суб'єктiв недержавної форми власностi.

Ситуація, що склалася в автотранспортній галузі, переконливо засвідчує необхідність державного втручання в процеси надання автотранспортних послуг. Адже ринкові відносини в економіці жодною мірою не виключають, а навпаки припускають створення розвиненої і ефективної системи багатостороннього державного регулювання транспортної діяльності.

Таким чином, до основних завдань державного регулювання автотранспортної галузі вважаємо доцільним виділити наступні:

1) створення умов для забезпечення потреб економіки і населення в автомобільних перевезеннях і транспортних послугах;

2) захист законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, а також національних інтересів держави;

3) створення умов для конкурентоспроможності вітчизняних перевізників на ринку міжнародних автомобільних перевезень;

4) соціальна спрямованість державного регулювання діяльності на автомобільному транспорті, забезпечення пріоритету суспільних інтересів, захист внутрішнього ринку автотранспортних послуг;

5) встановлення і контроль виконання рівних умов на ринку автотранспортних послуг;

6) регламентація і контроль якості робіт і послуг у сфері автотранспортної діяльності;

7) створення умов для безпечного виконання автомобільних перевезень;

8) формування тарифної політики на автомобільному транспорті загального користування.


ТРАНСПАРЕНТНІСТЬ ВЛАДИ ЯК УМОВА ФОРМУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ

А.А. Письменицький


Взаємодія держави з громадянським суспільством на основі партнерства необхідна для розвитку України як правової, демократичної і соціальної держави. Органи влади визнають, що соціальний прогрес, демократичний розвиток, економічне зростання важко реалізовувати без активної участі з боку громадськості. Досвід демократичних держав світу засвідчує, що саме громадська участь дозволяє досягти більшої ефективності в багатьох сферах суспільного життя - від реалізації соціальної політики до сфери державного управління. Сьогодні в Україні назріла потреба у вироблені системи заходів і механізмів ефективного партнерства держави та громадянського суспільства, оскільки органи влади, що співробітничають з інститутами громадянського суспільства, підвищують результативність своєї діяльності і підсилюють її правомірність в очах громадян. Але таке співробітництво громадянського суспільства і владних інститутів може стати реальним тільки на умовах транспарентності – інформаційної відкритості органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Тому можна стверджувати, що справжнє сучасне громадянське суспільство можливе за умови формування і розвитку саме інформаційного суспільства. В основі такого суспільства доцільно вбачати ідею інформаційної відкритості влади по відношенню до усіх верств населення.

Організаційно-правові основи розвитку інформаційного суспільства в Україні включають: інституційне, організаційне та ресурсне забезпечення; відповідні об'єднання громадян; механізми інтеграції України у світовий інформаційний простір та механізми реалізації, що передбачені у Основних засадах розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки [1, п.п. 1,2 Розділу IV].

Таке інституційне, організаційне та ресурсне забезпечення розвитку інформаційного суспільства потребує: максимального сприяння зростанню громадської активності, розкриттю і продуктивному використанню потенціалу кожної людини; постійного вдосконалення системи організаційно-правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства; концентрації ресурсів держави на пріоритетних завданнях розвитку інформаційного суспільства; організаційно-правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства на державних і громадських засадах; створення з урахуванням міжнародного досвіду сприятливих регуляторних режимів для розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, у тому числі створення різноманітних форм їх програмного забезпечення.

Основним елементом громадянського суспільства виступає людина, інтереси та потреби якої виражаються через відповідні об'єднання громадян, такі як політичні партії, професійні об'єднання, асоціації, творчі спілки тощо [2, c. 32].

Розвиток інформаційного суспільства повинен здійснюватися через: участь відповідних об'єднань громадян у підготовці рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань інформаційного суспільства і контролю за їх виконанням; організацію постійних зустрічей, “круглих столів”, відеоконференцій з вищими посадовими особами держави, лідерами політичних партій для обговорення і розв’язання питань розвитку інформаційного суспільства України; створення умов для забезпечення незалежності та плюралізму засобів масової інформації, а також їх залучення до обговорення проблем розвитку інформаційного суспільства.

У громадянському суспільстві нормативно-правовим шляхом повинна бути забезпечена заборона цензури засобів масової інформації та свобода слова й інформації. Право на інформацію законодавчо забезпечується громадянам і захищається всіма юридичними засобами [3, c. 59].

Принцип інформаційної відкритості передбачає: прозорість, гласність і доступ засобів масової інформації та інститутів громадянського суспільства до офіційної інформації, а з боку органів влади - надання достовірної інформації громадськості для ефективної взаємодії; активний діалог з інститутами громадянського суспільства, стосовно завдань і обов'язків органів влади, а також рішень, які приймаються ними; визначення взаємних, прозорих і доступних каналів спілкування та інформування про ці канали зацікавлених груп і громадськості; надання об’єктивної інформації, з уточненням у разі необхідності про її конфіденційність і гарантуючи конфіденційність інформації, отриманої на тих же умовах від іншої сторони; популяризація і підтримка через засоби масової інформації політики взаємного співробітництва [4].

Водночас, дослідження стану забезпечення права на доступ до інформації органами державної влади та місцевого самоврядування через інформаційний запит дозволяє стверджувати, що в Україні порушення права на доступ до інформації має системний характер, а надання запитуваної інформації та офіційних документів у повному обсязі та у передбачений законом строк є винятком, а не правилом [5, c. 16]. Основними причинами порушення права на доступ до інформації в Україні є: 1) низький рівень фахової підготовки посадових та службових осіб, який проявляється у незнанні Конституції та законів України та нездатності тлумачити норми закону, що в кінцевому підсумку призводить до помилкового розуміння духу та букви закону; 2) відсутність культури інформаційної відкритості влади; 3) істотні недоліки та невідповідність міжнародним стандартам у сфері доступу і свободи інформації Закону „Про інформацію" та інших нормативно-правових актів, що регламентують реалізацію права на доступ до інформації в Україні; 4) матеріально-технічні причини.

Література:
  1. Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки затверджені Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2007. – N 12, ст.102. – N 537-V.
  2. Шульга А.М. Теорія держави і права. Книга-конспект. Х., 2008. – 252с.
  3. Письменицький А.А., Слинько Д.В. Теорія держави і права. Навчальний посібник. Х.: ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2007. – 252 с.
  4. Концепція взаємодії держави з громадянським суспільством. [Електронний ресурс]. Режим доступу: ov.ua/document/44502581/Proekt_Conc.doc /29.10.2007.
  5. Право на доступ до інформації в Україні: конституційно-правовий аспект: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02 [Електронний ресурс] / О.В. Нестеренко; Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. — Х., 2008. — 20 с.



ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБЛИВОГО СУБ’ЄКТА ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВОВІДНОСИН

О.С. Рождественська


Починаючи з моменту здобуття незалежності в Україні зміст правового статусу громадян значно збільшився і збагатився. Було переглянуто попередні позиції з приводу прав людини. Збільшився перелік прав і свобод громадян, зміцніли політичні і юридичні гарантії. Проблема індивідуалізації, персоналізації права, урахування особистісних особливостей, правової самобутності особи тісно пов'язана з проблемою правового статусу, що звичайно розглядається в контексті реалізації, здійснення правосуб’єктності індивіда. На сьогодні серед науковців немає єдності у поглядах щодо співвідношення правосуб'єктності і правового статусу: одні вчені вважають правосуб'єктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуб'єктність більш об'ємною категорією, яка включає в себе правовий статус [1]. Все це зумовлює необхідність вивчення і вдосконалення правового статусу особи. Поняття правового статусу можна визначити як систему закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведінку у суспільстві, та які визначають його правове становище.

В Україні ще залишаються нерозв’язаними значні проблеми у сфері дотримання основних прав і свобод людини. Незважаючи на існуюче демократичне законодавство, правоохоронні структури держави, що мають безпосередньо забезпечувати захист прав і свобод людини, часто діють формально, неефективно, або й самі порушують права. На рівні ж закріплення спеціальних правових статусів цей принцип одержує свій логічний розвиток у формуванні таких класифікаційних рис як «особливий суб'єкт». Статус особливих суб’єктів інформаційних правовідносин - працівника оперативного підрозділу правоохоронних органів, державного експерта з питань таємниць та журналіста є спеціальним і виникає на основі відповідних нормативно-правових актів. Основу статусу особливих суб’єктів інформаційно-правових відносин складають професійні обов’язки, права, обмеження, гарантії, соціальне забезпечення, морально-правові вимоги, професійна компетентність та їх відповідальність.

Працівники оперативного підрозділу як особливі суб’єкти інформаційних правовідносин використовують права та виконують обов’язки, передбачені Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», Кримінальним та Кримінально-процесуальним кодексами України та сукупністю правових норм, що визначають правові, організаційні й тактичні положення використання гласних і негласних сил, засобів і методів та створюють умови для досягнення окремих оперативно-тактичних завдань. Так, працівники оперативного підрозділу мають право опитувати осіб за їх згодою, використовувати їх добровільну допомогу, знімати інформацію з каналів зв'язку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації мати гласних і негласних штатних та позаштатних працівників; встановлювати конфіденційне співробітництво з особами на засадах добровільності; створювати і застосовувати автоматизовані інформаційні системи [2]. Основу статусу працівників оперативних підрозділів складають шість груп державно-службових норм, що визначають: обов’язки, права, обмеження, гарантії, соціальне забезпечення, відповідальність. Н.Є. Філіпенко пропонує ввести до складу елементів статусу працівника оперативного підрозділу окремими пунктами його професійну компетентність та морально-правові вимоги до його поведінки, як з однієї сторони - працівників органів внутрішніх справ, з іншої - суб’єктів, які використовують всі оперативно-розшукові сили, засоби та методи, у тому числі й негласні [3].

Статус особливих суб’єктів інформаційних правовідносин у державних експертів з питань таємниць виникає на основі Закону України «Про державну таємницю» який регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України.

Журналіст має спеціальний правовий статус тому, що виконує свої редакційно-посадові обов’язки на професійної основі в ЗМІ (на штатних або на позаштатних засадах) відповідно до професійних назв посад журналіста, що зазначаються в державному класифікаторі професій України. Відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» правовий статус журналіста як особливого суб’єкту інформаційних правовідносин виявляється в правовому режимі його діяльності, що складається з його специфічних прав і обов'язків. Правовий статус особливих суб’єктів інформаційно-правових відносин виявляється не тільки в їх можливості здійснювати права і виконувати обов’язки, але й у можливості розраховувати на певні правові форми позитивних щодо себе дій з боку інших суб’єктів, зокрема з боку держави. Так, підставами застосування положень законодавства про соціальний захист журналістів, працівників оперативних підрозділів правоохоронних органів є особливі умови їх діяльності: професійна творча діяльність в екстремальних умовах; виконання спеціальних завдань з ризиком для здоров’я і життя; інтенсивність інтелектуальної праці, неврегульованість тривалості робочого дня; у державних експертів з питань таємниць – пільги, пов’язані із секретністю діяльності, постійним значним морально-психологічним навантаженням. Література:
  1. Халфина P. O. Общее учение о правоотношении / P. O. Халфина.– М.: Юридическая литература, 1974. – 305 с.
  2. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» // Відомості Верховної Ради, 1992. – N 22.– ст. 303.
  3. Філіпенко Н. Є. Проблеми правового регулювання діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ України / Н. Є. Філіпенко // Форум права. – 2005. – № 1. – С.78-95