Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ІДЕЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДОКТРИНІ УКРАЇНСЬКИХ РАДИКАЛ-ДЕМОКРАТІВ
В.В. Стрілець
Однією з найвпливовіших українських буржуазно-демократичних партій, що діяла в Україні та в еміграції впродовж перших десятиліть ХХ століття, була Українська радикально-демократична партія (УРДП), яка виникла 1905 р. в результаті об’єднання Української демократичної партії (УДП), та Української радикальної партії (УРП). 1908 р. УДРП трансформувалася в Товариство українських поступовців, яке зберегло практично всі ознаки своєї попередниці. Протягом березня – червня 1917 р. ТУП перетворився в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). У 1923 р. остання перейменувалася в УРДП. Під цією назвою партія діяла в еміграції до 1939 р. В історіографії утвердився підхід, згідно з яким для позначення всього періоду існування партії українських радикал-демократів вживається саме остання її назва – УРДП. Об’єднуючи в своїх рядах багатьох інтелектуалів, ця партія істотним чином впливала на ідеологію українського національного руху.
Своїм ідейним попередником радикал-демократи вважали видатного українського мислителя та громадсько-політичного діяча М. Драгоманова. На погляд одного з ідеологів УРДП С. Єфремова вчення М. Драгоманова базувалося на двох основних постулатах: політичної свободи особистості та децентралізації Росії шляхом федералізму як необхідної умови забезпечення політичних свобод На основі поєднанні цих двох фундаментальних принципів і розвивали свою політико-правову доктрину українські радикал-демократи в дореволюційний період своєї діяльності.
Програма УДП вимагала на рівні всієї російської держави утвердження загальних, прямих, рівних та таємних виборів (без різниці статі, віросповідання та національності), свободи особи, свободи слова, совісті (на основі принципу відділення церкви від держави), свободи зборів, спілок, організацій, страйків та ліквідації станів. Програма УДП визнавала в задекларованій автономній Україні рівне з українцями право національних меншин на задоволення їх національних, культурних, політичних та економічних потреб.
Підходи платформи УРП до прав людини відзначалися значно більшим обсягом за рахунок конкретизації відповідних положень. Разом з тим платформа УРП, як і програма УДП, встановлювала органічний зв’язок між громадянськими правами людини та правами «одиниці колективної» – нації чи народності. Партія вимагала забезпечення таких прав шляхом створення в оновленій російській державі рівноправних національно-територіальних автономій з правотворчими повноваженнями.
Задекларована програмами УДП, УРП та УДРП ідея національних прав (прав «одиниці колективної») була конкретизована в ряді статей провідного ідеолога радикал-демократів М. Славинського. 1906 р. М Славинський у легальному виданні «Украинский вестник» виступав за перебудову Росії на основі принципів демократизму, політичної та правової рівності всіх громадян незалежно від віросповідання, національності та статі. Водночас М. Славинський сподівався, що російська держава, розкріпачивши людину, має розкріпачити й нації шляхом надання їм права на самовизначення і «природнє доповнення цього права – автономію». М. Славинський був переконаний, що всі національні права і свободи логічно входять в поняття політичної свободи взагалі. Ідеолог радикал-демократів зазначав, що в теоретичному плані в конституційній державі право кожної людини і всіх разом громадян говорити, писати, друкувати, навчатися і спілкуватися з владою на рідній мові є правом абсолютно безспірним, а замах на обмеження цього права є державним злочином, хоча й підкреслював, що в дійсності навіть в найдемократичніших країнах це право повною мірою не забезпечується на практиці.
Ідея єдності прав окремої людини та прав «одиниці колективної» – нації – визначала політико-правову концепцію радикал-демократів часів Української революції 1917 – 1920 рр., коли вони під впливом тогочасного полівіння суспільних настроїв взяли нову для себе назву – соціалістів-федералістів. «Як права людини, одиниці-громадянина становлять наріжний камінь громадського життя, так другим наріжним каменем, підвалиною всякого справедливого ладу суть права нації – одиниці колективної. На цих двох підвалинах – правах людини і нації – засновується все життя вільної держави», – йшлося в програмі УПСФ (1917 р.)
У 1923 р. вже в еміграції партія прийняла новий програмний документ – платформу, що стала планом дій УДРП при сподіваному відновленні на території Наддніпрянської України Української Народної Республіки. Майбутня українська держава уявлялася партією демократичною парламентською республікою, із загальним виборчим правом, з рівними правами громадян, з децентралізацією державних установ з метою наближення їх до населення. Держава мала гарантувати права кожної людини на життя, на честь, на освіту, на працю та її продукти, на родинне життя, на державне забезпечення у випадку інвалідності, на забезпечену старість, на активну участь у громадсько-політичному житті, що забезпечувалося б свободою пересування, свободою слова та друку, свободою зборів та асоціацій, особистою недоторканністю, недоторканністю кореспонденції та житла.
Таким чином, політико-правова концепція українських радикал-демократів впродовж всього часу існування їх як політичної партії відзначалася послідовним демократизмом, відстоюванням основоположних прав людини. Разом з тим партія сповідувала принцип паритету та взаємозв’язку прав людини та прав нації. Аргументуючи право українського народу на самовизначення, на всебічну самореалізацію, партія пов’язувала його з правами національних меншин України, декларуючи відповідні умови для їх розвитку.
СООТНОШЕНИЕ ПРОЦЕССОВ ФОРМИРОВАНИЯ И ФУНКЦИОНИРОВАНИЯ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА И ПРАВОВОГО ГОСУДАРСТВА
В.І. Шепелєв
История становления реальных правовых государств свидетельствует о том, что вызреванию основ правовой государственности предшествовала длительная эпоха формирования гражданских обществ. Вне зрелого гражданского общества правовое государство сложиться не могло.
Однако в современных условиях демократизации общественной жизни, торжества естественных и неотъемлемых прав и свобод человека, повышения ценностной роли права процессы становления и развития гражданских обществ и правовых государств протекают примерно в одних временных рамках и во многом соотносятся друг с другом. Однако непоколебимым остается положение о приоритетной роли гражданского общества как непременного условия формирования реального правового государства, что не исключает позитивного влияния государства и права на ускорение процессов развития гражданского общества.
Приложение потенциала государства к процессам становления и развития гражданского общества расширяет и усиливает возможности последнего. Однако гражданское общество обязано пристально следить за тем, чтобы ни в какой форме не произошло «огосударствления» сугубо общественных сфер жизнедеятельности людей и их объединений. Поэтому обоснованным и логичным выглядит должное внимание соответствующих структур гражданского общества к процессам становления правового государства, призванное свести к оправданному минимуму участие, влияние, воздействие государства на соответствующие сферы социальной, духовной, частной жизни членов общества. Такой подход гражданского общества к взаимосвязи с государством обусловлен тем, что данное общество по своей природе и сущности не может подстраиваться под государственные структуры, дублировать функции государства. Оно не является политически-властным придатком государства.
Предназначение гражданского общества в первую очередь находит свое проявление в том, что его структурные подразделения ориентированы на обеспечение должного общественного порядка во всех сферах жизнедеятельности членов общества, включая обеспечение и охрану их прав и свобод. Со своей стороны, государство, будучи демократическим, легитимным и правовым общественным явлением, призвано целенаправленно, соответственно своей сущности, ограничивать степень своего организационного, функционального, юридического воздействия на устои гражданского общества, направлять свои усилия на достижение благоприятных условий для полного и всестороннего развертывания потенциала гражданского общества, укрепления жизненного статуса каждой личности.
Гражданское общество есть не только особая сфера взаимосвязи и взаимодействия граждан, но и активно функционирующая система многочисленных общественных объединений, корпораций, социальных слоев, групп, этносов, действующих самостоятельно, в соответствии с целевой направленностью и вне ограничивающего влияния государственных структур и механизмов. Общественно-политические, культурно-просветительские, благотворительные, творческие, спортивные, религиозные и иные объединения граждан выполняют важные для общества и его членов функции по обеспечению должного порядка во всей системе общественных отношений и удовлетворению жизненных запросов значительной части членов общества.
По мере своего совершенствования и развития гражданское общество становится объединительной, интегрирующей общественные, частные, личностные интересы и потребности, системой. Оказывая определенное влияние на экономическую, социальную, политическую, культурную, духовно-нравственную сферы жизнедеятельности людей, гражданское общество становится мощным передаточным и связующим механизмом, благодаря которому налаживаются объективно необходимые и практически значимые формы связи и взаимодействия общественных и частных структур с государством в целом и его соответствующими звеньями. Как властно-политический феномен, государство берет на себя ряд важных функций по обеспечению необходимой благоприятной основы для должного, поступательного, эффективного формирования, совершенствования и функционирования целостной системы отношений гражданского общества. Характер взаимосвязи развивающегося гражданского общества и государства, обретающего параметры правового, определяется не только единством их стратегических целей и задач, но и наличием противоречий, конфликтных ситуаций, трудно разрешимых проблем, что требует постоянного поиска точек соприкосновения и форм необходимого компромисса между указанными общественными феноменами.
Гражданское общество, обладая огромным социальным, политическим, интеллектуальным, духовным потенциалом, в состоянии опосредовать не только все важнейшие стороны общественной, частной и индивидуальной жизни людей, но и задавать необходимые параметры функционированию государства, влиять на его социальное предназначение, приближать его к сфере непосредственного обслуживания интересов и потребностей человека и гражданина как членов гражданского общества. Перед гражданским обществом вовсе не стоит задача - противодействовать государству, конфликтовать с ним. Цель здесь иного рода – преодолевать все противоречия с государством и его структурами, налаживать сотрудничество и плодотворную взаимосвязь, трансформировать систему государственной власти в надежного союзника гражданского общества.
Названные ожидания гражданского общества связаны с демократическим правовым государством. Гражданское общество и правовое государство в процессе своего становления и развития тесно взаимодействуют друг с другом, находят необходимую поддержку друг в друге, направляют совместный потенциал интересам и потребностям каждой личности.
«ОБХІД ЗАКОНУ»: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ
А.М. Шульга
Термін «обхід закону» - традиційний термін детективної літератури. Приміром, в романі Дж.Д. Карра «Чотири знаряддя вбивства» один із персонажів каже: «…проти закону я не піду. Але обійти його зможу» [1, с.349]. За своєю юридичною природою «обхід закону» є зловживанням правом.
Якщо на сьогодні «зловживання правом» [2, с. 39; 3, с. 237; 4, с. 463-465; 5, с. 418-419] - усталена категорія загальнотеоретичної юриспруденції, то поняття «обхід закону» є чомусь абсолютно невідомим відповідній юридичній літературі, хоча це поняття, приміром, доцільно розглядати у контексті такої теми як «Юридично значуща поведінка», або - «Реалізація норм права» («обхід закону» має позначати одне з тих проблемних явищ, що відносяться до числа ексцесів або деформацій процесу реалізації юридичних норм).
Зловживання правом припускає реалізацію суб'єктивного права в такій формі, коли право здійснюється в суперечності з його призначенням і, одночасно, заподіюється шкода іншим учасникам суспільних відносин. За правовою кваліфікацією зловживання правом може бути протиправним і правомірним (легальним). Якщо протиправне зловживання правом є видом правопорушень (тягне за собою юридичну відповідальність), то правомірне зловживання правом не тягне за собою юридичну відповідальність (приклад: створення не одного, а двох юридичних осіб для мінімізації оподатковування, оскільки невигідно перевищувати певну величину прибутку юридичної особи).
«Обхід закону» являє собою навмисне правомірне зловживання правом, спрямоване на використання недоліків законодавства, легальне отримання (збереження) певного блага (матеріального, нематеріального), унеможливлення юридичної відповідальності. «Обхід закону» - поведінка суб’єкта права, котру слід розглядати у контексті схеми «засіб – мета – юридична відповідальність». «Обхід закону» - той варіант поведінки суб’єкта права, котрий він свідомо обирає як засіб досягнення певної мети. Термін «обхід закону» припускає правову кваліфікацію відповідних дій суб’єкта права як правомірну поведінку. «Обійти закон» означає «не порушити закон». Нелогічно казати: «обійти закон порушив закон», «обійти закон» можна лише його не порушив. Принаймні, не порушив «букву» закону, відповідні, прямо сформульовані законодавцем нормативно-правові приписи («порушення закону» - це недотримання юридичної заборони, невиконання юридичного обов’язку). Терміни «обхід закону» і «правопорушення» – несумісні терміни. І навпаки, за логікою речей, терміни «обхід закону» і «правомірна поведінка» - сумісні терміни (у формально-логічному плані). Зазначена інтерпретація терміна «обхід закону» повною мірою відповідає літературній мові, у якій термін «в обхід», зокрема, означає: «обходячи, оминаючи що-небудь стороною» [6, с. 655], «…ухиляючись від дотримання чого-небудь. Діяти в обхід правил» [7, с. 386].
«Обхід закону» - правомірна поведінка, котра, що є загальновідомим, не припускає, унеможливлює юридичну відповідальність як таку, тоді як «юридична відповідальність» - логічний наслідок «правопорушення» (нелогічно визнавати діяння правопорушенням, одночасно не встановив юридичну відповідальність за дане діяння). «Обхід закону» - поведінка, котра є легальним засобом досягнення суб’єктом права відповідної мети. «Обхід закону» - правомірна поведінка, але правомірна лише формально (з огляду на її конкретні, фактичні ознаки як предмет правової кваліфікації). «Обхід закону» - форма можливої поведінки суб’єкта права. Можливу поведінку суб’єктів права насамперед уособлює така категорія як суб’єктивне право. Проте «обхід закону» - це зловживання правом - можлива поведінка, яку не мав на увазі законодавець, коли врегульовував відповідні суспільні відносини, формулюючи юридичні права та обов’язки їх учасників. «Обхід закону» - форма поведінки, яка є свідомим використанням суб’єктом права недосконалості законодавства. Щоб обійти закон його треба знати. Відповідне знання недоліків законодавства (приміром, знання про «прогалини у законодавстві», «колізії у законодавстві», «техніко-юридичну недосконалість норми права») використовується для досягнення певної мети, як правило, для легального отримання (збереження) певного блага (матеріального, нематеріального).
За правовою кваліфікацією (юридичною оцінкою), зазначені ознаки «обходу закону» як певної юридично значущої поведінки є ознаками відповідного навмисного правомірного зловживанням правом. Приміром, «фірма» оголошує про прийом на роботу перекладачів з іноземної мови. Оскільки трудове законодавство передбачає випробування кандидата на посаду, претенденти, щоб довести рівень своєї кваліфікації мають зробити для «фірми» переклад певного тексту, але обсяг цього тексту – не абзац або декілька абзаців сторінки, а 10-15 сторінок. «Фірма», у процесі «випробування» 20-30 дипломованих спеціалістів, так і не знаходить особу, яка її влаштовує, нікого не приймає на роботу, але абсолютно безоплатно отримує «запланований переклад».
Література:
- Карр Дж.Д. Четыре орудия убийства: детективные романы.- М: ЗАО Центрполиграф, 2003.- 415 с.
- Малиновский А.А. Злоупотребление правом. – М.:МЗ-Пресс, 2002.- 128 с.
- Общая теория государства и права: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. - М.: Юристъ, 1996. – 472 с.
- Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум, 2000. – 704 с.
- Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. М.Н. Марченко. – М.: Зерцало, 1996. – 475 с.
- Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., 2001, - 1440 с.
- Ожегов С.И. Словарь русского языка: Ок. 57000 слов. - М.: Рус. яз., 1984. – 816 с.
СЕКЦІЯ II
Конституційно-правові та міжнародно-правові проблеми забезпечення прав людини
АГРАРНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ТА ПРАВО ЄС: ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ
А.Й. Богдан
Основною тенденцією сучасного світового розвитку є інтеграція – у політиці, економіці, правовому регулюванні. Яскравим прикладом такої інтеграції в межах регіону є об’єднання європейських держав у Європейський Союз. Україна, яка має спільний кордон з ЄС, одним з найважливіших пріоритетів у своїх інтеграційних спрямуваннях визначає членство у Європейському Союзі. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є необхідною умовою досягнення поставленої мети. Відповідно до ст. 51 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС від 14 червня 1994 р. та Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 р. визначено механізми досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire та пріоритетні галузі адаптації, серед яких й аграрне законодавство. Це зумовлено визначальним значенням аграрного сектору в економіці України, його впливом на соціально-економічне становище суспільства в цілому та роллю у забезпеченні продовольчої безпеки держави. Слід зазначити, що процес адаптації не тотожний уніфікації. Адаптація повинна здійснюватися з урахуванням особливостей українського суспільства і лише тоді вона буде дієвою. Необхідним є й розуміння сутності спільної аграрної політики та права ЄС як головного вектора адаптації.
Сільське господарство ЄС є однією зі сфер, в якій запроваджено єдину політику. При цьому, аграрна політика є найбільш інтегрованою поміж політик Співтовариства. Початок спільної аграрної політики ЄС був закладений Римським договором від 25 березня 1957 р. про заснування Європейського економічного співтовариства, де закріплювалося, що спільний ринок має охоплювати сільське господарство та торгівлю сільськогосподарською продукцією. Під останньою Договір визначає продукцію, вирощену на землі, продукти тваринництва та рибальства, а також безпосередньо з ними пов’язані продукти первинної переробки. Харчові продукти вважаються продукцією другої стадії переробки, а отже не відносяться до сільськогосподарської продукції.
До базових принципів механізму спільної аграрної політики належать: принцип єдності аграрного ринку – вільне пересування товарів між країнами-учасницями ЄС, встановлення єдиних цін; принцип переваги (преференції) Співтовариства – захист спільного ринку від імпорту сільськогосподарської продукції з третіх країн з метою гарантування доходів європейських товаровиробників; принцип фінансової солідарності – витрати на реалізацію спільної аграрної політики мають здійснюватися спільно всіма державами-учасницями на загальних підставах незалежно від національних інтересів, у зв’язку з чим у 1962 р. було засновано єдиний аграрний фонд. У 2005 році цей фонд було поділено на два окремі фонди: Європейський Фонд Гарантування сільського господарства та Європейський Сільськогосподарський Фонд сприяння розвитку села. Наразі аграрне законодавство Співтовариства дає підстави говорити про появу принципу екологізації аграрного виробництва, який полягає в стимулюванні екологічно безпечного ведення сільського господарства та реалізації екологічних програм на селі.
Спільна аграрна політика ЄС має на меті підвищення продуктивності сільського господарства через сприяння технічному прогресу, забезпечення раціонального розвитку сільськогосподарського виробництва, продовольчої безпеки, належного рівня життя сільських жителів, відповідних цін на сільськогосподарську продукцію для споживачів, збереження довкілля, стабілізацію аграрного ринку тощо. При цьому, спільна аграрна політика не є сталою, вона постійно модернізується з урахуванням потреб часу.
Система права ЄС включає первинне право (установчі договори, які відіграють роль основних законів - «конституцій»), зокрема Договір про заснування Європейської Спільноти) та вторинне право – правові акти, що ухвалюються органами співтовариства у порядку реалізації і конкретизації актів первинного права, є похідними від них. До актів вторинного права, зокрема належать регламенти, директиви, рішення Європейського суду, рекомендації та ін. Відповідно до положень Договору про ЄС, регламент має загальне застосування і після опублікування є обов’язковим у всіх його елементах та має пряму дію безпосередньо у всіх державах-членах ЄС. Регламент не потребує подальшої імплементації державами-членами ЄС для набрання чинності на їх території. Директиви є обов’язковими для кожної держави-члена ЄС щодо очікуваних результатів, проте залишають за національною владою свободу вибору форм та засобів досягнення цих результатів. Тобто директива за своєю юридичною природою не є нормою прямої дії, а скоріше вимогою до держави-члена ЄС вжити заходів по досягненню певної мети. Рішення – це індивідуально визначені акти, які є обов’язковими у всіх своїх елементах виключно для тих, кому вони адресовані, тобто це дещо обмежені юридичні інструменти, що застосовуються за певних обставин або до конкретних суб’єктів (його суб’єктом може бути і держава-член ЄС, і підприємство, і фізична особа). Крім цього існує низка необов’язкових актів органів ЄС, які декларують наміри, плани дій, стратегію на майбутнє тощо. До них можна віднести рекомендації та думки.
У контексті необхідності реалізації положень Плану дій Україна – ЄС передумовою успішної адаптації аграрного законодавства України до права ЄС є визначення й розуміння сутності спільної аграрної політики Співтовариства та розкриття сучасних тенденцій розвитку європейського права щодо регулювання виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції. Не врахування вказаних моментів може призвести до прийняття необґрунтованих та поверхневих рішень, зробити процес адаптації складним і непослідовним, наслідком чого може стати поглиблення кризи у сільському господарстві України та завдання втрат і збитків сільськогосподарським товаровиробникам.