Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ТЕОРІЯ «РИНКУ ІДЕЙ» ТА КРИТЕРІЙ
«ЯВНОЇ І БЕЗПОСЕРЕДНЬОЇ ЗАГРОЗИ»
В ПРАКТИЦІ ВЕРХОВНОГО СУДУ США
А. О. Червяцова
1. Теорія «ринку ідей» та критерій «явної і безпосередньої загрози» є найбільш впливовими доктринальними підходами, що використовуються Верховним Судом США (далі Суд) при вирішенні справ, які стосуються права на свободу вираження поглядів.
У США свобода вираження поглядів має конституційні гарантії та користується судовим захистом від моменту створення держави. Перша поправка до Американської Конституції закріплює наступне положення: «Конгрес не повинен видавати жодного закону, який стосується встановлення релігії або заборони вільного сповідання; або обмежує свободу слова й друку чи право народу мирно збиратися та звертатися до уряду з петиціями про задоволення скарг».
2. Свобода слова, преси, мирних зборів та петицій (звернень до органів публічної влади) у сукупності складають те, що Суд називає “свободою вираження поглядів”. Автори Конституції визнавали названі свободи природними, тобто такими, які не потребують позитивного закріплення. Відповідно, Перша поправка сформульована як заборона щодо прийняття законів, які обмежують свободу вираження поглядів.
Конституційна заборона безпосередньо адресована Конгресу США, однак в інтерпретації Суду вона стосується не лише законодавчої, але й виконавчої гілки влади. Отже, Суд суттєво розширив гарантії Першої поправки.
3. Американська теорія права та судова практика забезпечують свободі слова, преси, мирних зборів та петицій можливість вільної реалізації, маючи тенденцію до розширеного тлумачення конституційних положень. Слід зазначити, що свобода вираження поглядів не є абсолютною; Конституція США не гарантує права висловлювати все, що завгодно, коли завгодно, де завгодно та у будь-який спосіб. Тому, попри ліберальне і в цілому сприятливе ставлення до свободи вираження поглядів, продовжуються спори про те, які межі здійснення вона має, і яким обмеженням, необхідним у демократичному суспільстві, вона підлягає. Окремі відповіді на спірні питання реалізації свободи вираження поглядів дає практика Суду, яка налічує понад шістдесяти рішень прецедентного характеру. У кожному з них Суд досліджує природу права, порушення якого оскаржується, встановлює межі захисту, передбачені Першою поправкою.
Показово, що Суд не має єдиного, загальноприйнятого алгоритму вирішення справ, які стосуються свободи вираження поглядів. Натомість, виходячи з обставин конкретної справи, він застосовує різні підходи, оцінки, критерії.
4. Теорія ринку ідей розглядає Першу поправку як засіб, що має забезпечити вільний форум, на якому суспільство обирає серед думок і поглядів. Найкращий критерій істинності ідеї – її здатність довести свою спроможність у спорі з іншими. Як справедливо зазначив суддя Олівер Холмс (Oliver Holms), з ім’ям якого пов’язують теорію ринку ідей: «Переслідування за вираження поглядів може здаватися логічним. Той, хто не має сумнівів у своїй правоті й силі, прагне досягти певного результату, намагається ліквідувати будь-який опір… Однак, коли люди розуміють, що час засвідчив неспроможність уже не одної ідеї, яка нав’язувалася силою, вони доходять висновку, що найвищі цінності набагато легше досягаються шляхом вільного обміну думками, що найкращим критерієм правди є здатність ідеї отримати схвалення в умовах чесної конкуренції з іншими» (Abrams v. US, 1919). Відповідно, найкращий спосіб боротьби з висловлюваннями, які містять суспільну небезпеку, – протипоставлення ним інших, доки не переможе найбільш правильний погляд. Однак, якщо для обговорення не має часу й існує реальна небезпека безпосередньої реалізації суспільно небезпечних висловлювань, теорія ринку ідей не може бути застосована, оскільки дії відбудуться раніше за дискусію й обговорення.
5. Для того, щоб пояснити критерій «явної і безпосередньої загрози», суддя Холмс використав вдале порівняння, яке неодноразово цитувалося в подальшій судовій практиці: «Навіть найсуворіший захист свободи вираження поглядів не поширюється на людину, яка у переповненому театрі спровокує паніку, безпідставно й навмисно закричавши “горить!”» (Shenck v. US, 1919).
Подальшого розвитку критерій «явної і безпосередньої загрози»отримав у правових позиціях судді Луїса Брандейса (Louis D. Brandeis): реальною і безпосередньою загроза буде лише тоді, «…коли зло, якого ми побоюємося, є за часом настільки близьким, що це унеможливлює обговорення. Однак, якщо ми маємо достатньо часу, щоб через дискусію викрити обман і попередити небезпеку, тоді засобом, який слід застосовувати, повинна бути всебічна дискусія, а не примусове мовчання…» (Whitney v. California, 1927)
Отже, критерій «явної і безпосередньої загрози» має три ознаки, наявність яких свідчить про можливість обмеження права на свободу вираження поглядів: 1) розвиток подій підтверджує реальність і безпосередність загрози; 2) небезпека загрожує важливим правам і свободам або іншим важливим соціальним цінностям; 3) існує високий ступень вірогідності спричинення шкоди (Bridges v. California, 1941).
ОСОБЛИВОСТІ ПРАКТИКИ МІЖНАРОДНОГО СУДУ ООН ПО ВСТАНОВЛЕННЮ ЛОКАЛЬНИХ ЗВИЧАЇВ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
Щокін Ю.В.
Основний внесок у розвиток уявлень про специфіку локальних звичаїв міжнародного права зроблений Міжнародним судом ООН. У своїх рішеннях у справах про право притулку (Колумбія проти Перу, 1950 р.) і про право проходу (Індія проти Португалії, 1960 р.) Суд заявив про принципову можливість утворення таких звичаїв, указав на юридичні критерії, необхідні для їх встановлення, і визначив їх співвідношення зі звичаями загального міжнародного права.
Так, у рішенні у справі про право притулку (Колумбія проти Перу, 1950 р.) Міжнародний суд досліджував твердження Колумбії про існування регіонального звичаю, який дає право на надання притулку в дипломатичних представництвах з усіма відповідними наслідками (Колумбія вимагала, щоб Перу оформила для Віктора Рауля Айа де ла Торре, лідера збройного повстання в м. Лима-Каллао в жовтні 1948 р., якому Колумбія надала притулок на території свого посольства, документи для виїзду за кордон).
На заяву уряду Колумбії про «усталений регіональний або локальний звичай, властивий Латиноамериканським державам» Міжнародний суд відреагував у такий спосіб: «Сторона, що посилається на звичай такого роду, повинна довести існування такого звичаю таким чином, що він є обов'язковим і для іншої сторони. Уряд Колумбії повинен довести, що норма, до якої він звертається, є такою відповідно до постійної й одноманітної практики відповідних держав, і що ця практика є вираженням права однієї держави надавати притулок і відповідного обов'язку територіальної держави. Це випливає зі статті 38 Статуту Суду, що стосується міжнародного звичаю „як доказу загальної практики, прийнятої як право”».
У рішенні у справі про право проходу через індійську територію (Португалія проти Індії, 1960 р.) Міжнародний суд ООН заявив про можливість формування двосторонніх локальних міжнародно-правових звичаїв: «З боку Індії були висунуті заперечення, що тільки між двома державами не може бути будь-яких локальних звичаїв. Важко зрозуміти, чому кількість держав, між якими на основі тривалої практики може утворитися локальний звичай, обов'язково має бути більше двох. Суд не бачить причин, чому тривала практика між двома державами, прийнята ними для регулювання їх відносин, не може сформуватися на основі взаємних прав і обов'язків двох держав».
Перший принциповий момент, що випливає з наведених вище цитат з рішень, полягає в тому, що п. 1(b) ст. 38 Статуту Міжнародного суду розглядається в якості єдиної правової основи для кваліфікації наявності міжнародно-правових звичаїв будь-яких різновидів. Це означає, що Міжнародний суд не бачить принципових розходжень між звичаями загального міжнародного права й локальними міжнародно-правовими звичаями.
Дана позиція Суду мала багато критичних зауважень в доктрині, оскільки формулювання зазначеної статті визначає міжнародний звичай як «доказ загальної практики, прийнятої як правова норма». Локальні звичаї не можуть бути загальними, що називається, за визначенням. Разом з тим виключення таких звичаїв зі сфери застосування Міжнародним судом неминуче позначилося б на його потенційних можливостях і, отже, на його авторитеті в урегулюванні міжнародних спорів у рамках окремих регіонів, які становлять, до речі, у його практиці переважну більшість справ. Тому, незважаючи на двозначність і «відносність» формулювання, Суд прийняв на себе рішення питань, пов'язаних із установленням локальних звичаїв, прямо вказавши при цьому в рішенні у справі про право притулку на ключову роль у своїй правовій аргументації п. 1 (b) статті 38 свого Статуту.
Другий принциповий момент стосується особливостей формування локальних звичаїв. Основний упор у процесі їх встановлення зроблений на практику (об'єктивний елемент). Міжнародний суд прямо вказує на її перевагу над opinio juris. Це ключове зауваження, оскільки діяльність Міжнародного суду ООН і деяких інших міжнародних судових органів (зокрема, Міжнародних трибуналів по колишній Югославії й Руанді), пов'язана із установленням загальних міжнародно-правових звичаїв, пішла по іншому шляху. У низці своїх рішень і консультативних висновків Міжнародний суд звертався до ґрунтовного аналізу opinio juris і, одночасно із цим, зневажав, а часом і зовсім ігнорував фактичну практику. Іншими словами, Міжнародний суд зосереджувався на вивченні доказів, що вказують на власне ставлення суб'єктів міжнародного права до подій, що відбуваються, і в той же час не враховував факти, що мали місце в міжнародних відносинах (що, між іншим, не заважало йому щораз підкреслювати важливість міжнародної практики для розвитку міжнародного звичаєвого права).
Така позиція Міжнародного суду в певній мірі уявляється логічною й виправданою, оскільки при встановленні загальних звичаїв точки зору однієї або декількох держав при одночасній відсутності явно вираженої незгоди з їх боку, у цілому, не впливають на думку більшості. У відношенні ж локальних міжнародно-правових звичаїв ігнорування позиції країни, якої безпосередньо стосується така норма, неминуче поставить під сумнів упевненість у її наявності. Тому з'ясування достовірного ставлення зацікавлених держав до правила поведінки, що склалося або формується в їх відносинах, стає об'єктивно необхідним.
СЕКЦІЯ III
Цивільно-правові аспекти здійснення та захисту прав людини
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОВЕДЕННЯ РЕКУЛЬТИВАЦІЇ ПОРУШЕНИХ ЗЕМЕЛЬ ЯК ВАЖЛИВИЙ НАПРЯМОК ЗЕМЕЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Е.А. Бавбєкова
Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є основним національним багатством України та знаходиться під особливою охороною. Основний закон, приймаючи до уваги виключно важливе значення землі в усіх сферах життєдіяльності людини, виділяє її між інших об’єктів навколишнього природного середовища. Охорона даного природного об’єкту спрямована на захист земельних ресурсів від негативного антропогенного і техногенного впливу, зберігання родючості ґрунтів, підвищення їх продуктивності. На жаль, серед європейських країн Україна має найвищий інтегральний показник негативних антропогенних навантажень майже на всій її території, екологічна ситуація та якість земель, передусім, сільськогосподарського призначення характеризуються як критичні.
На особливу увагу держави заслуговує проблема охорони земель сільськогосподарського призначення при проведенні гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, що спричиняють зміни в структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів. Діюче земельне законодавство України в таких випадках передбачає обов’язковість проведення рекультивації, якій передує зняття, складування, збереження відокремленої ґрунтової маси, що повинно здійснюватися тільки на підставі дозволу. Проведення рекультивації порушених земель передбачає виконання комплексу організаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель. Відповідний комплекс заходів повинен здійснюватися на підставі робочих проектів землеустрою щодо рекультивації порушених земель, право розробляти які мають юридичні та фізичні особи, які отримали ліцензії на проведення робіт із землеустрою. В цьому документі обов’язково вказуються умови зняття, збереження і використання родючого шару ґрунту та порядок і строки проведення рекультивації порушених земель. Враховуючи те, що цей документ є проектним матеріалом, реалізація якого може негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища, він повинен пройти обов'язкову екологічну експертизу.
Згідно зі статтею 9 Закону України від 19 червня 2003 р. «Про державний контроль за використанням та охороною земель» [1] контроль за своєчасністю проведення землекористувачами рекультивації здійснює Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель, Державна екологічна інспекція та їх територіальні органи. Перевірки дотримання вимог земельного законодавства стосовно проведення рекультивації проводяться відповідно до квартальних планів робіт, затверджених керівниками інспекційних органів. При проведенні перевірок державний інспектор складає акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства, який складається незалежно від наявності чи відсутності порушень норм земельного законодавства. У разі виявлення порушень вимог земельного законодавства складаються протокол про адміністративне правопорушення, постанова про притягнення до адміністративної відповідальності і вноситься припис про усунення порушення вимог земельного законодавства.
Як свідчать матеріали перевірок, проведених Державною інспекцією за використанням та охороною земель в Автономній Республіці Крим та її територіальними органами, багато підприємств на території Криму при розробці родовищ корисних копалин, проведенні геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, пов’язаних з порушенням ґрунтового покриву, не виконують вимог земельного законодавства по проведенню рекультивації земель, збереженню родючого шару ґрунту та використанню його для рекультивації земель або нанесення на малопродуктивні угіддя. Родючий шар ґрунту часто знищується, а значні площі земель, які можуть бути повернуті для використання в сільському, лісовому господарстві, приводяться в непридатний стан. Притягнення до адміністративної відповідальності не сприяє в значній мірі зменшенню кількості порушень вимог земельного законодавства, що не тільки не дозволяє вести мову про ефективність державного земельного контролю, а й знижує значення цієї функції державного управління в частині запобігання земельних правопорушень. Отже проблема полягає не в тому, що відсутні правові норми, спрямовані на врегулювання проведення рекультивації, а в їх недотриманні фізичними та юридичними особами.
На наш погляд, серед заходів, які можуть сприяти виконанню землекористувачами обов’язків з рекультивації порушених земель, необхідно виділити відшкодування шкоди, завданої непроведенням у визначений робочим проектом землеустрою щодо рекультивації порушених земель строк відповідних робіт. Норми діючого законодавства встановлюють, що така шкода відшкодовується на підставі рішень комісій, створених Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських рад. Для визначення розрахунку заподіяної шкоди, спричиненої внаслідок непроведення робіт з рекультивації порушених земель, у постанові Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року № 1098 [2] визначена спеціальна формула.
Однак не зрозумілим уявляється весь механізм відшкодування завданої шкоди: порушення виявляються та фіксуються, зокрема, земельною інспекцією, тоді як розрахунок шкоди та контроль за її сплатою здійснюють указані комісії. Вважаємо, що розрахунок розміру шкоди, заподіяної державі, територіальним громадам унаслідок непроведення робіт з рекультивації порушених земель, повинен проводитися Державною інспекцією з контролю за використанням і охороною земель та її територіальними органами. Це дозволить оперативно отримати кошти, які можуть бути використані на охорону земель сільськогосподарського призначення, а також сприятиме зменшенню відповідних правопорушень.
Література:
1. Закон України від 19 червня 2003 р. «Про державний контроль за використанням та охороною земель» // Відомості Верховної ради України. – 2003. - № 39. – Ст. 350.
2. Постанова Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 р. № 1098 «Про визначення розміру збитків, завданих унаслідок непроведення робіт з рекультивації порушених земель» // Урядовий кур’єр. – 27 грудня 2008 р., № 245.
ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ВОЛОДІННЯ У СИСТЕМІ РЕЧОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ
С.Ю. Бурлаков
1. Цивільний кодекс України (надалі – ЦК України) не містить норм про володіння та власницький захист, що варто визнати одним із серйозних недоліків. Разом з тим, власницький захист є інститутом, відомим всім правовим системам. Призначення власницького захисту – це боротьба з насильницькими, самоуправними діями.
2. Відповідно до ч. 1 ст. 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. ЦК України згадує володіння як певний вид прав (власності, оренди тощо), тоді як володіння не є правом. У зв’язку із цим, видається необхідним ввести це поняття в закон і відмежувати його від речових й інших прав. Тому володінню повинна бути присвячена окрема глава, що має розпочинати розділ про власність й інші речові права.
3. Володіння повинно визначатися як фактична позиція, фактичне панування над річчю. Таке панування має забезпечувати владу, достатню й необхідну для спокійного використання (господарської експлуатації) речі. Для набуття володіння необхідні фактичні, а не юридичні дії, тому юридично володіння не може бути придбано. Володіння досягається шляхом передачі речі або іншим способом, що дозволяє встановити панування над річчю. Видається, що варто відмовитися від ідеї угоди про володіння, що неминуче приведе до уявлення про те, що для набуття володіння необхідні угода і, як наслідок – заперечування володіння як права, визнання його недійсним тощо, що є неприпустимим. Очевидно, що на цій підставі буде відкинутий захист володіння незалежно від права на річ. Саме в цьому й полягає зміст володіння й власницького захисту. Таким чином, придбання володіння ніяк не можна розцінювати як волевиявлення, спрямоване на створення юридичних наслідків. Тому, акт прийому-передачі, особливе виробництво або інший акт, що свідчить про передачу речі, має доказове значення та вводить презумпцію володіння річчю особою, яка зазначена в акті.
4. Оскільки володіння не є правом, можливе володіння річчю, що не відповідає всім тим умовам, які пред’являються до об’єкта права. У той же час річ як об’єкт володіння має такі істотні властивості, які дозволяють їй при відомих умовах придбати якості об’єкта права (наприклад, самовільна будова). Так, наприклад, споруджувані об’єкти до виникнення на них права власності перебувають у володінні. Можливо також володіння об’єктом, вилученим із цивільного обороту, хоча б для даного власника було виключене виникнення права власності на такі об’єкти. Оскільки володіння не є правом, воно не підлягає державній реєстрації.
5. Володіння, у тому числі, набуття володіння, доступно недієздатним. Таку норму доцільно встановити як гарантію захисту інтересів недієздатних, які здійснюватимуть через своїх законних представників.
6. З огляду на втрату нашим правом усього інструментарію володіння, необхідно показати зв’язок володіння із законним і незаконним володінням, і вказати такі види незаконного володіння, як сумлінне й несумлінне. У цьому змісті потрібно сказати, що володіння може здійснюватися: 1) власником або власником іншого речового права, що дає володіння, самостійно; 2) з волі власника (оренда, зберігання, доручення, перевезення, довірче управління тощо) або в передбачених законом випадках для власника (володіння спадкоємним майном, секвестр, володіння майном підопічного, безвісно відсутнього тощо) – законне володіння; або 3) не з волі власника й не для власника – незаконне володіння. При цьому незаконне володіння може виступати як сумлінне – якщо воно отримано від особи, яка не мала права на відчуження, про що набувач не знав і не міг знати при належній обачності; 4) власником для давнини. Володіння, здійснюване працівником юридичної особи при виконанні своїх службових обов’язків, є володінням, здійснюваним цією юридичною особою. Відмова від виділення поряд з володінням тримання й/або опосередкованого володіння робить також зайвим розрізнення володіння тільки для себе, з наявністю animus possidendi (сюди ставилися б у нашому праві власник і незаконний власник) і без такого наміру, що є позитивним чинником, що спрощує застосування власницького захисту.
7. Повноваження адміністративних (публічних) органів по вилученню майна (органи слідства, митні органи тощо), які приводять до володіння майном, установленню влади над річчю, не є володінням (законним або незаконним), а виступають як відмінні від володіння владні дії. Повноваження на вилучення, зберігання речей здобуваються, припиняються й захищаються відповідно до законодавства, що регламентує діяльність цих органів. Тим самим ці відносини виводяться й за рамки власницького захисту. Приватноправові засоби захисту у відносинах із цими органами із приводу володіння припустимі лише остільки, оскільки адміністративні органи діють поза своєю компетенцією (наприклад, після припинення адміністративного провадження).
8. Знаходження речі у володінні іншої особи, саме по собі не тягне втрати або обмеження права власності. Здійснення володіння припускає безпосередню владу над річчю, але вважається, що володіння зберігається, доки власник, втративши володіння, вживає заходів по його захисту. Володіння також передбачається триваючої у випадку універсального правонаступництва відносно власника. Якщо адміністративний орган (або боржник за договором) не повертає річ після закінчення відповідного строку, володіння припиняється, оскільки не вжиті заходи до його захисту.
9. Захист володіння здійснюється незалежно від права на об’єкт володіння. Ефективність захисту володіння полягає у звільненні позивача (потерпілого) від обов’язку доведення права на річ, а, відповідно, відповідач (порушник) не має змоги захиститися від вимоги позивача шляхом заперечування права позивача, у тому числі – шляхом доведення свого права на річ. Заборону спору про право в рамках захисту володіння необхідно прямо закріпити в законі, оскільки в даний момент на практиці панує подання, що захищатися може тільки суб’єктивне право. Видається, що можна запропонувати можливість зустрічного позову порушника у вигляді спору про право (віндикаційний позов) при обов’язковій умові попередньої передачі спірної речі на час спору третій особі за згодою із власником (позивачем по основному позові), або шляхом передачі речі на час спору під охорону суду. Такі дії не повинні переривати або припиняти судовий процес про захист володіння й повинні здійснюватися за рахунок відповідача незалежно від результату спору.
10. Володіння захищається від самоуправних дій, від дій, які позбавляють власника володіння мимо його волі. У ЦК України поняття самоправності практично не розроблено. Видається, що можна запропонувати формулу, що захист дається у випадку втрати володіння в результаті насильницьких, таємних або інших самоуправних дій, в тому числі розкрадання. Вимога про захист володіння заявляється до порушника володіння або будь-якому наступному власникові.
11. Захист володіння може здійснюватися або у вигляді самозахисту або в позовній формі проти завершеного позбавлення володіння. У випадку залучення до захисту володіння адміністративних органів варто вказати у вигляді загального правила, що будь-яке адміністративне сприяння захисту володіння може бути спрямоване винятково на збереження наявного володіння, незважаючи на представлені новим претендентом документи. У певних випадках, зазначених у законі, можливо допустити й превентивний захист володіння у вигляді вимоги про припинення дій, які спрямовані на позбавлення позивача володіння. Варто спеціально передбачити право власника заперечувати ненормативні акти, що порушують його володіння, у порядку, аналогічному тому, що передбачений ст. 21 ЦК України. Строк власницького захисту варто обмежити, скажімо, одним роком з моменту втрати володіння, оскільки власницький захист передбачається оперативним. Встановлення власницького захисту повинне бути вписане в систему наявних засобів захисту. Відома пандектному праву захист володіння (поряд із захистом від свавілля, самоправності), також і від порушення довіри (тобто якщо не повертається річ, надана прекарно), поглинається у вітчизняному праві захистом у рамках зобов’язального права, у тому числі – позовом про застосування наслідків недійсності правочину. Тому варто обмежити власницький захист тільки самоправністю. Отже, якщо власник передав володіння за договором, то його захист надалі здійснюється відповідно до норм про зобов’язання або в рамках заперечування правочину, це – не власницький захист.
12. З встановленням власницького захисту відпадає необхідність у наданні віндикаційного й негаторного позову законним власникам. Право на віндикаційний позов залишається лише за власником й, можливо, власником речового права (господарського відання, оперативного управління тощо). Зрозуміло, що проти самоуправних зазіхань власник може захищатися за допомогою власницького позову як більш простих засобів, якщо власник виступав як власник і втратив володіння в результаті самоправності. Видається, що при загибелі речі у володінні порушника володіння, власницький захист може перетворитися в позов про стягнення компенсації. Цей позов буде мати подібність із позовом про стягнення компенсації в порядку застосування наслідків недійсності правочину, у якому також не доводиться право на втрачену річ. У тому ж змісті варто захищати й право на доходи від витребуваної речі, або отримане в результаті заволодіння заощадження майна порушника. Для сумлінного власника, що відповідає по власницькому позові, може бути застосоване правило, аналогічне ст. 390 ЦК України.