Geum.ru

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материалаДокументы

Содержание


Правова природа фіктивного шлюбу
Особливості правового режиму майна збройних сил україни
Актуальні аспекти правового регулювання грального бізнесу в україні
Подобный материал:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   39

ПРАВОВА ПРИРОДА ФІКТИВНОГО ШЛЮБУ

Л.Ю. Ковтунова


Укладення шлюбу, як правило, спрямовано на створення сім’ї, тобто такого об’єднання людей, які з соціальної точки зору пов’язані спільним побутом, а з юридичної – мають взаємні права та обов’язки. Проте, на сьогоднішній день досить поширеним явищем є укладення шлюбу без наміру створити сім’ю, тобто фіктивних шлюбів. Сам по собі фіктивний шлюб – це складна система правовідносин. Правова природа фіктивного шлюбу досліджена не достатньо. У сучасній юридичній літературі існує декілька поглядів на те, що саме представляє собою фіктивний шлюб.

Окремими вченими правова природа фіктивного шлюбу зіставляється з правовою природою мнимого правочину, оскільки вважається, що в обох випадках певні юридичні дії вчинюються без наміру викликати певні правові наслідки [1, с. 131; 2, с. 59; 3, с. 62]. Проте, і до теперішнього часу більшість вчених виступають проти ототожнення шлюбу з правочином [4, с. 114; 5, с. 16].

Інші вважають, що фіктивний шлюб є різновидом зловживання сімейним правом [6, с. 84]. Остання позиція, на наш погляд, заслуговує на увагу. Разом з тим, слід зазначити, що комплексне дослідження загальних засад зловживання сімейними правами на сьогоднішній день відсутнє. Крім того, СК України не містить загальної норми, яка б встановлювала межи здійснення сімейних прав та загальну заборону зловживання сімейними правами. Проте, конкретні випадки зловживання сімейними правами чинним сімейним законодавством України врегульовані.

Фіктивний шлюб – це відносини, які за своєю формою повністю відповідають вимогам закону, проте за змістом йому суперечать. Він не відповідає цільовому призначенню шлюбних правовідносин, форма яких була використана жінкою та чоловіком для отримання іншої мети. Відповідно, фіктивний шлюб – є результатом незаконного прийому, який був використаний несумлінними сторонами чи однією з них. Цей прийом полягає у здійсненні наданого особам права на шлюб з метою, яка не відповідає змісту цього права та його соціальному призначенню [7, с. 129].

Таким чином, фіктивний шлюб є однією з форм зловживання сімейним правом, тобто є правопорушенням. І, відповідно, визнання його недійсним має тягнути за собою такі ж наслідки, як і зловживання будь-яким суб’єктивним правом. Внаслідок цього, особи, винні в укладенні фіктивного шлюбу, мають бути притягнуті до відповідальності.

Враховуючи легальне визначення фіктивного шлюбу, можна стверджувати, що фіктивний шлюб як юридичний факт, який є підставою для визнання шлюбу недійсним має наступні ознаки, які обов’язково з достовірністю мають встановлюватись судом під час судового засідання. До цих ознак належать: 1) він укладається без наміру створити сім’ю; 2) намір створити сім’ю відсутній у жінки та чоловіка, які укладають шлюб або у одного з них; 3) дійсною метою укладення фіктивного шлюбу є набуття яких-небудь особистих немайнових чи майнових прав не сімейно-правового характеру; 4) намір скористатися формою шлюбу для досягнення іншої мети виникає у жінки та чоловіка, які укладають шлюб або у одного з них ще до реєстрації шлюбу.

При укладенні фіктивного шлюбу всі інші умови укладення шлюбу можуть бути як дотримані, так і ні. В тому разі, якщо одночасно має місце декілька підстав для визнання шлюбу недійсним, він має визнаватися недійсним у судовому порядку.

Від фіктивного шлюбу слід відрізняти шлюб, укладений з корисливих мотивів. Особи, які укладають такий шлюб бажають набути подружні права та обов’язки, створити сім’ю. Проте, мотивом укладення такого шлюбу (в однієї особи чи в обох з них) не є почуття любові, а є розрахунок. Проте, такий шлюб не може бути визнаний недійсним, оскільки закон передбачає вичерпний перелік підстав недійсності шлюбу і мотив укладення шлюбу правового значення не має.

Недійсний шлюб необхідно також відрізняти від неукладеного шлюбу, тобто від шлюбу, який з юридичної точки зору є неіснуючим. Неукладений шлюб – це результат порушення правил його реєстрації. Основною відмінністю неукладеного шлюбу від недійсного є те, що при неукладеному шлюбі шлюбні правовідносини не виникають взагалі і тому особи, які вступають у такий шлюб не набувають ніяких прав та обов’язків подружжя, а також діти, народжені у такому шлюбі, не вважаються народженими у шлюбі. В той час, як недійсний шлюб не впливає на обсяг прав та обов’язків батьків та дітей, народжених у цьому шлюбі ( ст. 47 СК України); у недійсному шлюбі добросовісна сторона може зберігати за собою права, що належать подружжю (ст. 46 СК України).

Отже, з всього вищевказаного можна зробити висновок, що укладення фіктивного шлюбу є самостійною підставою для визнання його недійсним і одночасно однією з форм зловживання сімейними правами. Крім того, неможна визнавати фіктивним ні шлюб, укладений з корисливих мотивів, ні шлюб, зареєстрований у відсутності наречених чи одного з них внаслідок їх відмінної від фіктивного шлюбу правової природи.

Література:

1. Антокольская М.В. Семейное право: учебник / Антокольская М.В. – М.: Юристъ, 1999. – 366 с.

2. Маркосян А.В. Проблемы фиктивности и фиктивных правовых состояний в семейном праве / Маркосян А.В. // Современное право. – 2007. – № 2. – с. 58–60.

3. Сімейне право України: підручник / за ред. Гопанчука В.С. – К.: Істина, 2002. – 304 с.

4. Шахматов В.П. Новый кодекс о браке и семье РСФСР / В.П. Шахматов, Б.Л. Хаскельберг. – Томск: изд. ТГУ, 1970. – 317 с.

5. Поссе Е.А. Проблемы семейного права / Е.А. Поссе, Т.А. Фаддеева. – Ленинград: Изд-во Лен. ун-та, 1976. – 115 с.

6. Тарусина Н.Н. О фиктивных семейно-правовых состояниях // Известия вузов. Правоведение. – 1983. – № 2. – с. 84–87.

7. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар / за ред. І.В. Жилінкової. – Х.: Ксилон, 2008. – 855 с.


ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ МАЙНА ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

В.С. Козадаєв

Державна власність як і державний сектор економіки, а також юридичні особи публічного права будуть, як і сьогодні так і в майбутньому, відігравати значну роль у забезпеченні загальносуспільних потреб та реалізації загальносуспільних інтересів. Відповідно до ст. 3 Закону України „Про Збройні Сили України” (далі – ЗУ № 1934-ХІІ) до структури ЗСУ окрім органів військового управління, видів ЗСУ та з’єднань відносяться також військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів ЗСУ (далі – військові частини) [3]. Військові частини, як юридичні особи, можуть бути учасниками цивільних відносин, а отже, набувати відповідні права та обов’язки, нести відповідальність за своїми зобов’язаннями. В цьому аспекті постає необхідним визначення особливостей правового режиму та специфіки майна, яке закріплюється за військовими частинами ЗСУ.

Відповідно до ч. 2 ст. 14 ЗУ № 1934-ХІІ земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями ЗСУ, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління. В ч. 3 ст. 14 ЗУ № 1934-ХІІ зазначено, що особливості правового режиму майна ЗСУ визначаються відповідним законом (зокрема, Закон України „Про правовий режим майна у Збройних Силах України” – далі ЗУ № 1075-ХІV) [4].

Специфіка майна ЗСУ полягає в тому, що законодавець в ЗУ № 1075-ХІV в ст. 1 „Військове майно” вводить поняття військового майна зазначаючи, що це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями ЗСУ. При цьому, до військового майна належать: будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв’язку тощо. В наведеному законодавчому визначенні поняття військового майна можна виділити наступні істотні моменти: 1) військове майно належить до державної форми власності; 2) військове майно закріплюється за військовими частинами ЗСУ; 3) перелік майна, що належить до військового майна не є вичерпним; 4) серед військового майна є як рухоме так і нерухоме майно, як вилучене (всі види озброєння, бойова техніка, боєприпаси) так і необмежене (продовольство, культурно-просвітницьке та побутове майно тощо) в цивільному обороті. В ч. 1 ст. 3 3У № 1075-ХІV вказується, що військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління, з урахуванням наступних особливостей: 1) майно набуває статусу військового майна з моменту його надходження до ЗСУ і закріплення його за військовою частиною ЗСУ; 2) військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням; 3) облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюється у спеціальному порядку, що визначається КМ України. Право оперативного управління як інститут права в Цивільному кодексі України (далі – ЦК України) [1] відсутний, проте закріплений в ст. ст. 55, 133, 137 Господарського кодексу України (далі – ГКУ) [2].

А.В. Венедиктов, для обґрунтування правової належності майна державним юридичним особам, сформулював теорію оперативного управління, що дістала підтримку наукової громадськості, а також законодавче оформлення в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року. У ст. 21 Основ було записано, що державне майно, закріплене за державними організаціями, перебуває в оперативному управлінні, що його здійснюють у межах, установлених законом, відповідно до цілей, їх діяльності, планових завдань і призначення майна, права володіння, користування і розпорядження майном. Це положення було повністю відтворено в усіх цивільних кодексах союзних республік колишнього СРСР (у т.ч. у ст. 89 ЦК УРСР 1963 р.) [6, с. 385]. В обґрунтування необхідності закріплення за державними органами необхідних правомочностей володіння, користування і розпорядження переданим їм державним майном на умовах оперативного управління, А.В. Венедиктов зазначав, що без цих правомочностей вони не змогли б виконувати покладені на них завдання народногосподарського плану. При цьому, на його погляд, державний орган здійснює надані йому правомочноcті саме у порядку оперативного управління, а не як власник [5, с. 347]. Таку позицію А.В. Венедиктова підтримали багато цивілістів (С.Н. Братусь, М.М. Агарков, О.С. Іоффе, Ю.К. Толстой, С.М. Корнєєв та ін. [6, с. 385].

В юридичній літературі зазначається, що право оперативного управління як і право повного господарського відання – «це права квазівласності, які виникли в радянський період нашої держави і були покликані закріпити правовий механізм, з одного боку, існування єдиного і нероздільного державного майна, яке належало єдиному суб’єкту – державі, а з іншого – надати можливість таким суб’єктам права, як державні підприємства, здійснювати повноваження власника без визначення їх як владних» [7, с. 271]. Однією з особливостей права оперативного управління, передбачених чинним законодавством України, а саме ч. 2 ст. 137 ГКУ є те, що власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб’єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб’єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується та майно, що використовується ним не за призначенням [2]. Тому, слід погодитися з О.В. Дзерою, що інститут права оперативного управління в цілому мав позитивний вплив на формування конструкції правосуб’єктності державних підприємств та установ як юридичних осіб. Він вніс визначеність у взаємовідносини між державою як власником і суб’єктами здійснення права державної власності, адже радянська юридична наука не запропонувала в той період іншого правового інституту реалізації права державної власності. З ідеологічних міркувань юридична наука не могла запозичити буржуазні інститути управління майном особами, які не є його власниками [6, с. 386].

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що правовий режим майна ЗСУ визначається спеціальним законодавством. Особливості правового режиму майна ЗСУ обумовлені специфікою самого майна ЗСУ, яка полягає в тому, що воно має статус військового майна, а також тими важливими функціями, які покладаються на ЗСУ. А тому, військове майно повинно використовуватися військовими частинами за цільовим та функціональним призначенням; облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання військового майна повинні здійснюватися у спеціальному порядку. Військове майно закріплюється за військовими частинами на праві оперативного управління. Право оперативного управління відноситься до речових прав, має похідний характер від права власності та є правовою формою реалізації (здійснення) права державної власності, зокрема, військовими частинами ЗСУ.

Список використаних джерел:

1. Цивільний кодекс України. – Х.: Одіссей, 2007. – 424 с.;

2. Господарський кодекс України: Офіційний текст. – К.: Кондор, 2003. – 208 с.;

3. Закон України від 06.12.1991 р. № 1934-ХІІ «Про Збройні Сили України» // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9, ст. 108;

4. Закон України від 21.09.1999 р. № 1075-ХІV «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 48, ст. 407;

5. Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность. – М.-Л., 1948. – 387 с.;

6. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В. Дзера (керівник авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002, Кн. 1 – 720 с.;

7. Цивільне право України. Частина перша [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борісова та ін.]; За ред. Ч.Н. Азімова, С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. – Харків: Право, 2000. – 368 с.


АКТУАЛЬНІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ГРАЛЬНОГО БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ

О.Ю. Літвіна


Згідно з діючим законодавством України під гральним бізнесом розуміють діяльність, пов’язану з влаштуванням казино, інших гральних місць (домів), гральних автоматів з грошовим або майновим виграшем, проведенням лотерей (крім державних) та розиграшів з видачею грошових виграшів у готівковій або майновій формі. [ 1, ст.5 ч.2 ].

Іншим ключовим поняттям цієї сфери діяльності є поняття „азартних ігор”. Аналіз легального визначення цієї конструкції дозволяє виокремити наступні критерії азартної гри:

1) внесення гравцем ставки для участі в грі;

2) мета гри – одержання гравцем виграшу (в грошовій або майновій формі) в значному розмірі;

3) обумовленість одержання виграшу законами випадковості. [2, ст.1 ч. 1.2].

Основною проблемою правового регулювання грального бізнесу в Україні є не стільки недостатньо розвинена нормативно-правова база з цього питання, скільки відсутність ефективних механізмів контролю за такою діяльністю. [3, с. 101]

Незважаючи на наявність Господарського кодексу України, Закону „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” та Закону „Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”, в сфері грального бізнесу має місце велика кількість правопорушень. [4, 5, 1]. Найбільш розповсюдженими з них є відсутність в організаторів грального бізнесу ліцензій, патентів, інших дозвільних документів; заниження розміру одержаних доходів та ухилення від сплати податків.

Згідно з даними Рахункової палати розмір тіньового прибутку від здійснення грального бізнесу складає від 3 до 7 млрд. грн. за рік.

У зв’язку із вищезазначеним, необхідним є прийняття Закону України „Про азартні ігри”, який зміг би розв’язати ті проблемні питання, які постають перед державою при регулюванні грального бізнесу. Вважаємо за доцільне в рамках цього закону закріпити наступні положення:

1) винести гральні заклади за межи міста;

2) встановити перелік територій, на яких забороняється встановлення та експлуатація гральних автоматів;

3) посилити ліцензійні умови для заняття гральним бізнесом, а саме:

- закріпити, що організаторами азартних ігор можуть бути виключно юридичні особи – резиденти;

- встановити мінімальний розмір статутного фонду для організаторів гральних закладів та зобов’язати, що його формування повинно відбуватися виключно в грошовій формі;

4) збільшити розмір плати за видачу ліцензії;

5) збільшити штрафні санкції за порушення в сфері грального бізнесу;

6) встановити мінімальний віковий ценз для прийняття участі в азартних іграх з 21 року.

Безумовно, запропоновані нововведення неодмінно призведуть до монополізації сфери грального бізнесу, проте незважаючи на це, сприятимуть більш ефективному фіскальному впливу та зниженню одержання непідконтрольних доходів від такої діяльності.

Література:

1. Закон України „Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” // ВВР України. – 1996. - №20. – Ст. 82 із змін. та доп.

2. Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства фінансів України „Про затвердження Ліцензійних умов провадження організації діяльності з проведення азартних ігор і Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження

організації діяльності з проведення азартних ігор” № 40/374 від 18.04.2006р. в ред.. від 14.10.2008р. – http: //zakon 1. rada.gov.ua.

3. Хозяйственное право Украины: Учебник /Под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного. – 2-е изд., перераб. и доп. – Х.: ООО «Одиссей», 2006. – 496 с.

4. Господарський кодекс України // Голос України, 2003, 03, 14.03.2003 № 49-50 із змін.

5. Закон України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” //ВВР України. – 2000. - №36. – Ст. 299 із змін. та доп.


Деякі аспекти здійснення права на надання якісної медичної допомоги

Я.Г. Літінська


Ситуація, що склалася в суспільстві сьогодні, дозволяє стверджувати про значну актуальність питань, що стосуються якості надання медичної допомоги. Ця теза підтверджуються як соціологічними дослідженнями, так і зверненням уваги законодавцем, зокрема, наказом від 31 березня 2008 року N 166 була затверджена Концепція управління якістю медичної допомоги у галузі охорони здоров'я в Україні на період до 2010 року. В той же час, питання щодо якості медичної допомоги як правової категорії залишається недостатньо розробленим.

Закон України «Про захист прав споживачів», визначає, що належна якість товару, роботи або послуги — властивість продукції, яка відповідає вимогам, встановленим для цієї категорії продукції у нормативно-правових актах і нормативних документах, та умовам договору із споживачем. Таким чином, умови щодо якості медичної допомоги практично закріплені в нормативно-правових актах, якими найчастіше є накази МОЗ України. Зокрема, вимоги, що щодо якості медичної допомоги встановлюються стандартами медичної допомоги, клінічними протоколами, нормативами надання медичної допомоги, договорами про надання медичної допомоги, впровадженням внутрішніх стандартів надання медичних послуг, розроблені на основі типових.

Актуальним як для теорії, так і правозастосовної практики, є дослідження проблеми співвідношення стандартів, нормативів надання медичної допомоги, як форми державних соціальних гарантій із умовами договорів та інших цивільно-правових актів. Зокрема, постає питання, чи може лікувально-профілактичний заклад та Пацієнт узгодити в договорі умови щодо якості надання медичних послуг.

З одного боку, встановлення вимог щодо якості процесу надання медичної допомоги у договорі має вади технічного характеру – є достатньо громіздким. Крім того, в законодавстві діє презумпція відсутності у споживача спеціальних знань, і тому закріплення стандарту надання медичної допомоги в договорі достатньо важко розглядати як вільне волевиявлення Пацієнта на узгодження саме таких умов договору.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», під державними соціальними стандартами розуміють встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій, що в свою чергу, визначаються як встановлені законами та /або іншим нормативно-правовими актами мінімальні розміри допомоги (мінімальний обсяг надання медичних послуг). Таким чином, можна стверджувати, що стандартами та нормативами надання медичної допомоги затверджується мінімальний розмір допомоги, що в будь-якому разі повинна бути надана пацієнту, що є свого роду імперативом.

В той же час, можливість встановлення окремих вимог щодо якості прямо передбачена Законом «Про захист прав споживачів» та Цивільним кодексом України, у відповідності до ч.3 ст. 6 якого, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Виходячи з викладеного, постає питання дійсності умов договору щодо якості медичних послуг, якщо нормативно-правовими актами (зокрема, наказами МОЗ) встановлені інші умови процесу якості ніж ті, що сторони передбачили в договорі.

Так, наприклад, сучасна медицина при лікуванні жінок з діагнозом «міома матки» застосовує ендоскопічні методи, тобто непорожнинні операції, що є більш безпечними, менш болісними, і за яких період одужання набагато коротший. Дана практика є науково обгрунтованною, та застосовується майже у всіх розвинутих країнах світу. В той же час, наказ МОЗ України "Наказ від 29.12.2003 № 620 "Про організацію надання стаціонарної акушерсько-гінекологічної та неонатологічної допомоги в Україні", містить у собі норматив, за яким медична допомога з таким діагнозом повинна надаватися шляхом проведення порожнинної операції кесарів розтин, що є більш небезпечною для здоров’я пацієнтки. Сам наказ не вказує, чи є ця методика імперативною, чи ні. У зв’язку з чим, за наявності спору, абсолютно по-різному можна тлумачити положення таких нормативів: чи то вони є рекомендацією чи обов’язковість положень випливає із їх змісту.

Крім того, з формальної точки зору при застосуванні другого підходу, дії лікаря який, хоч діяв в інтересах пацієнта та за науково - обгрунтованої методики є наданням неякісної медичної допомоги.

У зв’язку з вищенаведеним, автор вважає, що чинне законодавство України потребує змін у таких напрямках:

- потребує законодавчого регулювання та чіткої позиції імперативність чи диспозитивності актів, які регламентують процес надання медичної допомоги. На думку автора існує необхідність прийняття нормативно-правового акту, який би розмежовував за категоріями імперативні та диспозитивні акти у сфері процесу надання медичної допомоги, або роз’яснював порядок їх застосування;

- потребує прийняття порядок подання, затвердження та допущення до застосування нових методів медичної допомоги до установ МОЗ України Відсутність зазначених актів ставить лікарів, які застосовують такі методи фактично поза межами закону, медична допомога як послуга за відсутності – є надана неналежним чином, умови щодо якості не виконанні.