Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ПРО ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО СТАТУСУ ПІДОЗРЮВАНОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ
С.О. Сичов
Однією з найбільш актуальних проблем у кримінально-процесуальному законодавстві України, що потребує негайного вирішення є вдосконалення процесуального статусу підозрюваного.
Ця проблема у вітчизняному судочинстві існує тривалий час. Цілком слушно зазначити, що підозрюваний як учасник кримінально-процесуального права України з'явився в 1984 році, коли законодавець доповнивши чинний КПК України ст.. 43-1 яка визначила його поняття, права та обов’язки. Згідно цієї норми підозрюваним визнається особа, затримана по підозрінню у вчинені злочину, або особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.
В практичному сенсі наявність підозрюваного у кримінальному судочинстві в край необхідно, оскільки вона дозволяє слідчим і особі, яка провадить дізнання уникнути зайвих помилок при перевірці причетності особи до скоєння злочину, надає можливість створювати базу доказів необхідних для притягнення її як обвинуваченого, та сприяє їх перевірці й оцінці. Незважаючи на сталість правового статусу підозрюваного подальше реформування кримінально-процесуального законодавства України вимагає його перегляду і вдосконалення.
Оскільки, особа набуває статус підозрюваного і стає суб'єктом кримінального процесу лише на підставах, вказаних у ст. 43-1 КПК України, виникають наступні питання? Чи вважати підозрюваним особу, відносно якої порушена кримінальна справа? Які у неї права і обов'язки? Як вона може реалізувати свої права?.. Відповідей на ці питання чинний КПК України не містить. Ст. 98-1 УПК України передбачає, можливість встановлення відносно такої особи обмеження у вигляді заборони виїжджати за межі України до закінчення досудового слідства і судового розгляду, про що прокурором або суддею виноситися мотивована ухвала, яке по суті є застосуванням примусового заходу, обмежуючого свободу на пересування. Саме ця обставина дає підстави науковцям і практикам стверджувати, що така особа може розглядатися такою, яка повинна бути визнана підозрюваним і з цим важко не погодитись. Хоча б тому, що зобов’язанням прокурора, слідчого, органу дізнання або судді згідно ст. 98-2 КПК України вручити копію постанови про порушення кримінальної справи особі, у відношенні якої вона порушена негайно, що надає їй право оскаржити це рішення до суду в порядку ст. 236-7 КПК України можна розглядати, як одне з прав підозрюваного, але воно не може повністю замінити собою весь обсяг прав підозрюваного. Зазначена суперечливість окремих норм чинного КПК України свідчить про необхідність вдосконалення процесуального статусу підозрюваного.
На шляху оновлення процесуального законодавства в Україні пропонується два відмінних між собою проекти КПК України, у яких підозрюваний зберігається як учасник досудового провадження, але викладені різні погляди на його визначення.
Зокрема, згідно положень проекту КПК у ст. 44 (реєстр. № 3456-д від 13.03.2006 р.) закріплені підстави визнання особи підозрюваним, а саме: підозрюваним, поряд із вже існуючими у чинному КПК підставами, визнається особа, у відношенні якої порушено провадження по кримінальній справі. Дана підстава є зовсім новою для вітчизняного кримінально-процесуального права та ще до кінця не вивчена, тому породжує багато суперечок. Так, залишається незрозумілим, які строки знаходження особи у статусі підозрюваного до притягнення його як обвинуваченого. В цьому сенсі цікавим є законодавчій і суто практичний досвід органів попереднього розслідування Російської Федерації, у якій вже з 1 липня 2002 року набув чинності новий КПК. Згідно ст. 46 КПК РФ підозрюваним є особа:
- відносно якого порушена кримінальна справа на підставах і в порядку, які встановлені розділом 20 КПК РФ;
- яка затримана правоохоронними органами відповідно до ст. 91 і ст. 92 КПК РФ;
- до якої застосований запобіжний захід до пред'явлення обвинувачення відповідно до ст. 100 КПК РФ.
Проект КПК України, підготовлений Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права ( від 21.05.2007 р.) пропонує дещо іншу модель визнання особи підозрюваним. Так, розробник проекту пропонує визнавати підозрюваним особу, якій у встановленому законом порядку органом досудового розслідування сповіщено про підозру. Варто зазначити, що цим проектом КПК взагалі не передбачений порядок порушення кримінальної справи, а йдеться про початок досудового провадження, що суттєво відрізняється не тільки від положень попередніх проектів КПК, але й нині чинного кримінально-процесуального закону.
Згідно ст. 235 цього проекту КПК, повідомлення про підозру обов'язково здійснюється у випадках:
- затримання особи на місці вчинення злочину або безпосередньо після цього;
- обрання щодо особи одного з передбачених даним Кодексом запобіжних заходів.
Такі положення проекту КПК нічим іншим не відрізняються від норм чинного КПК та по суті нічого не пропонують нового, за єдиним виключенням - вказані випадки є обов'язковими для визнання особи підозрюваним. В інших випадках (наприклад явка з повинною) цій проект не вказує на обов'язковість визнання особи підозрюваним, у зв'язку із чим залишається незрозумілим, у яких ще випадках особа може бути визнана підозрюваним.
Запропоноване у проектах КПК України визначення процесуального статусу підозрюваного, незважаючи на зовнішню збіжність з нині існуючим, є прогресивним, наближеним до стандартів континентального права, але вимагають подальшого вивчення з урахуванням особливостей традиційно сформованого в Україні правового менталітету.
Наразі Україна стоїть перед вибором – в котре значно удосконалити чинний КПК або прийняти зовсім нову концепцію кримінально-процесуального законодавства. Безумовним залишається те, що в прагненні нашої держави до світових правових стандартів, звичайно ж, необхідно реформувати чинне кримінально-процесуальне законодавство України, але що саме запропонувати замість вже перевіреного десятиліттями та таким, що вкоренився у правовій свідомості процесуалістів: вчених та практиків?
Питання залишається відкритим, вимагає подальшого вивчення і вирішення.
РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА ПОВНЕ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ЗЛОЧИНОМ, ШЛЯХОМ МЕХАНІЗМІВ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ
М.В. Сіроткіна
Актуальність даної теми обумовлюється основним завданням будь-якої демократичної держави – створити ефективну систему захисту прав і свобод людини.
Конституція України, як Основний Закон, закріплює в Україні засади державної політики, спрямованої насамперед на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Вона заклала підвалини для розвитку і зміцнення демократичної, соціальної і правової держави, у якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. У Конституції втілена надзвичайно цінна ідея, що саме держава функціонує для людини, відповідає перед нею за свою діяльність, а не навпаки.
На забезпечення ефективного захисту прав та свобод людини спрямовані норми Конституції України про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі, а також на відшкодування моральної та матеріальної шкоди як наслідок порушених злочинним діянням прав осіб. Відшкодування шкоди – один з найважливіших інститутів сучасної правової науки. У законодавстві України передбачено два види шкоди, що підлягає відшкодуванню – матеріальна і моральна. Варто зазначити, що питаннями, пов’язаними з реалізацією права жертви злочину на відшкодування шкоди завдяки механізмам відновного правосуддя, побіжно займалися В.Т. Маляренко, І.А. Войтюк, В.В. Землянська, А.О. Горова, О.М. Боброва, Н.М. Прокопенко, М.В. Костицький, І.Л. Пєтрухін та ін.
На мою думку, відновне правосуддя (або медіація чи примирення, сімейні конференції, кола) досягло актуальності саме сьогодні та відіграватиме, вподальшому, одну з основних ролей у реалізації права жертви злочину на повне відшкодування шкоди, завданої внаслідок скоєння правопорушення.
Першочерговою причиною звернення уваги на цей альтернативний спосіб правосуддя стало те, що правова система повністю зосередилася на стороні, яка вчинила правопорушення, при чому майже зовсім ігноруючи потреби потерпілої сторони. Це, в свою чергу, не сприяє належному досягненню завдань кримінального судочинства, де дотримання прав не лише винної особи, але й жертви злочину є одним із найвагоміших засобів його досягнення. Також, досліджуючи дане питання, не можна оминути увагою проблему почуття жертви злочину та її психічного стану. Жертви кримінального конфлікту потребують відновлення почуття безпеки та довіри до людей; бажають не тільки компенсації матеріальних та моральних збитків, а й хочуть почути відповіді на різноманітні запитання, які їх турбують. Проте, більшість потреб жертв злочинів не задовольняються чинною системою правосуддя, а практика ведення кримінального процесу не дає цій людині можливості отримати «зцілення».
Офіційне правосуддя стверджує, що злочин здійснюється не проти жертви, а проти держави, отже, його метою стало встановлення провини. Під час слідства і суду мова йде про покарання і норми закону, а не про людину, яка за певних обставин, з певним наміром і зі своєю певною історією вчинила конкретну протиправну дію. При цьому правопорушник чи правопорушниця отримує тільки покарання, а не можливість усвідомити скоєне і розкаятися.
Між тим відновне правосуддя знімає всі ці протиріччя: на відміну від традиційної системи кримінального судочинства потерпілою стороною визнається не держава (так як злочин посягає на обов’язок держави захищати інтереси та права людини та вирок суду проголошується ім’ям держави), а конкретна особа – людина, яка була ображена, над якою вчинено насильство і якій необхідно відшкодувати заподіяні збитки. При цьому метою стає не покарання, а відновлення, тобто зцілення, примирення обох сторін конфлікту, усунення шкоди і, таким чином, досягнення злагоди в суспільстві.
Отже, відновне правосуддя трансформує боротьбу між людьми в спільну діяльність задля залагодження їхнього конфлікту несуперницьким способом, зміцнює традиції миротворчості й співпереживання, сприяє вихованню суспільства й закріпленню в ньому гуманних цінностей.
Враховуючи те, що сьогодні держава у сфері дії органів кримінальної юстиції та кримінально-процесуального законодавства взяла свій курс на гуманізацію покарання та переспрямувала вектор дії захисту прав не лише держави, а й людини, врахувавши такий важливий фактор як індивідуалізація щодо особи потерпілого, особи правопорушника, покарання тощо, то, на мою думку, слід змінити кут зору розгляду злочину як правопорушення та процесу реагування на нього. А саме, змістити його у бік потерпілого, приділивши останньому більше уваги; визнати можливим процес примирення сторін (медіація) у кримінальному процесі – потерпілого і правопорушника, що супроводжуватиметься відшкодуванням шкоди, завданої правопорушенням; залучити до розгляду кримінальної справи не лише традиційних її учасників, а також посередників та громадськість, а позитивні зміни, які відбудуться, безумовно призведуть до зменшення рівня злочинності в державі.
ВІДНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ ЯК ПРИНЦИПУ ПРИЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПОКАРАННЯ
О.Є. Скакун
У теорії кримінального права проблема соціальної справедливості розроблена недостатньо і це викликано рядом причин.
По-перше, це пояснюється тим, що термін «справедливість» не уживається в чинному кримінальному законодавстві України ні як принцип, ні як мета покарання.
По-друге, дана причина обумовлена негативним відношенням до даної проблеми у минулому, спостерігалася тенденція до неприйняття ідеї справедливості взагалі як чужій і ворожій ідеології і політиці пролетаріату з особливою силою позначилася у сфері вчення про покарання. Сьогодні чи навряд якийсь учений дотримуватиметься такої позиції, але ухвалення соціальної справедливості як принципу призначення покарання це справа майбутнього.
По-третє, і це, мабуть, головна причина пов'язана з складністю і багатовимірністю поняття справедливості. У теорії і на практиці ще дуже складно дати обгрунтовану оцінку справедливості призначеного покарання через відсутність загальновизнаних теоретичних і законодавчих критеріїв.
Вирішення виниклої проблеми, на наш погляд, можливо шляхом побудови теоретичної моделі справедливого покарання, а потім перевірки практики призначення покарання в плані відповідності розробленої теоретичної моделі.
Відправним пунктом побудови такої теоретичної моделі повинне стати уточнення самого поняття справедливості в його застосуванні до призначення кримінального покарання виходячи з аналізу чинного законодавства.
Принцип справедливості покарання хоча і не так наочно, але реалізується в нормах про систему і види покарання, призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. У ч. 3 ст. 65 КК України підкреслюється, що особі, що скоїла злочин, має бути прізначене покарання, необхідне й достатнє для її віправлення та попередження новіх злочинів. Це означає, що судами при призначенні покарання, як це тлумачиться наукою кримінального права, мають бути враховані принципи справедливості, гуманізму і диференціації і індивідуалізації покарання. Правда, в ч. 2 ст. 43 УК РФ сказане конкретніше: «покарання застосовується в цілях відновлення соціальної справедливості, а також в цілях виправлення засудженого і попередження скоювання нових злочинів».
Якщо говорити про принцип справедливості, а він, на нашу думку, фактично пронизує всі без виключення інститути кримінального права, то його реалізація означає відповідність покарання характеру і ступеню суспільної небезпеки злочину (ступені тяжкості злочину), обставинам його здійснення і особи винного, покарання не має на меті завдати фізічніх страждань або прінізити людську гідність (ч. 3 ст. 50 КК Україні), при призначенні покарання мають бути враховані дані про ступень тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання ( п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України).
Враховуючи важливе значення принципу соціальної справедливості при призначенні покарання, в літературі неодноразово піднімалося питання про включення відновлення соціальної справедливості як мети кримінального покарання.
Переважна більшість учених і судова практика роз'яснюють цю статтю в тому сенсі, що покарання має бути якомога більш індивідуалізованим відповідно до тих обставин, на які вона указує. Так, І.І. Карпец виходить з того, що якщо покарання є законним, гуманним і індивідуалізованим, то воно є і справедливим. З цим, безумовно, можна погодитися, але цій аргументації недостатньо для побудови моделі.
Для характеристики справедливості покарання, окрім названих (законності, гуманізму, диференциації та індивідуалізації), думається, необхідно включити ще один принцип - принцип рівності, який, як відомо, є важливим показником суті поняття справедливості. Про це свого часу говорив А.А. Жіжіленко: тільки те покарання може вважатися справедливим, яке індивідуалізоване і рівне для всіх. Грунтуючись на даній формулі, можна сказати, що вчинення злочинів однакового характеру і приблизно рівного ступеня тяжкості при схожих характеристиках особи винного, наявності одних і тих же пом'якшувальних і обтяжливих покарання обставин повинно спричинити призначення рівних покарань.
Хоча, при ретельнішому аналізі вимог індивідуалізації і рівності покарань виникає сумнів щодо їх сумісності. Ми також знаємо, що будь-яке з однакових за їх кримінально-правовою кваліфікацією діянь завжди чимось відрізняється від інших. Те ж саме можна сказати відносно неповторності особи винного, яка вчинила злочин.
Якою б негативною характеристикою не володів винний, найголовнішу увагу ми повинні звертати на об'єктивний критерій - ступінь тяжкості вчиненого злочину, а дані, що характеризують особу винного повинні виступати як додаткові допоміжні обставини.
І чинне законодавство дуже обережно підходить до питання обліку індивідуальних рис особи при призначенні покарання. Про це зі свідчать норми, що регламентують облік пом'якшуючих і обтяжливих покарання обставин. Так, з десяти пом'якшувальних покарання обставин, прямо перерахованих в ст. 66 УК України, тільки три указують на ознаки, що не мають безпосереднього відношення до вчиненого злочину (надання медічної або іншої допомоги потерпілому; неповноліття; вагітність). З тринадцяти обтяжливих покарання обставин, названих в ст. 67 УК України, жодна обставина не має прямого відношення виключно до особистості, який вчинив злочин.
Звідси ми робимо висновок, що законодавець головним чином надає набагато більшого значення ступеню тяжкості злочину, чим індивідуальній характеристиці особи винного. Тому не можна погодитися з думкою, яка висловлена в літературі і на практиці, що при призначенні покарання потрібно обов'язково враховувати, що з себе представляє особа, що вчинила злочин.
Як указував ще Арістотель, для запобігання політічніх переворотів принцип рівності за гідністю правітеля доповнюють принципом політічної справедлівості - відносною кількісною рівністю. Звідси два види справедлівості: розподільча (нерівна за гідністю) та зрівняльна, аріфметічна, яка застосовується у сфері цивільно-правовіх відносин. Політічна справедлівість можлива ліше у стосунках між вільними, рівними людьми і втілюється у політічній формі владування. Справедливо й те, що «одні люди за своєю природою – вільні, інші - рабі», але відносині між паном і рабом, як і сімейні стосунки, перебувають поза політічною сферою. Критерій справедливості - право як норма політічного спілкування індивідів, як відносна рівність: «рівним - рівне, нерівним - нерівне», тобто якщо перша (розподільна) справедливість має бути пропорційна заслугам, то друга (зрівняльна) справедливість має бути пропорційна шкоді.
Принцип рівності всіх людей перед вимогами моралі означає, що всі люди, в загальному сенсі мають рівні обов'язки, однаково відповідальні за виконання якихось загальних норм; що вчинки будь-якої людини повинні оцінюватися еквівалентно, відповідно скоєному (справедливо, неупереджено, незважаючи на осіб). Якщо ж конкретна особу вчиняє конкретний злочин, то превалююче значення надається «якості» злочину, його ступеню тяжкості.
Таким чином, на наш погляд, справедливе покарання повинне відповідати наступним ознакам:
1) покарання повинне в максимальному ступені відповідати ступеню тяжкості вчиненого злочину і що має кримінально-правове значення даним про суспільну небезпеку особи винного, насамперед тим, які прямо передбачені законом як обставини, пом'якшувальні покарання (вимога індивідуалізації відповідальності);
2) покарання, що призначається за разними за ступенем тяжкості злочину і (або) при різній суспільній небезпеці особи винних, мають бути різними (вимога диференціації відповідальності);
3) покарання, що призначається за рівним за ступенем тяжкості злочини, приблизно рівним за ступенем суспільної небезпеки винного, мають бути рівними (вимога рівності відповідальності).
Так виглядає, за нашим уявленням, теоретична модель справедливого покарання.
Питання про те, якою мірою практика призначення покарань відповідає даній теоретичній моделі, постараємося освітити в подальших публікаціях.
О ЗАЩИТЕ ПРАВ УЧАСТНИКОВ ОТДЕЛЬНЫХ ВИДОВ ДОСУДЕБНЫХ ПРОИЗВОДСТВ
А.Ю. Стеценко
Конституция Украины, исходя из приоритета человеческих ценностей в правовом государстве, возлагает на него обязанность защиты прав и свобод человека. Гарантировать и обеспечить права и законные интересы участников уголовного судопроизводства призваны действующий Уголовно-процессуальный кодекс Украины и эффективная деятельность системы органов уголовной юстиции.
Суд, прокурор и органы досудебного расследования, в пределах представленных им полномочий, при наличии на то оснований, определенным образом ограничивают права участников уголовного процесса, применяя к ним меры процессуального принуждения. Именно поэтому соответствующими положениями уголовно-процессуального закона так тщательно прописаны основания и процедуры производства и документирования осмотра, освидетельствования, обыска, выемки, привода, задержания подозреваемого, избрания мер пресечения и т.п. процессуальных действий, а также порядок их обжалования. Поскольку в уголовном деле подозреваемый и обвиняемый, в отличие от потерпевшего и свидетеля, в значительно большей мере подвержены применению мер принуждения с момента задержания, избрания меры пресечения или привлечения в качестве обвиняемого, они вправе пригласить защитника либо ходатайствовать о его назначении. Процессуальный механизм обеспечения подозреваемому и обвиняемому права на защиту, а также представительства прав и законных интересов потерпевшего и гражданского истца в стадии досудебного расследования, в достаточной мере нормативно урегулирован и в практическом плане действенен.
Другие же виды процессуальной деятельности органов расследования, предшествующие дознанию и досудебному следствию – доследственная проверка (ст.97 УПК Украины) и протокольная форма досудебной подготовки материалов (ст.ст.425-430 УПК Украины), вообще не предусматривают какой-либо возможности представления правовой помощи лицам, в отношении которых или по заявлениям которых они осуществляются. Устоявшееся представление о том, что в указанных видах производств меры процессуального принуждения отсутствуют, лишь отчасти соответствует действительности. Действительно, до возбуждения уголовного дела нельзя произвести обыск, выемку, освидетельствование, задержать лицо по подозрению в совершении преступления, осуществить привод, избрать меру пресечения, а также применить иные меры принуждения. Однако до принятия названного решения в случаях, не терпящих отлагательства, действующий уголовно-процессуальный закон позволяет осматривать место происшествия, изымая при этом предметы и документы, действуя при этом принудительно в меру возникающей необходимости, а также накладывать арест на корреспонденцию и снимать информацию с каналов связи на основании судебного решения. В протокольном производстве лицо, в отношении которого оно осуществляется, именуется правонарушителем, обязуется явкой по вызову в органы дознания и суд, а также сообщением об изменении места проживания. И лицо, в отношении которого производится доследственная проверка, и правонарушитель в протокольном производстве, не будучи в процессуальном смысле подозреваемыми в совершении преступления, в определенной степени подверженные принуждению, лишены права пользоваться услугами защитника. Не лучшим образом, в данных видах производств, представлены и процессуальные возможности защиты прав и законных интересов лица, заявившего о преступлении. Даже тогда, когда заявитель сообщил о причинении вреда лично ему, потерпевшим он может быть признан только в уголовном деле. Принятие же решения о его возбуждении, не всегда укладывается в максимально разрешенный законом срок. Как свидетельствует практика, прокурорский надзор за деятельностью органов дознания по рассмотрению и разрешению информации о преступлениях, к сожалению, нередко приобретает формы не только не укладывающиеся в требования закона, но и прямо ему противоречащие. Имеются в виду постановления прокурора о направлении материалов проверки, произведенной в порядке ст.97 УПК Украины, по которым органом дознания (следователем) принято решение об отказе в возбуждении уголовного дела на дополнительную проверку. Как правило, этому же органу, без отмены такого решения как незаконного и без обязательного, в данном случае, возбуждения уголовного дела. Мало того, что такие решения прокурора незаконны с позиций нормативных предписаний ч.4 ст.100 УПК Украины, по большому счету, несвоевременным (нередко затягивающимся на неопределенный срок) возбуждением уголовного дела, лицо, которому был причинен вред, лишается возможности быть признанным потерпевшим (гражданским истцом) и реализовать всю полноту, предоставляемых последнему процессуальных прав. Во многом далекая от совершенства протокольная форма досудебной подготовки материалов, производимая органами дознания по преступлениям небольшой тяжести, при всей очевидности причинения вреда лицу, о них сообщившему, также не позволяет такое лицо признать потерпевшим и соответственно реализовать свои права до тех пор, пока уголовное дело не будет рассматриваться судом.
Несовершенство рассматриваемых видов досудебных производств, состоящее в незащищенности прав и законных интересов лиц, в них вовлеченных, главным образом обусловлено не согласованностью положений уголовно-процессуального закона Украины с нормами ее Конституции, гарантирующими права каждого на правовую помощь и выбор защитника своих прав. Исправление существующего положения и разрешение проблемы наиболее рациональным представляется в рамках реформирования отечественного уголовно-процессуального законодательства в части учреждения в нем положений, детально регламентирующих доследственный уголовный процесс. Более десяти лет тому назад В.С.Зеленецкий и Л.Н.Лобойко предложили участниками такого вида досудебного производства считать заявителя, лицо, сообщившее о преступлении, а также лицо, заподозренное в совершении преступления и лицо, пострадавшее от преступления, соответственно определив для них права и обязанности. Проблема разрешима и несколько иным образом. По замыслу авторов проектов УПК Украины, подготовленных рабочей группой Национальной комиссии по укреплению демократии и утверждения верховенства права в 2007-2009 г.г., права и обязанности потерпевшего возникают у лица с момента подачи заявления о совершении в отношении него уголовного правонарушения.