Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ВИЯВЛЕННЯ ТА УСУНЕНННЯ ПРИЧИН ТА УМОВ, ЯКІ СПРИЯЛИ ВЧИНЕННЮ ЗЛОЧИНУ СУБ`ЄКТАМИ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА
Давиденко В.Л.
Згідно зі ст. 23 діючого в Україні Кримінально-процесуального кодексу (надалі КПК) при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язанні виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 231 КПК орган дізнання, слідчий, прокурор, встановивши причини і умови, що сприяли вчиненню злочину, вносять у відповідний державний орган, громадську організацію або посадовій особі подання про вжиття заходів для усунення цих причин і умов. Подібне зобов’язання діючий КПК покладає і на суд. В ч. 1 ст. 232 КПК передбачено, що суд при наявності на те підстав виносить окрему ухвалу (постанову), якою звертає увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені по справі факти порушення закону, причини і умови, що сприяли вчиненню злочину і вимагають вжиття відповідних заходів (підкреслено нами – В. Д.).
Викладене дозволяє зробити висновок, що перед суб’єктами кримінального судочинства стоять два кримінологічні завдання. Перше – виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину. Друге пов’язане з вжиттям заходів для їх усунення.
Основний обсяг кримінологічної роботи виконує слідчий (орган дізнання), прокурор, адвокат–захисник та суд. Розглянемо кримінологічну роль кожного з названих суб’єктів кримінального судочинства.
Правову основу кримінологічної діяльності слідчого щодо виявлення та усунення причин і умов, які сприяють вчиненню злочину, складають статті 23, 231 КПК України.
Слід зауважити, що серед науковців відсутня єдність поглядів відносно характеру діяльності слідчого щодо виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину. Певна кількість авторів схиляються до думки, що причини і умови вчиненого злочину, як і інші обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі, мають встановлюватися лише процесуальним шляхом . На думку інших, причини і умови вчиненого злочину можуть встановлюватися як процесуальним так і не процесуальним шляхом . Дане питання залишається не вирішеним до кінця і на законодавчому рівні. Обумовлене це тим, що ст. 64 діючого КПК України, присвячена предмету доказування по кримінальній справі, не містить прямої вказівки відносно цього. Тому на наш погляд доцільно включити у проект нового КПК України норму, яка буде сприяти однозначності розуміння цього питання на теоретичному рівні, а практичне значення полягатиме у тому, що обставини, які сприяли вчиненню злочину, потраплять до переліку питань, встановлення яких є обов’язковою умовою повного та всебічного розслідування за кожною кримінальною справою та, крім того, збирання та оцінка інформації про причини і умови злочину, що розслідується здійснюється слідчим за загальними правилами збору та оцінки доказів по кримінальній справі (ст.ст. 65–67 КПК України).
Також важливе теоретичне та практичне значення має питання про межі доказування причин і умов, які сприяли вчиненню злочину.
Вважаємо, що при вирішенні даного питання слід виходити з того, що робота слідчого щодо виявлення причин і умов вчиненого злочину, це не поглиблене кримінологічне дослідження, яке здійснене групою дослідників, а оперативне завдання органів попереднього слідства, що вирішується у межах кримінальної справи. Дана робота обмежена не лише строками попереднього слідства, але й завданнями досудової стадії кримінального судочинства.
Усе викладене про кримінологічну роботу слідчого має відношення й до роботи дізнавача.
Згідно з діючим законодавством України прокурор у кримінальному процесі зобов’язаний «виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину» (ст. 23 КПК), «сприяти здійсненню заходів щодо попередження злочинів, усунення причин і умов, які сприяють їх вчиненню» (п. 5 ст.29 Закону про прокуратуру).
Про обов’язок прокурорів у процесі судового слідства виявляти обставини та причини, які сприяли вчиненню злочину, та вносити з цих питань пропозиції до суду про винесення окремих ухвал, мова йде також у наказі Генерального прокурора України № 5 ГН від 19 вересня 2005 року «Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного звинувачення» (п.5.5).
Діяльність прокурора у даному аспекті налічує дві складові: а) нагляд за виконанням вимог закону про виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК); та б) безпосередньої роботи прокурора щодо виявлення причин і умов вчиненого злочину у межах судового розгляду кримінальної справи. Це означає, що кримінологічна діяльність прокурора у кримінальному судочинстві здійснюється на всіх стадіях кримінального процесу, відрізняючись при цьому характером прокурорської діяльності, характерною для кожної стадії процесу.
Адвокат-захисник у кримінальному процесі не є безумовним суб’єктом кримінологічної діяльності. Суворо кажучи, він не зобов’язаний виявляти причини і умови, що сприяли вчиненню злочину. Однак такий обов’язок для нього настає у тому випадку, коли причини і умови вчиненого злочину постають обставинами, що пом’якшують або виключають кримінальну відповідальність особи, якій інкримінується даний злочин. Конкретизуючи цей тезис, слід відмітити, що для захисника-адвоката виявлення обставин, що сприяли вчиненню злочину є обов’язковим тоді й тією мірою, коли і якою мірою вони можуть бути визнані судом пом’якшуючими обставинами або такими, що виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, звинувачуваного, підсудного, засудженого.
Суд, як і адвокат, також не зазначений у ст. 23 КПК України в якості безпосереднього учасника кримінологічної роботи щодо виявлення причин і умов злочину. Однак така участь суду припускається. По-перше, вона обумовлена тим, що головуючий у суді здійснює процесуальне керівництво судовим розглядом, у процесі якого досліджуються, поміж інших і обставини, що сприяли здійсненню злочину. По-друге, – тим, що у межах судового слідства, як стадії кримінального процесу, здійснюється функція судового контролю за законністю досудового слідства.
Суд був, і залишається активним учасником кримінологічної діяльності, здійснюваної суб’єктами кримінального судочинства. З огляду на поправку до ст. 23 КПК (Законом України № 2533-Ш «Про внесення змін до КПК України» від 21.04. 2001 року суд було виключено з числа органів, «зобов’язаних виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину») мова може йти лише про те, що тягар доказування причин і умов, які сприяли вчиненню злочинів, при розгляді справи у суді лежить на сторонах кримінального процесу. Даний висновок виливає зі ст. 161 КПК, яка, встановлюючи змагальність та диспозитивність у судовому процесі, розділяє й основні функції його учасників. Виходячи з цього, можна сказати, що причини і умови, які сприяли вчиненню злочинів, доводяться у судовому засіданні сторонами – прокурором та захисником, а суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, утворює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків по доказуванню причин і умов злочину, що розглядається і приймає остаточне рішення за цими питаннями.
Література:
1. Див. напр.: Гродзинський М. Питання доказування у Кримінально-процесуальному кодексі Української РСР// Рад. Право, 1962, № 2-с. 58; Кобликов А.С. Процессуальные меры предупреждения преступлений// Сов. Гос-во и право, 1974, № 7, с. – 90; Зеленецкий В.С. Предупреждение преступлений следователем – Харьков, 1975 – с. 19-33.
2. Див.: Арсеньев В.Д. О фактах, не .подлежащих доказыванию в процессе уголовного судопроизводства// Правоведение, 1965, №1, - с. 104; Шаламов М.П. Теория улик. М., 1960, с. 15-18.
СПІВВІДНОШЕННЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ТА СУДОВОГО КОНТРОЛЮ НА ДОСУДОВОМУ СЛІДСТВІ
Л. М. Давиденко
Досудове слідство є дійовим засобом боротьби (протидії) злочинності. Разом з тим досудове слідство через свої специфічні властивості приховує в собі небезпеку порушення прав і законних інтересів громадянина та людини. Щоб цього не траплялося, досудове слідство повинно знаходитись під постійним контролем з боку держави та суспільства. Важлива роль в системі контролю за досудовим слідством належить прокурорському нагляду та судовому контролю, що обумовлює необхідність розглянути у порівняльному плані ряд питань теоретичного характеру, пов’язаних з наглядом та контролем на досудовому слідстві. До їх кількості належать: задачі форми і предмет прокурорського нагляду та судового контролю на стадії досудового слідства.
Задачі прокурорського нагляду вказані в ст. 29 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року, де йде річ, про те що він покликаний сприяти:
- розкриттю злочинів, захисту особи, її прав, свобод, власності, прав підприємств, установ і громадян від злочинних зазіхань;
- виконанню вимог закону про неминучість відповідальності за скоєний злочин;
- попередження незаконного притягнення особи до кримінальної відповідальності;
- охороні прав і законних інтересів громадян, що знаходяться під слідством;
- здійсненню мір з попередження злочинів, усуненню причин та умов, що сприяють їх скоєнню.
Якщо названі задачі збільшити та виділити головні, у прокурора залишиться їх дві:
а) належними йому засобами сприяти розкриттю злочинів, всебічному та повному їх розслідуванню, забезпеченню неминучості відповідальності за скоєння злочину («стимулює» діяльність відповідних органів з боротьби зі злочинністю);
б) слідкує за тим, що б діяльність по боротьбі зі злочинністю здійснювалась в установленому порядку, дотримувались права та законні інтереси обвинуваченого, інших учасників кримінального судочинства.
Задачі судового контролю на стадії досудового слідства витікають із:
а) Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН від 10. 12. 1948 р.;
б) Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийняті ХХІ сесією Ген. Асамблеї ООН від 16. 12. 1966 г.;
в) Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4. 11. 1950 р.
Судовий контроль покликаний забезпечити конституційні права і законні інтереси обвинуваченого та інших учасників кримінального судочинства, що знайшли своє закріплення в Конституції: в ст. 29 – «кожна людина має право на свободу і особисту недоторканність»; ст. 30 – недоторканність житла; ст. 31 – тайна листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.
Особливістю судового контролю на попередньому слідстві є те, що на відміну від прокурорського нагляду він має тільки одну задачу – притаманними судовій владі засобами захищати права та законні інтереси обвинуваченого (підозрюваного), потерпілого, інших учасників кримінального судочинства.
Суд в розкритті та розслідуванні злочинів не приймає участі і ніякої відповідальності за результати цієї роботи не несе.
Предметом (об’єктом) прокурорського нагляду є процесуальна діяльність учасників досудового слідства з позиції точного виконання ними процесуального закону в повному об’ємі.
Предмет судового контролю утворюють правовідносини між учасниками досудового слідства, які пов’язані з обмеженням прав і свобод особи та іншими порушеннями їх законних інтересів. В цьому сенсі судовий контроль розповсюджується і на дії прокурора, які пов’язані з обмеженням прав і свобод людини.
Прокурорський нагляд і судовий контроль різним чином «включені» в кримінальний процес на стадії досудового слідства. Прокурор є безпосереднім учасником попереднього слідства, діє на протязі всього попереднього слідства, здійснює процесуальне керівництво слідством. Суд безпосереднім учасником попереднього слідства не є, діє епізодично, ніякого управлінського навантаження його рішення не несуть.
Питання про форми прокурорського нагляду на попередньому слідстві тісно пов’язане з його повноваженнями на даній стадії кримінального процесу, які передбачені ст. 227 КПК. Згідно цієї норми прокурор має право:
- вимагати від органів дізнання та попереднього слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про скоєні злочини і ході дізнання і попереднього розслідування;
- відміняти незаконні та необґрунтовані постанови слідчих;
- надавати слідчим та дізнавачам письмові вказівки;
- доручати органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, провадженні обшуку, виконанні інші слідчих дій;
- приймати участь в провадженні дізнання та попереднього слідства;
- вилучати справу у одного слідчого та передавати іншому, усувати слідчого від подальшого ведення слідства, здійснювати інші повноваження, надані йому КПК.
Вказівки прокурора є загальнообов’язковими для виконання, але можуть бути оскаржені вищому прокурору або в суді.
Судовий контроль за попереднім слідством здійснюється в двох формах:
а) шляхом вирішення судом скарг на дії та рішення слідчого та прокурора;
б) за допомогою дачі судом згоди на проведення слідчих дій у випадках, передбачених законом.
ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ, ЩО ПОСЯГАЮТЬ НА ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
М.Л. Давиденко
Проблема об’єкту злочину є однією з найбільш дискусійною в науці кримінального права. Традиційно вважається, що об’єктом злочину є суспільні відносини. Це положення було сформульовано ще у Керівних началах з кримінального права РРФСР 1919 р., де у ст. 3 було сказано, що «радянське кримінальне право має своїм завданням – завдяки репресіям охороняти систему суспільних відносин, яка відповідає інтересам трудящих мас…». Усі останні законодавчі акти виходили з цього положення. Так Основні начала кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1924р. рахували об’єктом посягання радянських строй, владу трудящих і правопорядок, встановлений цією владою.
У кримінально-правовій науці А. А. Піонтковський одним з перших ще у 1924 р. визначив об’єкт злочину як суспільні відносини, які охороняються апаратом кримінально-правового регулювання [1, с. 129-130]. Не зважаючи на те, що така позиція була офіційною, деякі вчені робили спроби висловити деякі інші точки зори на об’єкт злочину. Так у підручнику ВІЮН з кримінального прав стверджувалось, що «об’єктом усякого злочину одночасно є і відповідні суспільні відносини, і відповідні правові норми радянської держави, котрі регулюють ці відносини і сприяють їх розвитку по путі до комунізму» [2, с. 291]. В. М. Кудрявцев стверджував, що при скоєнні злочинів проти життя, здоров’я, честі, достоїнства і свободи особи об’єктом суспільних відносин є не суспільні відносини, а людина: «Потребує спеціального визначення у понятті загального об’єкту і люди радянського суспільства. Людина у нашій державі цінна не тільки як носій суспільних відносин і виробник матеріальних благ… Між тим ряд злочинів посягає в першу чергу саме на життя і тілесне здоров’я людини… на його психічне здоров’я і моральні установи.. на його ідеологічний розвиток… а також на свободу людської діяльності… У всіх цих випадках правильно казати о людях як одому із об’єктів вказаних посягань. Оскільки особа є поняття соціальне, а не біологічне, її суспільне значення робить досить обґрунтованим розгляд людини радянського суспільства у якості самостійного об’єкту охорону кримінального закону і, відповідно, об’єкту злочинного посягання» [3, с. 59].
В останній час все більше вчених пропонують відмовитися від традиційного розуміння об’єкту злочину як суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом. Так, наприклад, В. П. Ємельянов стверджує, що «скоюючи злочин, винна особа безпосередньо посягає на ті або інші різновиди, аспекти, прояву життя, діяльності людини, колективів, суспільства, на їх безпеку, умови існування і функціонування, то єсть на охоронювані кримінальним законом окремі різновиди (сфери, проявлення) життєдіяльності людей, які і виступають у якості безпосередніх об’єктів злочинів як реальних явищ дійсності» [4, с. 225]. А. В. Наумов розглядає об’єкт злочину як «блага (інтереси), на які посягає злочинне діяння і які охороняються кримінальним законом» [5, с. 159]. С. Б. Гавриш розуміє «об’єкт – як правове благо як визначену цінність» [6, с. 129-130]. В. М. Трубников пропонує признати суспільну оболонку як об’єкт злочину: «суспільна оболонка – це об’єкт злочинного впливу (сукупність суспільних відносин, що формується як єдність і взаємодія особи і середовища), виступає завжди як визначена абстракція, яку ми не завжди усвідомлюємо і сприймаємо і яку нам ще доведеться досліджувати за для розуміння істинного її значення як суспільного, соціально-психологічного і правового закону» [7, с. 86-87].
Основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 176, 177, 229 та 231 КК України, є авторське право та суміжні права. Його додатковим факультативним об’єктом може бути встановлений порядок здійснення службовими особами своїх повноважень.
Література:
1. Курс советского уголовного права : Часть Общая. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1968.
2. Советское уголовное право. Общая часть. М., ВИЮН, 1948
3. Кудрявцев В. Н. О соотношении объекта и предмета преступления // Советское уголовное право, 1951, – № 8. – С.59.
4. Емельянов В. П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования (уголовно-правовое исследование). – М. : NOTA BENE, 2000.
5. Наумов А. В. Российское уголовное право. Общая часть : Курс лекций. – М. : Изд-во БЕК, 1999.
6. Гавриш С. Б. Уголовно-правовая охрана природной среды Украины: Проблемы теории и развития законодательства – Харьков, 1994.
7. Трубников В. М. Новый взгляд на объект преступления // Право і безпека, 2002, – № 1 – С. 86-87.
СУЧАСНИЙ МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ОРГАНІЗАЦІЇ КОМПЛЕКСНИХ ЗАХОДІВ БОРОТЬБИ З ЛЕГАЛІЗАЦІЄЮ (ВІДМИВАННЯМ) ЗЛОЧИННИХ ДОХОДІВ
М.В. Даньшин
Легалізація (відмивання) злочинних доходів на сучасному етапі в Україні набуває дедалі більших масштабів на тлі довготривалої і гострої внутрішньополітичної боротьби, з характерним для неї швидким розповсюдженням соціальної нестабільності та напруги у суспільстві, особливо в умовах глобальної всесвітньої економічної кризи, наслідки якої вже відчуває вітчизняна економіка. Тому сучасна злочинність саме у цій сфері є серйозною загрозою для побудови у майбутньому справжньої правової держави в Україні з потужним економічним потенціалом та ставить під сумнів успіх процесу прищеплення українському суспільству справжніх ціннісних орієнтирів, якими є ідеали розвинутого громадянського суспільства. Одним з них є побудова правового дієвого захисного механізму господарської діяльності та економічних інтересів держави.
В Україні вже є відповідний науковий фундамент та практичний досвід боротьби з відмиванням „брудних” коштів, запропоновано окремі підходи до методики розслідування цього злочину. Однак, постійні зміни міжнародних політичних і економічних відносин також вимагають професійної уваги та своєчасного гнучкого реагування криміналістів на можливі негативні тенденції їх розвитку - як на міжнародному, так і на національних рівнях.
На сьогодні розробка ефективної криміналістичної методики розслідування легалізації (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом (ст. 209 КК України), вже неможлива без чіткого формулювання глобальних стратегічних засад внутрідержавної політики у сфері протидії відмиванню „брудних” коштів за умов тісного міжнародного співробітництва у цій галузі. Розробка національної програми вирішення цієї проблематики передусім повинна будуватися з урахуванням вже існуючого передового міжнародного досвіду, одним з посилів якого є організація розгорнутої ефективної системи державного та міжнародного контролю в країні, яку можливо розглядати як самостійний державний орган, що буде виступати гарантом протидії міжнародної фінансової злочинності, спробам розширення тіньового сектору, активізації корупції тощо.
Беручи до уваги незначний досвід розвитку пострадянської економіки в сучасних умовах ринкових взаємовідносин, необхідно звернути увагу на вже існуючий досвід окремих країн, зокрема, наприклад, на організацію правової системи Держави Ізраїль, орієнтовану на протидію міжнародній економічній організованій злочинності, що виражене, крім іншого, у створенні та діяльності специфічного державного інформаційного органу центрального підкорення, який наділено самостійними адміністративними функціями.
Одним з основних завдань Ізраїлю з самого початку його створення була побудова власної ефективної системи фінансового та адміністративного контролю. При цьому, законодавець цієї країни уважно врахував особливості як внутрішньонаціональних правових відносин, так і міжнародний досвід, вимоги та рекомендації міжнародних організацій.
У певний період свого становлення для Ізраїлю було характерним те, що для України, на жаль, сьогодні є буденністю: активна діяльність у країні міжнародних та національних організованих злочинних угруповань, гучні корупційні скандали, у тому числі за участю провідних політиків і бізнесменів, масштабні шахрайства з фінансовими та матеріальними ресурсами тощо. Тому з середині 90-х років минулого століття в Ізраїлі почалися докорінні зміни організаційно-правових основ боротьби з легалізацією „брудних” коштів у країні, у результаті чого за досить короткий відрізок часу було прийнято ряд нових законів, що конкретизували національну стратегію і тактику протидії корупції, відмиванню «брудних» грошей та терористичним проявам у сучасних умовах. Частина з них була рекомендована Цільовою групою з фінансових мір для боротьби з відмиванням грошей, більш відомою як ФАТФ (FATF), у результаті чого з січня 2002 року за підтримки ФАТФ в Ізраїлі почала діяти спеціалізована структура центрального підпорядкування з функціями контролю, аналізу та передачі первинної інформації про підозрілі фінансові операції - «Управління Ізраїлю по боротьбі з відмиванням грошей та фінансуванням тероризму» (на івриті - «Ха-рашут леисур халбанат хон вемимун ха-терор»). На професійному сленгу такі державні органи в багатьох країнах світу називають підрозділами фінансової розвідки.
Відповідно до рекомендацій FATF в Ізраїлі законодавчо закріплена дворівнева система фінансового моніторингу:
- перший або верхній рівень. Його здійснює держава силами вищеназваного Управління з його адміністративними функціями;
- другий або внутрішній рівень фінансового контролю, який зобов'язаний самостійно проводити організації і особи, що здійснюють або супроводжують фінансові операції. Їм законодавчо наказано повідомляти про всі угоди, що підлягають контролю, «Управління Ізраїлю по боротьбі з відмиванням грошей та фінансуванням тероризму» (так званий «внутрішній» моніторинг, тобто система фінансового самоконтролю усередині самих організацій та підприємств).
Основними завданнями Управління є: а) отримання первинної та поточної інформації про всі підозрілі фінансові операції певної спрямованості в масштабах держави; б) оперативна обробка, поточний та стратегічний аналіз отриманої інформації; в) передача уповноваженим правоохоронним органам Ізраїлю та закордонним фінансовим підрозділам фінансового моніторингу країн - членів Егмонтської групи обробленої інформації про виявлені підозрілі фінансові операції та ознаки фінансових злочинів; г) розробка нових методик та пропозицій організаційно-правового характеру щодо виявлення і ліквідації каналів відмивання «брудних грошей».
Основу цієї організації складають чотири сектори: 1) Сектор збору повідомлень та організації контролю; 2) Аналітичний; 3) Юридичний; 4) Сектор інформаційних технологій та комп’ютерної обробки інформації.
Література:
1. Crampton Tomas. How money launders make chactic network of global money transaction // International Herald Tribune. – 2000. - 25 Oct.;
2. Закон України „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом / Уряд. кур’єр. – 2002. - № 231;
3. Законодательство Государства Израиль о борьбе с терроризмом и отмыванием капитала. Сборник нормативно-правовых актов, международных документов, комментарии [Текст] /А.Г. Павлов – Х.: Диво, 2008. – 228 с.;
4. Кернер Х., Дах Э. Отмывание денег. Путеводитель по действующему законодательству и юридической практике. – М., 1996 – 226 с.;
5. Солоно Д. Глобальная программа борьбы с отмыванием денег. Российский капитализм и отмывание денег. – Н.-Й., 2001 – 124 с.;
6. Тимошенко В. Кримінологічна характеристика відмивання (легалізації) доходів, одержаних злочинним шляхом у сфері наркобізнесу // Вісн. Акад. правових наук України. – 2006. - № 2 (45). – С. 193-203.