Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Документы

Содержание Особенности миграции в россии и белгородской области и ее влияние на региональную преступность Особенности уголовно-правовой характеристики преступления по ст. 190 ук рф Роль овс україни у забезпеченні рівних прав та можливостей жінок і чоловіків V. Міжнародне та міжгалузеве співробітництво МВС України V.Моніторинг діяльності у сфері реалізації та впровадження гендерної політики О мерах по предупреждению контрабанды Оскарження дій та процесуальних рішень слідчого і прокурора як гарантія захисту прав і законних інтересів особи у кримінальному Режим отбывания и исполнения наказания в виде лишения свободы на определенный срок Незаконне виробництво як обов’язкова ознака об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 203-1 кк україни 1. Торгівля людьми з метою сексуальної експлуатації. 2. Торгівля людьми з метою трудової або іншої експлуатації. 3. Торгівля дітьми. 4. Торгівля людьми з метою проведення дослідів над ними без їх згоди. 5. Торгівля жінками з метою примушування їх до вагітності.

Подобный материал:

• Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
• Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
• Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
• З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
• Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
• Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.

ОСОБЕННОСТИ МИГРАЦИИ В РОССИИ И БЕЛГОРОДСКОЙ ОБЛАСТИ И ЕЕ ВЛИЯНИЕ НА РЕГИОНАЛЬНУЮ ПРЕСТУПНОСТЬ

М.І. Архипцев, Р.Ф. Джобіров


Современная ситуация состояния миграционных процессов как в России в целом, так и в Белгородской области в частности, свидетельствует о том, что сегодня миграция приобретает характер трансграничный в масштабах, которые ещё не знала наша страна. За короткое время (10–15 лет) Россия из республики донора превратилась в страну приёма мигрантов – реципиента, со всеми вытекающими отсюда положительными и отрицательными последствиями.

По официальным данным миграционный прирост населения в России за последние три года составил: в 2006 году - 132.319, в 2007 году - 239.943, в 2008 году - 242.107 человек.

В свою очередь, в Белгородской области указанный прирост населения следующий: 10.403 (2006 год), 12.258 (2007 год), 11.173 человек (2008 год) [1], а за счет обмена населением с государствами – участниками СНГ прирост составил 7.038 (2007 год) и 6.158 человек (2008 год) [2].

Этот динамично развивающийся процесс, как представляется, во многом и определил траекторию экономического, политического, этнического и культурного развития нашего государства и региона. Данный процесс неизбежен, так как во всем мире, так и в России имеют место факторы как объективного, так и субъективного свойства: межэтнические конфликты, перераспределение трудовых ресурсов, безработица, экологические бедствия, политическая нестабильность, религиозная и идеологическая вражда, обуславливающие массовую миграцию населения.

Если при этом учесть, имеющийся в России демографический спад, уменьшение численности населения, его неизбежное старение, особенно в восточных, слабозаселенных регионах, растущий спрос на рабочую силу, то необходимость в удовлетворении потребностей государства за счет мигрантов из-за рубежа вполне закономерна.

Следует иметь в виду, что в науке существуют различные типологии миграционного движения. Наиболее общие классификации основываются, как правило, на пространственно-временных составляющих.

Так, на основе географического признака выделяют два основных типа миграции: 1) внешняя (международная) – межконтинентальная и внутриконтинентальная (эмиграция и иммиграция); 2) внутренняя (внутригосударственная).

По структурным признакам миграция подразделяется на следующие типы: 1) возрастно-половой, 2) этнический, 3) семейный, 4) образовательный, 5) квалифицированный.

По времени пребывания мигрантов в новом месте жительства или приложения труда выделяют два основных типа миграции: 1) постоянная (безвозвратная), 2) временная (возвратная) – а) краткосрочная (ежедневная маятниковая, челночная, вахтовая, сезонная, кочевничество); б) долгосрочная.

По целям миграцию подразделяют на: 1) трудовую, 2) коммерческую, 3) учебную, 4) миграцию с целью воссоединения и создания семьи, 5) миграцию в связи с отдыхом и туризмом, 6) религиозную миграцию (паломничество).

По степени законности выделяют: 1) легальная миграция, 2) нелегальная миграция.

По причинам миграции подразделяется на три типа: 1) добровольная, 2) вынужденная, 3) принудительная [3].

Изучение практики показало, что в Белгородскую область, как и в другие регионы России ежегодно приезжают сотни иностранцев с одной целью – найти здесь работу, чтобы помогать оставшимся на родине семьям. Ещё несколько лет назад на это смотрели, образно говоря, «сквозь пальцы», ведь рабочие руки нужны региону. Данная бесконтрольность привела к тому, что число этих лиц заметно выросло, появились не только экономические, но и социальные проблемы и, чтобы урегулировать миграционную деятельность в России и регионе была введена система квотирования иностранной рабочий силы, которая позволила, в определенной мере, регулировать приток трудовых мигрантов и выявлять его нарушителей.

Так, по официальным данным на 2008 год квота на выдачу иностранным гражданам и лицам без гражданства составляла 140.790 разрешений на временное проживание в Российской Федерации, в том числе, в Белгородской области – 1000 разрешений [4], квота на выдачу разрешений на работу по Российской Федерации – 1.828.245, а по Белгородской области – 11.500 [5], квота на выдачу иностранным гражданам приглашений в целях осуществления трудовой деятельности в Российской Федерации - 672.304, а в Белгородскую область – 150 [6].

Практика показала, что активное развитие миграционных процессов было связано с недостаточной готовностью как российского государства, так и Белгородской области принять такое количество мигрантов, дав им необходимые социальные гарантии, и соответственно это обусловило ряд негативных процессов, среди которых наиболее значимыми являются: нелегальная миграция [7], рабское положение мигрантов вследствие нелегального использования их рабочий силы, распределение криминального рынка труда и других его сегментов. Наиболее негативным проявлением проходящих миграционных процессов, как известно, является преступность мигрантов, что и определило направленность проведенного нами исследования – выявить степень распространенности преступности среди мигрантов, влияния миграции на состояние преступности в Белгородской области и определить особенности проявления криминализации трансграничных миграционных процессов на региональном уровне [8].

Вначале отметим, что каждый регион России, должен формулировать свои правовые, политические и экономические системы на основе самобытной культуры и традиций, определяя тем самым влияние региональных нормативных особенностей на систему отношений, в том числе и в сфере миграции.

Анализ результатов проведенного нами исследования позволил отметить ряд основных выводов о состоянии миграции на территории Белгородской области, о преступности иностранных граждан и взаимосвязи этих процессов, а также о размере фактического ущерба, причиняемого нелегальной миграцией в регионе.

1. Официально регистрируемая миграция не отражает картины реальной миграции на территории Белгородской области. Согласно данным официальной статистики за 2006 – 2008 годы ежегодно легально прибывают в регион примерно 12 тысяч граждан из Украины, Молдовы, Узбекистана, Казахстана и Киргизии [9]. Между тем, согласно экспертным оценкам на территории региона находится как минимум 30 тысяч нелегальных мигрантов, которые не учитываются официальной статистикой (преимущественно жители Харьковской, Сумской и Луганской областей Украины).

2. Нелегальная миграция иностранцев, занимающихся индивидуальной трудовой деятельностью, образует, не только теневой рынок труда и услуг, но и автоматически обуславливает исключение налоговых выплат в бюджет. В целом за год, прямые убытки от нелегальной миграции в России оцениваются в 200 миллиардов рублей [8], а бюджет Белгородской области мог бы пополняться ежемесячно на одну тысячу рублей только за счет одного нелегального мигранта. Если сюда добавить неуплаченные суммы налогов и другие необходимые выплаты, то сумма ежемесячного ущерба для бюджета Белгородской области по оценкам экспертов составляет как минимум 100 тысяч рублей.

3 Результаты исследования состояния и структуры официально зарегистрированной преступности иностранцев за 2008 год в России свидетельствуют, что она составляет 53.876 деяний (увеличение на 7,5% по сравнению с 2007 годом), а доля преступности иностранцев из числа расследованных - 3,1% [10]. Следует иметь в виду, что в регистрации находит отражение лишь преступления, не представляющие большой общественной опасности и, как правило, не связанные с причинением реального ущерба потерпевшему. Причем, по официальным данным за 2008 год преступность иностранцев имеет небольшую, достаточно стабильную долю, не превышающую 1% в общий структуре преступности Белгородской области.

4. Имеются некоторые особенности, связанные с совершением преступлений в отношении иностранцев, находящихся на территории России и Белгородской области. Так, по данным МВД РФ за 2008 год было зарегистрировано в отношении этой группы граждан 15.210 преступлений, что составляет из числа зарегистрированных посягательств – 0,5% [10]. В свою очередь, по результатам опросов мигрантов в Белгородской области было установлено следующее: в отношении 27,5 % опрошенных иностранцев были совершены преступления, в отношении 23,3% из них преступления совершались неоднократно, при этом большинство опрошенных (66,1%) в милицию не обращались.

5. Результаты опроса сотрудников правоохранительных органов и миграционных служб Белгородской области свидетельствуют, что латентная преступность иностранцев в регионе в основном имеет корыстную мотивацию, т.е. её тенденции в целом соответствуют общим тенденциям развития преступности мигрантов на территории России [11].

6. По своей структуре преступность мигрантов в Белгородской области не совпадает с её официально зарегистрированной частью. В области преобладают: кражи (21 %), мошенничество (24 %), отмывание капиталов криминального происхождения (14 %), организация проституции (13 %), преступления, связанные с незаконным оборотом наркотиков (20,6 %), а также преступления в сфере незаконного оборота оружия (18,8 %). Это свидетельствует, что специфика структурных особенностей преступности мигрантов достаточно жестоко дифференцирована в зависимости от экономических потребностей и этнической принадлежности последних.

7. Сохраняющаяся кризисная экономическая ситуация в ближайших с Белгородской областью республиках, в условиях отсутствия перспективы создания в прогнозируемый период полномасштабной пограничной зоны для полного контроля миграционных потоков, будет по-прежнему оказывать негативное влияние на состояние межнациональных отношений и преступности в регионе.

8. Следует срочно на федеральном и региональном уровне принять целый комплекс нормативно правовых актов, направленных на упорядочение миграционных потоков и на разграничение предмета правового регулирования данных процессов.

9. Целесообразно на территории России ввести четыре режима государственного регулирования распределения миграционных потоков:

- режим максимального миграционного благоприятствования;

- режим миграционного благоприятствования;

- режим минимального миграционного благоприятствования;

- режим миграционного моратория [3].

10. Должен быть принят всеобъемлющий комплекс необходимых положений организационного и правового характера по укреплению сотрудничества государств - участников СНГ по противодействию незаконной миграции [12].

Литература:

1. Российская газета. 2008. 14 марта, 2009. 13 марта.

2. Белгородские известия. 2008. 8 февр., 2009. 3 февр.

3. См., подробно: Кузменко Ю.А. Нелегальная трудовая миграция как объект криминологического изучения. Дисс. канд. юрид. наук. Ростов-на-Дону, 2006. С. 18-20.

4. См.: Распоряжение Правительства РФ от 19 ноября 2007 года № 1636-р // Российская газета. 2007. 24 нояб.

5. См.: Приказ Министерства здравоохранения и социального развития РФ от 18 февраля 2008 года № 73-н // Российская газета. 2008. 5 апр.

6. См.: Приказ Министерства здравоохранения и социального развития РФ от 18 февраля 2008 года № 74-н // Российского газета. 2008. 5 марта.

7. На основании расторжения начальника Управления Федеральной миграционной службы России по Белгородской области от 21 ноября 2008 года №772 в г. Белгороде в период с 25 по 27 ноября 2008 года проходили режимно-профилактические «Нелегальный мигрант», где было выявлено более 100 нарушений миграционного законодательства и наложено административных штрафов на сумму 495.100 рублей // Белгородские известия. 2008. 13 декабр.

8. В процессе исследования, которое проводилось «НИЛ-криминология» кафедры уголовного права, процесса и криминалистики БелГУ в Белгородской области, были изучены статистические данные по миграционной ситуации в период с 2006 по 2008 год а так же данные по преступности иностранцев за этот же период и их судимости.

9. См., подробно: Нерубенко С. Без права на ошибку // Закон и право. 2007. № 3. С. 5-11.

10. Данные ГИЦ МВД РФ за 2008 год.

11. См., об этом: Репецкая А.Л. Миграция и региональная преступность: характеристика и проблемы борьбы (по материалам одного криминологического исследования) // Криминологический журнал Байкальского государственного университета экономики и права. 2007. № 1-2. С. 52.

12. См.: Магеррамов М.А. Сотрудничество государств-участников СНГ в борьбе с незаконной миграцией // Сб. статей МГЮА «Актуальные проблемы Российского права». 2008. № 3. С. 366-372.


ОСОБЕННОСТИ УГОЛОВНО-ПРАВОВОЙ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПРЕСТУПЛЕНИЯ ПО СТ. 190 УК РФ

А. В. Белякова


Введение в уголовное законодательство России нормы об ответственности за невозвращение на территорию Российской Федерации культурных ценностей, подлежащих обязательному возвращению, было обусловлено необходимостью сохранения национального достояния народов России от расхищения и утраты, которые с переходом нашей страны к рыночным отношениям приобрели достаточно большой объем.

Практика свидетельствует о том что, несмотря на принимаемые меры противодействия, вывоз и невозвращение на территорию России не ослабевает, что приводит к весьма тревожному результату [1].

Непосредственным объектом исследуемого преступления следует считать общественные отношения в сфере внешнеэкономической деятельности, регулирующие установленный порядок возвращения культурных ценностей на территорию Российской Федерации, ранее вывезенных за границу и подлежащих обязательному возвращению в установленный срок в соответствии с действующим российским законодательством и международными соглашениями.

Объектом преступления является монополия государства на перемещение предметов художественного, исторического и археологического достояния народов РФ и зарубежных стран, но не монополия государства на владение и распоряжения ими.

В свою очередь предметом преступления по ст. 190 УК РФ могут быть не любые культурные ценности, а лишь те движимые предметы, которые подпадают под действие ст. 6, 7 и 9 ФЗ «О вывозе и ввозе культурных ценностей» [2], т.е. принадлежат к особо ценным объектам культурного наследия РФ или зарубежных стран и взяты под особую охрану нашим государством как национальное достояние.

В связи с тем, что слово «достояние» означает безраздельную принадлежность тех или иных объектов материального мира кому-нибудь[3], следует полагать, что предметом исследуемого преступления следует считать культурные ценности (вещь, изделие, произведение и т.п.), которые находятся в собственности или владении РФ, а также любого юридического или физического лица, но представляют собой особую общечеловеческую ценность, в связи с чем и являются достоянием народов РФ или зарубежных стран.

В соответствии со ст. 7 этого закона к культурным ценностям отнесены: уникальные произведения живописи, редкие рукопи­си и документальные памятники, архивы, включая фото, аудио, кино, видеоматериалы, редкие музыкальные инструменты, поч­товые марки, иные филателистические материалы отдельно или в коллекциях, старинные монеты, ордена, медали, печати и другие предметы коллекционирования, редкие коллекции и образцы флоры и фауны, археологические значимые находки и другие предметы, представляющие интерес для истории, куль­туры, науки, в том числе их копии, взятые государством на особый учет и охрану.

Приведенный перечень далеко не исчерпывающий, так как на основании экспертного исследования культурными ценнос­тями могут быть признаны и любые другие движимые предме­ты, печатные, рукописные документы, археологические находки и т.п.

Если указанные предметы перемещаются в другую страну, то только временно и в строго определенных законом целях не­обходимых для Российской Федерации.

Культурные ценности, отнесенные к особо ценным объектам культурного наследия народов РФ вывозу (даже временному) из России не подлежат, в связи с чем, предметом анализируемого преступления быть не могут[3].

Объективная сторона преступления заключается в пассивном поведении субъекта по отношению к взятой на себя обязанности – возвратить в установленный в соглашении срок на территорию Российской Федерации предметы художественного, исторического и археологического достояния, ранее вывезенные за пределы ее территории.

Временный вывоз культурных ценностей в рамках международного сотрудничества России с другими государствами осуществляется музеями, архивами, библиотеками, другими юридическими и физическими лицами для организации выставок, осуществления реставрации, научных исследований, в связи с театральной и иной артистичной деятельностью, и в других необходимых целях.

Срок возвращения культурных ценностей устанавливается в свидетельстве на право вывоза культурных ценностей и в договоре о возврате временно вывезенных культурных ценностей, который заключается между организацией или лицом, вывозящем ценности, и их владельцами.

Преступление признается оконченным с момента истечения установленного срока временного вывоза культурных ценностей.

Субъектом преступления может быть любое лицо (работники музеев, архивов, библиотек и других государственных и муниципальных хранилищ культурных ценностей, уполномоченные на их временный вывоз, представители юридических лиц, не входящих в систему государственных и муниципальных органов, и частные граждане, собственники временно вывозимых культурных ценностей, либо их представители) ответственное за возвращение предметов культурного достояния в Россию[4].

Субъективная сторона преступления характеризуется виной в форме прямого умысла. Виновный сознает, что установленный срок временного вывоза культурных ценностей истек, но, вопреки принятому на себя обязательству об их возврате, не предпринимает и не желает предпринимать действий по их обратному ввозу на территорию России. При этом должна быть установлена реальная возможность возврата ценностей виновным.

Некоторые ученые и практики полагают, что, если лицо в момент вывоза культурных ценностей уже имело умысел оставить их за рубежом, а обязательство об обратном ввозе этих предметов на территорию России представило в таможенные органы без намерения его исполнить, такие противоправные действия подлежит квалифицировать как контрабанда по признаку перемещение товаров через таможенную границу Российской Федерации с обманным использованием документов[5].

Литература:

1. Преступления в сфере экономической деятельности. Уголовное право. Особенная часть: Учебник/ Под ред. В.Е. Мельникова; М., 1996. С. 322
   
2. ФЗ «О вывозе и ввозе культурных ценностей» от 15 апреля 1993 года № 4804-1
   
3. См.: Cловарь русского языка/ Ожегов С.И. М., 1953. С. 151
   
4. Комментарий к Уголовному кодексу РФ/ Под общ. ред. В.М. Лебедева.- М.: изд. НОРМА, 2003. С. 452
   
5. См.: Основы таможенного дела: Учебное пособие. М., 1995. С. 16-17
   

РОЛЬ ОВС УКРАЇНИ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ РІВНИХ ПРАВ ТА МОЖЛИВОСТЕЙ ЖІНОК І ЧОЛОВІКІВ

А.Б. Блага


1. На рівень демократичності держави загалом та її правоохоронних органів зокрема суттєво впливає те, наскільки спрямованою є їх діяльність на дотримання прав і свобод людини. Один із напрямків такої діяльності – забезпечення ґендерної рівності. Під рівністю жіночої та чоловічої статей розуміється рівність соціального статусу жінок і чоловіків та їх участь у всіх сферах громадського, державного, приватного життя на основі самоусвідомлення особистісних потреб та інтересів. Рівність жінок і чоловіків – це насамперед: рівність у правах і свободах; рівність у обов’язках; рівність у можливостях та шансах; рівність у відповідальності. [1, 5-6]

Забезпечення гендерної рівності здійснюється за допомогою спеціального державного механізму, який передбачає: а) концептуальне визначення системи принципів щодо ґендерних перетворень; б) створення державних структур у системі законодавчої і виконавчої влади з юридично визначеною компетенцією щодо управління ґендерними процесами; в) наявність правового забезпечення рівності обох статей; г) окресленість зв’язків державних органів з громадськими структурами. [2, 71]

2. Діяльність Міністерства внутрішніх справ України щодо ліквідації гендерної дискримінації проводиться у наступних напрямках:

- протидія злочинам та правопорушенням проти жінок та чоловіків, пов’язаним з вчиненням фізичного, сексуального чи психологічного насильства, зокрема домашнього насильства, торгівлі людьми;

- забезпечення працівниками ОВС прав людини;

- втілення гендерної компоненти у кадровій політиці Міністерства.

Першим напрямом відбиття гендерної проблематики у діяльності правоохоронних органів, є їх діяльність щодо протидії насильству в сім’ї. Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність за вчинення насильства в сім'ї або невиконання захисного припису (ст. 173²). Показники діяльності ОВС свідчать, що гострота цієї проблеми не знижується. Так, протягом 2008 року за вчинення вказаного правопорушення міліцією громадської безпеки була притягнута до відповідальності 94651 особа, підрозділами кримінальної міліції у справах дітей – ще 2917.

Аналіз Кримінального кодексу України показав, що у сімейно-побутовій сфері можуть вчинятися близько 30 передбачених ним видів злочинів. Однак, якщо раніше особливості статистичної звітності давали можливість отримувати інформацію хоча б про кількість умисних вбивств та умисних тяжких тілесних і середньої тяжкості ушкоджень, вчинених на побутовому ґрунті, то у 2008 році і цю інформацію до звітів не включили. Протягом 2007 року у цій сфері було вчинено 4773 злочини, у тому числі 643 умисних вбивства (або 22% від загальної кількості вбивств), та 1045 умисних тяжких тілесних ушкоджень (19%).

3. Діяльність ОВС України щодо забезпечення прав людини має двоякий характер і полягає як у захисті прав і свобод громадян, так і у певному обмеженні прав осіб, які вчинили злочини чи правопорушення. У зв’язку з цим компетенція міліції полягає у здісненні таких повноважень:

- охорона й забезпечення громадського порядку, тобто підтримання встановлених правовими актами правил поведінки та відносин між людьми, які перебувають у громадських місцях;

- запобігання виникненню загрози життю, здоров‘ю та майну громадян з боку джерел підвищеної небезпеки, непередбачених дій натовпу або внаслідок аварій, катастроф та інших надзвичайних подій;

- запобігання правопорушенням та їх припинення з метою захисту прав громадян; забезпечення притягнення до відповідальності винних; відновлення порушених прав і свобод громадян;

- виявлення й розкриття злочинів та розшук осіб, які їх вчинили;

- забезпечення гарантії свободи та особистої недоторканості громадян у разі затримання, арешту та утримання під вартою; недопущення тортур та інших форм насильства в спеціальних установах.

4. Без перебільшення можна зазначити, що за третім напрямком діяльності Міністерством внутрішніх справ була проведена найбільш активна робота серед усіх державних структур. Так, під керівництвом радника Міністра з прав людини та ґендерних питань і управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС, при МВС України у 2008 році була створена робоча група з впровадження ґендерних підходів. Результатом її роботи стало прийняття Програми забезпечення гендерної рівності в ОВС України на період до 2011 року [3, 45-53]. Програма передбачає реалізацію заходів за такими напрямками.

І. Нормативно-правове забезпечення гендерної політики в ОВС шляхом приведення чинного законодавства та нормативно-правових актів у відповідність до принципу рівних можливостей жінок і чоловіків. Цей напрям передбачає як проведення гендерної експертизи, так і розробку нових та внесення необхідних змін і доповнень у діючі нормативно-правові акти.

ІІ. Науково-методичне забезпечення процесів формування та реалізації гендерної політики передбачає вивчення стану дотримання гендерної рівності в ОВС; розроблення методичних рекомендацій, посібників, спеціальних курсів, тренінгів з гендерної проблематики; за потреби – розроблення та вжиття необхідних заходів щодо усунення або нейтралізації негативних тенденцій та явищ гендерної дискримінації.

ІІІ. Просвітницько-профорієнтаційне забезпечення процесів формування та реалізації гендерної політики – діяльність, спрямована на створення системи навчання гендерній тематиці; формування у керівного складу ОВС гендерної толерантності та гендерної культури; проведення просвітницької роботи, культурно-мистецьких заходів та інших акцій, спрямованих на піднесення ролі жінки та утвердження гендерної культури в ОВС України.

ІV. Організаційно-правове, ресурсне забезпечення дозволить створити умови єдиних, гендерно-недискримінаційних підходів до відбору, прийняття на службу (навчання), її проходження, просування по службі та звільнення з ОВС.

V. Міжнародне та міжгалузеве співробітництво МВС України передбачає співпрацю з державними та недержавними органами як України, так і зарубіжних країн.

V.Моніторинг діяльності у сфері реалізації та впровадження гендерної політики полягає у аналізі ситуації на основі кількісних і якісних показників оцінювання стану утвердження гендерної рівності.

Література:

1. Рекомендації до стратегії ґендерних перетворень в Україні /Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту. Програма розвитку ООН.- Київ, 2006
   
2. Мельник М.Т. Міжнародний досвід ґендерних перетворень.- К.: Логос, 2004
   
3. Жінки в органах внутрішніх справ України / К.Б. Шевченко, О.А. Мартиненко.- К.: ТОВ «Видавництво «Телесик», 2008
   

О мерах по предупреждению контрабанды

В.В. Бовкун


Предупреждение преступлений – это деятельность государства и общества, направленная против преступности с целью удержания ее на минимально возможном уровне посредством воздействия на причины и условия, ее порождающие.

Под «системой» в юридической науке принято понимать целостное единство структурно расчлененных, но взаимосвязанных элементов, реализующее определенные функции в условиях конкретной внешней среды.

Таким образом, система предупреждения контрабанды включает в себя: объекты предупреждения, на которые направлена эта деятельность, и субъекты предупреждения, т.е. тех, кто осуществляет эту работу.

Общим объектом предупреждения преступности являются причины и условия преступлений, т.е. факторы, детерминирующие совершение контрабанды.

Судебная и следственная практика применения норм об уголовной ответственности за контрабанду, анализ предложений работников правоохранительных органов по вопросам пре­дупреждения контрабандных преступлений позволяет сделать вывод о том, что, несмотря на имеющийся уровень исследованности криминологической проблемы контрабандной преступности, осталось еще много нерешенных как практических, так и теоретических вопросов. Восполнению некоторых суще­ствующих пробелов на данном направлении мы и пытаемся осуществить, соче­тая данную работу с научно-теоретическим переосмыслением уже имеющихся достижений в области криминологии.

Представляется, что комплексное уголовно-правовое и криминологиче­ское исследование контрабандной преступности позволяет нам предложить не­которые меры по предупреждению контрабанды направленные на:

1. Устранение имеющихся правовых коллизий между таможенным и уго­ловным законодательством, с четким определением сущности и содержания всех юридически значимых понятий и разграничением сферы уголовно-правовых и чисто таможенных отношений.
   
2. Способствование совершенствованию международного законодательства по вопросам контрабанды путем участия в различных конвенциях, соглашени­ях, отработке механизмов разрешения спорных вопросов.
   
3. Ужесточение уголовной ответственности за контрабанду путем:
   

1. снижения порога крупного размера в ч. 1 ст. 188 УК РФ,
   
2. расширения спектра обязательных и дополнительных санкций за кон­трабанду (например, путем введения обязательных штрафов),
   
3. повышения размера (срока) уголовно-правовых санкций,
   
4. введение обязательной конфискации предметов контрабанды в доход государства.
   

4. Усовершенствование уголовно-правовой нормы о контрабанде, для чего:

1. четко определить формы (виды) вины ее совершения,
   
2. момента окончания преступления,
   
3. усложнить состав контрабанды, за счет увеличения числа квалифици­рующих признаков: совершенные группой лиц по предварительному сговору, в особо крупном размере и т.д.
   

5. Постоянное систематизирование и анализ информации о контрабандных преступлениях. В этих целях активно внедрять компьютерные технологии, своевременно информировать таможенные органы об особенностях совершае­мой в том или ином регионе контрабанде (своеобразный обмен опытом). Это ориентирует таможенные службы на усиление контроля, концентрацию внима­ния на конкретных направлениях своей деятельности. Такой обмен опытом мо­жет способствовать корректировке нормативного регулирования деятельности таможен, совершенствованию уголовного законодательства в вопросах тамо­женных отношений. Надо стремиться к включению в такой "обмен" не только отечественных, но и зарубежных субъектов таможенной деятельности.
   
6. Исключение таможенного иммунитета как явления вообще, с законода­тельным введением возможности осуществления таможенного контроля в от­ношении с субъектами, обладающими особым статусом, со специальными служ­бами или лицами.
   

7. Усиление таможенного контроля путем модернизации специального оборудования и совершенствования тактических приемов выявления (пресече­ния) контрабанды.
   
8. Упреждение возможности вступления в сговор сотрудников таможен­ных служб с контрабандистами. Для этого необходимо усилить внутренний контроль, использовать зарубежный опыт.
   

Учитывая значительность ущерба причиняемого экономике России (мас­штабы) вполне возможно ввести специальные службы тайных таможенных агентов, как это было в истории нашего государства. Кроме того, можно предусмотреть дополнительные контрольные пункты вне зон таможенного контроля, организовать специальные досмотровые группы с особым статусом.

Целесообразно ограничить круг лиц, обслуживающих таможенные терми­налы, имеющих возможность перемещения предметов без таможенного кон­троля (работники портов, ресторанов, буфетов, складов, носильщики, грузчики и т.д.), усилить за ними контроль, путем тщательного пропускного режима, ви­део- наблюдения, допуска только в определенный сектор и т.д.

В числе организационных мероприятий могут быть в таможенных органах введены специальные отделы по направлениям контрабандной специализации (по предметам контрабанды, по способам контрабанды и т.д.; например, отдел по пресечению контрабанды наркотиков, отдел по пресечению контрабанды ва­лютных ценностей, отдел по пресечению контрабанды на ж/д транспорте и т.д.). Это позволит "спец служащим" совершенствоваться в узком направлении (не отставать от контрабандистов), получать дополнительные знания, навыки, умения.

Крайне необходимо совершенствовать скоординированную совместную деятельность различных служб и ведомств по вопросам предупреждения кон­трабанды (ОВД, ФСБ, ГИБДД, ФТС и т.д.). В этих целях полезна: разработка универсальных нормативных актов о совместной деятельности. Невозможно активизировать работу без совершенствования взаимоотношений с населением, проживающим на территориях, прилегающих к таможенным границам. Должна быть предусмотрена, в том числе, система поощрений за сообщения о фактах контрабанды.

Представляется, что к положительным результатам должно привести ус­ложнение системы транзитных перевозок через Российскую Федерацию и по ней через территории других государств. В этих целях полезно ввести в прак­тику:

1) обязательное пломбирование транзитных товаров в пункте их ввоза (вы­воза) с соответствующей отметкой в таможенных документах,

2. поэтапный контроль целостности пломбового обеспечения на протяже­нии всего маршрута,
   
3. предусмотреть возможность фактического досмотра товара и проведе­ния дополнительной проверки, в том числе используя фактор неожиданности,
   
4. использовать возможность сопровождения подозрительных грузов (ка­раванов) сотрудниками таможни, в том числе, за счет перевозчика,
   
5. ограничить круг субъектов транзитных перевозок (перевозчиков) по­средством способствования созданию специальных организаций, занимающих­ся перевозками под контролем государства (таможенных служб) или усложне­нием получения права на такие перевозки (лицензирование).
   

10. В целях ограничения оттока исторических и культурных ценностей за границу необходимо обобщить данные о них в рамках единых сборников, ката­логов, доступных таможенным службам, что должно существенно облегчить их деятельность. В этих целях необходимо провести полномасштабную инвен­таризацию этих ценностей в местах их хранения (музеи, церкви, частные кол­лекции и т.д.) с проведением по возможности и при необходимости их экспер­тизы.
    
11. В целях пресечения несанкционированного перевода валютных средств в зарубежные банки посредством фиктивных сделок, на наш взгляд эффективно:
    

1. унифицировать порядок определения таможенной стоимости при экс­порте товаров; контроль за переводом валюты при осуществлении на валютной основе импортных поставок и взаимодействия в данном вопросе таможенных и банковских органов,
   
2. повысить контроль за бартерными сделками, являющимися зачастую прикрытием для оставления за рубежом валютной выручки от продажи това­ров.
   

На наш взгляд это возможно осуществить путем:

1) совершенствования механизма контроля за стоимостной эквивалентностью российских и иностранных товаров, поставляемых в рамках товарообмен­ных поставок,

2. пересмотра (ужесточения) предельных сроков от подписания до полного исполнения контракта на условиях бартера,
   
3. определения сроков поступления встречных поставок из за рубежа по­сле вывоза за границу российских товаров.
   

ОСКАРЖЕННЯ ДІЙ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНИХ РІШЕНЬ СЛІДЧОГО І ПРОКУРОРА ЯК ГАРАНТІЯ ЗАХИСТУ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ОСОБИ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

О.О. Бондаренко


Згідно зі ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Наведене положення набуває актуальності і під час здійснення кримінально-процесуальної діяльності, оскільки провадження у справі пов’язане із обмеженням прав та законних інтересів особи. Однією із гарантій їх захисту є інститут оскарження дій та процесуальних рішень слідчого і прокурора, регламентація якого на сьогоднішній день потребує удосконалення.

Процедурі оскарження дій і рішень вищевказаних суб’єктів присвячена глава 22 Кримінально-процесуального кодексу України. Так, у ст. ст. 234-236 даного Закону сформульовані загальні положення щодо цього питання. Згідно з ними скарга на дії слідчого може бути подана прокуророві як безпосередньо, так і через слідчого, а на дії прокурора при проведенні ним досудового слідства або окремих слідчих дій у справі – вищестоящому прокуророві, який повинен розглянути її в порядку і в строки, що передбачені ст. ст. 234 і 235 КПК.

Скарги можуть бути як письмові, так і усні. Усні скарги прокурор або слідчий заносить до протоколу. Слідчий зобов’язаний протягом доби направити прокуророві скаргу, що надійшла до нього, разом із своїми поясненнями. Подача скарги не зупиняє виконання дії, яка оскаржується, коли це не визнає за потрібне слідчий або прокурор.

Прокурор протягом трьох днів після одержання скарги зобов’язаний розв’язати її та повідомити про результати скаржника. Скарга і копія повідомлення про результати розв’язання приєднуються до справи. Відмова у задоволенні скарги повинна бути мотивована. Рішення прокурора може бути оскаржене вищестоящому прокуророві.

Дії слідчого та прокурора можуть бути оскаржені до суду. Це положення стосується випадків оскарження рішення вказаних суб’єктів як прямо до суду, так і рішення прокурора (вищестоящого прокурора) про залишення скарги на відповідну постанову без задоволення.

Скарги на дії слідчого і прокурора розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено КПК. На підставі Рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2003 від 30.01.2003 дане положення, що унеможливлює розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи, втратило чинність як таке, що є неконституційним.

Така позиція, на нашу думку, є не зовсім досконалою, оскільки неконституційним наведене положення КПК слід було б визнати і щодо інших випадків оскарження дій та рішень слідчого і прокурора. Необмеженість строків досудового слідства надає підстави стверджувати про можливість тривалого в часовому відношенні порушення прав та законних інтересів особи під час досудового слідства, аж до попереднього розгляду справи суддею. Тим паче, провадження у ній може бути закрите ще на більш ранньому етапі розслідування.

КПК регламентує процедуру подання скарг на найбільш важливі процесуальні рішення слідчого (органу дізнання) і прокурора, їх розгляд та вирішення: постанову про відмову у порушенні кримінальної справи (ст. ст. 99¹, 236¹, 236²), про порушення кримінальної справи (ст. ст. 236⁷, 236⁸), про закриття кримінальної справи (ст. ст. 215, 236⁵, 236⁶). У всіх інших випадках оскарження дій та рішень зазначених суб’єктів слід застосовувати вищевказаний загальний порядок оскарження.

Хотілося б звернути увагу на недосконалість механізму оскарження до суду постанови про порушення кримінально справи.

Так, згідно з ч. ч. 2, 3 та 4 ст. 236⁷ КПК скарга на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо особи може бути подана до суду особою, щодо якої було порушено кримінальну справу, її захисником чи законним представником.

Скарга на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину може бути подана до суду особою, інтересів якої стосується порушена кримінальна справа, її захисником чи законним представником з достатнім обґрунтуванням порушення прав та законних інтересів відповідної особи. Якщо обґрунтування порушення прав та інтересів особи визнано суддею недостатнім, суддя приймає рішення про відмову у відкритті провадження з розгляду скарги.

Слід зазначити, що нечітке формулювання в наведених положеннях КПК критеріїв достатності обґрунтування порушення прав та законних інтересів особи призводить до його маніпулювання суддею на свій розсуд, який на практиці може «залежати» від протиправних факторів (підкупу судді, іншої особистої його зацікавленості у вирішенні питання тощо). Крім цього, необхідно звернути увагу на те, що таке положення Закону стосується лише випадку порушення кримінальної справи за фактом.

Думається, що перегляду потребує також положення статті, згідно з яким суд приймає до розгляду скаргу на постанову про порушення кримінальної справи протягом усього часу перебування справи у провадженні органу дізнання, слідчого, прокурора до моменту закінчення досудового слідства.

У такому разі зазначене правило розповсюджується на справи, провадження у яких здійснювалося протягом декількох років, що призведе до нехтування значним обсягом роботи працівників правоохоронних органів. Вважається, що в КПК слід передбачити відповідний строк на оскарження вищевказаної постанови з моменту отримання її копії особою, щодо якої було порушено кримінальну справу (ст. 98² КПК), чи з часу, коли особі стало відомо про порушення справи за фактом, інтересів якої вона стосується.

Досить недосконалими є і положення ст. 236⁸ КПК, згідно з яким у постанові про відкриття провадження з розгляду скарги суддя вирішує питання про доцільність зупинення слідчих дій у справі на час розгляду скарги. Чітка невизначеність ситуації, у яких проведення слідчих дій слід зупинити, зумовлює випадки «блокування» дій суб’єктів досудового провадження, що іноді можна розглядати як прояв протидії розслідуванню злочинів.

Певне непорозуміння викликає також і правило, відповідно до якого обов’язок доведення правомірності порушення справи покладається лише на прокурора, неявка якого в судове засідання не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, у разі неявки прокурора у судове засідання постраждалий від злочину та особа, за заявою якої було порушено кримінальну справу, позбавляються можливості відстоювати власні права та законні інтереси.

На нашу думку, не можна схвально відізватися також про те, що у разі скасування постанови про порушення справи та відмови у її порушенні подані до суду документи зберігаються в матеріалах провадження по скарзі до набрання законної сили відповідною постановою судді. У подальшому ж ці матеріали зберігаються в суді. Таке положення надає судді можливість «приховати» матеріали досудового провадження, чим, можливо, «сприяти» позиції зацікавлених у справі осіб.

Вважається, що достатньою гарантією законності порушення кримінальної справи є прокурорський нагляд на даному етапі провадження (ст. 100 КПК), роль якого у разі скасування постанови про порушення справи та відмови у її порушенні суддею стає не досить зрозумілою.


Режим отбывания и исполнения наказания в виде лишения свободы на определенный срок

А.С. Бурцев


Лишение свободы на определенный срок относится к достаточно строгим видам наказаний, ведь режим отбытия наказания - это единственное средство, с помощью которого реализуется его карательно-воспитательная сущность.

В уголовно-исполнительном законодательстве России термин «режим» впервые был употреблен в Положении об общих местах заключения РСФСР 1920 г., а в Исправительно-трудовом кодексе (ИТК) РСФСР 1924 г. он использовался в нормах, регламентирующих порядок исполнения и отбывания наказания в виде лишения свободы. Рассматриваемый термин встречался и в ИТК РСФСР 1933 г. (ст. 31 и др.). Кроме того, он нашел свое применение в Основах исправительно-трудового законодательства Союза ССР и союзных республик 1969 г. (ст. 21 и др.), а затем и в ИТК союзных республик. Этот термин можно обнаружить во многих исследованиях теоретиков уголовно-исполнительного права того времени.

В части 2 ст. 9 Уголовно-исполнительного кодекса РФ режим определен как установленный порядок исполнения и отбывания наказания. В других нормах кодекса вместо термина «режим» встречается выражение «порядок исполнения наказания». Полагаем, такой прием достаточно усложняет осмысливание текста, а, следовательно, противоречит требованиям законодательной техники.

Заметим, что в Уголовном кодексе РФ, Уголовно-процессуальном кодексе РФ и Уголовно-исполнительном кодексе РФ термин «режим» уже употребляется и в ином значении - при характеристике видов исправительных учреждений (колоний общего режима, строгого режима, особого режима). Представляется, что названные места лишения свободы следовало бы именовать иначе, например: колонии простой, средней и строгой изоляции. Такая реконструкция позволила бы избежать употребления термина «режим» в двух разных значениях. В настоящее же время говорят о колониях общего, строгого и особого режимов, в каждой из которых устанавливаются различные виды условий содержания осужденных: обычный, строгий, облегченный.

В юридической литературе термин «режим» употребляется как в узком, так и в широком смыслах. В частности, С.В. Познышев писал: «Пенитенциарный режим в широком смысле этого слова обнимает всю систему мер, посредством которых пенитенциарные учреждения стремятся к достижению своих целей. Сюда относятся, во-первых, все способы размещения и подразделения заключенных для целей исправительно-трудового воздействия на них, или так называемые «пенитенциарные системы», а во-вторых, весь распорядок жизни, который устанавливается в исправительных учреждениях и все применяемые в них меры воздействия на заключенных». В свою очередь, по мнению Б.С. Утевского, «режим в узком смысле слова слагается из распорядка дня, из регулирования порядка передвижения в пределах места лишения свободы, из правил, устанавливающих формы обмена лишенных свободы с внешним миром, из системы мер поощрения и мер дисциплинарного воздействия и т.д., т.е. из всего того, что составляет совокупность внешних признаков лишения свободы, специфических для этой меры уголовной репрессии». Причем, в последующих работах указанный автор исходил из того, что существует лишь одно, узкое понятие режима как ряда строго обязательных для заключенных правил внутреннего распорядка, правил содержания заключенных в условиях изоляции, установленных законом. Следует иметь в виду, что аналогичной точки зрения придерживался Н.А. Стручков, который писал: «Необходимо иметь одно понятие режима, определяющее вполне определенное юридическое состояние, характерное для исполнения наказания».

Вместе с тем, следует признать, что обозначенная проблема потеряла свою актуальность в связи с принятием УИК РФ, согласно которому понятие режима (ст. 82 УИК РФ) подразумевает порядок и условия исполнения и отбывания наказания. Причем, режим исполнения наказания в виде лишения свободы на определенный срок строго дифференцирован в зависимости от вида места лишения свободы, при этом, если это колония, то и от ее режима (общего, строгого или особого). В колониях всех видов режима, как отмечалось нами, индивидуализация по условиям содержания осуществляется в зависимости от поведения осужденных.

Определение режима дается в статье 82 УИК РФ. Вместе с тем, в данной норме нет ссылки на конкретные законы и соответствующие им нормативные акты, которые определяют режим лишения свободы. Обычно, исследователи подразумевают под этими нормами, как УИК РФ, так и Правила внутреннего распорядка исправительных учреждений. Однако, как нам представляется, этот перечень является неполным.

Несомненно, наиболее важные режимные правила исполнения уголовных наказаний сосредоточены в УИК РФ. Вместе с тем, предписания, относящиеся к режиму исполнения и отбывания наказания, имеются и в УК РФ. Так, согласно ч. 1 ст. 79 УК РФ условно-досрочное освобождение применяется к лицам, которые для своего исправления не нуждаются в полном исполнении назначенного судом наказания. Кроме того, в соответствии с ч. 5 ст. 79 УК РФ к лицам, приговоренным к пожизненному лишению свободы, условно-досрочное освобождение применяется лишь по отбытии ими не менее 25-летнего срока наказания при отсутствии злостных нарушений режима в течение трех предшествующих лет.

Заметим, что УК РФ в случаях злостного уклонения осужденных от уплаты штрафа (ч. 5 ст. 46), обязательных работ (ч. 3 ст. 49), исправительных работ (ч. 4 ст. 50) и ограничения свободы (ч. 3 ст. 53) предусматривает возможность замены этих наказаний другими, более тяжкими. Понятие злостного уклонения от исполнения или отбывания перечисленных наказаний непосредственно раскрыто в УИК РФ. Таким образом, подобные злостные нарушения режима исполнения отдельных наказаний рассматриваются как уголовным, так и уголовно-исполнительным законодательствами.

Считаем, что карательная функция наказания реализуется только через режим путем лишения или ограничения определенных прав осужденного. Поскольку в ч. 3 ст. 55 Конституции РФ определено, что права и свободы человека и гражданина могут быть ограничены лишь федеральным законом, представляется необоснованным установленное в ч. 1 ст. 82 УИК РФ предписание, согласно которому режимные правила могут устанавливаться не только законом, но и иными нормативными актами, соответствующими закону.

Как известно, режимные правила содержания осужденных бывают материальными и процессуальными. Первые из них содержат конкретные предписания, например, запрещают заключенным иметь определенные предметы (деньги и т.д.). Вместе с тем, существуют режимные правила «технического» характера, которые лишены карательного содержания. Они необходимы для организации совместного проживания осужденных и определяют, например, нормы питания осужденных, порядок их медицинского обследования и т.д. По сути, это нормы не режима, а организации и обеспечения быта осужденных. Они могут закрепляться и подзаконными актами, например, Правилами внутреннего распорядка мест лишения свободы. В свою очередь, те режимные нормы, которые связаны с реализацией карательной сути наказания, по нашему мнению, должны устанавливаться только в законах - УИК РФ, УК РФ и иными федеральными законами. Поэтому, вызывает возражение утверждение А.А. Игнатьева о том, что технические нормы определяют условия реализации режима.

Заметим, что охрана выполняет следующие функции: охраняет осужденных; осуществляет пропускной режим в местах лишения свободы; при чрезвычайных обстоятельствах - отражает нападение на охраняемые объекты, караулы, служебные наряды; осуществляет розыск и задержание лиц, совершивших побег; пресекает массовые беспорядки; освобождает заложников; ликвидирует пожары, последствия чрезвычайных ситуаций природного и техногенного характера; обеспечивает надзор за осужденными; а при необходимости применяет физическую силу, технические средства и оружие.

Считаем, что надзор за исполнением указанного вида наказания является непосредственной обязанностью всего персонала мест лишения свободы. Вместе с тем, основные задачи возложены на специальную службу, которая функционирует посменно во главе с оперативным дежурным и его помощником. В наряд входят инспектора и младшие инспектора, которые следят за жилой и производственной зонами, выдачей посылок, свиданиями осужденных с родными и др.

Основные права осужденных перечислены в ст. 12 УИК РФ. Так, осужденные имеют право на информацию о своих правах и обязанностях, порядке и условиях отбывания назначенного судом наказания, могут обращаться с предложениями, заявлениями, жалобами. Они не должны подвергаться жестокому или унижающему человеческое достоинство обращению и т.д. Внушительный объем прав осужденных вытекает из ряда международных соглашений.


НЕЗАКОННЕ ВИРОБНИЦТВО ЯК ОБОВ’ЯЗКОВА ОЗНАКА ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 203-1 КК УКРАЇНИ

А. А. Васильєв


Кваліфікація злочинів у сфері господарської діяльності завжди викликає труднощі у правозастосовця. Це пояснюється насамперед тим, що більшість норм, які входять до цього розділу, містять бланкетні диспозиції. З’ясування змісту останніх шляхом вивчення нормативних документів інших галузей права досить часто супроводжується невідповідністю або неточністю термінології, що використовується у кримінальному та у інших галузях законодавства. На окремі аспекти цієї проблеми та необхідність приведення законодавства до єдиного стандарту неодноразово звертали увагу науковці, що займаються проблематикою, пов’язаною із злочинами у сфері господарської діяльності: А. О. Гуторова, О. О. Дудоров, Я. О. Лантінов, В. О. Навроцький, В. Я. Тацій та інші. Це обумовлює актуальність нашого дослідження, метою якого є тлумачення термінів, що характеризують об’єктивну сторону складу злочину, передбаченого ст. 203-1 КК України.

Однією з проблем, що викликає труднощі у правозастосовця є тлумачення терміну «виробництво дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва», що характеризує діяння як обов’язкову ознаку об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 203-1 КК України (Незаконний обіг дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва). Вказана норма містить бланкетну диспозицію і для тлумачення використаних термінів відсилає до Закону України «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» (далі – Закон), де у ст. 1 надано визначення термінів.

Так, кримінально караним КК України визнає незаконне виробництво дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва, якщо ці дії вчинені у значних розмірах. У п. 2 ст. 1 Закону вказано, що під виробництвом дисків слід розуміти діяльність, пов’язану із застосуванням технологічного процесу по переробці сировини в оптичні носії інформації у формі диску для лазерних систем зчитування, матриць, під час якого одночасно з виготовленням диску здійснюється запис на нього інформації, яка є об’єктом авторського права та/або суміжних прав, або без запису, а також реалізацією дисків або матриць власного виробництва. Разом з цим, законодавець під час визначення терміну «виробник дисків для лазерних систем зчитування, матриць» (п. 1 ст. 1 Закону) використовує поняття «повного» та «часткового» виробництва дисків без подальшої конкретизації цих термінів.

Проаналізувавши поняття виробництва, можна зробити висновок, що до «повного виробництва дисків» слід відносити дії, пов’язані із застосуванням технологічного процесу по переробці сировини в оптичні носії інформації у формі диску для лазерних систем зчитування, матриць, під час якого одночасно з виготовленням диску здійснюється запис на нього інформації, яка є об’єктом авторського права та/або суміжних прав. «Частковим виробництвом дисків», виходячи з положень Закону, є діяльність, пов’язана із застосуванням технологічного процесу по переробці сировини в оптичні носії інформації у формі диску для лазерних систем зчитування, матриць без подальшого запису на диски інформації, яка є об’єктом авторського права та/або суміжних прав.

Діяльність, пов’язана з експортом, імпортом, реалізацією та зберіганням, переміщенням на території України дисків або матриць власного виробництва, повинна виступати як окрема альтернативна дія, пов’язана з обігом дисків для лазерних систем зчитування та матриць і терміном «виробництво» охоплюватися не повинна. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши п. 11 вказаного Закону «незаконний обіг дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва – виробництво, експорт, імпорт, зберігання, реалізація, переміщення на території України дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва, що не відповідають вимогам цього Закону», де поняття обігу розкривається шляхом перерахування дій, які його утворюють.

Від поняття «виробництво» (дії, пов’язані з серійним одержанням продукції із застосуванням спеціального обладнання) слід відмежовувати поняття «виготовлення», під яким у кримінальному праві розуміється створення предметів (товарів, продукції) з використанням обладнання, спеціально не пристосованого (призначеного) для серійного одержання предметів (товарів, продукції), зокрема, «кустарне» створення таких предметів із застосуванням комп’ютерів із приводами CD-RW, DVD±RW, Blu-ray RW, HD-DVD у «домашніх умовах». Такий спосіб створення дисків для лазерних систем зчитування, що містять інформацію, яка відображає об’єкти авторського права чи суміжних прав, виходячи із положень Закону, не охоплюється об’єктивною стороною складу злочину, передбаченого ст. 203-1 КК України, оскільки не створюють загрози суспільним відносинам у сфері господарської діяльності.

Відповідно до Закону, виробництво дисків для лазерних систем зчитування здійснюється суб’єктами господарювання лише за наявності у них ліцензії на провадження такої діяльності та за умови дотримання ліцензійних умов, які встановлені Законом, та ліцензійних умов, які затверджуються відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Виробництво визнається незаконним (з порушенням законодавства, що регулює виробництво дисків для лазерних систем зчитування), наприклад, у випадках виробництва без отримання ліцензії, з використанням тимчасово зупиненої або анульованої ліцензії, або з порушенням інших ліцензійних умов – здійснене не на ліцензованому обладнанні, не у ліцензованих приміщеннях, без нанесення на диски спеціального ідентифікаційного коду, з нанесенням СІД-коду з порушенням встановлених технічних специфікацій та ін.

Крім цього слід зазначити, що незаконне виробництво буде являти собою злочин лише у тому випадку, якщо вартість дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання чи сировини для їх виробництва, буде у сто разів і більше перевищувати рівень неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Тлумачення терміну «виробництво» саме у такому змістовному обсязі дасть змогу чітко та правильно застосувати норму, передбачену ст. 203-1 КК України.


криміналістична класифікація торгівлі людьми

А.Ф. Волобуєв


Одними з труднощів, з якими стикаються правоохоронні органи України, є виявлення і розслідування торгівлі людьми. Аналіз останньої редакції ст. 149 КК України «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини» дає підстави для висновку про те, що даною нормою охоплюються досить різнорідні дії щодо потерпілих. Зокрема, цей злочин, предметом якого є людина, може вчинятися у формах: 1) торгівлі; 2) здійснення іншої незаконної угоди; 3) вербування; 4) переміщення; 5) переховування; 6) передача; 7) одержання. Окрім того важливою є вказівка на те, що ці дії вчиняються з метою експлуатації людини, яка також може проявлятися у наступних формах: сексуальної експлуатації; використання в порнобізнесі; примусової працю або примусового надання послуг; рабства або звичаїв, подібних до рабства, підневільного стану; залучення в боргову кабалу; вилучення органів; проведення дослідів над людиною без її згоди; усиновлення (удочеріння) з метою наживи; примусову вагітність; втягнення у злочинну діяльність; використання у збройних конфліктах.

На жаль, у криміналістичній літературі склалося так, що основна увага приділяється тільки одному виду експлуатації, а саме сексуальній експлуатації жінок. Щодо інших видів експлуатації, то про них у кращому випадку тільки згадується. Цьому є пояснення і воно полягає у тому, що найбільш поширеними проявами торгівлі людьми є саме торгівля жінками з метою їх сексуальної експлуатації.

Таке однобічне розроблення проблематики розслідування торгівлі людьми, на наш погляд, негативно впливає на діяльність правоохоронних органів. Справа у тім, що торгівля людьми, як правило, має оболонку цивільно-правових відносин (усиновлення, працевлаштування, надання медичних послуг тощо), що створює суттєві труднощі у збиранні доказів. Зважаючи на це, дізнавачі і слідчі досить часто необґрунтовано відмовляють у порушенні кримінальних справ за ст. 149 КК України, посилаючись на «відсутність складу злочину», хоча фактично причиною цього є відсутність методичних рекомендацій.

Для розроблення таких рекомендацій потрібна криміналістична класифікація злочинів, передбачених ст. 149 КК України. Підставою такої класифікації доцільно обрати вид експлуатації людини, а також пов’язані з цим соціально-демографічні особливості потерпілих (стать, вік, образ життя тощо). Саме ця підстава дозволить при побудові методики розслідування злочинів даної категорії виділити специфічні елементи механізму їх вчинення, а також сформулювати відповідні завдання розслідування та рекомендації щодо засобів і способів їх вирішення.

Проведений аналіз слідчо-судової практики та літературних джерел щодо проблематики торгівлі людьми дозволив виділити наступні класифікаційні групи злочину даної категорії.

1. Торгівля людьми з метою сексуальної експлуатації. За більшістю кримінальних справ (69%), що були порушені в Україні в період з 1999 до 2008 року за ознаками ст. 149 КК України і піддавалися вивченню, обвинуваченими були ті, хто вчинював даний злочин щодо молодих жінок, які примусово або під впливом обману залучалися до сексуальної експлуатації. Розслідування злочинів даної групи має особливості, які обумовлені, перш за все, специфічним видом експлуатації, яка полягає у примушуванні до надання сексуальних послуг (сфера міжстатевих стосунків). Суттєвим у цьому плані є також врахування особистості потерпілих, якими, як правило, виступають неповнолітні дівчата і молоді жінки з певних соціальних груп.

2. Торгівля людьми з метою трудової або іншої експлуатації. Частка порушених в Україні кримінальних справ про торгівлю людьми з метою трудової та іншої експлуатації є значно меншою (близько 24%). Специфіка цих злочинів полягає у здійсненні дій відносно людини (вербування, переміщення, переховування, передача, одержання) з метою використання її фізичних можливостей та професійних умінь для примусової праці. Примусова праця може проявлятися у різних формах, зокрема, це може бути: виконання певних робіт і надання послуг, у тому числі, пов’язаних з вчиненням злочину (втягнення у злочинну діяльність); використання у збройних конфліктах. Примусовий характер праці підкреслюють використані законодавцем у ст. 149 КК України такі поняття як «рабство», «підневільний стан».

Розслідування злочинів даної групи також має особливості, які обумовлюються тим, що тут мета злочину полягає у використанні фізичних можливостей людини і певних її професійних умінь у певній сфері діяльності. Уявляється, що повинні враховуватися й те, що потерпілими цього різновиду злочинів, як правило, виступають представники маргінальних прошарків суспільства (безробітні, безпритульні, алкоголіки, наркомани).

3. Торгівля дітьми. Цей різновид злочину, передбаченого ст. 149 КК України, складає приблизно 7% від загальної кількості вивчених кримінальних справа. Він полягає у використанні дітей з метою отримання наживи при усиновленні або удочерінні, використанні їх у жебрацтві, використанні як донорів внутрішніх органів, для зйомки відео- і фотоматеріалів порнографічного характеру тощо. Так, у 2007 році органами внутрішніх справ було викрито замах на злочин мешканки м. Джанкой, Автономної Республіки Крим Шевченко, яка мала намір продати нирку свого сина – Шевченка Тимура за 50 тисяч доларів США. У результаті проведення комплексу оперативно-розшукових заходів, вона була затримана в приміщенні Спеціалізованої медико-санітарної частини № 10 у м. Києві, притягнена до кримінальної відповідальності і засуджена у квітні 2008 р. до 4 років позбавлення волі.

Саме обставини, пов’язані з особистістю неповнолітніх потерпілих обумовлюють, з одного боку, вчинення щодо них специфічних протиправних дій (експлуатації), а з іншого – накладають специфічний відбиток на характер вирішуваних завдань розслідування і тактику проведення слідчих та інших дій.

4. Торгівля людьми з метою проведення дослідів над ними без їх згоди. Цей різновид експлуатації передбачено ст. 149 КК України, але на даний час порушених кримінальних справ в Україні виявлено не було. На підставі окремих публікацій, телевізійних передач, а також інформації із спеціальної літератури такий злочин є можливим в сучасних умовах. Наприклад, потерпілими можуть стати люди, які з-за свого уразливого стану (психічно хворі, без свідомості) передаються родичами або медичним персоналом лікувального закладу для проведення певних дослідів (іспиту лікувальних препаратів, медичних приладів, біологічної зброї тощо). Звичайно, виявлення і розслідування таких злочинів буде мати суттєву специфіку, обумовлену особливостями потерпілих, а також характером дослідів, які проводилися над ними.

5. Торгівля жінками з метою примушування їх до вагітності. Цей різновид експлуатації також передбачено ст. 149 КК України і полягає він у здійсненні незаконної угоди (а також вербуванні, переміщенні, переховуванні, передачі, одержанні) стосовно жінки з метою її примушення до запліднення, виношування і народження дитини. На даний час в Україні порушених кримінальних справ виявлено не було. Але є всі підстави припускати, що такі злочини можливі. Звичайно їх розслідування буде мати особливості, які обумовлюються особистістю потерпілої та характеру вчинення відносно неї протиправних дій.