Наукове забезпечення процесів реформування соціально-економічних відносин в умовах глобалізації / Матеріали IV науково-практичної конференції 30 квітня 2010 р

Вид материала

Документы

Содержание Проблеми практичної реалізації результатів науково-інноваційної діяльності Україна та СОТ «україни та сот: перспективи та негативні наслідки. Лібералізація зовнішньої торгівлі послугами: наслідки для економічної безпеки україни Список використаних джерел Оптимізація фінансових механізмів становлення ринкової економіки Діяльність персоналу банку як об’єкт операційного ризику Financial reporting and audit to prevent corporate failure Діяльність недержавних пенсійних фондів - організаційний аспект Аналіз останніх досліджень. Мета статті.

Подобный материал:

• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
• Лізаційних процесів у світовій економіці матеріали першої міжнародної науково-практичної, 6413.4kb.
• Наукове видання Матеріали ХVIII міжнародної науково-практичної конференції учотирьох, 4599.99kb.
• Запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада запорізький національний університет, 6793.22kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
• Програма проведення конференції 11 квітня 2011 року приїзд учасників конференції, 80.08kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• В. С. Шовкалюк заступник директора Департаменту інноваційної діяльності та трансферу, 394.62kb.
• Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської, 4395.92kb.
• Матеріали конференції будуть розміщені на web-ресурсі науково-практичних конференцій, 69.25kb.

ПРОБЛЕМИ ПРАКТИЧНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕЗУЛЬТАТІВ НАУКОВО-ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ


Основними напрямами економічних перетворень в Україні є забез­печення стійкого і збалансованого розвитку на основі розбудови багатосекторної соціально-орієнтованої ринкової економіки, яка базується на інноваційно-інвестиційній моделі, останніх досягненнях науково-техніч­ного прогресу, розширенні інформаційно-технологічного простору з ура­хуванням потреб постіндустріального суспільства. Необхідною умовою досягнення цих довгострокових цілей є цілеспрямована інноваційна і інвес­тиційна діяльність. Без активізації інноваційно-інвестиційних процесів, прискорення впровадження у виробничий сектор провідних технологій і новітніх розробок світового рівня неможливий науково-технологічний про­грес, рівень розвитку якого визначає подальший економічний розвиток дер­жави. Як свідчать досягнення XX століття, рівень розвитку науково-технічної сфери — науки, освіти, наукоємних галузей, світових ринків технологій — визначає межі між багатими та бідними державами, створює основу стійко­го економічного росту, являється важливим фактором розв'язання соціаль­них проблем. Саме інноваційні процеси виступають рушійною силою, яка впливає на стратегічний економічний розвиток. Отже, проблема перетворення наукових знань в інноваційну продукцію є актуальною і потребує детального аналізу задля знаходження оптимальних шляхів її вирішення.

Поняття «інновації» набуло великої популярності та розповсюдження, проте проблемним залишається питання практичної ре­алізації інноваційних задумів і проектів. Для втілення інноваційних розробок у виробництво необхідне створення сприятливого економічно­го середовища. Таким середовищем є економіка інноваційного типу, для якої характерний високій рівень розвитку освіти та науки, особливо прикладної, науково-дослідних робіт і конструкторських розробок за для їхньої реалізації.

На сьогоднішній день, основна проблема переходу вітчизняної економіки до інноваційної моделі – це застарілий ланцюг відносин «держава-наука-виробництво-споживання». Адже на практиці держава лише фінансує наукові дослідження, резуль­тати яких завершуються науковими звітами. Реальний вихід знань в конкретну економіку визначити за ста­тистичними даними практично неможливо і він, на наш погляд, мізерний.

Очевидно, що в умовах дефіциту державного фінансування науково-технічного розвитку необхідне інше джерело інвестицій. Таким джерелом може бути бізнес сектор. Проте, тут виникає суперечність між інтересами науковців та підприємців. Перші займаються науковим пошуком і не можуть бути інноваційними продуцентами, які за рахунок реалізації науково-інноваційної продукції повинні заробляти собі на існування та розвиток. Підприємці, навпаки, ставлять собі за першочергову мету отримання прибутку, а тому не хочуть ризикувати інвестуючи ресурси в ризиковані проекти. Щоб знайти «каміння перепони» проілюструємо графічно існуючу в Україні систему науково-інноваційного процесу (рисунок 1).

У представленій трирівневій системі кожен рівень відноситься до певного сектору. Науково-дослідні установи займаються фундаментальними дослідженнями (ФД), результатами яких є наукові знання; прикладними дослідженнями (ПД), результатами яких є науково-технічні знання; науково-технічними розробками (НТР).

Наступні елементи системи (інноваційно-технічні роботи, науково-містка продукція, товарна продукція) відносяться до сфери інтересів виробничих підприємств.





ФД НЗ

ПД НТЗ



НТР новації

ІТР інновації (продукт)





НМП продукція (експериментальна)

ТП масове виробництво






Рис. 1. Система науково-інноваційного процесу.

Як видно з рисунку, сфери інтересів науки та виробництва не перетинаються (на рисунку показано суцільними дужками). Отже, можна зробити висновок, що це і є основною перепоною на перетворення новацій в інновації та в інноваційний продукт. Пунктирними дужками зображено бажану взаємодію наукового та виробничого секторів. При такому підході спільні інтереси дають бажаний результат – налагоджену систему впровадження інноваційної продукції у виробництво. Це в свою чергу веде до зростання конкурентоспроможності вітчизняної продукції та вітчизняної економіки як такої.

Аналіз літературних джерел засвідчив, що донедавна нау­кові дослідження інноваційного напряму були спрямовані на з'ясування і обґрунтування доцільності і важливості вибору для України інно­ваційної моделі розвитку економіки як єдиного можливого шляху динаміч­ного соціально-економічного розвитку країни. На сучасному етапі, після усвідомлення необхідності такого вибору і офіційного проголошення Украї­ни країною з інноваційною стратегією розвитку, акценти досліджень дещо змістились і актуальними стали питання, пов'язані з розробкою і запровадженням механізмів регулювання інноваційної діяльності і розвитком інноваційних процесів. Одним з головних є питання впровадження результатів науково-інноваційної діяльності у виробництво. Розв’язання поставленого питання полягає, на наш погляд, преш за все у взаємодії бізнесу та науки. Шляхи реалізації такої взаємодії є предметом подальших досліджень автора.


Україна та СОТ:

нова стратегія співробітництва


Бабійчук Іван Сергійович

Львівський національний аграрний університет , м. Дубляни


«УКРАЇНИ ТА СОТ: ПЕРСПЕКТИВИ ТА НЕГАТИВНІ НАСЛІДКИ.

НОВА СТРАТЕГІЯ СПІВРОБІТНИЦТВА».


Світова організація торгівлі (СОТ) — це міжнародна економічна організація, членами якої станом на 1 серпень 2009 рку є 153 країн, частка яких в обсягах світової торгівлі становить близько 97%. Після приєднання до СОТ низки країн, вона здійснюватиме майже весь світовий торговельний оборот товарами та послугами. СОТ є потужною і впливовою міжнародною структурою, здатною виконувати функції міжнародного економічного регулювання. Членство у СОТ стало практично обов'язковою умовою для будь-якої країни, що прагне інтегруватися у світове господарство.

Процес приєднання України до системи ГАТТ/СОТ був досить тривалим та непростим. А почалося з того, що 17 грудня 1993 року Україна створила Робочу групу, котра мала би займатися інтеграцією. Протягом 15 років Робоча група займалася такими питаннями як доступ українських товарів та послуг на світові ринки та гармонізацією законодавства України відповідно до вимог угод СОТ. І 16 травня 2008 року Україна стає 153 повноправним членом Світової організації торгівлі.

Обов'язковою умовою вступу України до СОТ було взяття на себе деяких зобов'язань, серед яких потрібно скасувати більшість пільг на сплату ввізного мита; всі митні податки на імпорт та експорт товарів встановити згідно з правилами СОТ; скорочення внутрішньої підтримки національних виробників до певного рівня; Україна не буде порушувати прийнятих засад.

Вступ України до СОТ має важливе значення. Основними перспективами для України у СОТ сьогодні є вихід українських виробників на світові ринки, зростання обсягів експорту та пожвавлення виробництва у певних галузях економіки ( металургія, хімічна та олійна промисловість) було за рахунок зменшення тарифних i нетарифних обмежень для українських товарів на світових ринках і витрат на транспортування товарів національного походження, захист українських виробників шляхом справедливого вирішення торговельних спорів. Подальша співпраця України з СОТ означатиме подальшу лібералізацію зовнішньої торгівлі, що матиме як позитивні , так і можливі негативні наслідки для економіки України.

Тепер, коли Україна стала учасником СОТ виникли деякі негативні тенденції. Щоб вступити в СОТ Україна повинна була зменшити тарифні і нетарифні обмеження, які застосовувались для захисту вітчизняного рику, скоротити державну підтримку окремих галузей національної економіки

( особливо сільське господарство, автомобілебудування ). Внаслідок цього вітчизняні підприємства в багатьох випадках вимушені діяти в умовах жорсткої конкуренції.

Основними негативними наслідками вступу України в СОТ на сьогоднішній день є незахищеність української промисловості від впливу дешевої конкурентної продукції ззовні ( це призводить до того, що велика кількість українських підприємств починає перепрофільовувати свою діяльність або взагалі згортають свій бізнес); скорочення зайнятості в окремих сферах економічної діяльності, які в даний час є неконкурентно-спроможними; зниження рівня тарифного захисту внаслідок зв'язування тарифних ставок.

Протягом останніх років в Україні високими темпами збільшується імпорт та експорт товарів. З роком в рік Україна нарощувала експорт за допомогою дешевизни робочої сили та товарів. Основними експортно-орієнтованими галузями України є металургія, хімічна промисловість та деякі галузі харчової промисловості ( особливо олійна). Автомобілі, побутова техніка – основні товари, які Україна імпортує. У 2009 році експорт та імпорт скоротилися через світову кризу ( зменшення попиту металу на світовому ринку та не спроможності українців купувати товари ).

Сьогодні Україні потрібно розробити стратегічну програму щодо адаптації та реалізації існуючого потенціалу України до членства в СОТ, зокрема оволодіти інструментами захисту внутрішнього ринку на засадах та правилах СОТ.

Нова стратегія України щодо співпраці з СОТ повинна ґрунтуватися на

зменшення податкового навантаження на національного виробника, підвищення конкурентоспроможності національної економіки на основі формування високотехнологічної економіки, переорієнтація імпортної стратегії з комплексним вирішенням проблем модернізації національної промисловості та активної політики імпортозаміщення (обмеження ввезення в країну імпортних товарів, які можуть вироблятися в нас); піднімати інвестиційний імідж країни.

Вступ України до СОТ та її подальша співпраця дає можливість виходити на світові ринки товарів і постійно перебувати у полі зорі світу. Україна має великий потенціал, щоб забезпечити світовий ринок якісними та недорогими товарами. Єдина перепона цієї мети: застаріла технологія виробництва та відсутність сталих та надійних партнерів на світовому ринку. Повільність модернізації та розширення якісних показників експорту призводить до втрати принципово важливих ринків збуту.

Українська економіка в глобалізаційних процесах посідає у міжнародному поділі праці місце, яке притаманне сировинно-орієнтованим низькотехнологічним країнам. Це суттєво звужує можливості вітчизняних суб'єктів господарювання скористатися перевагами економічної глобалізації, а також обмежує траєкторію економічного розвитку країни.

Сьогодні потрібна нагальна необхідність формування нової стратегії зовнішньоекономічної політики України, яка передбачає зміну спеціалізації на світовому ринку товарів і послуг, застосування нових методів пристосування до вимог сучасного світового ринку.


Іксарова Наталія Олександрівна

Київський національний

торговельно-економічний університет, м. Київ


ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ ПОСЛУГАМИ: НАСЛІДКИ ДЛЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ


На етапі глобалізації світогосподарських зв’язків, що характеризується зміною формату міжнародних відносин, загостренням нецінової конкуренції та посиленням інформатизації бізнесу, кожна із держав світу потребує створення системи адаптації до вимог сьогодення. Методи регулювання економіки, що вважалися дієвими наприкінці ХХ сторіччя, нині лишаються на узбіччі економічних процесів, оскільки не дають змоги здійснювати управління економічною системою із врахуванням особливостей та вимог усіх її елементів. Саме тому значної динамізації набувають нині процеси розширення та розвитку міжнародних економічних організацій та відбувається посилення їх ваги у світовій економіці.

На особливу увагу заслуговує дослідження процесу забезпечення економічної безпеки України у сфері послуг на постінтеграційному етапі її відносин із СОТ, оскільки вступ до світової організації торгівлі та підписання Україною ГАТС стали причиною істотних зрушень у системі регулювання вітчизняного ринку послуг.

Протікання процесу адаптація національного господарства будь-якої країни до вимог, що висуваються до неї міжнародними організаціями, членства у яких вона набуває, залежить від низки факторів, основоположними серед яких варто вважати рівень розвитку економіки, стабільність макроекономічного та політичного середовища, суспільного устрою, стратегічних та поточних національних економічних інтересів, рівня економічної захищеності держави. Саме тому для України, як держави з перехідною економікою, що, попри задекларовані європейські пріоритети, одночасно тяжіє до кількох полюсів світової політики, процес адаптації економіки до вимог світової організації торгівлі є достатньо болючим у зв’язку з необхідністю внесення змін до інституційно-правових засад регулювання її зовнішньої торгівлі як товарами, так і послугами.

Сфера послуг є відносно новим явищем для української економіки і її потенціал сьогодні використовується неповним чином. Акцентуючи увагу на відновленні промислових об’єктів та вирішенні поточних проблем економічної стабільності, визначення пріоритетів розвитку нематеріального сектора економіки відсувається на невизначений термін. Підписання ж низки галузевих угод та створення законодавчих передумов для їх імплантації в економічну дійсність України перетворюють перспективи використання потенціалу сфери послуг у зміцненні позицій України на зовнішніх ринках на другорядні, бажані, але необов’язкові до реалізації завдання [1].

Таким чином, проведений аналіз змін інституційно-правових засад здійснення зовнішньої торгівлі послугами з позиції забезпечення економічної безпеки України дозволяє говорити про неоднозначність вступу України до СОТ та, зокрема, підписання нею ГАТС. Лібералізація торгівлі послугами, що призведе, з одного боку, до таких безперечно позитивних наслідків, як покращення характеристик конкурентного середовища, активізації, у зв’язку із посиленням конкурентної боротьби, вітчизняних постачальників послуг, впровадження у їх діяльність новітніх технологій обліку та звітності[2, с.21], підвищення прозорості ділового середовища та зменшення рівня бюрократизації економіки, невілюватиметься, з іншого боку, неможливістю подальшого розвитку тих галузей, що на момент підписання ГАТС не досягли конкурентоспроможного рівня свого розвитку. Лібералізація торгівлі послугами не лише створює додаткові можливості для реалізації інтересів України на закордонних ринках, а й одночасно робить уразливим до зарубіжної експансії вітчизняний внутрішній ринок. На нашу думку, поряд із реалізацією прийнятих зобов’язань, впровадження яких не перешкоджатиме розвитку сфери послуг України, на нинішньому етапі доцільним є також створення інституцій та розвиток законодавчої бази, що забезпечили б підвищення рівня економічної безпеки України у рамках запропонованих ГАТС умов функціонування сфери послуг.

Список використаних джерел:

1. Які обов’язки взяла Україна перед СОТ: Інтернет-видання Українська правда: [електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: a.com.ua/news/4b1a9ed6d4fa8/
   
2. Один рік України у СОТ. / За редакцією Кобута І. - Київ, Аналітично-дорадчий центр Блакитної стрічки, 2009. – 46 с.
   

Оптимізація фінансових механізмів становлення ринкової економіки


Безштанько Дмитро Васильович

Університет банківської справи Національний банк України (м. Київ)


ДІЯЛЬНІСТЬ ПЕРСОНАЛУ БАНКУ ЯК ОБ’ЄКТ ОПЕРАЦІЙНОГО РИЗИКУ


Особливістю новітньої економічної історії Україні є посилення інтеграційних процесів, в тому числі и в банківському секторі. Однак інтеграція неможлива без виходу банків на міжнародні стандарти діяльності. В цьому контексті, найбільш актуальним, на нашу думку, виступають ризи зики, в тому числи – операційні. Серед усіх ризиків, саме цей найменше досліджувався сучасними науковцями, а фактори, що можуть спричинити втрати банку досить різноманітні.

Операційним ризиком, згідно нового Базельського договору, є ризик втрат що виникають через невдалі чи неадекватні внутрішні процеси, людського чи системного фактору, чи зовнішніх обставин. Отже, виходячи з цього визначення, можна виділити такі види операційного ризику:

• Ризик персоналу, оскільки будь яка діяльність банку не може здійснюватися без обслуговування нею персоналом – прямо чи опосередковано.
  
• Ризик системи – ймовірність негативних наслідків через відмову або ж неналежну діяльність інформаційної системи.
  
• Зовнішній ризик – шахрайство, політична нестабільність в державі та інші.
  

На нашу думку, найбільшу увагу слід приділяти саме оцінці діяльності персоналу, оскільки персонал пов'язаний прямо чи опосередковано з усіма технологічними процесами банку.

В ході своєї діяльності перед банком виникають такі типові загрози:

1. Проблема даних:
   

1. втрата даних, що може бути спричинена недостатньою кваліфікацією персоналу банку, технічному збої інформаційної системи або ж шахрайськими діями осіб, що мають доступ до інформаційних баз даних а також документів банку;
   
2. спотворення інформації, що може бути спричинена цілеспрямованим введенням неправильних даних клієнтами в операційному режимі; скорочення тексту при введенні операторами через центри обробки дзвінків; помилки в даних третіх сторін (контрагентів, страховиків, державних органів тощо;
   
3. використання різних форматів даних в різних системах обробки інформації.
   

2. Залежність від обмеженої кількості співробітників – одна з ключових проблем малих і середніх банків, хоча і для великих теж має значення:
   

1. проблема працівників ІТ. Вони, маючи повний контроль над базами даних можуть негативно вплинути на операційну діяльність банку у випадку загрози звільнення та настання або ж очікування негативних обставин;
   
2. проблему менеджерів по обслуговуванню клієнтів, адже клієнти, особливо VIP, звикають мати справу саме з тим, чи іншим менеджером;
   
3. залежність банку від відомого на ринку фінансових послуг спеціаліста чи групи спеціалістів що працюють у ньому.
   

3. Відсутність у банку визначеної методологічної системи щодо відновлення діяльності банку після настання форс-мажорних подій [3. c. 7-8].
   

Таким чином існує багато загроз, що націлені на ефективну і стабільну банківську діяльність саме через діяльність персоналу банку. Ймовірність настання операційного ризику характерна не тільки для нижчого рівня персоналу, а й для керівного складу. Таким чином, на нашу думку, слід остерігатися також і неефективних управлінських рішень керівного складу банку.

Втілення ризику у життя може призвести до настання таких наслідків:

1. Втрати, що можуть бути виражені у грошовому еквіваленті: судові витрати і регресивні позови, штрафи і санкції регулюючих органів, в тому числі і відзив ліцензії, списання і втрата активів.
   
2. Недоотримання доходу, що викликане підірваною репутацією та порушенням бізнес-процесів [1. c. 35].
   

Отже, втрати від реалізації операційного ризику можуть бути різноманітними, і залежатимуть вони від конкретного випадку порушення нормативно-правових актів та етикету банкіра. Для того, щоб регулювати даний вид банківського ризику та мінімізувати наслідки, світовими фінансовими установами розроблено два основних підходи: самооцінка та накопичення статистичних помилок.

Сутність самооцінки (Self-Assessment Approach) полягає у створенні системи систематичного цільового аналізу та контролю за діяльністю персоналу банку. Це досягається за рахунок проведення аудиту (внутрішнього та зовнішнього), цільових перевірок, спрямованих керівництвом банку та його підрозділів та отримання інформації про помилки від персоналу.

Другою системою оцінки операційного ризику є накопичення статистичних даних про помилки в діяльності банку – Event-Loss Data Approach. Сутність даного підходу полягає у створенні єдиної бази даних помилок у країні на основі даних багатьох банків, що дає можливість оцінити основні ризики, характерні для банківської системи країни в цілому [2. c. 34-36].

Ці дві системи мають ряд позитивних та негативних особливостей, наприклад, самооцінка не дає повної картини операційних ризиків та персонал банку не завжди готовий відкрито повідомляти про помилки; система ж накопичення помилок збільшує ризик розкриття банківської таємниці, а також поширення інформації, що не повністю відповідає дійсності і може значно спотворити картину в цілому. В той же час, обидві системи дають змогу певним чином реагувати на найбільш характерні операційні ризики і здійснювати заходи по їх мінімізації. Такими заходами можуть бути:

1. Страхування елементів операційного ринку (Bankassurance, страхування відповідальності персоналу тощо).
   
2. Аутсорсинг ряду продуктів та інформаційних систем банку.
   
3. Використання послуг консалтингових компаній для оптимізації системи оцінювання опер ризику та внутрішнього аудиту тощо.
   

Висновки. Банк стоїть перед проблемою вибору системи оцінювання операційного ризику діяльності персоналу. На нашу думку, для оптимізації втрат, необхідно заздалегідь розробити плани по їх мінімізації, а також знайти альтернативи щодо диференціації ризику та збитків.

Джерела літератури:

1. Зотов В. А. Банковские риски на практике : монография / В. А. Зотов. – Бишкек : Бийиктик, 2000. – 127 с.
   
2. Астахова, Л. В. Совершенствование подготовки кадров как важнейшее условие предупреждения операционных рисков в банковской деятельности // Финансы и кредит. – 2009. – № 45. – С. 34-36.
   
3. Феррари М. Человеческий фактор - источник операционного риска // Бизнес и банки. – 2008. – № 21. – С. 7-8.
   

Bogun Lyubov Anatolievna

Odesa Institute of Entrepreneurship and Law, Odesa


FINANCIAL REPORTING AND AUDIT TO PREVENT CORPORATE FAILURE


Financial reporting and audit can be realized via attracting audit committees [1]. Foreign research argue that establishment of an audit committee is an important process, as it establishes company legitimacy. Some of the purposes of the audit committees include reduction of illegal activity and prevention of wrong financial reporting. To increase credibility of audited financial statements auditor independence should be ensured. On the other hand, identification of the characteristics of an effective audit committee plays very important role.

Research works argue that effective audit committee can deal with the documentation associated with meetings and which is circulated to audit committee members and other participants. Agenda, minutes and information supplied provides a formal record of business. Agenda drives problematization, while information provided should be objective and accurate.

Overall, audit committee meeting can signal about legitimacy allowing access to the resources which guarantee survival of the firm. Future research may provide evidence regarding effective roles for the audit committee in improving financial reporting quality.


LITERATURE

1. Spira, L. F. Ceremonies of governance: perspectives on the role of the audit committe // Journal of Management and Governance. – 1999. – Vol. 3 (3) – P. 231-260.


Бородіна Надія Зорянівна

Львівська державна фінансова академія м.Львів


ДІЯЛЬНІСТЬ НЕДЕРЖАВНИХ ПЕНСІЙНИХ ФОНДІВ - ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ АСПЕКТ


Актуальність теми. З метою забезпечення для кожної працюючої людини достатнього рівня доходу після завершення трудової діяльності в Україні було введено систему недержавного пенсійного забезпечення.

Аналіз останніх досліджень. Питаннями недержавного пенсійного забезпечення займались такі науковці: Л. Момотюк, Г. Білецька, Д. Котляр, Н. Версаль, Ю. Мороз. Проте, ефективність діяльності недержавних пенсійних фондів досі не покращилась. У формуванні недержавних пенсійних фондів, їх розвитку в Україні є чимало невирішених проблем: недосконалість законодавчого забезпечення їх діяльності, організаційного механізму їх роботи.

Мета статті. Метою статті є обгрунтування організаційної схеми формування та роботи недержавного пенсійного фонду.

Законом України "Про недержавне пенсійне забезпечення" визначено форми організації діяльності недержавних пенсійних фондів: відкриті пенсійні фонди; корпоративні пенсійні фонди; професійні пенсійні фонди [2].

Відкриті пенсійні фонди засновуються для широкого кола учасників, які залучаються через мережу відділів пенсійного фонду або агентів. Корпоративні пенсійні фонди створюються роботодавцями або групами роботодавців для своїх працівників. Як і у відкритих фондах, внески, сплачені до корпоративних фондів на користь працівників або самими працівниками, складаються разом й інвестуються. Професійні пенсійні фонди аналогічні корпоративним фондам за винятком того, що вони засновуються не роботодавцями, а об'єднаннями громадян або юридичних осіб за професійною ознакою для членів таких професійних об'єднань. У системі недержавного пенсійного забезпечення також беруть участь банківські установи та страхові компанії [2].

Пенсійні депозитні рахунки відкриваються у банківських установах з метою накопичення заощаджень на старість. Банк гарантує мінімальний процентний дохід та нараховуватиме його протягом всього періоду трудової діяльності вкладника [1, c. 84].

Компанії зі страхування життя пропонують різноманітні страхові продукти, які можуть використовуватися як засіб накопичення заощаджень на старість або механізм здійснення періодичних виплат протягом життя пенсіонера [1, c. 87].

Формування недержавного пенсійного фонду передбачає таку поетапність:

перший етап − проведення консультацій з потенційними вкладниками (учасниками) недержавного пенсійного фонду, розробка проектів статуту НПФ та пенсійних схем фонду [5, c. 44];

другий етап − проведення зборів засновників НПФ, зокрема прийняття рішення про створення НПФ; затвердження статуту НПФ, пенсійних схем (для корпоративних та професійних затвердження проектів статуту та пенсійних схем) [5, c. 44];

третій етап − здійснення підготовки пакету документів та подання цих документів для державної реєстрації НПФ в Держфінпослуг [5, c. 45];

четвертий етап − здійснення державної реєстрації недержавного пенсійного фонду в ДКЦПФР та отримання свідоцтва про державну реєстрацію [5, c. 45];

п’ятий етап − подання пакету документів до відповідних органів державної статистики та включення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій; подання пакету документів до органів державної податкової служби та включення до Реєстру неприбуткових організацій та установ [5, c. 46];

шостий етап − подання пакету документів для реєстрації НПФ як фінансової установи в Держфінпослуг [5, c. 46];

сьомий етап − здійснення реєстрації НПФ як фінансової установи та внесення до Державного реєстру фінансових установ [5, c. 46];

восьмий етап − засновники НПФ протягом 3 місяців з дня реєстрації пенсійного фонду (як фінансової установи) формують склад ради НПФ, а також організаційну структуру недержавного пенсійного фонду, її елементи представимо на рис. 1 [4];




Рис.1 Організаційна структура недержавного пенсійного фонду

дев’ятий етап − проведення зборів засновників, на яких затверджуються члени ради; надання повідомлення Держфінпослуг; про склад ради НПФ та списку членів ради для погодження Держфінпослуг, розгляд Держфінпослуг документів, поданих на погодження членів ради НПФ та повідомлення засновників НПФ про погодження наданих кандидатур [2];

десятий етап − розробка інвестиційної декларації фонду, яка визначає інвестиційну політику НПФ, основні напрями та обмеження інвестування активів НПФ.

Вимоги до недержавних пенсійних фондів, що подаються в декларації представлено на рис. 2 [3, c. 72].




Рис. 2 Вимоги до недержавних пенсійних фондів, що подаються в декларації


одинадцятий етап − встановлення формальних та організаційних зв’язків між підрозділами структури фонду, а також укладення радою НПФ договорів.

Протягом 1 року з дня реєстрації НПФ, рада фонду повинна підготовити та укласти договори про адміністрування пенсійного фонду, управління активами та обслуговування пенсійного фонду зберігачем:

- рада фонду укладає з адміністратором договір про адміністрування пенсійного фонду;

- рада фонду укладає договір про управління активами пенсійного фонду з компанією (компаніями) з управління активами або іншою особою, що здійснює управління активами пенсійного фонду (далі – КУА);

- адміністратор від імені пенсійного фонду укладає з вкладниками пенсійні контракти;

- адміністратор надає учасникам інформацію про стан їх індивідуальних пенсійних рахунків та укладає договори про виплату пенсій [4];

- КУА надає зберігачу розпорядження щодо інвестування активів пенсійного фонду;

- зберігач надає КУА інформацію про здійснення операцій з інвестування активів;

- адміністратор надає КУА інформацію про суму пенсійних внесків, що надійдуть до фонду (відповідно до пенсійних контрактів), та суму виплат, що будуть здійснені за рахунок пенсійних активів (відповідно до договорів про виплату пенсій та при переведенні коштів);

- адміністратор надає раді фонду звітність з недержавного пенсійного забезпечення [6, c. 23].

Висновки. Отже, створення недержавного пенсійного фонду здійснюється в декілька етапів, основними з яких є: проведення консультацій з потенційними вкладниками та переговорів із засновниками фонду; підготовка пакету документів та державна реєстрація фонду; формування складу ради фонду його засновниками; розробка інвестиційної декларації; встановлення формальних та організаційних зв’язків між підрозділами структури фонду.

Функціонування недержавного пенсійного фонду включає ряд важливих видів діяльності - формування політики недержавного пенсійного фонду і контроль за її дотриманням; адміністративне управління пенсійним фондом; інвестування пенсійних активів; забезпечення надійного зберігання пенсійних активів.


Література

1. Гошовська В. А. Недержавне пенсійне забезпечення як нова парадигма соціальних гарантій в Україні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (30 січня 2003 р., Київ). − Київ : ВЦ Міжвідомча комісія з питань фінансової безпеки при РНБОУ, Українське агентство фінансового розвитку, 2003. – 162 с.
   
2. Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 09 липня 2003 року № 1057-IV [Електронний ресурс]. − Режим доступу : gov.ua/.
   
3. Момотюк Л. Є. Роль недержавних пенсійних фондів у системі пенсійного забезпечення // Фінанси України. – 2006. − № 5. – С. 71−77.
   
4. Недержавне пенсійне забезпечення в запитаннях та відповідях [Електронний ресурс]. − Режим доступу : krinform.ua/npz-content.php/.
   
5. Недержавні пенсійні фонди. Огляд основних положень законодавства про недержавне пенсійне забезпечення. – К. : Асоціація адміністраторів недержавних пенсійних фондів України, 2004. – 126 с.
   
6. Шевченко Ю. Сторінки української та світової історії недержавного пенсійного забезпечення // Вісник Пенсійного фонду України. − 2003. − № 12. − С. 22−27.
   

Горняк Ольга Василівна

Доленко Леонід Харлампієвіч

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, Одеса