Geum.ru

В. С. Шовкалюк заступник директора Департаменту інноваційної діяльності та трансферу технологій Держінформнауки

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
В.С. Шовкалюк - заступник директора

Департаменту інноваційної

діяльності та трансферу технологій Держінформнауки.


"Державна політика в інноваційній сфері"


Виконавча влада, хто б її не очолював, розуміє, що для забезпечення сталого розвитку національної економіки в умовах глобалізації економічних відносин та посилення конкуренції необхідне реформування структури економіки на основі механізмів забезпечення її сталого розвитку.

Структурна перебудова економіки, по яку так багато говориться, нажаль в основному залишається лише в колі бажань тих, хто генерує та підтримує таку систему економічних реформ.

Структурна перебудова економіки – це не просто зміна галузевої структури економіки. Орієнтована на використання інтелектуальних ресурсів і розвиток високотехнологічних виробництв вона потребує створення умов для безперервного оновлення технологій і продукції, росту освітнього рівня населення та удосконалення управління шляхом нововведень (інновацій) основаних на новітніх наукових знаннях.

Побудова інноваційної моделі економіки та інформаційного суспільства вимагає зусиль по створенню сприятливих умов для здійснення науково-технічної та інноваційної діяльності. Це вимагає законодавчих зусиль не лише на рівні реалізації інноваційної стратегії соціально-економічної політики держави через прийняття і виконання прогнозів та програм соціально-економічного розвитку, цільових економічних та науково-технічних програм, а також і на рівні створення правового для міжнародного співробітництва по вирішенню найактуальніших питань розвитку суспільства, формуванню відповідних організаційних механізмів.

Практична реалізація стратегічного курсу на інноваційний розвиток України повинна ґрунтуватися на усвідомленні необхідності органічного поєднання цілеспрямованого впливу держави на розвиток економіки з ринковими механізмами її функціонування. Держава має бути організатором та учасником активних інноваційних перетворень в економіці України.

В щорічному посланні до Верховної Ради України Президент України багато уваги приділив, на відміну від попередніх таких документів, необхідності розвитку інноваційної діяльності на всіх рівнях та галузях, щоб реалізувати інноваційну модель розвитку вітчизняної економіки.

Зокрема Президент України зазначив, що загрозливими проблемами є "Продовження використання витратної економічної моделі, відсутність стимулів до інноваційних процесів і динамічного розвитку нових технологічних укладів обумовлюють неконкурентоспроможність української економіки", "невідповідність фіскальної системи вимогам прискореного розвитку національної економіки на інноваційних засадах". "Модернізація країни можлива лише за умови розбудови сучасної інноваційної системи".

В умовах глобалізації процесів економічного розвитку країн підвищення конкурентоспроможності економіки через інноваційність має стратегічне значення. За Глобальним індексом конкурентоспроможності в 2020-2011 роках Україна посідає 89 місце серед 133 країн. В 2008 році вона була 72 серед 134 країн.

В Україні держава здійснює регулювання інноваційною діяльністю через реалізацію відповідної інноваційної політики, яка включає сукупність законодавчих та нормативних актів і заходів, що мають забезпечити створення сприятливого інноваційного клімату у державі.

Інноваційна політика є складовою частиною соціально-економічної політики. Вона повинна об'єднувати загальними завданнями науку, техніку, виробництво, споживання, фінансову систему, освіту і повинна бути орієнтована на використання інтелектуальних ресурсів, розвиток високотехнологічних виробництв та пріоритетів економіки.

Є три головні об'єктивні джерела формування пріоритетів:

1. Зростаюча обмеженість виробничих ресурсів і виникнення на цій основі проблем поточної і передбачуваної незбалансованості у народному господарстві. Чим більше обмежений будь-який вид ресурсу, тим в більшій мірі науково-технічна діяльність повинна бути сконцентрована на економії і заміщенні даного виду ресурсу.

2. Створення і впровадження новітніх технологій, організаційно-технічних заходів, які дозволять забезпечити вирішення питання обмеженості ресурсів та досягнення більш високих результатів розвитку за мінімальний проміжок часу.

3. Усунення або зменшення ступеня впливу соціальних обмежень, пов'язаних із здоров'ям, умовами праці і побуту людини, необхідність підтримки екологічної рівноваги.

Серед пріоритетів, що мають велике значення для інноваційного розвитку економіки можна виділити:

1) науково-технічні пріоритети вищого порядку. Основним критерієм їх відбору є відповідність конкретним цілям розвитку суспільства у ближчій і більш віддаленій перспективі.

2) окремі інноваційні проекти, які пов'язані з вирішенням завдань короткотермінового характеру, але мають велику актуальність для галузі, суб'єктів господарювання.

Крім державних напрямків пріоритетів формується їм аналогічні на рівні регіонів.

Серед пріоритетів виділяються: ресурсозберігаючі технології, нові матеріали та джерела енергії; підвищення конкурентноздатності продукції машинобудування і радіоелектроніки, розширення експорту і заняття нових ніш світового ринку; імпортозаміщуючі виробництва; інформатика, телекомунікації і зв'язок; енергетика і транспорт; переробка і зберігання сільськогосподарської продукції; охорона навколишнього середовища.

В сучасних умовах, коли розвиток науки і техніки досяг виключно великих масштабів, жодна з держав, навіть такі як США, Японія, Німеччина, Росія з їх великим науковим та ресурсним потенціалом, не в змозі на однаковому рівні забезпечити розвиток всіх напрямків науки і техніки. Потребується наявність широких зв'язків із зовнішнім світом, науково-технічної спеціалізації, участь у світовому розділі праці, ефективне використання зарубіжного науково-технічного досвіду. Це потребує розвитку міжнародного співробітництва, і в першу чергу різних міжнародних програм.

Вибір шляху інноваційного розвитку та формування державної інноваційної політики для уряду будь-якої держави починається з визначення пріоритетів як основоположних, базових елементів державної політики, з яких починається її формування і якими визначаються її магістральні напрями.

Як свідчить досвід технологічно розвинутих країн, глибоко продуманий механізм обґрунтування та визначення пріоритетів на державному рівні і надійний моніторинг їхньої реалізації стають обов'язковою умовою ефективності інноваційної політики.

Пріоритетні напрями формуються під впливом національно-економічних, політичних, екологічних та інших чинників.

Пріоритетні напрями деталізуються в переліку критичних технологій, які мають міжгалузевий характер, при цьому ураховується їх вплив на конкурентоспроможність продукції, якість життя, поліпшення екологічної ситуації.

Вони реалізуються у вигляді важливих міжгалузевих проектів і програм зі створення, освоєння та поширення технологій, що здатні кардинально змінити технологічний базис економіки. Наприклад, пріоритетні напрями ЄС до 2020 року визначені в Green Paper „Від викликів до можливостей: на шляху до загальних стратегічних рамок фінансування досліджень та інновацій в Євросоюзі”. Документ визначає, що „перед Європою та світом постали небувалі виклики, що вимагають новаторських рішень. Повернення до економічного зростання та високих рівнів зайнятості, протистояння змінам клімату та просування до економіки з низьким рівнем викидів вуглекислого газу вимагає негайних та скоординованих дій. Посилюється вплив демографічного розвитку, і наші природні ресурси повинні використовуватись розумніше. Проблеми, з якими стикаються наші суспільства, стають дедалі більшими та складними. Проте, такі виклики як загальне старіння населення та наша залежність від викопного палива надають потужний поштовх розвитку інноваційних продуктів та послуг, сприяючи економічному розвитку та підвищенню зайнятості в Європі.

Європа повинна значно збільшити ефективність використання результатів фінансування наукових досліджень та інновацій. Іще залишаються перешкоди для перенесення результатів наукових досліджень з лабораторій на стадії конструкторських робіт, комерціалізації та практичного використання. Як зазначає Інноваційний союз, це вимагає важливої ролі промисловості у встановленні пріоритетів та ефективної взаємодії між приватним та державним сектором. "

Практично в усіх індустріальних країнах нововведення є одним з пріоритетних напрямів у політиці уряду, адже це основа національної незалежності та економічного розвитку. Наприклад, у довгостроковій програмі реформ Б. Клінтона, яка була ухвалена Конгресом у 1993 p., головна роль відводилась досягненню країною світового науково-технічного лідерства. Програма передбачала послідовну реалізацію доктрини "глобальної технологічної конкурентоспроможності США в умовах глобальної конкуренції".

Перехід України до ринкової системи господарювання призвів до зміни розуміння місця та основної мети інноваційної політики на підприємстві. Новій системі притаманне планування на мікрорівні, тобто підприємство самостійно визначає, з ким, як, коли, для кого і яким чином працювати. Особливість інноваційної діяльності в ринкових умовах полягає передусім в її орієнтації на попит споживача. Вирішення внутрішніх інноваційних завдань підприємства як виробника так чи інакше має підпорядкований характер. За умов конкуренції сильні позиції матиме підприємство, яке гнучко реагує на потреби ринку й спроможне задовольнити нову потребу або ж запропонувати новий чи поліпшений засіб задоволення існуючої. Тобто йдеться про інновацію, яка стає ключовим фактором конкурентоспроможності підприємства, а інноваційна політика - основою політики підприємницької.

Цікаво, що ідею нового технічного вирішення або шлях до нього підказують потреби ринку (45%), умови виробництва (30%) та аналіз технічних можливостей (21%).

Як свідчить світовий досвід, формування інноваційної системи неможливо без активної участі держави. Варто враховувати, що роль держави в становленні інноваційної економіки значно більше ніж при регулюванні звичайної економічної політики. Це повинне передбачати розробку стратегії переходу до інноваційної моделі розвитку на основі використання методів наукового планування на всіх рівнях управління, підвищення рівня інноваційної культури.

Регулююча економічна й соціальна роль держави в сучасному суспільстві акумулює функції державних органів по регулюванню інновацій.

До найважливіших з них відносяться:

акумулювання коштів на наукові дослідження й інновації. Необхідна концентрація ресурсів може досягатися за рахунок як дії загальних механізмів перерозподілу через бюджет, так і формування спеціальних фондів. Ця функція може здійснюватися шляхом не тільки безпосереднього фінансування інноваційних процесів з державних коштів, але й сприяння акумулюванню ресурсів в приватних, акціонерних, змішаних, суспільних і міжнародних структурах. У ряді випадків держава може концентрувати як фінансові засоби, так і необхідні для здійснення інновацій інтелектуальні й матеріально-технічні ресурси;

координація інноваційної діяльності, Перед державою виникає завдання визначити загальні стратегічні орієнтири інноваційних процесів. З метою їхнього досягнення держава сприяє кооперації й взаємодії різноманітних інститутів у здійсненні інновацій. Державні структури формують єдиний технологічний простір, що забезпечує сумісність нововведень. Крім того, актуальними завданнями є координація в тимчасовому аспекті, яка б синхронізувала нововведення по технологічних ланцюжках і стадіям науково-інноваційного циклу, а також зм'якшення циклічності інвестиційних і інноваційних процесів;

стимулювання інновацій. Центральне місце тут займають заохочення конкуренції, різноманітні фінансові субсидії й пільги учасникам інноваційних процесів. Велике значення має часткове або повне державне страхування інноваційних ризиків. Держава здатна здійснювати "інноваційний тиск" на господарюючих суб'єктів введенням санкцій за випуск застарілої продукції або використання застарілих технологій;

створення правової бази для інноваційних процесів. Важливим є не тільки формування необхідного законодавства, що з'єднає його стабільність і своєчасне коректування відповідно до суспільних і технологічних змін, але й створення реально діючих механізмів, які забезпечать його дотримання;

кадрове забезпечення інновацій. Зміст програм навчання в державних навчальних закладах повинен сприяти як розвитку творчого потенціалу генераторів інновацій, так і сприйнятливості фахівців до нововведень. Необхідно прагнути до досягнення збалансованості універсальних і спеціальних знань, а також уявлень про комерціалізацію інновацій. Важливо в кожного сформувати навички до постійної самоосвіти протягом всього активного життя;

формування науково-інноваційної інфраструктури. Держава забезпечує створення відповідного законодавчого поля й формування інфраструктури ринку інновацій.

Інституціональне забезпечення інноваційних процесів. Тут, насамперед, виділяється створення державних організації й підрозділів, що виконують науково-дослідні розробки і здійснюють нововведення в галузях державного сектора економіки (таких, як оборона, охорона здоров'я, та ін). Держава також сприяє поширенню в економіці організаційних структур, найбільш ефективних з погляду продукування й впровадження інновацій (великих корпорацій, малого бізнесу);

регулювання соціальної й екологічної направленостей інновацій. З одного боку, держава визнана надавати особливу підтримку нововведенням, що забезпечують соціальну стабільність і підтримку екологічної рівноваги, а з іншого боку - тільки на державному рівні можливо запобігти негативним впливам, пов'язані із НТП, і нейтралізувати їхні наслідки.

Пріоритет інновацій над традиційним виробництвом передбачає визнання за наукою провідної ролі в системі продуктивних сил. Тільки використовуючи на практиці результати наукових досліджень, можна забезпечити конкурентоспроможність продукції та самих підприємств.

Свобода наукової та науково-технічної творчості в контексті інноваційної діяльності забезпечується відповідними законодавчими актами та Конституцією держави.

Інтеграція наукової, науково-технічної діяльності та освіти зміцнює взаємозв'язки між системою освіти та науково-виробничими системами, що дає змогу прискорити впровадження інновацій у виробництво, а наукову діяльність орієнтувати на вирішення виробничих проблем.

Принцип підтримки конкуренції у сфері науки, техніки й інноваційній діяльності означає поєднання стимулювання з функціонуванням інноваційних структур в умовах конкурентного середовища.

Держава стимулює інноваційну активність, сприяє розвитку науки, малого інноваційного підприємництва й обмежує діяльність підприємств-монополістів через антимонопольне законодавство. Зростає чисельність інноваційних фірм, які конкурують між собою, що стимулює інноваційний розвиток.

Концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах забезпечує вирішення глобальних першочергових проблем інноваційної діяльності, розроблення відповідних програм з урахуванням інноваційного потенціалу держави, які становлять основу сучасного технологічного прогресу. Наприклад, США прагне стати світовим науково-дослідним центром, де буде зосереджена більшість усіх принципових наукових розробок планети і налагоджений процес дослідного виробництва найсучасніших, технічно складних і дорогих промислових виробів та систем, що стане новою спеціалізацією країни в міжнародному поділі праці.

Як стверджують західні вчені, навіть та країна, яка не має достатніх матеріальних і фінансових ресурсів, може досягти високих темпів зростання та технологічного прориву за рахунок використання інтелектуального потенціалу нації й "людського капіталу". Ці твердження вкрай актуальні для сучасної України.

Кінцевою метою ринкових перетворень, як відомо, є створення в Україні соціально орієнтованої та внутрішньо збалансованої національної економіки, що може органічно інтегруватися в систему міжнародного поділу праці та посісти відповідне місце серед розвинених країн світу. Реалізація цієї стратегії, виходячи з реалій сучасного становища України, можлива лише за умов упровадження науково обґрунтованої державної політики структурної переорієнтації економіки, що має інноваційно-інвестиційну спрямованість.

Головними пріоритетами державної політики України є:

у сфері наукового розвитку: фундаментальна наука, прикладні дослідження і технології, в яких Україна має значний науковий, технологічний, виробничий потенціал і які здатні забезпечити вихід вітчизняної продукції на світовий ринок; вища освіта, підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів з пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку; наукове забезпечення вирішення проблем здоров'я людини та екологічної безпеки; система інформаційного та матеріально-технічного забезпечення наукової діяльності;

у сфері технологічного розвитку: дослідження та створення умов для високопродуктивної праці й сучасного побуту людини; забезпечення медичних закладів медичною технікою, а населення - лікарськими препаратами, засобами профілактики і лікування; розроблення ресурсо-, енергозберігаючих технологій;сучасних технологій і техніки для електроенергетики, переробних галузей виробництва, передусім агропромислового комплексу, легкої та харчової промисловості;

у сфері виробництва: формування наукомістких виробничих процесів, сприяння створенню та функціонуванню інноваційних структур (технопарків, інкубаторів тощо); створення кон

курентоспроможних переробних виробництв; технологічне й технічне оновлення базових галузей економіки держави; упровадження високорентабельних інноваційно-інвестиційних проектів.

Основним механізмом реалізації пріоритетних напрямів мають бути загальнодержавні та галузеві наукові і науково-технологічні програми.

У нашій країні є високий науково-технічний потенціал визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій розроблення нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, технологій у галузі інформатики, телекомунікацій та зв'язку тощо. Для збереження та примноження цього потенціалу в Україні прийнято низку національних комплексних програм.

Для України поки що характерні відсутність радикальних (базових) інновацій, незначна кількість інноваційної продукції принципової новизни, низька інноваційна активність підприємств. Наприклад, нові технічні рішення на рівні винаходу були використані у процесі створення лише 9% загальної кількості зразків нової техніки.

До основних причин, які перешкоджають розвитку інноваційних процесів у державі, належать такі:

відсутність цілісної кодифікованої системи законодавства, яке має врегулювати правовідносини у сфері інноваційної діяльності;

розрив між необхідним обсягом інвестиційних ресурсів для інноваційної реструктуризації економіки та фактичним їх обсягом;

великий ризик розробки та освоєння інновацій і відсутність механізмів щодо покриття та страхування цих ризиків;

низький рівень підготовленості керівників та персоналу на мікро - і макрорівнях до здійснення управління інноваційним процесом на всіх стадіях його життєвого циклу;

недостатність інформації про новітні технології, пропозиції

їх трансферту та кон'юнктуру інноваційного ринку.

Внаслідок дії зазначених та інших причин, які гальмують інноваційний розвиток країни, раніше створений науково-технічний потенціал залишається без попиту, що знов-таки призводить до його руйнації і стагфляції економіки.

Системний погляд на формування державної політики у сфері визначення пріоритетних напрямів інноваційного розвитку був закладений з прийняттям Закону України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”. Зокрема, введено класифікацію пріоритетів інноваційної діяльності як за масштабністю – державні, галузеві, регіональні, – так і за термінами – стратегічні і середньострокові. Визначено порядок формування, реалізації та моніторингу виконання загальнодержавних пріоритетів, а також середньострокових пріоритетів інноваційного розвитку регіонів і галузей. Відповідно до законодавства основою визначення науково-технологічних та інноваційних пріоритетів мають бути ґрунтовні прогнозно-аналітичні дослідження.

Однак більшість стратегічних пріоритетних напрямків інноваційної діяльності, визначених Законом України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності України”, орієнтовані на розвиток третього-четвертого технологічних укладів. Крім того, існуюче всеохоплення середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності приводить до поглиблення диспропорції розвитку економіки і до подальшої її орієнтації на функціонування в третьому-четвертому технологічних укладах.

Ситуація, яка склалася, викликала необхідність уточнення зазначених пріоритетів з метою їх конкретизації і визначення таких напрямів інноваційного розвитку, що будуть відповідати завданням розвитку високоукладної економіки.

Була проведена робота по уточненню середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності та розроблено і подано в установленому порядку до Кабінету Міністрів України нову редакцію Закону України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”, яка передбачає запровадження на підставі ґрунтовних прогнозно-аналітичних досліджень цілісної системи формування та реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, спрямованих на розвиток економіки. Законопроектом пропонується скоротити кількість стратегічних пріоритетів з 8 до 5.

Стратегічні пріоритети затверджуватимуться Верховною Радою України за пропозиціями Кабінету Міністрів.

Формування середньострокових пріоритетних напрямів загальнодержавного значення здійснюватиметься центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності із залученням Національної академії наук України та галузевих академій наук на основі стратегічних пріоритетних напрямів.

Середньострокові пріоритетні напрями галузевого рівня формуватимуться відповідними центральними органами виконавчої влади на основі стратегічних пріоритетних напрямів та середньострокових пріоритетних напрямів загальнодержавного рівня.

Середньострокові пріоритетні напрями загальнодержавного і галузевого рівня затверджуватимуться Кабінетом Міністрів України.

Середньострокові пріоритетні напрями регіонального рівня формуються місцевими органами виконавчої влади.

Стратегічними пріоритетними напрямами в Україні на період до 2017 року є:

освоєння нових, у тому числі відновлюваних, джерел енергії, запровадження ресурсозберігаючих та енергоефективних технологій, технологій транспортування енергії;

забезпечення розвитку високотехнологічних галузей промисловості, освоєння нових надточних технологій виробництва матеріалів, їх обробки і з’єднання, створення індустрії наноматеріалів;

технологічне оновлення агропромислового комплексу;

підвищення якості медичного обслуговування шляхом впровадження новітніх технологій та обладнання; широке застосування технологій охорони навколишнього природного середовища;

широке застосування сучасних інформаційних технологій.

Ці пріоритети головним чином орієнтовані на розвиток 5 і 6 укладів економіки.

Законопроект вже розглянуто Верховною Радою України в першому читанні і прийнято в першому читанні. Однак він все ще у Верховній Раді України.

Навіть прийняття цього закону не вирішить проблему, якщо не буде забезпечено реалізацію його положень. Нікому не таємниця, що його виконання вимагатиме переорієнтацію видатків державного бюджету на підтримку інноваційної складової державної економічної політики. В проекті закону передбачена норма щодо бюджетного фінансування реалізації пріоритетів інноваційної діяльності, визначених в законопроекті. Будемо сподіватися, що ще весною законопроект буде прийнято і в подальшому забезпечено відповідну державну участь в їх реалізації.

З прийняттям Закону України "Про державне регулювання діяльності в сфері трансферу технологій" Україна намагається включитися в світовий процес комерціалізації наукових знань. Хоча слід зазначити, що питання трансферу технологій регулюються також і загальними нормами Цивільного кодексу та іншими законодавчими актами.

Трансфер технологій є однією з найважливіших частин інноваційного процесу і по своїй суті є реалізацією процедури передачі нових науково-технічних знань від власника (розробника) до виробника (замовника). Така форма інноваційної процедури давно довела свою ефективність в розвинутих країнах і повинна перейти на український простір, де ще досі переважно панують застарілі уявлення про методи впровадження науки в виробництво.

Трансфер технологій є необхідною та достатньою умовою існування ринкових відносин в сучасній постіндустріальній державі і стрімкий перехід до такої форми роботи на ринку інтелектуальної власності надзвичайно важливий для України з нашими євроінтеграційними прагненнями.

Названий Закон визначає правові, економічні, організаційні та фінансові засади державного регулювання діяльності у сфері трансферу технологій і спрямований на забезпечення ефективного використання науково-технічного та інтелектуального потенціалу України, технологічності виробництва продукції, охорони майнових прав на вітчизняні технології на території держав, де планується або здійснюється їх використання, розширення міжнародного науково-технічного співробітництва у цій сфері. Він також визначає повноваження суб'єктів державного регулювання діяльності

Положення Закону спрямовані на одночасний захист в процесі створення та передачі технологій інтересів:
  • держави,
  • авторів технологій,
  • підприємств, установ та організацій, які здійснюють передачу технологій;
  • підприємств установ та організацій, які впроваджують інноваційні технології, що відповідають пріоритетним напрямам інноваційної діяльності загальнодержавного рівня.

Стимулювання підприємств, установ та організацій, які здійснюють передачу технологій, та які впроваджують інноваційні технології має бути забезпечено завдяки:
  1. встановленню Кабінетом Міністрів України мінімальної ставки винагороди особам, які здійснюють трансфер технологій (пункт 5 статті 19);

2) цільовому субсидіюванню трансферу технологій (подібно до процедури існуючої для проектів технологічних парків) – на суми податку на прибуток підприємств, одержаного від впровадження зазначених технологій, нарахованої за період та у порядку, що встановлені Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств” та суми ввізного мита, що нараховується згідно з митним законодавством України при ввезенні в Україну для реалізації проектів трансферу технологій, устаткування, обладнання та комплектуючих, а також матеріалів, що не виробляються в Україні (стаття 22 Закону);

3) встановленню можливостей для надання державних гарантій щодо погашення кредитів комерційних банків, наданих для придбання технологій та їх складових, підприємствам, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади, Національної та галузевих академій наук (стаття 21).

З метою реалізації положень прийнятого Верховною Радою України 14 вересня 2006 року Закону України “Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій” розроблено низку підзаконних актів, які прийнято Кабінетом Міністрів України:

- постанова Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2007 р. № 995 ”Про затвердження Типового положення про структурний підрозділ з питань трансферу технологій, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності та внесення змін до Типового положення про Головне управління освіти і науки Київської міської державної адміністрації, управління освіти і науки обласної, Севастопольської міської державної адміністрації”, який передбачає створення у центральних органах виконавчої влади, обласних та міських державних адміністраціях, установах Національної та галузевих академій наук України та в підпорядкованих їм організаціях структурних підрозділів, діяльність яких спрямовуватиметься на забезпечення захисту прав та економічних інтересів суб’єктів трансферу технологій відповідної сфери суспільного виробництва, регіонів, держави згідно із законодавством.

- постанову Кабінету Міністрів України від 26 червня 2007 р. „Про затвердження Порядку проведення Державної акредитації фізичних та юридичних осіб на право здійснення посередницької діяльності у сфері трансферу технологій”, що спрямований на систематизацію та уніфікацію інформації щодо здійснення трансферу науково-технічного та інтелектуального потенціалу України, сприяння ефективному розвитку виробництва, в якому використовуються новітні вітчизняні технології, забезпечення охорони майнових прав на вітчизняні технології та розширення міжнародного науково-технічного співробітництва у цій сфері.

- розпорядження Кабінету Міністрів України від 6 лютого 2008 р. №252-р “Про передачу МОН повноважень щодо затвердження порядку ведення державного реєстру договорів про трансфер технологій”, прийняття якої сприятиме систематизації та уніфікації інформації щодо трансферу технологій, забезпеченню охорони майнових прав на вітчизняні технології та розширенню міжнародного співробітництва у цій сфері;

- постанови Кабінету Міністрів України від 4 червня 2008 р. № 520 “Про затвердження мінімальних ставок винагороди авторам технологій і особам, які здійснюють їх трансфер”, яка спрямована на розвиток цивілізованого ринку трансферу технологій інноваційних продуктів, товарів і послуг в Україні та підвищення рівня їх конкурентоздатності на міжнародному рівні”.

Проте слід зазначити, що відсутність сформованого системного підходу, науково обґрунтованих концептуальних засад і єдиного структурованого „дерева цілей” державної науково-технологічної та інноваційної політики не компенсується збільшенням кількості законодавчих і нормативно-правових актів, численними змінами та доповненнями до них. Як світовий, так і вітчизняний досвід свідчать, що чим частіше змінюються правові норми, тим гірше вони виконуються.

Нормативно-правова база інноваційної діяльності є досить суперечливою, крім того, неповною мірою відповідає засадам економіки, що ґрунтується на знаннях. До цього часу (а) відсутня достатньо ефективна правова основа функціонування венчурного капіталу як ринкового інституту, (б) процедури створення окремих суб'єктів інноваційної діяльності безпідставно ускладнені. Внесенням змін до Закону України "Про інноваційну діяльність" та інших законів агентство намагається вирішити неврегульовані питання, в тому числі щодо спрощення процедури заснування інноваційних венчурних компаній. Такий проект закону підготовлено, погоджено зі всіма зацікавленими органами виконавчої влади і я сподіваюсь, що найближчим часом буде він буде внесений на розгляд Кабінету Міністрів України.

Недосконалість правової бази інноваційної діяльності посилює практика призупинення окремих статей чинних законів законодавчими або підзаконними актами. Так, статтями 21 і 22 Закону України „Про інноваційну діяльність” передбачалося стимулювання інноваційної діяльності шляхом встановлення податкових пільг. Проте чинність цих статей була призупинена спочатку в 2003 році, а потім і в 2004 році, у 2005 році – повністю скасована.

В прийнятому в минулому році Податковому кодексі відсутні механізми безпосередньої підтримки інноваційної діяльності, а слово інновація – взагалі в кодексі не згадується. Навіть включення стимулюючих норм в кодекс для окремих галузей економіки, як-то: суднобудування, літакобудування, готельне господарство, легка промисловість, енергозбереження, не пов’язано з економічним серйозним підгрунтям чи стратегією розвитку. Це результат політичного компромісу галузевих лобі і сьогоднішньої влади.

З метою формування цілеспрямованої, послідовної державної інноваційної політики необхідним є забезпечення структурної повноти, комплексності і системності законодавчої і нормативно-правової бази інноваційного розвитку України. Можливо розроблення Кодексу законів про наукову, науково-технологічну та інноваційну діяльність дозволить створити цілісну правову систему регулювання зазначених сфер діяльності і стане основою для розробки конкретних законів прямої дії та підзаконних актів.

Необхідно зазначити, що більшість інновацій, які сьогодні впроваджуються в Україні, створюють переваги лише на традиційному ринку, практично не змінюючи технологічний уклад або структуру економіки нашої країни.

З метою стимулювання інноваційних розробок V-VI технологічних укладів необхідно визначити порядок їх віднесення до укладів економік та розробити механізм стимулювання організацій, що займаються розробкою інновацій V-VI технологічних укладів.

Подоланню значного розриву між навчальним і науково-дослідним процесом має сприяти прийнятий в 2009 році Закон України “Про наукові парки”. Зазначений законопроект визначає правові, економічні, організаційні відносини, пов’язані зі створенням і функціонуванням наукових парків, заснованих на базі вищих навчальних закладів IV рівня акредитації та наукових установ України, і спрямований на інтенсифікацію процесів розроблення і впровадження виробництва інноваційної продукції та її реалізації на внутрішньому та зовнішньому ринках, поєднання освіти, науки і виробництва з метою прискорення інноваційного розвитку економіки України.

Недостатній рівень фінансового забезпечення інноваційної діяльності за рахунок власних коштів та досить обережне ставлення банків до кредитування інноваційних проектів також стримує розвиток інноваційної діяльності підприємств.

Зарубіжний досвід свідчить, що періоди уповільнення економічного зростання у державах не знижують, а навпаки збільшують витрати на науку і технологічне переоснащення виробництва. Особлива увага приділяється підготовці кадрів, орієнтованих на інноваційну діяльність.

Наука відіграє вирішальну роль у створенні як об'єктів інтелектуальної власності так і інновацій. Однак відношення до науки у нашій державі не свідчить про таку її роль. Витрати на наукову та науково-технічну діяльність в останні роки мають тенденцію до зниження

А як відомо, функція науки в суспільстві при рівні її фінансування менше 0,9 відсотка від ВВП може виконувати лише пізнавальну функцію для суспільства.

Стратегія науково - технічного та інноваційного розвитку формується на основі комплексного науково-технічного прогнозу.

Для досягнення цілей повинен бути розроблений ефективний інноваційний механізм, направлений на забезпечення єдності науки і виробництва, на перетворення досягнень науки і техніки в органічну необхідність економіки.

Серед найважливіших елементів цього механізму слід виділити:

1) створення надійних правових гарантій для ефективного функціонування усіх форм власності і розвитку різноманітних форм підприємництва;

2) проведення ефективної податкової політики, що забезпечує тісний зв'язок доходів підприємств з кінцевими результатами їх діяльності в науково-технічній сфері. Це передбачає надання підприємствам пільг при створенні і освоєнні на виробництві прогресивних технологій і нових видів продукції, що розробляються в рамках відповідних науково-технічних програм державного рівня, а також заснованих на відкриттях, винаходах та ін. патентно-правових рішеннях; виробництві і реалізації продукції, що має сертифікат, виданий сертифікатним центром, атестований відповідними міжнародними організаціями; реалізації продукції на експорт по цінам, нижче світових.

3) розвиток державно-приватного партнерства у науково-технічній та інноваційній сферах.

Україна потребує значного покращення інститутів, стимулів, і інформативної інфраструктури її економіки знань. Останні дослідження показали, що додатково до рівня витрат, які застосовуються в інноваціях (науково-дослідні ресурси і людський капітал), інші важливі фактори включають економічну обстановку, режим ПІВ, обсяг знань у кожній країні (якість дослідницьких установ) і взаємодія дослідницьких установ з приватним сектором.

Ефективність інноваційних процесів значною мірою визначається тим, яким чином всі його суб'єкти взаємодіють між собою у єдиній національній інноваційній системі.

Разом з тим, розвиток та функціонування національної інноваційної системи знаходиться під значним впливом зовнішнього середовища в сфері науки і технологій, інноваційних систем інших країн.

Національна інноваційна система України створюється не на пустому місці. В радянські часи існувала досить послідовно побудована інноваційна система, але вона відповідала потребам адміністративно-планової економіки з домінуючою роллю держави у визначенні пріоритетів і фінансових механізмів підтримки науки та інновацій.

Її завдання – гнучко реагувати на виклики зовнішнього і внутрішнього конкурентного середовища та бути зорієнтованою на практичний результат. Нам слід сповна використати головне національне багатство - здатність креативно мислити та інноваційно творити.

На жаль процес трансформації системи затягнувся в часі і обумовлює відставання інших структурних реформ, поглиблення структурних деформацій в економіці.

В результаті наш досить вагомий науково-технологічний, промисловий та кадровий потенціал недостатньо працює на економічне зростання, на зміцнення конкурентоспроможності.

Інноваційна діяльність – це особливий вид підприємницької діяльності, інколи дуже ризикової, оскільки вірогідність швидкої трансформації ідеї або винаходу у комерціалізований продукт не завжди висока. Зате і віддача від таких проектів може бути великою. Тому інноваційна діяльність потребує особливих механізмів стимулювання.

Реалії такі: ставки по кредитах комерційних банків надзвичайно високі, фінансові інституції (страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди,) не ризикують, українські венчурні фонди практично відсутні. І тут держава має впливати на фінансовий сектор, щоб активізувати діяльність як інноваторів, так і банків та фінансових установ, організацій.

В цьому році у Державному бюджеті передбачено великі кошти – близько 1 млрд. грн. – на підтримку інноваційної інвестиційної діяльності шляхом їх прямого кредитування та відшкодування відсоткових ставок за кредитами. Ми очікуємо, що ці кошти будуть спрямовані на реалізацію ефективних інноваційних проектів, в тому числі і тих, що розроблені в стінах вузівської науки.

Вважаю за необхідне також зупинитись на проблемі удосконалення організаційної системи управління у сфері науково-технологічної та інноваційної діяльності.

Гальмування процесу створення цілісної системи управління науково-технологічним та інноваційним розвитком пов'язане з постійними змінами у розподілі функціональних повноважень та розпорошенні відповідальності центральних органів виконавчої влади за проведення політики в окремих сферах.

Сьогоднішня адміністративна реформа Президента України має за мету завершити такий розподіл функцій між міністерствами, відповідальними за розробку державної політики в сфері його відповідальності, та іншими центральними органами виконавчої влади, відповідальними за реалізацію такої державної політики.

Але, як свідчать перші її кроки, вона вже потроху пригальмовується. По-перше, минуло більше місяця після встановленого Указом Президента України терміну затвердження положень про центральні органи виконавчої влади, а їх ще не затверджено.

По-друге, деякі прийняті рішення про реорганізацію центральних органів виконавчої влади оцінюються експертами як не виважені. Як приклад, реорганізація Мінпромполітики в Державне агентство України з управління державними корпоративними правами та майном.

Модернізація української економіки на засадах інноваційного розвитку має забезпечуватися комплексним застосуванням усіх доступних важелів економічної політики та запобіганням конфлікту між вирішенням стратегічних та поточних завдань. За цих умов інноваційна стратегія може стати реальним полем для багатогранної співпраці держави і бізнесу.