Я україни буковинський державний медичний університет т. В. Хмара, Б. Г. Макар методичні вказівки студентам I курсу фармацевтичного факультету освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр”

Вид материала

Документы

Содержание Тема № 5: „загальний план будови травної системи. стислі дані про будову відділів травного тракту.” 2. Навчальна мета 3. Базові знання, вміння, навички, що необхідні для вичення теми (міжпредметна інтеграція) 4. Поради студенту. 5.1. Зміст теми Власне ротова порожнина (cavitas oris propria) Зуби (dentes) Тверде піднебіння (palatum durum Язик (lingua) Залози порожнини рота Глотка (pharYnx) Стравохід (oesophagus) Тонка кишка (INTESTINUM TENUE) Товста кишка (INTESTINUM CRASSUM)

Подобный материал:

• Вінниця – 2006, 184.55kb.
• М забезпеченням з курсу «Туристське країнознавство» для студентів освітньо-кваліфікаційного, 393.26kb.
• Міністерство охорони здоров’я україни буковинський державний медичний університет, 220.11kb.
• Навчально-методичний комплекс з дисципліни фінансовий аналіз для підготовки фахівців, 940.06kb.
• Фондова лекція, 458.68kb.
• Міністерство аграрної політики України, 1697.15kb.
• Програма співбесіди з фінансів для абітурієнтів, що вступають за освітньо-кваліфікаційним, 89.87kb.
• Тематичний план лекцій з менеджменту та маркетингу у фармації для студентів ІV курсу, 162.83kb.
• Програма державного комплексного кваліфікаційного іспиту зі спеціальності 050100 «Маркетинг», 357.05kb.
• Міністерство охорони здоров’я України Буковинський державний медичний університет, 146.19kb.

5.5. Рекомендована література

5.5.1. Основна:

1. Головацький А.С., Черкасов В.Г., Сапін М.Р., Федонюк Я.І. Анатомія людини. У трьох томах. Том другий. – Вінниця: Нова Книга, 2007. –
456 с.

2. Матещук-Вацеба Л.Р. Нормальна анатомія: Навчально-методичний посібник. – Львів: Поклик сумління, 1997. – 269 с.

3. Лютик М.Д., Луканьова С.М. Анатомія та фізіологія людини: Підручник. – Чернівці: ВІЦ „Місто”, 2008. – 392 с.


5.5.2. Додаткова:

1. Анатомия человека / Под ред. акад. АМН СССР М.Р.Сапина: в 2-х т. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Медицина, 1993. – 560 с.

2. Анатомія та фізіологія з патологією / За ред акад. Я.І.Федонюка, Л.С.Білика, Н.Х.Микули. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2001. – 680 с.

3. Воробьёв В.П. Атлас анатомии человека. – Мн.: Харвест, М..: АСТ, 2001. –
1472 с.

4. Привес М.Г., Лысенков Н.К., Бушкович В.И. Анатомия человека. – 11-е изд., испр. и доп. – СПб: Гиппократ, 2000. – 704 с.


ТЕМА № 5: „ЗАГАЛЬНИЙ ПЛАН БУДОВИ ТРАВНОЇ СИСТЕМИ. СТИСЛІ ДАНІ ПРО БУДОВУ ВІДДІЛІВ ТРАВНОГО ТРАКТУ.”


Кількість годин – 4


1. Актуальність теми: З’ясування особливостей будови, топографії і функціонального значення органів травної системи має важливе значення для розуміння їх фізіології. Знання анатомо-функціональних особливостей травної системи необхідні для правильного обґрунтування принципів діагностики і лікування захворювань органів травної системи.


2. Навчальна мета: Вивчити анатомічні утвори, які складають травну систему.

Конкретні цілі:

1. мати уявлення про загальний план будови травної системи;
   
2. вивчити будову органів травної системи, їх топографію і функцію.
   

2.1. Студент повинен знати:

• будову ротової порожнини та її органів;
  
• топографо-анатомічні особливості глотки, стравоходу, шлунку та їх функції;
  
• структурно-функціональні особливості тонкої і товстої кишки;
  
• відмінності товстої кишки від тонкої.
  

2.2. Студент повинен вміти:

- перелічити і послідовно показати відділи травної системи;

- описати і продемонструвати будову органів травної системи.

- послідовно назвати оболонки стінки органів травної системи;

- показати на препаратах поділ ротової порожнини на присінок рота і власне ротову порожнину;

- показати на препаратах великі слинні залози;

- показати на сагітальних розрізах голови і шиї піднебіння, частини глотки;

- показати частини і звуження стравоходу;

- на трупі показати положення, форму, частини шлунка, його поверхні та кривини;

- продемонструвати на трупі відділи тонкої і товстої кишки, їх топографію;

- показати на ізольованих препаратах будову стінки тонкої кишки, складки слизової оболонки, кишкові війки;

- показати на слизовій оболонці в низхідній частині дванадцятипалої кишки місце відкривання вивідних проток підшлункової залози та спільної жовчної протоки;

- визначати зовнішню різницю між товстою і тонкою кишкою.


3. Базові знання, вміння, навички, що необхідні для вичення теми (міжпредметна інтеграція):

Дисципліни	Знати	Вміти
Біологія Фізіологія	Філогенез залоз травної системи, їх порівняльну анатомію. Функції і механізми регуляції органів травної системи.	Провести порівняльний аналіз філогенезу залоз травної системи. Розказати що таке процес травлення, регуляція виді­лен­ня шлун­кового соку., тощо.

4. Поради студенту.


При описі внутрішніх органів чи структурно-функціональних утворень необхідно дотримуватися відповідної схеми. Це значно полегшує розуміння та засвоєння матеріалу. Ми пропонуємо найбільш простий порядок характеристики системи органів:

1. Назва органа українською та латинською мовами.

2. Опис загального плану будови органа, що включає:

а) вказівку на те, порожнистий орган чи паренхіматозний;

б) опис його форми;

в) назву частин або відділів органа;

г) будову його стінок;

д) пошарову будову та особливості шарів;

е) інші (при необхідності) відділи.

3. Топографія органа:

а) скелетотопія – проекція органа на кісткові структури (як правило, на хребтовий стовп, ребра, груднину або кістки тазу);

б) голотопія – просторове або тривимірне розміщення частин органа, водночас можна вказати проекцію органа на поверхню тулуба;

в) синтопія – взаємовідношення органа, що описується, із суміжними утвореннями.

4. Особливості структурної організації органа в цілому та його частин.

5. Функція органа.

6. Основні етапи історичного та індивідуального (філо- та онтогенез) розвитку органа.

7. Можливі варіанти будови та вади розвитку органа.


5.1. Зміст теми:


Травна система є координованою структурою організму, функція якої полягає у вживанні їжі та всмоктуванні поживних речовин, а також видаленні речовин, що не засвоїлися. Виходячи з розуміння загального плану будови травної системи, послідовно формується клінічне мислення лікаря, грамотно будується діагностичний пошук і терапевтична практика. Тому, захворювання життєво важливих органів ротової порожнини (глосити, гінгівіти, тонзіліти, злоякісні пухлини губ) вказують на необхідність вивчення детальної будови анатомічних утворів, розміщених у ній. Часто в клінічній практиці зустрічаються незрощення верхньої губи і розщеплення твердого піднебіння, при яких проводиться їх хірургічна корекція.

Травний процес починається з подрібнення їжі і хімічної обробки її в ротовій порожнині. Оскільки всі органи травного тракту взаємно залежні між собою і утворюють єдине ціле, то при порушенні їх функції настає розлад у наступних, нижче розміщених відділах травної системи. Порушується подрібнення їжі при ураженні зубів, порушення слиновиділення веде до розладу травлення, хімічних процесів обробки їжі, утруднює акт жування, ковтання. Вивчення цих змін є важливим для клініки і подальшої діяльності лікаря. Затримка прорізування зубів у дітей може свідчити про рахіт.

Початковим відділом травної системи є ротова порожнина (cavitas oris, s. stoma), яка розташована у нижній частині лицевої ділянки голови. Характеризуючи анатомо-фізіологічні особливості ротової порожнини слід вказати, що вона служить не тільки місцем для подрібнення їжі, але являє собою чутливу зону, в якій за допомогою рецепторів загальної і смакової чутливості визначається якість харчових продуктів. При прийманні їжі в нервовій системі виникають позитивні імпульси, які викликають адекватну відповідну реакцію всієї травної системи, що виражається у відповідному зі складом їжі утворенні і травних соків, і рухової реакції. Правильне травлення забезпечує високий рівень засвоєння харчових речовин.

Порожнина рота обмежена:

• знизу – частиною м’язів шиї надпід’язикової групи; ці м’язи утворюють дно, або діафрагму рота (diaphragma oris);
  
• зверху – піднебінням (palatum), кістково-м’язовим утворенням, яке відділяє ротову порожнину від носової;
  
• спереду та по боках – відповідно губами (labia) та щоками (buccae).
  

Порожнина рота сполучається ззаду через широкий отвір – зів (fauces) з порожниною глотки.

У свою чергу ротова порожнина комірковим відростком верхньої щелепи, комірковою частиною нижньої щелепи та рядами зубів поділяється на два відділи: 1 – присінок рота (vestibulum oris); 2 – власне ротову порожнину (cavitas oris propria).

Присінок рота (vestibulum oris). При зімкнених щелепах і губах присінок рота – цє щілина, що розташована у вертикальній площині і скривлена відповідно до форми передньої поверхні коміркових відростків щелеп. Ззовні присінок рота обмежений: спереду – губами, по боках – щоками; зсередини – вказаними комірковими відростками щелеп, вкритими слизовою оболонкою, та присінковою поверхнею зубів.

Присінок рота сполучається із зовнішнім середовищем через ротову щілину (rima oris), а з власне ротовою порожниною – через міжзубні проміжки і проміжок позаду зубів мідрості. У клінічній практиці через зазначений проміжок при необхідності можна ввести живильний зонд, або спеціальний інструмент при зімкнутих щелепах. У присінок рота на рівні другого великого кутнього зуба верхньої щелепи в слизовій оболонці щоки відкривається протока привушної слинної залози (ductus parotideus). У різних ділянках слизової оболонки присінка також відкриваються численні протоки малих слинних залоз.

Власне ротова порожнина (cavitas oris propria) у звичайному стані (при закритому роті та зімкнених зубах) має вигляд щілини внаслідок розташування в ній язика, який достатньо щільно прилягає до її стінок:

• верхньої – піднебіння;
  
• нижньої – дна, або діафрагми рота;
  
• передньої та бічних, утворених язиковою поверхнею зубів та коміркових відростків щелеп.
  

Піднебіння (palatum) поділяють на тверде та м’яке. У власне ротовій порожнині знаходиться язик і під’язикова слинна залоза.

Зуби (dentes)

У людини закладаються молочні (тимчасові) і постійні зуби. Молочні зуби прорізуються з 6-го місяця життя до 2–х років, кількістю 20, по 10 в кожній щелепі. З цими зубами дитина живе до 6–7 років, коли починається випадання молочних зубів і прорізування постійних. У дорослої людини є 32 зуби, по 16 у кожній щелепі. За формою зуби людини ділять на різці (dentes incisivi), їх 2 в кожній половині щелепи (внутрішні і зовнішні); ікла (dentes canini), по 2 в кожній щелепі; малі кутні (dentes premolares), великі кутні (dentes molares). Кожний зуб складається з коронки (corona dentis), шийки (collum dentis) і одного або декількох коренів (radix dentis). Головною основою зуба є дентин (dentinum, substantia eburnea), який у коронці вкритий емаллю (substantia adamantina enamelum), в коренях - цементом (substantia cementum ossea). Коронка зуба виступає в порожнину рота, шийка охоплюється яснами, корінь оточений корінною оболонкою, укріплений в ямочках щелепи, причому така форма сполучення кореня з ямочкою має назву “вклинення”, (gomphosis). Корінну оболонку з стінкою альвеоли і яснами називають параденціум або пародонт. У людини в зв’язку з вживанням всіх видів їжі, у різців форма коронки є долото, у іклів – конус, у молярів і премолярів – поверхня з розвиненими на ній горбиками. В кожному зубі є порожнина, що називається пульповою камерою. Вона відповідає формі коронки і безпосередньо продовжується в корінь, на верхівці якого є один або декілька отворів, foramen apicale. У багатокорінних зубів порожнина пульпи гостро відмежовується від каналу кореня, що починається від неї у вигляді тонкої трубки, або, як це спостерігається в нижніх великих кутніх зубах, у вигляді вузької щілини. Порожнина пульпи і каналів коренів з віком звужується, що обумовлює важку їх прохідність зондами при лікуванні. Пульпова камера і канали коренів виповнені пульпою, що становить особливий рід сполучної тканини, в яку проникають через отвір верхівки кореня судини і нерви, іннервуючи дентин.

Тверде піднебіння (palatum durum) утворює склепіння опукле в поперечному і поздовжньому напрямках.

М’яке піднебіння (palatum molle) є вигнута в напрямі до глотки пластина, що ділиться на два відділи: передній (горизонтальний), який є безпосереднім продовженням твердого піднебіння; і задній, який спускається вниз і трохи назад, і називається піднебінною завіскою (velum palatinum). Нижній край м’якого піднебіння посередині має виступ, що називається язичком (uvula); бічні відрізки краю дуже загнуті в напрямі донизу і губляться в гортанному відділі глотки, утворюючи глотково-піднебінні дужки (arcus palatopharуngеus (plica posterior faucium).

Язик (lingua) є допоміжний орган, роль якого полягає в підкладанні їжі між рядами зубів при пережовуванні її, в проведенні її з порожнини рота в порожнину глотки, в захоплюванні і визначенні її характеру та якості, а також в звукоутворенні. Язик лежить на дні порожнини рота, частково входить в її склад, побудований з м’язів, вкритий слизовою оболонкою. В язиці розрізняють наступні утвори: спинку язика (dorsum linguae) і нижню поверхню (facies inferior). Спинка пограничною борозною розділена на передню і задню частини (перед- і заборозенну). Виділяють: передню частину – верхівка (кінчик) язика (apex linguae), середню – тіло язика (corpus linguae), і задню – корінь язика (radix linguae). Кінчик язика заокруглений, передній край язика прилягає до язикової поверхні рядів зубів. Корінь найбільш розвинутий, з’єднаний з нижньою щелепою і під’язиковою кісткою, і межує з глоткою і гортанню. Язик є м’язовий орган, розділений на дві симетричні половини перегородкою; він складається з власних м’язів, і м’язів, що беруть початок на основі черепа, на нижній щелепі і на під’язиковій кістці. Перегородка язика (septum linguae) розташована в серединній площині язика, ділить його на дві половини і складається з вузької фіброзної пластинки, продірявленої в багатьох місцях. Сосочки роз­мі­щені на спинці язика, видимі неозброєним оком. Серед них розрізняють чотири види: ниткоподібні (papillae filiformes), грибоподібні (papillae fungiformes), жолобуваті, або облямовані, (papillae vallatae s. circumvalatae), листоподібні (papillae foliatae).

Залози порожнини рота

До групи залоз порожнини рота належать три пари великих залоз (glandulae salivatoriae majores): привушна (glandula parotidea), додаткова привушна (glandula parotidea accessoria), піднижньощелепна (glandula submandibularis), під’язикова (glandula sublingualis) і ряд дрібних залоз: губні (gl. labiales), щічні (gl. вuccales), язикові (gl. linguales), навколо кінчика язика на нижній поверхні (gl. lingualis anterior Nuhni s. Blandini), піднебінні (gl. palatinae) і кутні залози (gl. molares). Секрет цих залоз поступає в порожнину рота через їх протоки і називається слиною.

Глотка (pharYnx) є другий відрізок травної трубки, що функціонує як апарат, який проводить їжу з порожнини рота в стравохід, і як апарат, який проводить повітря з порожнини носа в гортань. Можливість виконання першої функції визначається наявністю в її стінках мускулатури, друга функція здійснюється через таку фіксацію її в порожнині шиї, при якій в ній завжди існує незамкнений канал, по якому може вільно проходити повітря. Глотку можна порівняти з трохи стиснутою спереду назад невеликою пляшкою 14 см завдовжки, шийка якої направлена донизу в стравохід, а дно прилягає до основи черепа (тіл клиноподібної і потиличної кісток). Задня стінка “пляшки” обернена до хребетного стовпа, передня – до порожнини рота і гортані. Вона має 4 отвори: верхній (парний) – хоани, що сполучають порожнину глотки з порожниною носа, середній, що сполучає зів з порожниною рота, і нижній, на місці переходу в шийку, - вхід до гортані. Збоку від хоан є отвір Євстахієвих труб, що сполучають порожнину глотки з порожниною середнього вуха. Відповідно до наявності вказаних отворів глотку ділять на три відділи: верхній – носову частину глотки, pars nasalis pharyngis (nasopharynx, epipharynx), середній – ротову частину глотки, pars oralis pharyngis (oropharinx, mesopharynx), і нижній – гортанну частину глотки, pars laryngea pharyngis (laryngopharynx, hypopharynx).

СТРАВОХІД (OESOPHAGUS) є безпосереднім продовженням глотки, має форми сплющеної спереду назад трубки довжиною 25-30 см. Стравохід починається в ділянці шиї на рівні С_VI хребця і закінчується на рівні Тh_ХІ хребця, де він переходить у шлунок. В зв’язку з розташуванням у різних ділянках тіла в стравоході розрізняють три частини:

шийну (pars cervicalis);

грудну (pars thoracica);

черевну (pars abdominalis).

Шийна частина (раrs сегvісаlіs) стравоходу розташована спереду шийного відділу хребетного стовпа, прилягає до передхребетної пластинки шийної фасції, на рівні Тh_I хребця продовжується у грудну частину. Спереду і трохи справа від шийної частини стравоходу знаходиться трахея, а з боків – поворотні нерви (гілки блукаючих нервів) та спільні сонні артерії. В місці переходу глотки в стравохід визначається ледь помітне потовщення м’язового шару.

Грудна частина (рагs thогасіса) розміщена у грудній порожнині від її верхнього отвору до виходу з неї крізь стравохідний розтвір діафрагми. На рівні Тh_III хребця спереду від стравоходу знаходиться дуга аорти, а на рівні Th_IV-V хребців він перетинається з лівим головним бронхом, простягаючись ззаду від нього. Нижче стравохід зміщується трохи вправо, залишаючись, як і раніше, поблизу хребта. На рівні Th_VIII хребця стравохід зміщується ліворуч, відходить від хребта і огинає спереду аорту. Позаду стравоходу простягається грудна протока, ззаду і зліва – низхідна частина аорти, ззаду і справа – непарна вена, справа – блукаючий нерв. У нижній третині низхідна частина аорти перетинає стравохід ззаду і простягається ззаду та справа від нього. За стравоходом розташовані непарна вена і правий блукаючий нерв, попереду – перикард та лівий блукаючий нерв. Отже, аорта і стравохід взаємоперетинаються у вигляді пологої спіралі.

Черевна частина (рагs аbdominalis) найкоротша (2-3 см), спереду примикає до лівої частки печінки.

Стравохід має три анатомічних звуження, які варто враховувати під час топічної діагностики його уражень. Анатомічні звуження розташовуються:

1) в місці переходу глотки у стравохід (рівень С_VI хребця) – глотково-стравохідне звуження;

2) в місці перетину стравоходом лівого головного бронха (рівень Th_IV-V хребців) – бронхіальне звуження;

3) на рівні стравохідного розтвору діафрагми (Тh_X-XI) – діафрагмове звуження.

Фізіологічні звуження, що виявляються у живої людини при рентгенологічному дослідженні, розташовуються:

1) в місці перетину стравоходу з аортою – аортальне звуження;

2) в місці переходу стравоходу в кардіальну частину шлунка –кардіальне звуження.

Шлунок (GASTER, VENTRICULUS, STOMACHUS) – це мішкоподібне розширення травного каналу, ємністю від 1,5 до 4 літрів та завдовжки 25-26 см, що розташовується між стравоходом та тонкою кишкою. Розміри та форми шлунку значно варіюють в залежності від кількості їжі, що потрапляє в нього, особливо рідини, та типу будови тіла людини. Розрізняють три основні форми шлунка: у людини брахіморфоного типу (гіперстеників) шлунок має форму рога – тіло шлунка розташоване зліва направо, причому воротарна частина розташована праворуч від серединної лінії; у людей доліхоморфного типу (астеників) шлунок має форму панчохи – він розташований вертикально ліворуч від серединної лінії, лише невелика ділянка воротарної частини знаходиться горизонтально праворуч; у людей мезоморфного типу (нормостеників) шлунок має форму рибальського гачка – дно і тіло шлунка спрямовані косо зліва направо, а воротарна частина, утворюючи з тілом кут, піднімається догори праворуч. Порожній шлунок не торкається передньої черевної стінки, а спереду від нього у цьому випадку знаходиться поперечна ободова кишка. При значному наповненні шлунок опускається до рівня пупка або ще нижче. Зазвичай нижній край (велика кривина) шлунка проектується на 3 см вище пупка.

Шлунок проектується у надчеревній та лівій підребровій ділянках живота, більша його частина (5/6) розміщена зліва від серединної лінії, 1/6 – справа. Вхідний отвір шлунка, ostium cardiacum, знаходиться на рівні XI грудного хребця зліва, а вихідний, ostium pyloricum, – на рівні І поперекового хребця справа.

У шлунку розрізняють передню стінку (раries anterior), яка звернена допереду і дещо вгору та задню стінку (раries posterior), звернену дозаду і дещо донизу. Обидві стінки переходять одна в одну по краях шлунка. Більш короткий увігнутий край, спрямований вправо та вгору зветься малою кривиною шлунку (curvatura ventriсuli minor), а більш довший, опуклий край, спрямований вліво та вниз зветься великою кривиною (curvaturа ventriculi major). Мала кривина шлунка закінчується внизу кутовою вирізкою (incisura angularis). Велика кривина закінчується вгорі, в місці переходу стравоходу в шлунок кардіальною вирізкою (incisura cardiaca). Величина кута кардіальної вирізки (кута Гіса) може бути різною, в залежності від форми шлунка.

Верхня куполоподібна сліпа частина шлунка, що розташована вліво від кардіальної вирізки, звернена доверху, зветься дном шлунка або склепінням (fundus (fornix) gastricus), а прилегла частина шлунку до вхідного стравохідного отвору (кардіальний отвір) зветься кардіальною частиною (pars cardiaca).

Кардіальний отвір зі сторони порожнини шлунка прикривається складкою слизової оболонки, яка виконує роль своєрідного затульного пристосування – клапана (складка Губарєва). В шлунку розрізняють також середню частину – тіло шлунка (соrpus ventriculi), це найбільша частина, яка лежить між його кардіальною та воротарною частинами. Кінцева воротарна частина шлунка (pars pylorica), розташована між вихідним отвором (воротарем) та кутовою вирізкою шлунка. В свою чергу воротарна частина включає воротарну печеру (antrum pyloricum), та більш звужену частину – воротарний канал (canalis pyloricus). Перехід шлунка здійснюється через воротарний отвір (ostium pyloricum). Він позначений ззовні явно помітним перехватом, який точно вказує межу між шлунком та дванадцятипалою кишкою. Всередині йому відповідає колова заслінка, valvula pylori.

Стінка шлунка складається з таких оболонок (із зовні всередину): серозної оболонки з підсерозною основою, м’язової оболонки, слизової оболонки з підслизовою основою.

Очеревина, що утворює серозну оболонку шлунка, вкриває шлунок з усіх боків, за винятком вузьких смужок вздовж малої кривини (між прикріпленням печінково-шлункової зв’язки, lig. hepatogastricum) та великої кривини (вздовж шлунково-селезінкової зв’язки, lig gastrosplenicum).

М’язова оболонка складається із непосмугованих м’язових клітин, розташованих в три шари. Зовнішній – повздовжній шар (stratum longitudinale), більш розвинений в ділянках малої та великої кривин шлунка. В ділянці воротаря він стає товстішим, розвинений рівномірно. Середній шар – коловий (stratum circulare), товстіший за попередній, зв’язаний безпосередньо з коловим шаром м’язової оболонки стравоходу, а також з відповідним шаром дванадцятипалої кишки. Потовщення колового шару в ділянці воротаря утворює тут воротарний м’яз-замикач (m. sphincter pyloricus). Глибокий (внутрішній) шар – представлений косими м’язовими волокнами (fibrae obliquae), які огинають кардіальний отвір, розповсюджуючись по передній та задній стінках шлунка. Між повздовжнім та коловим шаром м’язів розміщене нервове сплетення (Ауербаха).

Функції шлунка:

• накопичення їжі, яка потрапляє із стравоходу;
  

• секреторна функція забезпечується залозами слизової оболонки, що проявляється продукцією шлункового соку, який містить ферменти (пепсин, хімозин) та соляну кислоту;
  
• моторна функція здійснюється за рахунок скорочення мускулатури шлунка, завдяки якому відбувається перемішування їжі і просування її в дванадцятипалу кишку;
  
• всмоктуюча функція – через слизову оболонку шлунка всмоктується вода, мінеральні солі, лікарські препарати, продукти розщеплення білка;
  
• ендокринна (інкреторна) функція – виробляє тканьові гормони: гастрин, антианемічний гормон, серетонін, ендофін, самотостатин;
  
• бактерицидна функція – більшість шкідливих речовин та мікробів знешкоджується соляною кислотою та імунною системою шлунка;
  
• екскреторча функція – вилучення з крові шкідливих речовин: сечовини, сечової кислоти, молочної кислоти, деяких лікарських препаратів йод, хінін, морфін, миш’як, саліциловий натрій) та інших родуктів метаболізму;
  
• регуляторна функція – бере участь в регуляції реакцій внутрішнього середовища організму.
  

Тонка кишка (INTESTINUM TENUE) у складі шлунково – кишкового тракту розташована між шлунком та товстою кишкою. Вона має форму циліндричної трубки довжиною до 5 м у живої людини (на трупі кишка сягає 6-6,5 м внаслідок розслаблення кишкової мускулатури). В початковому відділі діаметр кишки дорівнює 4–4,5 см, поступово зменьшується до 2,5–3,0 см. У тонкій кишці розрізняють 3 відділи: дванадцятипалу, порожню та клубову. Порожня та клубова кишки вкриті очеревиною з усіх боків, мають брижу і тому позначаються як брижова частина тонкої кишки (intestinum tenue mesenteriale). Більша частина дванадцятипалої кишки розташовується екстраперітонеально.

Стінка тонкої кишки складається з слизової оболонки з підслизовою основою, м’язової та серозної (або адвентаційної) оболонок. Слизова оболонка має характерний рельєф, включає такі утворення як колові складки (plicae circulares) та кишкові ворсинки (villi intestinales). Ці утворення збільшують поверхню слизової оболонки (до 20-30 м²), що сприяє виконанню функції всмоктування. Колові складки утворені слизовою оболонкою та підслизовою основою. Кишкові ворсинки являють собою субмікроскопічні вирости (довжиною 0,5-1,5 мм) слизової оболонки, їх основу складає пухка волокниста сполучна тканина, в якій містяться гладенькі м’язові клітини – міоцити, сплетення кровоносних капілярів, центральна лімфатична судина та нерв. У кровоносні капіляри ворсинок з харчової кишки всмоктуються білки та вуглеводи; у лімфатичну судину – жири. Скорочення міоцитів сприяє процесу всмоктування та випорожненню судин. У слизовій оболонці тонкої кишки зустрічаються багаточисельні поодинокі лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei solitarii) (10–15 тис.), а також скупчені лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei aggregati) (30–100 шт.), які більш характерні для кінцевого відділу клубової кишки. Інші оболонки стінки тонкої кишки мають загальновідомий план будови.

Функція тонкої кишки полягає у продовженні процесів розщеплення харчових мас (білків, жирів та вуглеводів) кишковим соком, жовчeю та секретом підшлункової залози. Одночасно через слизову оболонку відбувається всмоктування продуктів перетравлення у кровоносні та лімфатичні капіляри. Тонка кишка здіснює також механічну функцію просування їжі у каудальному напрямку.

Дванадцятипала кишка (duodenum) є початковим відділом тонкої кишки. Вона починається від воротаря шлунка, далі підковоподібно охоплює голівку підшлункової залози і закінчується дванадцятипало-порожньокишковим згином.

Дванадцятипала кишка поділяється на:

• верхню частину (pars superior);
  

• низхідну частину (pars descendens);
  

• горизонтальну або нижню частину (pars horizontalis s. pars inferior);
  

• висхідну частину (pars ascendens).
  

Розрізняють такі форми дванадцятипалої кишки:

• підковоподібна (60%);
  
• у формі кільця (25%);
  
• петлеподібна у формі літери “U” (15%);
  
• інші перехідні форми.
  

У місцях переходу однієї частини кишки в іншу, а також при переході у порожню кишку існують згини:

• верхній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni superior) – при переході верхньої частини в низхідну;
  
• нижній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni inferior) – при переході низхідної частини в горизонтальну;
  
• дванадцятипало-порожньокишковий згин (flexura duodenojejunalis) – при переході дванадцятипалої кишки в порожню.
  

Верхня частина (pars superior) дванадцятипалої кишки міститься на рівні першого поперекового хребця, починається від воротаря шлунка і закінчується верхнім згином дванадцятипалої кишки. Розширений початковий відділ дванадцятипалої кишки зветься ампулою (цибулиною), ampula (bulbus). Ця частина кишки є найрухомішою, тому що покрита очеревиною з усіх боків, на відміну від інших частин дванадцятипалої кишки, покритих очеревиною тільки спереду. Позаду верхньої частини дванадцятипалої кишки знаходиться ворітна вена, жовчна протока, квадратна частка печінки.

Перехід частково перетравленої їжі у дванадцятипалу кишку відбувається не безперервно, а тільки в ті моменти, коли рефлекторно відкривається воротарний отвір (ostium pyloricum). Воротарний отвір обмежує воротарний м’яз-замикач (m.sphincter pyloricus), який знаходиться при переході воротарної частини шлунка в дванадцятипалу кишку. Скорочення цього м’язу призводить до закриття отвору воротарної частини шлунка, і сполучення між ним та дванадцятипалою кишкою припиняється.

Час від часу воротарний м’яз-замикач розслабляється і пропускає порцію їжі із шлунка в кишечник.

Низхідна частина (pars descendens) дванадцятипалої кишки починається від верхнього згину дванадцятипалої кишки, розташованого на рівні першого поперекового хребця, і спускається до нижнього згину дванадцятипалої кишки, розташованого на рівні третього поперекового хребця, який переходить у горизонтальну частину. Справа та ззаду низхідна частина дванадцятипалої кишки прилягає до нирки, зліва – до голівки підшлункової залози та спільної жовчної протоки, спереду – до печінки та брижі поперечної ободової кишки.

На внутрішній поверхні присередньозадньої стінки низхідної частини дванадцятипалої кишки знаходиться поздовжня складка дванадцятипалої кишки (plica longitudinalis duodeni), яка утворена прилеглими ззовні до стінки кишки підшлункової та спільної жовчної протоки. Внизу складка закінчується округлим підвищенням – великим сосочком дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major), на якому відкриваються спільним отвором у порожнину кишки протока підшлункової залози та спільна жовчна протока. На 1,5-2 см вище великого сосочка на складці лежить малий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor), на якому знаходиться отвір додаткової протоки підшлункової залози.

Горизонтальна частина (pars horizontalis) дванадцятипалої кишки розташована горизонтально на рівні третього поперекового хребця. Ця частина дванадцятипалої кишки перетинає спереду нижню порожнисту вену.

Висхідна частина (pars ascendens) закінчується дванадцятипало-порожньокишковим згином зліва від другого поперекового хребця. Позаду висхідної частини дванадцятипалої кишки міститься черевна частина аорти.

Клітини слизової оболонки дванадцятипалої кишки продукують речовини, що сприяють пристінковому травленню і процесу всмоктування їжі.

Необхідно зазначити, що у дванадцятипалій кишці їжа перетравлюється під дією не тільки кишкового соку, але й жовчі та соку підшлункової залози. Під впливом цих соків поживні речовини – білки, жири та вуглеводи – підлягають подальшому розщепленню до такого стану, коли можуть всмоктуватися в кров та лімфу.

Порожня кишка (jejunum) та клубова кишка (ileum) вкриті очеревиною з усіх сторін. Вона підходить до них у вигляді брижі, а тому ці частини тонкої кишки об’єднують терміном брижова частина тонкої кишки. Близько 40% брижової частини тонкої кишки належить порожній кишці, а 60% – клубовій; вираженої межі між ними немає. Петлі порожньої кишки займають переважно ліву верхню частину, а петлі клубової кишки – праву нижню частину черевної порожнини. Спереду петлі тонкої кишки прикриті великим чепцем. Місце переходу тонкої кишки в товсту (сліпу) називається клубово-сліпокишковий (ілеоцекальнй) кут (angulus іleocecalis).

М’язова оболонка тонкої кишки складається з поздовжнього зовнішнього та колового внутрішнього шарів. Хвилеподібні послідовні скорочення м’язової оболонки забезпечують перистальтичні рухи тонкої кишки і просування хімусу (розтертої та насиченої травними соками харчової кашки) у напрямку товстої кишки. Колові складки та кишкові ворсинки збільшують всмоктувальну поверхню стінки тонкої кишки, де відбувається пристінкове травлення. У кожній з кишкових ворсинок міститься центральна лімфатична судина, до якої надходять з хімуса жири. У кровоносні капіляри, що розташовуються навколо центральної лімфатичної судини, з хімуса надходять білки та вуглеводи.

Товста кишка (INTESTINUM CRASSUM) має форму трубки, довжиною 1,5 м, є кінцевим відділом травної системи. Товста кишка займає черевну порожнину та порожнину таза. У товстій кишці закінчуються процеси травлення, формуються й виводяться через відхідник назовні калові маси.

Розрізняють наступні частини товстої кишки:

• сліпа кишка (ceаcum);
  
• ободова кишка (colon);
  
• пряма кишка (rectum).
  

Основні зовнішні відмінності товстої кишки від тонкої: