Я україни буковинський державний медичний університет т. В. Хмара, Б. Г. Макар методичні вказівки студентам I курсу фармацевтичного факультету освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр”

Вид материалаДокументы

Содержание


Тема № 1. СКЕЛЕТ, ЙОГО ЗНАЧЕННЯ. КІСТКА ЯК ОРГАН. ЗАГАЛЬНИЙ ПЛАН БУДОВИ СКЕЛЕТУ ГОЛОВИ, ТУЛУБА, КІНЦІВОК.
2. Навчальна мета
3. Базові знання, вміння, навички, що необхідні для вичення теми (міжпредметна інтеграція)
4.1. Зміст теми.
Хвороба Педжета
Пухлини кісток
Осьовий хребець
III-V шийні хребці
VII шийний хребець
Перший грудний хребець
ХІ-ХІI грудні хребці
Перше ребро
Кістки верхньої кінцівки
Грудний пояс
Вільна частина верхньої кінцівки
Тіло плечової кістки
Кістки передпліччя
Тіло ліктьової кістки
Тіло променевої кістки
Кістки кисті
...
Полное содержание
Подобный материал:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

БУКОВИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ


Т.В.Хмара, Б.Г.Макар


МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

студентам I курсу фармацевтичного факультету

освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр”

(заочна форма навчання)


ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

ПІД ЧАС ПІДГОТОВКИ ДО ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ

З АНАТОМІЇ ЛЮДИНИ


Чернівці – 2009


ВСТУП

Враховуючи те, що студентам I-го курсу фармацевтичного факультету спеціальності „фармація”, освітньо-кваліфікаційного рівня – бакалавр, заочної форми навчання важко розібратися за досить короткий час в складному навчальному матеріалі, а підручників і посібників з анатомії людини для фармацевтів, написаних українською мовою немає, ми вважаємо доцільним і вчасним видання даного навчального посібника для самостійної роботи під час підготовки до практичних занять, який полегшить засвоєння студентами матеріалу з основ нормальної анатомії.

Запропонований навчальний посібник для самостійної роботи з анатомії людини для фармацевтичних фахівців допоможе студенту зорієнтуватися: що і в якому обсязі він повинен засвоїти в межах заданої теми заняття, дозволить проводити самоконтроль знань, а також буде сприяти цілеспрямованому використанню часу як на практичних заняттях, так і при самостійній підготовці.

Включення в текст посібника питань функціональної анатомії, відомостей про варіанти та природжені вади деяких органів і структур та інших питань, що не внесені в програму і навчальний план, зроблено нами свідомо з метою розширення інтересу і світогляду з окремих розділів анатомії людини.

Назва структур на латинській і українській мовах узгоджена із сучасною Міжнародною анатомічною номенклатурою (Сан-Пауло, 1997) та українським стандартом (Київ, 2001). Поряд з латинською назвою окремих структур наведена їх грецька назва, адже в клініці ряд термінів мають також грецьке походження.

Автори сподіваються, що засвоєння матеріалу, викладеного у навчальному посібнику, буде основою для глибокого сприйняття фармацевтичних дисциплін.

Автори з вдячністю приймуть всі зауваження і побажання та врахують їх у подальшій роботі.


Тема № 1. СКЕЛЕТ, ЙОГО ЗНАЧЕННЯ. КІСТКА ЯК ОРГАН. ЗАГАЛЬНИЙ ПЛАН БУДОВИ СКЕЛЕТУ ГОЛОВИ, ТУЛУБА, КІНЦІВОК.


Кількість годин – 5


1. Актуальність теми: Розуміння будови кістки, як органа, знання окремих частин скелета має важливе значення для подальшого вивчення інших розділів анатомії і фізіології апарату руху, впливу соціальних чинників на структурно-функціональні особливості кісток. Знання вікових змін, хімічного складу, фізичних властивостей і будови кісток необхідні для вирішення численних проблем акушерства, ортопедії і травматології, педіатрії і геронтології.


2. Навчальна мета: Вивчити будову кісток і розвиток кісткової системи.

Конкретні цілі:
  1. звернути увагу на залежність форми і будови кісток від функції;
  2. мати уявлення про розвиток кісток після народження;
  3. вивчити хімічний склад та фізичні властивості кісток, будову і функцію окістя та кісткового мозку.

2.1. Студент повинен знати:
  • макро- і мікроскопічну будову кісток;
  • класифікацію кісток в залежності від їх форми та внутрішньої будови;
  • будову остеона як структурно-функціональної одиниці кістки;
  • будову та функцію окістя;
  • будову кісткового мозку та його функціональне значення;
  • за рахунок яких структур відбувається ріст кістки;
  • які стадії розвитку проходить кістка;
  • як змінюються хімічний склад і фізичні властивості кісток з віком.

2.2. Студент повинен вміти:

- показати на розпилі кістки щільну та губчасту речовину, а також на кістці склепіння черепа – губчатку (диплоє);

- показати на довгій трубчастій кістці епіфізи, діафіз, метафізи, живильний отвір;

- пояснити зміну фізичних властивостей кістки з використанням декальцинованої і паленої кісток.


3. Базові знання, вміння, навички, що необхідні для вичення теми (міжпредметна інтеграція):

Дисципліни

Знати

Вміти


Біологія


Хімія



Розвиток скелету в філо- та онтогенезі. Зміни в кістках після народження, функцію окістя і кісткового мозку.


Хімічний склад кісток: спів­від­ношення органічних і неорганічних речовин.

Відрізнити окремі кістки черепа, тулуба і кінцівок.


Відокремлювати органічні та неорганічні речовини.


4.1. Зміст теми.

Опорно-руховий апарат складається з кісток, їх з’єднань та м’язів. Кістки та їх з’єднання складають пасивну частину, а м’язи – активну частину опорно-рухового апарату. Кістки утворюють скелет, який поділяється на кістки тулуба (ossa trunci), кістки черепа (ossa cranii), кістки кінцівок (ossa membrorum). Кістки виконують функцію важелів, а м’язи змінюють положення кісток.


Загальні дані про систему скелета

Це комплекс щільних утворів, які розвиваються із мезенхіми. Увесь скелет людини складається з кісток голови, тулуба, верхніх та нижніх кінцівок. Скелет виконує наступні функції:

- опори (внаслідок прикріплення м’яких тканин до різних частин скелета і завдяки неперервним видам з’єднань кісток);

- локомоції (рухів) завдяки наявності суглобів – перевних з’єднань кісток скелета;

- захисту (шляхом формування кісткових каналів і порожнин – череп, грудна клітка, таз та ін.);

- обміну речовин (особливо мінеральний обмін, тому що кістка є депо мінеральних солей – фосфору, калію, кальцію, заліза тощо);

- кровотворення (кістковий мозок, який міститься в кістках).

Класифікація кісток:

1. Довгі кістки (ossa longa) або довгі трубчасті кістки, які мають тіло або діафіз (diaphysis) і кінці або епіфізи (epiphyses) – проксимальний та дистальний. Між діафізом та епіфізом є “зона росту” – метафіз (metaphysis), за рахунок чого кістка росте у довжину. Вирости на епіфізах називають приростками або апофізами (apophysis).

2. Короткі кістки (ossa brevia) або короткі трубчасті кістки – наприклад, фаланги пальців.

3. Плоскі кістки (ossa plana) – широкі, мають захисну функцію (наприклад, лопатка).

4. Атипова кістка (os irregulare) або змішана кістка (ossa mixta) – вона складається з частин, що мають різну будову і форму схожу на вищевказані групи або бувають різні за розвитком та мають елементи плоских кісток, а значна їх частина представлена губчастою кістковою тканиною. Наприклад, хребці,в яких тіло хребця за формою (і за будовою) вналежить до губчастих кісток, а дуга та відростки – до плоских кісток.

5. Повітроносні кістки (ossa pneumatica) – мають порожнину (повітроносні комірки або пазухи; синуси), які заповнені повітрям (наприклад, верхня щелепа, лобова та клиноподібна кістки).

6. Сесамоподібні кістки (ossa sesamoidea), які містяться в товщі сухожилків і належать до допоміжного апарату м’язів (наприклад, наколінок).


Кістка як орган. Кістка (os) як орган складається із різних тканин: основної – власне кісткової, а також хрящової, кровотворної, жирової, її пронизують судини і нерви. Кісткова тканина складається з клітинних елементів та основної (міжклітинної) речовини. Серед усіх тканин організму міжклітинна речовина кістки вирізняється високим вмістом неорганічних речовин, що забезпечує механічну міцність скелета. Знежирена, відбілена та висушена кістка (мацерована) на 1/3 складається з органічних речовин, які отримали назву “осеїн” і на 2/3 – з неорганічних (макро- та мікроелементи).

У живому організмі кістка містить до 50 % води, 28,15 % органічних речовин, в тому числі 15,75 % жиру і 21,85 % неорганічних речовин, які представлені сполуками кальцію, фосфору, магнію та інших елементів.

Якщо опустити кістку в кислоту, то солі розчиняться, а органічна речовина залишиться. Таку кістку можна зав’язати у вузол і вона не зламається. Якщо кістку спалити, то органічна речовина згорить, а солі залишаться і така кістка буде твердою, але крихкою. Саме наявність як органічних, так і неорганічних речовин одночасно спричинює міцність та пружність кісток.

Таким чином, міцність кістки (механічні властивості) забезпечується фізико-хімічною єдністю органічних та неорганічних речовин, а також конструкцією кісткової тканини.

Кожна кістка складається із щільної (компактної) та губчастої кісткової речовини, співвідношення яких є неоднаковим у різних кістках і навіть в межах однієї кістки. Універсальною структурною одиницею зрілої кісткової тканини є пластинка, яка в губчастій речовині формує трабекули, а в компактній – остеони.

Остеон утворений концентричними пластинками, що обмежовують центральний канал, в якому проходять судини і нерви. Остеони в щільній речовині розміщуються впорядковано та орієнтовані відповідно до найбільшого навантаження на кістку. Щільна кісткова речовина розміщується завжди на поверхні кісток і утворює товстий шар у діафізах довгих кісток та тонкий зовнішній шар в їх епіфізах, а також в губчастих і плоских кістках. Губчаста кісткова речовина зазвичай розміщена всередині кістки. У цій речовині кісткові пластинки формують трабекули, що мають різний напрямок та обмежують комірки, які заповнені червоним кістковим мозком. Існує різновид губчастої речовини – губчатка або диплоє. Вона знаходиться в кістках склепіння черепа між зовнішньою та внутрішньою пластинками щільної речовини. Всередині довгих кісток є кістковомозковий канал, який у внутрішньоутробному періоді та в новонароджених заповнений червоним кістковим мозком, а в подальшому він замінюється на жовтий кістковий мозок.

Зовні кістка, за винятком суглобових поверхонь, покрита окістям. Окістя (periosteum) складається з поверхневого волокнистого шару, утвореного пучками колагенових волокон та глибокого остеогенного шару (в ньому розміщені остеобласти та остеокласти). За рахунок окістя, яке пронизане судинами, здійснюється живлення кісткової тканини; клітинні елементи остеогенного шару забезпечують ріст кістки у ширину та її регенерацію. Суглобові поверхні кістки покриті суглобовим хрящем (cartilago articularis). Між епіфізом та діафізом трубчастих кісток міститься хрящова пластинка росту (епіфізарна), за рахунок якої кістка росте в довжину.

У своєму розвитку кістки послідовно проходять три стадії: перетинчасту (мезенхімну, сполучнотканинну), хрящову та кісткову. Виняток складають плоскі кістки (склепіння черепа), які розвиваються без стадії хряща. Осифікація (скостеніння) здійснюється послідовно з первинних, вторинних та додаткових точок (ядер) скостеніння, які зливаються, а хрящові прошарки між ними зникають – перихондральне скостеніння. Це відбувається вже після народження. Як правило, в 21-25 роки закінчується процес росту і синостозування (з’єднання) кісток скелета. У новонародженої дитини нараховується десь 350 кісток, які в процесі життя зростаються одна з одною і десь після 25 років кісток стає біля 206. У довжину короткі і довгі (трубчасті) кістки перестають рости в дівчат у 16 років, у хлопців – 18 років. Периостальне скостеніння відбувається шляхом нашарування молодих кісткових клітин (аппозиція), формуючи кісткову пластинку. При цьому кістка росте в товщину. Навколо кровоносних судин кісткові клітини відкладаються концентричними рядами, утворюючи кісткові канальці. Отже, за рахунок окістя кістка росте в товщину. Одночасно кісткова тканина починає утворюватись всередині хряща, в який проростають кровоносні судини і хрящ починає руйнуватися. Випрямляючись тяжі кісткових клітин формують на місці внутрішніх шарів хряща типову губчасту кісткову речовину – енхондральне скостеніння.

У трубчастих кістках (довгих та коротких) до хрящових залишків належать тонка пластинка в ділянці майбутньої суглобової поверхні – суглобовий хрящ та хрящовий прошарок між скостеніваючим наростком (епіфізом) і тілом кістки (кістковим діафізом) – епіфізарний хрящ; наростковий хрящ (cartilago epiphysialis).

Наростковий хрящ виконує кісткоутворюючу функцію до 18-25 років, поки цей хрящ не заміщується кістковою тканиною і епіфіз зростається з діафазом – синостоз. Внаслідок кістковоутворюючої функції епіфізарного хряща трубчаста кістка росте у довжину.

Остеопороз – з віком кістки стоншуються та стають порозними внаслідок втрати кісткової тканини і в чоловіків, і в жінок. Однак, оскільки гормон естроген сприяє збереженню кісткової маси, зменшення його кількості у жінок під час менопаузи призводить до більш вираженого остеопорозу у літніх жінок, ніж у чоловіків. При остеопорозі втрата щільності кісток є причиною частих переломів; це також може призводити до викривлення хребта; при падінні виникають частіше переломи. При остеопорозі вміст мінералів зменшується з 65% до 35% маси кістки. Кістковомозковий канал у центральнійчастині кістки розширюється, а щілини у пластинках зумовлюють ламкість кісток. При остеопорозі, що розвивається з віком, руйнування сітки колагенових волокон та відкладених солей кальцію відбувається набагато швидше, ніж утворення їх. Канали, що з’єднують остеоцити, розширюються, з’являються нові проміжки у колагеновому каркасі. Ці зміни послаблюють кістку.

Остеомаляція – при цьому кістки розм’якшуються внаслідок втрати кальцію та фосфору. Цей стан відрізняється від остеопорозу тим, що не втрачаються компоненти білкового каркасу. У дітей це називається рахітом. Основною причиною є нестача вітаміну D, потрібного для засвоєння організмом кальцію та фосфору. Захворювання здебільшого зумовлене недостатнім перебуванням дитини на сонці.

Хвороба Педжета – при цій хворобі, яка ще інакше називається деформуючим остеїтом, порушується фізіологічна регенерація ківсток. Кістки часто ламаються і швидко заміщуються зміненою кістковою тканиною. Цей стан рідко трапляється у молодих, але в людей віком понад 40 років він виявляється у 3% випадків. При хворобі Педжета найчастіше уражується череп, хребет, таз і кістки нижніх кінцівок. Одним з проявів цієї хвороби єпотовщення та ущільнення певних кісток. Збільшення кісток має різні прояви, зокрема втрата слуху через стискання черепних нервів або посилена тепловіддача, зумовлена надмірним кровопостачанням.

Пухлини кісток – пухлини, що походять з кісток, називаються первинними. Переважно злоякісні пухлини кісток є наслідком поширення пухлинних клітин з первинного вузла іншої локалізації; такі пухлини називаються вторинними, або метастазами. Пухлинні клітини можуть потрапляти у кістки з різних органів через кров та лімфу.

До кісток тулуба належать хребці (vertebrae), груднина (sternum), ребра (costae).

Хребці (vertebrae) утворюють хребтовий стовп, хребет (columna vertebralis), який складається із 7 шийних, 12 грудних, 5 крижових, 5 поперекових і 3-5 куприкових хребців.

Шийні хребці (vertebrae cervicales), грудні хребці (vertebrae thoracicae) і поперекові хребці (vertebrae lumbales) – справжні хребці.

Крижові хребці (vertebrae sacrales) та куприкові хребці (vertebrae coccygeae) зрослися в крижову кістку (os sacrum) і куприкову кістку (os coccygis). Це несправжні хребці. Кожний хребець складається з тіла хребця (corpus vertebrae) і дуги хребця (arcus vertebrae). Вони обмежовують хребцевий отвір (foramen vertebrale). Хребцеві отвори, накладаючись один на другий, утворюють хребтовий канал (canalis vertebralis).

На дузі є 7 відростків:

- непарний остистий відросток (processus spinosus);

- парні поперечні відростки (processus transversi) - для з’єднання з ребрами (costae) або з їх рудиментами;

- парні верхні суглобові відростки (processus articulares superiores) – для з’єднання з нижніми суглобовими відростками верхнього хребця;

- парні нижні суглобові відростки (processus articulares inferiores) - для з’єднання з верхніми суглобовими відростками сусіднього нижнього хребця.

Шийні хребці [CI–CVII] - vertebrae cervicales [CI–CVII] мають такі особливості:

1. На поперечних відростках (processus transversi) є поперечні отвори (foramina transversaria);

2. Остисті відростки (processus spinosi) роздвоєні (крім VII хребця);

3. Поперечні відростки (processus transversi) мають передні горбки та задні горбки, які містяться відповідно на ребровому відростку - processus costalis (або передньому відростку – processus anterior) і власне поперечному відростку - processus transversus (або задньому відростку – processus posterior);

4. Суглобові поверхні (facies articulares) лежать у горизонтальній площині;

5. Тіло хребця (corpus vertebrae) угорі скошене в поперечній площині, а донизу - в стріловій площині.

Особливості атланта, першого шийного хребця (atlas):

1. Відсутнє тіло хребця.

2. Замість тіла хребця залишилися бічні маси атланта.

3. Бічні маси атланта з’єднані передньою і задньою дугою атланта.

4. На передній дузі атланта є передній горбок, а на задній дузі атланта – задній горбок.

5. Замість суглобових відростків є відповідні верхні суглобові поверхні і нижні суглобові поверхні.

6. На задній поверхні передньої дуги атланта є ямка зуба для з’єднання із зубом осьового хребця.

Осьовий хребець, другий шийний хребець (axis) має зуб осьового хребця, який складається з верхівки зуба і основи зуба. На зубі міститься передня і задня суглобові поверхні. На хребці з’являється нижній суглобовий відросток.

III-V шийні хребці – типові.

Передній горбок VI шийного хребця добре виражений і називається сонним горбком, тому що до нього притискають загальну сонну артерію при кровотечах у ділянці лицевого черепа або у верхній ділянці шиї.

VII шийний хребець називається виступним хребцем (vertebra prominens), тому що він має довгий нероздвоєний остистий відросток. Він є орієнтиром для лікарів при відрахуванні хребців під час пункції спинномозкової рідини.

Шийні ребра – це вроджена вада розвитку. Від VII шийного хребця (vertebra prominens), рідко від VI шийного хребця відходять рудиментарні ребра, які досягають більшого або меншого розвитку і формують атипову конфігурацію шиї. Вони можуть защемлювати гілки шийного та плечового сплетінь, викликаючи біль та парези верхніх кінцівок. Іноді здавлюють підлючичні та сонні судини, що приводить до порушення кровопостачання та відтоку крові з голови та рук.

Особливості грудних хребців [TI–TXII] (vertebrae thoracicae [TI–TXII]):

1. Мають на тілі верхні та нижні реброві ямки (напів’ямки) для з’єднання з голівками ребер.

2. На поперечних відростках містяться реброві ямки поперечних відростків.

3. Остисті відростки довгі, спрямовані донизу, черепицеподібно накривають один одного.

4. Суглобові поверхні верхніх і нижніх суглобових відростків лежать у лобовій площині.

Перший грудний хребець – на бічній поверхні тіло хребця має цілу верхню реброву ямку і нижню реброву напів’ямку.

На тілі Х грудного хребця – на тілі хребця є лише верхня реброва напів’ямка.

ХІ-ХІI грудні хребці – на їх тілі є лише одна повна реброва ямка, а на поперечних відростках ребрових ямок немає.

Верхні суглобові відростки XII грудного хребця лежать у лобовій площині, а нижні суглобові відростки – у стріловій площині.


Особливості поперекових хребців [LI–LV] (vertebrae lumbales [LI–LV])

1. Містять соскоподібний відросток та додатковий відросток.

2. Мають масивне, бобоподібної форми, тіло.

3. Остистий відросток короткий, спрямований горизонтально.

4. Поперечні відростки, які є рудиментами ребер, називаються реброподібними відростками; ребровими відростками (processus costiformes; processus costales);

5. Суглобові поверхні лежать у стріловій площині. При цьому верхні суглобові поверхні обернені всередину, а нижні суглобові поверхні – назовні.

Крижова кістка (крижові хребці [I–V]) – os sacrum (vertebrae sacrales [I–V]) утворена п’ятьма крижовими хребцями, які між собою зрослися. Вона має трикутну форму. Угорі на ній міститься основа крижової кістки, а унизу – верхівка крижової кістки. На ній є тазова поверхня або передня поверхня та спинна поверхня або задня поверхня.

На тазовій поверхні є чотири поперечні лінії, які утворилися внаслідок зрощення тіл хребців. Є чотири пари передніх крижових отворів і чотири пари задніх крижових отворів. На спинній поверхні внаслідок зрощення відростків утворилося п’ять гребенів: серединний крижовий гребінь – непарний; присередній крижовий гребінь і бічний крижовий гребінь – парні.

Всередині кістки проходить крижовий канал, який унизу на верхівці закінчується крижовим розтвором. Останній обмежений двома крижовими рогами.

На бічних частинах крижової кістки містяться вушкоподібні поверхні для з’єднання з аналогічними поверхнями клубових кісток. Дозаду вушкоподібної поверхні міститься горбистість крижової кістки.

Тіло I поперекового хребця з тілом I крижового хребця утворюють кут, спрямований допереду – мис.

Куприкова кістка; куприк; куприкові хребці [I–IV] (os coccygis; coccyx; vertebrae coccygeae [I–IV]) утворена 3-5 куприковими хребцями (vertebrae coccygeae), які зрослися. Має тіло куприкової кістки і спрямовані догори куприкові роги.


Усі хребці складають хребтовий стовп (columna vertebralis). Він має:

- первинну кривину (curvatura primaria). Первинне скривлення хребта, що є наслідком черевного згинання ембріона, зберігається в грудній і тазовій ділянках. До нього належать грудний кіфоз (kyphosis thoracica) і крижовий кіфоз (kyphosis sacralis) – це вигини, які обернені дозаду;

- вторинну кривину (curvatura secundaria). Вторинні скривлення хребта є увігнутими, спричинені дією м’язів плода (на початковій стадії є скоріше функціональними, ніж структурними). До них належать шийний лордоз (lordosis cervicis) і поперековий лордоз (lordosis lumbalis), які обернені допереду.

При неправильній поставі може розвинутись сколіоз – бічний вигин хребтового стовпа (частіше в грудному відділі).

Випадіння диска – хрящові диски, що розділяють хребці, мають щільне волокнисте кільце (зовнішнє покриття) і драглисте ядро (желеподібну середину). Внаслідок зношування або навантаження зовнішня оболонка розривається, спричиняючи випадіння центральної частини та стискання нервових корінців. При так званому “ковзаючому диску” виникає виражений біль у спині внаслідок стискання нервових корінців. Біль може посилюватись навіть під час кашлю, згинання або тривалого сидіння.

Ішалгія – біль у сідницях та задній частині стегна може спричинюватись стисканням корінців сідничого нерва. причиною цього найчастіше є випадіння міжхребцевого диска, рідше – пухлина, згусток крові, спазм м’язів або тривале сидіння у незручній позиції.