Олександр Боргардт

Вид материала

Документы

Содержание Наслідки війни

Подобный материал:

• Олександр гісем, 100.49kb.
• Олександр гісем, 55.91kb.
• Олександр гісем, 87.82kb.
• Олександр Музичко, 214.45kb.
• Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
• О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
• Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
• Дерманський Олександр, 279.82kb.
• Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
• Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.

Наслідки війни

Закінчення війни полишило тоді у мене двозначне враження. Втім, а чому ж це двозначне? — адже, я пишу це для себе, а евфемізмів не полюбляю взагалі. Отже й можна сказати, що й зовсім не двозначне, а цілком певне.

Несправедливі імперіалістичні війни ведуться, як відомо, за переділ світу. Вітчизняні — справедливі, — за батьківщину, за незалежність. Так учили й учать нас батьки нашої церкви московського патріархату, господа класики марксизму-ленінізму, та вони з ходу визначають яка війна є справедливою, а яка ні. А тому й совєцькі — підтримували «національно-освободітєльниє двіжєнія» де завгодно — в усьому світі; та — тільки не у себе. У себе — викорінювали натомість «націоналістов». Що це було? — плутанина, недоумкуватість? В жодному разі — Діалектика!

Питанням про справедливість займався свого часу нідерландець Гуго Гротіус (1583-1645), що вважається батьком міжнародного права. Та нависав свою славетну книгу Dе іnre bellі ас расіs — «Право війни як миру» (дослівно). Наведемо щодо цього доволі цікаве посилання:

Головною ідеєю є те, що: «Війна, а власне кожне збройне зусилля», — Гротіус вважає за війну також численні в його часи приватні спори розв’язувані зі зброєю в руках, а значить і, поєдинки, »є застосування права, яке допустиме там, де маємо брак суду, який би видав свій вирок у процесі». А тому згідно з ним є стільки ж причин воєн, що й процесів, а є то причини однакові. Можна звести їх до трьох: 1 / оборона того, що є наше; 2 / здобуття того, що нам належить; 3 / покарання злочинів.

Усі війни, проваджувані в ім’я одної з цих трьох цілей — є війнами справедливими, та не є припустимі жодні інші. Несправедливою тому є не лише війна розбійницька, але також проведена для здобуття кориснішого терену, що не належить комусь за правом, як також війна превентивна, а навіть така, яку ведуть ніби задля добра супротивника, війна інтервенційна, як ми би назвали її сьогодні. (Ян і Анна Ромейни, Творці нідерландської культури, Варшава, 1973 с. 85)

Так твердить нам класика права.

Візьмемо, наприклад, Першу світову, «імперіалістіческую». Тут було з цією справою так:

Ініціатива у розв’язуванні нової війни належала кайзерівській Німеччині. Звідси, однак, не випливає, що інші імперіалістичні держави не винні у кривавій війні. Війна була несправедливою з обох боків. Вона велася за переділ колоній та пограбування конкуруючих країн.


(Иллюстр. ист. СССР, Москва, 1974, с. 224 )

Добро. Написане ясніше від ясного, чи не так? Та де там пишеться,що війна (наперекір надіям «правлячих кіл») не тільки не розв’язалаякихось протиріч, але й «напротів, углубіла общій крізіс капіталізма». А цей останній — «общій крізіс капіталізма», як вам добре відомо — дна під собою не має, та поглиблювати його можна без меж.

Але, давайте подивимось, а як же воно там насправді було?

Деякий переподіл світу й дійсно відбувся. Були поділені поміж переможців (не так уже й розлеглі) колонії Німеччини, але й усе. В Європі теренові поділи були мінімальні. Відтягали у Німеччини спірний Саар, «польський коридор» ‘та шмат Силезії (Шльонск), теж по суті польський. Жодного метра землі не отримала ніде у світі, зверніть уваги, країна, яка й вирішила виник цієї війни — Сполучені Штати Америки.

Зате в кінці на мапі Європи з’явилося семеро нових незалежних держав: Угорщина, Чехословаччина, Польща, Литва, Латвія, Естонія та Фінляндія. Так, яка ж вона — справедлива? — несправедлива? Безумовно справедлива! — адже п’ятеро з цієї сімки нових незалежних були «отторгнути» від Росії. Це і є, почасти, оті самі «мєлкіє царства» на які здавна мріють «подєліть» могутню Росію «западниє імпєріалісти», згідно тої самої патріотичної листівки «Союза Русского Народа», про яку нас повідомив іще В. Короленко.

Пам’ятаєте, як Лєнін заклинав німців у Бресті про «мір без аннєксій і контрібуцій?? Про суто марксистський, справедливий мир?

Друга світова, на відміну від Першої, не принесла народам Європи абсолютно нічого крім збитків, але виправила деякі «нєсдравєдливості Першої. Три незалежних країни Східної Европи втратили свою незалежність, а ще п’ятеро — втратили державний суверенітет, хоча й не були формально поглинуті ненажерливою «Єдіной і Нєдєлімой», стали її сателітами. Як це відомо всім, державний суверенітет — це право держав укладати зовнішньо-політичні акти, тобто — міжнародні угоди. Всі вони десятки років були позбавлені цього права, а так звані «рєспублікі СССР» — були позбавлені цього права по самкінець СССР.

Дуже, дуже хотілося «воссоєдініть с Россієй» і Польщу — «царство Польскоє, довівши тим самим імперію мало не до минулих розмірів, але... Геологічне рідко, але й росіяни здатні щось зрозуміти, пам’ятали, що Друга світова розпочалася внаслідок розділу Польщі між двома старими імперіалістичними друзями, пам’ятали й «диво на Віслі», розуміли, що цього не можна. Та потішили вкінець запалене імперське самолюбство приєднанням суто символічним: призначили до Польщі совєцького гауляйтера, що ніколи не знав і єдиного польського слова, навіть «пся крев»

- маршала Рокоссовского, а йому на допомогу перевели цілу хмару війскового москальства.


Цю одіозну з усіх абсолютно точок зору постать прийшлося після 1956 терміново прибирати додому, але куди поділися всі останні, що були при ньому — історія геть промовчує.

По війні наступив вимріяний марксистський мир «бєз аннєксій і контрібуцій», хоча якісь там репарації з власної зони й побирали, дарма що здавалося, ніби там крім руїн нічого більше й не полишилося. Поткнулися за цим було й на захід, але там союзнички, що на той час хутко отямились — представили вагому дулю. Ну, і щодо анексій — як же не обійшлося.

Не змогла революційна Росія утриматись (царська, певно, змогла би легше) від чистих, нічим не виправданих теренових захоплень, котрі марксистською точністю науково зафіксували проведену нею війну, як стовідсотково імперіалістичну, застовбивши для історії нову Росію, як державу однозначно імперіалістичну, ну, за марксистськими поняттями, принаймні. Щоправда, воно звісно, й у марксистів, як і в них росіян, мораль подвійга, як відомо: одна для себе, інша для всієї іншої потолочі, отже...

Так чи приблизно так роздумував я про себе тоді, в перші дні довгоочікуваного миру. Бо те, що мені здавалося перед війною лише страхітливою можливістю — відродження російського царизму в новому обличчі — тепер стало реальністю, повнокровною, а тому особливо зловісною. Таким суто імперіалістичним знадбанням, не виправданим нічим, стало захоплення Східної Прусії та приєднання... до РСФСР! Туди ж, до ненаситного російського молоха — було приєднано й четверо природних японських островів. Якщо причина їх імперіалістичної анексії лежала на поверхні — підібратися поближче до кордонів сусідньої держави, аби на порядки полегшити шантаж, військовий тиск та різні провокації, то з Прусією справи були набагато складніші.

Можливо, що тут зіграли свою роль ґрунтовні риси національного характеру — космічна жадість на чуже та заздрість. Іще М.Є. Салтиков-Щєдрін у минулому сторіччі щиро вражався понурою порожнечею перед німецьким кордоном та рясними хлібними нивами, які починалися за Ейдткуненом. А чи не заглянути? — гріх би було перекладати великого російського письменника, наведемо оригінал:

Та же низменная равнина, те же рудо-желтые пески, вперемежку с торфяными низинками. Но ни кочкарника, ни мхов, ни лезущего отовсюду лозняка, ни еле дышащей, одиноко стоящей и во все стороны гнущейся березки — и в помине нет. И справа и слева тянутся засеянные поля, к которым гораздо более идет эпитет «необозримых», нежели, например, к полям тверской или Ярославской губерний й вообще средней полоси России. Я видел такие обширние полевые пространства в


южной половине Пензенской губернии, но, под опасением возбудить в читателе недоверие, утверждаю, что репутация производства так називаемых «буйных» хлебов гораздо с большим правом может быть применена к обиженному природой плоскому поморью, нежели к чембарским благословенным пажитям, где, как рассказывают, глубина черноземного слоя достигает двух аршин.

Але, все це було на «обиженном природой прусском поморьи» — Під людьми розумними, як і працьовитими, не забудемо цього. І — далі:1

Все это было до такой степени неожиданно мы все зараннее зарядились мыслью, что у немца хоть шаром покати, что без нашего хлеба немец подохнет, что некто их ехавших рискнул даже заметить:

- Вот увидите, что скоро отсюда к нам хлеб возить станут! (М. Е. Салтыков-Щедрин, Избран. Сочин., Москва-Ленинград, 1947, с. 334)

От такі маємо справи, як бачите. А німців, при всьому тому, автор вельми не полюбляв. Ну, а вже отой «некто» — як у воду гледів.

Так само сьогодні той, хто їде до Естонії зі сходу — негайно помічає, після величезного пустиря «Псковской зємлі», — акуратний лісок та випрацьовані поля, що починаються негайно за Петсері. Бо там живуть уже зовсім інші люди.

Східна Прусія була одним із основних районів сільсько-господарського виробництва в Німеччині та армія звільнителів, що туди увівалася, хоча за російським звичаєм зуміла перепсувати набагато більше, ніж захопила, — змогла й тим що полишилось відїстися на рік уперед, за всі чотири голодних роки війни.

Але, «что русскому здорово — то немцу смерть», та набрід, що злетівся звідусіль (як і на наш спустошений Крим) — дуже скоро «возопіл о хлєбє насущном», якого тепер до цієї новоутвореної найзахіднішою частини Росії — потрібно було доставляти за тисячі кілометрів. Та і те сказати, одна справа — працелюбний німець, що користується всіма благами капіталізму (а «снабжєніє яке — пальці облизнеш!), а зовсім інша справа росіянин, що не працює, а «служіт отєчєству», який придумав собі різні непрацюючі «управлєнія», «совхози», «колхози»...

Міг зваблювати й бурштин, бо Східна Прусія — то унікальне місце в Європі та світі. Поготів — «пріродноє багатство» — ходи та збирай, для народу природних збиральників — сута знахідка. Пам’ятаєте, як вони все життя щось збирали та продавали? — спочатку рабів, потім хутра, потім дерево, потім нафту... Багатство в дослівному сєнсі — бери, збирай, продавай за кордон та складай гроші. От тільки трохи пізно це сталося. Не знаю, щоправда, яке застосування має бурштин у Російсковій промисловості, але його традиція не


бурштин у військовій промисловості, але щодо його традиційного використання... Цим бурштинових кімнат уже не набудувати. Та й ювелі совєцького виробу — нема гірше; так — перепсований матеріал.

Могли бути нарешті сентименти історичні, вірніше — псевдоісторичні, бо саме тут це має недругорядне значення. Йдеться, зрозуміло, не про справжню історію, бо від такої зворотить будь-кого, але про ту, якої ніколи не було, вигадану та благородну. Коли московський князьок іван ІІІ поруйнував Новгород за те, що там продовжували існувати людські свободи, його опінія про самого себе та його Москву злетіла до неба, до меж можливого. Він не лише руками італійців перебудував Кремль, але оголосив себе вже не князем, а — царем.

Цар — то не князь, йому потрібна ґрунтовніша родословна.

Родословна була, тут на місці й вимислена: був, мовляв, такний собі всім відомий римський імператор «мірового значєнія» — Август, а вже він мав далеко вже не всім відомого «брата-Пруса», а вже від того Пруса пішли бути й Рюрик, і численні як

ті щури в «Гастрономі» № 1 «рюріковічі», з нащадком Іваном на чолі. А також, мабуть, і Прусія з прусаками, про яку йдеться.

Так, чи не могло бути думки приєднати до вже існуючих «русскіх зємєль» ще й давню спадщину, вотчину царя Пруса, рідного брата римського імператора Августа. А, подумати, як же здивувався би та возрадувався Август, узнавши, що у нього був рідний брат!

Але, дуже хутко цей новий набуток перетворився на економічний тягар, недарма й у них кажуть, що крадене на добре не йде, та кажуть, що її потім хотіли віддати Литві (як Крим — Україні, та з тих же причин). Убивши в такий спосіб двох зайців разом: перекласти на плечі Литви постачання області всім необхідним, а одночасно зменшити істотно в Литві відсоток непотрібного литовського населення. Але, мужні литвині якось зуміли відбитись від цього сумнівного дарунку.

Так вона собі потихеньку й жевріє далі, ота Калінінградская область РФ, тому що російський «уєздний городішко» з бетонних «врємянок», що вирос на тому місці, де стояв колись древній Кьоніґсберґ був охрещений для чогось на честь покійного «всєсоюзного старости» М. Калініна, старого цапа, який і підозри не мав, можливо, що є десь у світі таке місто — Кьоніґсберґ.

Совєцький нарід, на відміну від інших вождів, ставлення до яких було часом і неоднозначним, дивився на Калініна терпимо, та навіть прихильно. В усякому разі пам’ятаю, що приятель моїх дитячих років, конюх дядько Ярема, казав з цього приводу так: «Калінін та Петровський? — то діди безвредні : їдять та серуть... От Сталін і Троцький — ті ще всім покажуть!» А то були ще двадцяті роки: як у воду гледів...


Тоді, ще молодим і неосвідченим, я повністю поклався на політичну ерудицію дядьки Яреми, та вона мене й не підвела. Хоч потім прийшлося зробити до його узагальнюючої характеристики й деякі коректи, Коли багато років по тому до моїх рук потрапила книжка С. Мєльґунова «Красний террор», то ім’я Петровського я зустрів там кілька разів, — там за його наказом розстріляно стільки й стільки людей, а там — ще стільки й стільки... Отже, не такий уже «безвредний» він був, — не тільки «їв та срав»...

Історія, щоправда, обійшлася з ним справедливо: його син був розстріляний як ворог народу ще за життя батька. Що цікаво, так це те, що Мєльґунов кілька разів пригадує ім’я І. Сталіна, але не у зв’язку з конкретними розстрілами, а у зв’язку зі закликами у більшовицькому друці: посилювати терор. Вщент насолодиться він їм потім, коли прийде до влади.