Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   57

Фах синоптика потребує фантазії, але й обережності; сміливості, але й стриманості. Він привчає до ґрунтовності та зваженості рішень. Дисциплінує. Він наче гаромнізує та врівноважує в людині протилежні якості, створює характер. Вам доводиться постійно приймати рішення, від яких нікуди не подітися та які є всі вирішальні, усі відповідальні, бо про них ви об’явили всім та заздалегідь.

Рішення приймають й на багатьох інших посадах, наприклад — адміністративних, які так і називаються — відповідальними. Але, це — непорівняне. Бо там до ваших послуг безсловесна отара підлеглих, якійабсолютно байдуже — яку саме дурість виконувати. Отже — жодного порівняння. Чим більше відповідальною є адміністративна посада, тимбільше вона розкладає. Може, як ще десь на когось обвалиться стеля — хтось там і буде відповідати, але — скажіть мені: чим та коли приплатив той, хто постановив перегородити Кара Боґаз ґол? — або санкціонував побудову РАЕС та ХАЕС на карстових розломах?

Таке прийняття рішень, не супроводжуване систематичною покарою за них — сприяє єдино — духовній деградації. Потім, у «Творчому інтелекті» я охрестив цей процес — Провалом у Безкарність. В нашому суспільстві на схід від Перемишлю, побудованому на принципі безкарності найбільших злочинів, цим синдромом страждають усі, хто займає або займав у житті якісь більш-менш відповідальні адміністративні посади. В тому числі — й у науці. Втім, що ж це я? — чому ж це «в тому числі й у науці»? Саме й тільки — в науці. Недарма ж вона не вилазить зі сталої кризи.

Тут, у синоптиці — зовсім інша справа. Складючи прогноз ви наприклад мали купу рішень та всі вони є однаково відповідальні, тому що у вашому прогнозі вони будуть відомі всім, та якщо котресь з них є хибним, то й ця ваша дурість стане негайно очевидною для всіх. Над тим, що ви передбачили дощ там, де його потім і близько не було, або навпаки, будуть підсміхатися не лише співчуваючі колеги, але й мільйони профанів, байдужих до вашої репутації.


Я сам був одного разу свідком того, як в Оренбурзі мій колега та попередник виконував у дворі Управління щось на кшталт індіанського шаманського танцю, підскакуючи до верху та погрожуючи кулаками небу з якого вже починав капати непередбачений ним напередодні дощ. Бували, ясна річ, провали й у мене. Потім доводилося працювати й на авіацію, але серйозних помилок, на щастя, не було.

Порівняно до синоптика той пузатий, що приймає адміністративні рішення, — є вільним як той вітер: як скаже — так і буде. У службі ж погоди рішення приймаєте ви, а вже реалізує їх — або ні, її Величність Погода, та воістину не може бути нічого неприємнішого від того, коли вона з вами незгодна, коли ви не зуміли відгадати її капризи. Таке не варто описувати, це потрібно пережити.

Особисто мені ці короткі роки (на жаль!) в службі погоди — припали ще й на самий слушний час. Саме на ті роки, коли остаточно формується майбутній характер людини: мені дуже пощастило.


Що то є неповнота синоптичної мапи?

Найбільш неприємною для нашої праці підчас війни була, так вважалося, — неповнота синоптичної мапи.

Справа в тому, що на нашій північній півкулі погода переміщується майже виключно зі заходу на схід, та майже ніколи назад, що обумовлено сталим переносом повітряних мас у стратосфері, над тропопавзою, саме у цьому напрямі. Зі заходу на схід пересуваються й одиниці погоди, циклони; крім отих нечисленних, своєрідних осінніх, котрі часом піднімаються з півдня на північний захід, а тому й називаються аномальними, рідких та нетипових. Так воно є на північній півкулі, а на південній — якраз навпаки. Адже, там і північ лежить зовсім не у той бік, де для нас: що тут поробиш — симетрія!

Потім, уже багато років потім, я зрозумів усе неоцінене значення цього простого факту для історії, зрозумів і чому народи Євразії, основного континенту світу — з глибин Евразїї мандрували завжди на захід, їх гнало туди стале висихання континенту та вони йшли на захід назустріч циклонам, назустріч хмарам, що несли довгоочікувану вологу океану: йшли назустріч дощам.

Але, повернемося до справи, бо цей простий факт неповноти карти, якого жодна сила тоді не була в стані змінити, створював нам певні труднощі, на які дуже жалилися мої старші колеги — приходилося працювати в умовах так званої «обрізаної мапи», з-за краю якої циклон виринав часом так раптово, що часом і передбачити було важко. Дійсно, карта за фронтом, на заході, була чистою, метеозведення звідси не поступали, бо для своїх передавалися секретним кодом (а то була майже вся Європа!) та це надто утруднювало працю моїм старішим колегам, тим, що починали працю ще перед війною, та з повною картою, коли будь-який циклон можна було вивчити в усіх подробицях іще над західною Європою, ще перед тим, як він приходив до нас.

Для мене все це становило значно менше труднощів, тому що я як синоптик, можна скажати народився з неповною картою. Але ж, послухайте, що з цього приводу каже фахівець:

Насамперед, війна зіштовхнула синоптиків із поняттям «обрізаної мапи». Для синоптиків Заходу воно не було сповна неочікуваним — їм багато років доводилося працювати, маючи на західному краї мапи величезну метеорологічну пустелю у вигляді Атлантичного океану. Російським же метеорологам відсутність даних із Центральної Європи була цілком незвичною та сильно утруднювала їх працю. (А.Х. Хргіан, Очерки развития метеорологии, Москва, 1948, с. 330) Що ж тут іще додати?


Насправді, батько й син Б’єркнесси у рідному Берґені — що ж там вони мали зі заходу? — океан та не надто розлеглі відомості з Великобританії та Ісландії. І однак, зуміли ж таки розкрити структуру циклонів та цілком однозначно відповісти на поставлене ними ж питаня: чому, як Тітран подає пір’істу хмарність, а в Берґені небо затьмарене альтостратусами, — то в Лервіку обов’язково ллє дощ?

Цю історичну для метеорології формулу, нам подав на курсах В.А. Бугаєв, та не надто певний, що ми розуміємо про що саме йдеться спитався про це в авдиторії: хто знає? Всі мовчали, то я й не забарився набрати очки, пояснивши, що Тітран — то оселя на острові Фройя, біля входу до фьорда Трондшайм, на північ та схід від Берґена; Берґен — то порт на крайньому заході Норвегії, а Лервік — то адміністративний центр Шетландських островів, на захід від Берґена та на тій приблизно, широті. В.А. був тоді дуже задоволений, але якнайдуже потішався потім, коли я приватне повідомив його про свою сталу трійку з географії в школі.

А загалом, можу зараз, коли пройшло стільки часу, сказати з повною відповідальністю — проблема неповної карти не надто хвилювала мене, хоча в кінці війни, коли розпочалася практика американських так званих човночних бомбардувань — приходилося й відповідати на запитання: а що буде завтра відбуватися в атмосфері над Чехією (Кладно) або Румунією (Плоешті).

Щоправда, на той час почали вже поступати метеозведення з Франції та Італії (американські бомбардувальники «Боінґ» по дорозі від нас — сідали в Анконі, на березі Адріатики).


Повернення на батьківщину

Добитися переводу з Оренбурга до Києва було не просто, але знайшлися люди, що зрозуміли мої проблеми. Однак, чим довше я жив, тим таких людей, в дивний спосіб, знаходилося все менше.

З Оренбурга до Києва я їхав офіційно, відрядженим у розпорядження Київського військового округу інженером-синоптиком із воїнським літером у кишені. Ой, ці мені військові «літєри»!..

Їхати до України зі сходу означає їхати у Харків. Жодного прямого потягу на Харків із Оренбурга не ходило, природно, й за ще мирних часів, хоча потім з’явилися якісь потяги на Барнаул які йдуть можливо, й через Оренбурґ; діставатися й приходилося з пересадкою у Ртіщеве, де перекрещуються дороги з Оренбурґа на Москву та з Пензи до Харкова, їхати й тепер було би не просто, а то був кінець війни. На щастя, я не любив від когось або чогось залежати, та вже тоді покладався на власні сили, як отой кіт або китаєць.

Росії ніколи не бути першорозрядною державою з причини її безглуздих розмірів. Така собі, ще з «пєрєстройкі і ґласності» новітня володарка розумів, проф. Т. Заславская (де вона тепер, благодійниця наша!), колись була «соізволіла замєтіть», що, мовляв, «єслі ми хотім остаться свєрхдєржавой (кому — що!), надо реформіровать економіку». Словом «реформи», втім — сипали й у нас всебічно укріплюючи всі десять років зоологічну совєцьку владу. Перехрестивши червоних казнокрадів-директорів на бізнесменів, а червоних поміщиків — на голів акціонерних об’єднань. Брехня є очевидною, але цій дамі взагалі властива від природи національна, суто хлестаківська — «лєгкость в мислях нєобикновєнная». Не випадково комусь у Чатокві, на запитання, а не потягнуть за собою реформи й безробіття, вона убила разом єдиного козиря, яким отой їх «соціалізм» міг похвалитися перед капіталізмом. Вона «нічтоже сумняшєся» відповіла, що як буде потрібно ми переселимо мільйони людей (туди, де є робота), ні миті не думаючи, чи захочуть ці люди переселюватися?

Все це лише підтверджує ту слушну думку, що нова «демократична» наволоч — набагато гірше старої, тоталітарної. До того, реформи не можуть мати відношення до наддержавності. Бо ж остання не забезпечується ні чим, крім кількості ядерних ракет з боєголовками, та тих хто їх запускає. Отже, «будєт хлєб — будут і пєсні», як любив казати ще наш ракетно-ядерний пустобрех. Поки є ракети з боєголовками, та поки є ті, хто їх запускає — є й наддержава.

От якби ж наддержавність трималася на досягненнях науки, культури, ну тоді... Тоді — зовсім інша справа.

А щоби вижити усім — потрібно інше. Поменше боєголовок та побільше справи. Але справи справжньої, не «засєдательной» діяльності, а


«созідательной». А насамперед потрібні нормальні дороги, дороги, яких іще не було і немає.

Саме на дорогах заощаджували, скільки могли. Другу колію до транссибірської магістралі, здається так за вісімдесят років совєцької влади й не сподобилися добудувати. З одною колією працює й дорога вздовж Чорного моря, на березі Кавказу.

По дорозі зі мною жодних примітних подій не відбулося.

Поїзд формувався в Оренбурзі та незважаючи на те, що посадка йшла через двері та через вікна (так вона йшла аж до середини п’ятидесятих), — сісти якось-такось вдалося. Гірше було потім, після пересадки у Ртіщеве та довелося прилаштуватися на буферах поміж вагонами, де я якось-такось проїхав до Балашова або й ще далі, вже не пам’ятаю. Десь півтисячі кілометрів, не менше. Були свої мінуси, подував проxолодний вітер та часом сіяв дрібний дощ. Але були й незаперечні плюси — стало свіже повітря та не треба було стояти в черзі до засраної по стелю латрин

Сидячі з комфортом на чемодані, прилаштованому на буферах, де було все, що я мав, я пригадував записки Джека Лондона з тих часів, коли він був трампом, тобто — залізничним волоцюгою. Їздили тоді на чому Бог послав, на товарняках, як не було охорони, навіть на дахах вагонів, та джеклондоновські приклади не раз виручали мене. Смішно, що перед ревлюцією вважалося мало не одним із чергових звірств «проклятого царізма» те, що солдатів перевозили в «тєплушках» — товарних вагонах, на яких красувався напис — «8 лошадей ілі 40 человек». Особливо обурювало саме це словосполучення, та дроти цього приниження людської гідності не одного разу піднімали тоді свій голос численні передові російські люди. Тоді, потім, по довгоочікуваній революції — в «тєплушках» возили мало не всіх: худобу, солдатів, зеків, депортованих, евакуйованих... Кого потрібно, тих і возили. Голоса, як звичайно, вже більше ніхто не піднімав, чи то «тому, що голос пропав, чи то тому, що це нікого більше не принижувало.

Німецькі солдати в товарних вагонах ніколи не їздили. Певне тому й програли війну.

До Дніпропетровська я дістався без найменших пригод та провів там рівно добу (більших зупинок не допускав літер), вперше за три роки побачившись із матір’ю.

Наш дім був конфіскований німцями під офіцерські казарми SS, набагато більш комфортні, ніж отой «офіцєрський готель» для двохногої худоби, в якому мені довелося жити в Оренбурзі, потім будинок був пошкоджений обстрілом, та в ньому ніхто більше не жив. Мати перебралася на Клінчик, у кімнатку на п’ятому поверсі, без водогону та каналі за-


ції, куди — на щастя, ніхто по війні не повернувся. З тих, що там жили перед війною. Наша совєцька удача, це майже завжди є чимось нещастям, така вже особливість часу, за якого живемо.

Мати була у відносно доброму стані. Я часто думав, а що, якби її хтось надумав би потягти до евакуації? Тут вона, якщо не зважати на втрату помешкання та більшості майна, відбулася відносно легко. Наприкінці війни їй — чистій українці з Херсонщини — пропонували навіть стати Yolksdentsohе, але вона зуміла якось уникнути цієї сумнівної честі.


Михайло Леонов

Михайло Петрович Леонов був людиною зовсім іншого складу, понад темпераментною та дещо авантюрної вдачі. Мені довелося по тому пропрацювати у нього кілька місяців старшим синоптиком в Управлінні Гідрометслужби в Києві — першому повоєнному, та я зі задоволенням пригадую цей час.

Сьогодні, перепробувавши багацько — зіграла тут свою роль і Стріла Часу, я геть обнизив вимоги щодо начальників, обнизив аж до останнього мінімуму, — якщо навмисно не псує життя та не надто заважає працювати — й те добре. Чудовий начальник. Про те, аби начальник міг би хоч у чомусь допомогти, про це — як бачите, й мови немає.

Тоді у мене ще, за молодістю років і наївності — були дещо інші вимоги, та й час був інший, але Михайло Петрович задовольнив би й самим строгим: він був розумною та справедливою людиною та робив усе що міг, для справи та для підлеглих. Навіть у наших невеличких із ним конфліктах (в яких — шкода, правим бував переважно він),я пригадую без найменшої прикрості.

В одному випадку, втім, правим виявився я, а не він, що й було визнано ним без тіні збентеження. Йшлося про прогнози погоди за методом І. Кібеля, про який я почув іще 1942 у Свердловську від самого автора. Метод був і простим і складним. Складена була система зачеплюючихся рівнянь у частних похідних, сумісно, гідродинаміки й термодинаміки, котрої й потрібно було розв’язати за заданих початкових умов, передобчислюючи потім весь розвиток ситуації в часі. На вигляд це наче просто, але складність полягала на тому, що загальні аналітичні розв’язки, як ви це очевидно самі розумієте, отримати було неможливо, а чисельне інтегрування навіть простого рівняння в частних похідних потребує надто великого обсягу обчислень. А обчислювальних машин на той час, зверніть на це уваги — ще не було. Принаймні — у нас. У нас існувала логарітмічна лінійка та аріфмометр, а більше? більше нічого. А цей останній, відмітимо це — додав з ХУІІ ст. у компактності, але мало додав у швидкості рахування.

Але, звідки мені було знати про все це, коли я сам перед цим (як втім, і по цьому) ніколи не розв’язував чисельно рівнянь у частних похідних?

«Знаєте, що?» — сказав одного разу Михайло Петрович, — «а, не занятися нам чимось новеньким? Скажімо — методом Кібеля. Доручаю це вам, продумайте». Я тоді нічого не заперечив. Просто тому, що так само мало уявляв собі сутність справи, як і мій шеф.

Як же легко планувати не знаючи суті справи! — в цьому я ще раз пригадав тоді більшовиків.


Вникнувши ж дещо в цю саму суть, я щиро жахнувся, тому що праця була абсолютно не до виконання з тими ресурсами, що були в нашому розпорядженні — трьома не надто прудкими дівчатами. Як воно хутко з’ясувалося, для прогнозу за Кібелем їм потрібно було би, навіть за наявності аритмометрів, яких у нас теж у достатку не було (а, що тоді взагалі було?), — обчислювати з ранку до вечора більше місяця! Воістину, то був новий парадокс Трістрама Шенді!

Щоправда, колись Вільгельм Б’єркнесс у своїй історичній промові — «Метеорологія як точна наука», прочитаній 1918 в Ляйпцігу, сказав:»Я був би радий, якби ми могли просунути нашу роботу аж так далеко, аби обчисленнями, що продовжуються роки — могли би визначити завтрашню погоду за сьогоднішною. Це стало би перемогою науки.» Але, наукові перемоги не були нашою ціллю, та ми не могли дозволити собі таку розкіш, — ми були звичайним бюро погоди. Всього й тільки, не більше.

Що ж тут було робити? — відмовитись?

Цим простим шляхом я, однак, не пішов, а спершу засів за рівняння Кібеля, які — не забувайте про це — вже були спрощені ним до прийнятного вигляду, та пішов спрощувати далі, співрозмірюючи наші бажання з нашими можливостями, комбінуючи, де це тільки було можливо, — зі звичайною лінійною екстраполяцією баричного поля за даними тенденції. Витворилося щось примітивне, спрощене, але принаймні посильне для розрахунків. Головне — ідея — полишалась: все як є передбачалося засобом тільки числових розрахунків. Прогнози «за Кібелем» стали складатися поряд із звичайними та поступали на стіл шефа приблизно тиждень, як коса найшла на камінь.

Справа в тому, що рівняння Кібеля добре працюють поки погода змінюється плавно, або відносно плавно. Загалом — всередині синоптичного періоду. Коли ж погода змінюється шляхом хуткої перебудови атмосферних процесів, то справа починає тхнути гасом. Є підозри, що тут порушується навіть математична коректність постановки задачи. Так, що ж сказати про систему ще більш спрощену?

Одне слово, прогноз «за Кібелем» докорінно розійшовся зі звичайним, та не на свою користь, а Михайло Петрович це відразу помітив та викликав мене, поцікавившись, ясна річ, яким чином складався прогноз. Я представив йому всі робочі формули, та ті розрахунки, що їх проводили дівчата. «Але ж, це ніякий не Кібель!» — сказав він хутко розібравшися в справі, а в його голосі почулися призвуки металу.

На щастя я передбачливо запасся всіма розрахунками про розрахунки — заради освоєння повного методу Кібеля нам прийшлося би потроїтиштати Управління та придбати не менше сотні арифмометрів, а у насїх було обмаль. Він, пам’ятаю, був украй розчарований, що час методуКібеля ще не настав. Я пережив своє розчарування дещо раніше.


Потім, уже на кінець 50-их або початок 60-их, точніше не пам’ятаю, на одному з Математичних з’їздів, я з цікавістю прослухав іще одну доповідь І. Кібеля. То була вже епоха кібернетики, були великі обчислювальні машини БЕСМ та в ЦІП велися розрахунки за методом Кібеля. Успіхи видалися мені скромними, та з тої ж причини — метод чудово працює всередині синоптичних періодів, де каваліфікований сноптик за допомогою екстраполяції й так забезпечує 90-95 % прогонозу. Щоправда, були доказані дві карти, на яких чітко почав поглиблюватися участок баричної долини на теплому фронті, саме там, де потрібно, та наче обіцяючи розвиток нового циклона, але третьої мапи, на якій він був би в уже розгорнутому вигляді — чогось не було.

А справа тут усе в тому ж — підчас переходу поміж періодами порушується математична коректність задачі з початковими умовами, а такого сучасна математична теорія не передбачає. Тут вона є поки безсилою.

Потім, у шестидесяті, М.П. Леонов — тоді вже повний професор очолив першу в країні службу по попередженню градобиття. То була сучасна розробка доволі старовинної ідеї, можливо ще ХУІ ст. — палити по хмарах з гармат. Система запускала в надто вже потужну грозову хмару — кумулонімбус, — ракету, яка й розпалювала всередині центри конденсації, розраджуючи дещо та перетворюючи град на звичайний дощ. Або, в крайньому разі — великий град на дрібний. При системі малися радари та все необхідне обладнання. Система працювала цілком успішно, хоча потім про неї якось уже не писали.

З подібною ж ідєєю — засівати центрами кондесацїї тайфун, перетворюючи його на менш загрозливий звичайний циклон, виступав по війні відомий фізик Ірвінґ Ленґмюр (1881-1857). Ідея дуже плідна і зовсім не дорога в реалізації, та мене дивує, чому вона не пішла. А так є, судячи з тих руйнувань, що спричинюють у США щорічні тайфуни.

Такими, коротко, були люди, що прилучили мене до нескінченно різноманітного світу погоди, та про яких я незмінне думаю з подякою та задоволенням.

Крім того, синоптика мала — принаймні — у моїх очах, дві, але не оцінимих переваги перед іншими фахами. По-перше, то відсутність будь якої одноманітності — рутини: погода ніколи не повторюється, вона завжди є новою. А по-друге...

Вона не лише не потребувала брехні, але й була їй органічно чужою.

В нашому світі було море фахів, прикутих до брехні, до Великої Брехні, праматері всіх дрібних, коло яких невпинно поширювалося. З цієї причини першою була відкинута для мене така приваблива та така природна професія художника, коли батько зумів ненав’язливе, але цілком відверто розкрити мені очі на те, що мене тут очікує.


А як же часто доводилося мені потім, уже по війні, бачити людей, які обрали, не з кар’єризму, ні, з чистого інтересу, адже може бути й такий інтерес, чому ж ні? — сферою власних інтересів історію, політекономію чи навіть філософію. Якщо у них щось там було в голові, — вони бували глибоко нещасливі. Вони нудилися, сумували, пили, розводилися з дружинами, часом і не здогадуючись повністю щодо причин душевного розладу, в прикрості видавати чергову, щоденну порцію брехні. Адже брехати про те чи інше, вдумайтеся, було їх справою, фахом.

Я знав українця, асистента політекономії Андрія П. (я чудово пам’ятаю його прізвище, але не хочу називати), який уже потроху зливався але знайшов у собі сили та мужність закінчити вечірній математичний факультет університету, в якому працював. Отримавши новий диплом — він другого дня покинув катедру, де пропрацював був десять років та розпочав нове життя. По цьому до нього хутко повернулося й забуте було уміння посміхатись.

Синоптика ж була зовсім, зовсім іншою. Вона навпаки, від початку та по самкінець була побудована на правді. Треба було казати правду тільки правду і нічого крім правди. А саму цю правду — потрібно було ще й узнати, виплутати з павутиння ізобар, ізотерм і атмосферних фронтів...


Київ воєнний

Київ став і вершиною моєї гідрометеорологічної діяльності, бо я був штатний співробітник столичного бюро погоди, та одночасно — її кінцем.

Тоді й тепер (як у них кажуть — «прєждє і тєпєрь»), а значить завжди, мене не покидало почуття, що мій життєвий шлях стає чим далі — тим більш фантастичним, як не потойбічним. Втім, тепер у мене й було щось за спиною: я знав, що мати не тільки жива, але й якось влаштована — має якісь там оовєцькі «мєтри пдощаді», на яких в разі чогось зможу розміститись і я.

Перед тим я жив, як не в солдатській казармі, то в гуртожитку. А в Оренбурзі розкошував навіть у офіцерському «готелі», одним зі сотні чи більше «коєчніков» у величезному залі з низькою стелею, де при койках не було навіть тумбочок, хоча вони були й ні до чого — за природним крадійством доблесного російського офіцерства — й під подушкою неможливо було чогось тримати: тягнули миттєво.

Про це мені судилося довідатись негайно по приїзді. Справа в тому, що в день від’їзду з Ходжента я надибав у себе на нарах невеличкого скорпіона, ще сонного після зимової сплячки та не надто рухливого. Я був з молодих років пильним ентомологом, цих тварин бачив тільки в Азії, от похапцем і сховав знахідку в притульний коробок з-під якихось там закордонних презервативів, зробивши дірки для повітря; аби роздивитись пізніше. А отримавши койку в «готелі» — пішов до Управління, для чогось виклавши коробочок під подушку. Увечері його вже не було. Я на всякий випадок ретельно перестелив ліжко, але все було в порядку. Цікаво, а що ж там було насправді?..

З переїздом до Києва стало істотно гірше. Місто порядно розвалили, не так «защіщая», як «освобождая» — «срокі поджімалі» — потрібно було пошвидше відрапортувати «воджю і учітєлю». З великим трудом ми з лейтенантом (А. Горбачевським?) найшли кімнату на третьому поверсі старого будинку на лівий бік від Бесарабки. Кімната була цілою, єдина в цілій імпозантній будові, але... потрапити до неї було не просто. Клітка ще стояла, але всередині дім був розвалений, такі сліди полишають по собі звичайно авіабомби, та з уцілілих сходин до кімнати потрібно було йти уцілілою балкою перекриття, сантиметрів тридцять завширшки. Під нею нічого більше не було, крім куп сміття, а в будинку не було освітлення. Дві з великим трудом роздобуті вірьовки — дещо полегшували це ходіння, але в темряві це все одно не справляло приємності.

Лейтенанта незабаром відправили далі, на АМС, та я залишився один, але — все рухається, все розвивається, та коли життя стало


поступово налагоджуватись, запрацювала міськрада, запрацював комунхоз та дім був оголошений «опаснимі для жізні развалінамі», вхід заколочений та я залишився без площі. Дім був по тому відбудований. Мене тоді пустив на час до себе Михайло Петрович Леонов, який жив у розкішному помешканні з ліпною стелею, один у двох кімнатах з балконом із великою польсько-німецькою бібліотекою, в якій я з насолодою порпався у вільний час, у ті двоє діб з трьох. Судячи за бібліотекою, очікувати повернення хазяїна ближчим часом не доводилося, але до Михайла Петровича ось-ось мала приїхати з евакуації дружина з дочкою, та вони й насправді приїхали, хоча й не так скоро.

Але ж, Михайло Петрович був офіцером (старший лейтенант) та ще й начальником Бюро Погоди, а я був тільки вільнонайманий...

Чимало люди в нашому бюро або щось отримали, або роздобули самі, а може й повернулися до старих помешкань, та вже були навіть прописані в місті, але й так і перебував у підвішеному стані, тоді навіть не підозрюючи, що перший ордер на власну площу совєцька держава вручит мені лише після сорокалітнього ювілею, коли я перебуватиму вже десь напередодні професорства. Якби мені це сказали тоді, я був би, можливо, спокійнішим щодо цього.

Отже, я був ні до чого, так би мовити, але в інших «жіліщний вопрос» прогресував з казковою швидкістю — становище поліпшувалося не днями, а годинами.

Технік Рая Бжезе, яка зуміла перетягти до Києва вже мало не всю розлеглу родину, вирячувалась від радості свої й так вирячені ендокрінною недостатністю чорні оченятка та мало не кожного разу довірливо сповіщала: «А у нас появілся свєт... а у нас вчєра із крана капала вода...»

Іншим — випадало й гірше. Синоптик Григорій Санніков, що ходив з костуром, знайшов собі в розваленому кварталі Хрещатика, поміж Леніна та Прорізною (тоді Свєрдлова) — тільки подумати! — уцілілу кімнату першого поверху й розташувався там, але потрапити до нього було не просто, навіть без костурів. Натхненний його прикладом та незважаючи на небезпеку — на головою висіли на проіржавілих дротинах шматки бетону та уламки стін, час від часу десь щось обрушувалось — я розвідав весь останній квартал (та — хіба один!). Всі мої намагання підібрати щось для себе десь поблизу (наше Управління розміщувалося на вул. Леніна 10) — скінчилися нічим. Ці розвалини Хрещатику, як добре я їх знаю та пам’ятаю!

Вони були наслідком совєцьких вибухів на Хрещатику, їх потім у Нюрнберзі не останній зі сталінських кримінальників Роман Руденко — шив генералові Альфреду Йодлю, тодішньому комендантові Києва. Відмінно знаючи при цьому — чия це була робота. А ті дипломовані недоумки з Оксфорда та Гарварда — слухняно йому притакували. А німці за ці вибухи не лише вчинили Бабин Яр, але й винищили цвіт української інтелігенції. Тобто, зробили один в один те саме, на що й розраховувала свою гігантичну провокацію більшовицька наволоч. Теж мені — «вища раса» — це ж сміх один! — це ж треба так ходити на поводку в останньої в світі нелюдської потолочі. От тому й просрали, все, що тільки могли, попри те, що мали до диспозиції кращу армію світу. А єдиними нормальними та порядними людьми XX ст. яким нема в чому себе дорікнути — й були ті, хто били їх обох...

Всі мої намагання добитися чогось через Управління — не увінчалися тоді успіхом. Полковник К. Багатир, який перетягнув мене з Оренбурґа до Київа, чи то втратив інтерес, чи то дійсно вже нічого не міг зробити.

Питання житлової площі було тоді в Києві, як втім завжди та всюди в наших совєцьких умовах, — питанням двосмисленим і двоплановим.

Вона, ота площа, — й була, й не була. Одночасно.

Ну, в якому сенсі — це зрозуміло й без містики. Знаходилася відносно легко для одних та в той самий час наче просто не існувала для інших.

Багатьох свого часу евакуювали, численні поїхали самі, як могли, але вже тут чітко працювала цілком детермінована та однозначна сила одних вивозили разом із фікусами, а інших — взагалі зась. На всю цю детерміновану лапласівську картину накладалися, зрозуміло, й випадкові, непередбачувані вищою силою складові в обличчі древнього як сама Росія російського «блата», але вирішувала, та нема сумніву — в більшості, саме вона — верховна організуюча сала.

Ця сила чітко розрізнювала, якого покликаного до армії письменника чи поета — доцільно зберігти, скажімо — кореспондентом при штабі армії або фронту, а кого не шкодило би й забити німецькою кулею (аби заощадити своєї) відрядивши рядовим до піхоти. Кого, припустимо, в тому ж Лєнінґрадє доцільно совєчасно вивезти або наділити пайком, а кого доцільніше полишити помирати з голоду.

Доцільно, ясна річ, з її штандпункту, — вищої організуючої та направляючої сили.

Бо ж, дозволимо собі ще раз глянути у вічі прикрій правді: комунізм як і пнувся керувати життям — то як же непрофесійно та невдало. А за те — як же всебічно та фахово завжди керував смертю!

Він діяв часом з лякаючою точністю, бездоганно реалізуючи отой євангельський ще заклик на воротах Бухенвальду: jedem das seine Кожному своє, нагадуючи цьому кожному, що він має радість жити, а радше існувати, в суспільстві універсального та стисло регламентова-


ної нерівності й відокремленості, соціального апартгейду. Втім, зауважте, що гасло Французької революції — «свобода, рівність і братерство» — ніколи не було популярним на схід від Перемишлю. Ні перед революцією, ні після неї, Великої Жовтневої. Внаслідок неї ми всі стали рівними, так: хто на 1 %, хто на 5 %, а хто й на всі 50 %; але «рівним» на всі 100 % був завжди тільки один, ні з ким іншим не до порівняння.

А ще, мене це завжди якось зворушувало в них, — як це вони так точно, аптекарськи та з точністю до міліграма знають — що й кому »положено»? Адже це, перевірте самі, вже ніде та по жодних законах не записане.

Про один цілком уже ювелірний зразок у цьому густі з чималим гумором розповідав колись Алєксандр Нєкріч, той самий, що пам’ятаєте — за один день перетворився зі совєцького історика — на американського. Коли висока комісія ЦК судила його книгу «Август 41», там були різні пузаті: були просто члени ЦК, а були ще й члени Політбюро. В перерві засідання всім їм принесли чай, але — різний. Бо членам ЦК просто — годився солодкий чай, а вже членам Політбюро додавався ще й маленький бубличок. Пусте, здавалося би, копійка ціна тому бубличкові, а все ж — турботливо регламентована нерівність!

Так само віртуозно працювала вона — вища сила пузатих, і коли потрібно було вирішувати, кого доцільно евакуювати, а потім — повернути назад; або кого доцільно спочатку евакуювати, а потім назад не пустити. Декому (ніби — всім), аби повернутися до Москви — мало було перед тим звідти евакуюватись, потрібно було ще мати виклик від родичів, та коли евакуювали цілою родиною — що ж, могли назад і не повернути. Про те, що підчас евакуації ці умови нікому не повідомлювались — можу заприсягтися.

Вимагалися в Київ по можливості не допускати й жидів, а ті з них кому тоді якось-такось щастило повернутись — не почували себе на перший час так вже притульно, думаю так. Київ я добре знав перед війною, хоча й обмежено — лише робочу Диміївку, де була моя школа, та де все було більш-менш нормально, без надмірного жидофобства. Але старий Київ (принаймні — офіційний,) уславлявся своїм чорностенством іще перед революцією. Помешкання евакуйованих, бувало, позаймали різні підгородні, переважно без певних зайнять та на цьому ґрунті виникали часом і жидівські погроми. Можете собі це відзначити, що останні з них були 1944, у щойно звільненому Києві. Сам я їх не спостерігав, але казали, що «кієвскіє» партізани вибрасивают із квартір жідов», а біля нас — на Великій Житомирській, дійсно, кілька днів літало вулицею пір’я з подушок. Один в один, як це описав В. Короленко.


Київ, можу сказати, завжди не надто мені подобався.

Може так сталося тому, що я знав його далеко не в кращі часи, поміж Розстріляним Відродженням та Великим Голодомором, але він іще тоді видавався мені якимось приреченим, не справжнім. А може так було тому, що він і не був українським. Адже, попри свою древність він ще з Першої імперії дуркуватого Пєтра, — був російським містом в українській землі. Львів, Ужгород або Чернівці, — є куди більше українськими містами ніж Київ, хоча й існували більшу частину свого сучасного життя у межах Австро-Угорщини. На них якось не відтиснулась, не встигла, ота печать універсальної російської мертвоти; не встигла.

Тепер, по війні, Київ у багатьому справляв на мене ще більш понуре та двосмислене враження, ніж раніше — надто в багатьому. Було власне, два Києва — великий або високий Київ, що лежав тепер у руїнах булої пишноти, та навколішній підгороднім, напівсільський Жуляни, Лук’янівка, Святошино... Напівсільський, але без жодних традиційних сільських добродійств, а за те з усіма міськими вадами. Там протікало не торкнуте війною інтер-люмпенське життя, та не було, як завжди, особливих проблем. Благобут навіть виріс за рахунок розтаскування покинутих міських помешкань високого Києва, так і законним шляхом торгових трансакцій — багато мали ще власні господарства, а це дає неспірну перевагу — сталу наявність натурального продукту. На відміну від голого пролетаря, котрий крім саморобної запальнички, для якої ще потрібно десь добути бензин, — нічого більше запропонувати не може. Схоже, що саме з причини такої створеної самою природою нерівності — пролетареві й доводиться озброюватися та грабувати селянина, що власне й іменується революцією, що поробиш...

Якщо в Києві патріархальному проблем не було, то в Києві столичному їх було по зав’язку. Головною були, ясна річ, руїни.

Пам’ятаю несподівану стрілянину в залі кіно, стогони поранених, яскраве світло та патрулі військової комендатури. Одні казали, що то були партизани УПА (їх тоді дуже страхалися, по тому, як вони убили Ватутіна), але то було чисте безглуздя, бо вони ніколи не були міськими партизанами то була регулярна армія, та по київських кіношках їм не було чого робити. А крім того, тоді ще було в моді рвати бомби або здіймати стрілянину в громадських місцях; моральний розклад ще так далеко не заходив. Справи виглядали дещо простіше. Вже третю добу було чути перестрілки з вокзалу та казали що то йдуть на захід частини Рокоссовского. Що то за люди, я вже дещо знав раніше, але... Мене все одно це дивувало — адже, всі по-


рахунки між собою давно можна би звести, не новобранці ж. Чи вони вже просто не могли, час від часу до когось не стріляти?

Пам’ятаю одного разу невеличкий натовп біля ґанку шпиталю на бульварі Шевченка. На ґанку стояв похитуючись морячок у «тєльняшкє» з перебинтованою головою та промовляв релігійну проповідь. Вона була цікавою, наведу дещо:

- Ви, сукі — разблядь вашу мать! — гримів він, — Во грєхах, как тє свіньі в ґавнє їзґваздалісь, і думаєте, што Бог ні х... нє відіт? Как би нє так, є... вашу мать! Он — блядь, всє відіт!.. Ну, і далі, в такому ж непримиреному дусі.

«Бабушка? — прошепотів я до якоїсь явно російської старої, яка підійшла останньою та уважно слушала казання — «ви би отошлі, нехорошо — вон вєдь какімі словамі кроєт. Вам, вродє, нєудобно». Але вона навіть не знітилася. «А слова, мілок, слова оні точно, что нєхорошіє да вєдь морячок он, гдє жє єму лучшіх взять. У нєго-то, может і слов-то другіх нету, а всє єдіно — правільноє дєло говоріт».

Так, на таких не поїдеш. Я тільки стиснув плечима та пішов собі далі. А, як з другого боку, то ми ж насправді й не знаємо, як воно казали пророки. Може й ще гірше? Може тепер нам їх підносять у відцензурованому та приглаженому вигляді.

Кажуть, втім, що раніше всі моряки були глибоко релігійні та у них був навіть свій улюблений проповідник — Іоанн Кронштадтській. От, тільки невідомо, а що ж то за оті «балтійскіє матроси», що цю революцію робили? Цей моряк, однак, був єдиним віруючим. З тих, що я зустрічав, принаймні.

Однак, описана вище досить банальна подія — має дещо подвійне дно на яке не омину й звернути уваги. Справа в тому, що надавши перебільшеного значення матюкам у релігійному казанні, я лише показав свою тодішню мало не дитинчу наївність.

Бо на той час був іще просто недостатньо освічений.

Бо не читав іще Адама Олеарія з Голштину, який писав, що по московських церквах святі отці не гребують пужнути прихожан добрим матюком. Так само, як не чув іще про хорватьского патера Юрая Крижанича, (з того ж часу, десь ХУІ ст.), що свідчив як за «пєнязі» (тобто — гроші) в Москві можна зробити святого отця й зі свинопаса. А у того, самі розумієте, який словник... Та поготів, не міг я тоді передбачити замітки у «Вечірньому Києві» (десь 1998): як прихожанка пішла собі з московського патріархату до київського. А святий отець і благословив її особисто, напутував добрим матюком: «Ну і пошла ти к є... матєрі!»

Але, зрозумійте й мене, того разу я зіткнувся зі цим вперше...


Крім проблеми мешкання — була й інша. Я був на доброму рахунку, але як би я успішно не працював, а паперу в мене не було, я не мав завершеної вищої освіти, та мене міг легко замінити будь-який дурень з дипломом; поготів іще з партбілетом. Тоді, як бачите, я вже не був настільки наївним, аби покладатися на якість своєї праці. Можна було, ясна річ, приклавши всі зусилля, якось зачепитись у Києві, дочекатись відновлення Київського університету, та спромогтися його якось закінчити, хоча би вечірній. Але, це не приваблювало мене, надто вже мені надокучила ота стала невлаштованість.

Поготів, мене знайшли якось та викликали, тепер до Дніпропетровського університету, якому я був так само потрібний, як і він мені. Бо, ви розумієте, можна почати й з набору першого курсу, але це ще не університет, — мають бути представлені всі курси. От вони й почали відшукувати нас, студентів старших курсів. То був, здається, останній в моєму житті раз, коли я був комусь насправді потрібний. Та маю підозру, що якби не зібралися ми — колишні студенти, то й університет просто ніхто би й відновлювати не став.

Так мені й довелося розпрощатися з Гідрометслужбою. Шкода було,але — що ж тут зробиш?


Ніколи не був я схильний щось там романтизувати, але тут... Доводилося потім зустрічати людей з Гідрометслужби, уже викладачем університету або працівником академічної установи; часом — знайомих, а часом і незнайомих. Та незмінно це пробуджувало відчуття якогось братства, цехової спільності. Відчуття, невідомого з інших нагод. То була, можливо, якась інтимна спільність фахових секретів, як у тих братствах балтицьких вайделотів або кельтських друїдів; а може й щось простіше, прозаїчніше. Але таке — завжди було.

Пам’ятаю, багато пізніше — 1986, прослухавши брехливі запевнення голови Гідрометслужби Ю.А.Ізраеля, який свідомо брехав (це було потім документально підтверджене) на замовлення, применшуючи шкоди від Чорнобилю, — соромно за нього було мені. Хоча найбільш соромно мало бути саме йому. Бо ж, він не був призначеним зверху партійним чиновником — керувати, а мав належну спеціальну освіту та виріс, можна сказати, і самій нашій системі.

Але, з другого боку — що ж, хіба можна розраховувати, що в підступному совєцькому суспільстві совєтів — збережеться щось розумне, добре та вічне? — подумайте самі...


Древнє мистецтво роздягати

Після війни ходити вулицями в пізній час було небезпечно, тоді знову могли роздягти.

У книгах, іще років мого дитинства, я чимало читав про розбійників, що часом грабували інших людей. Розбійники були самі різнопланові, — розбійники для себе, звичайні та нормальні: головне — відібрати чуже; розбійники для інших, — от відняв у багатого та роздав бідним.

Про людей же, що знімали з прохожих одяг, я — зізнаюся, майже не читав.

Та й зверталися вони, ті численні розбійники «ізящной літєратури» не рег — «штані або життя», а якось м’якше, заспокойливіше — «гаманець або життя». Цікавилися якось більше дзвінкою монетою. Та насмілюся думати, що якби у деліквента в кишені не знайшлося би нічого, або не було би навіть і самого гаманця, — теж не убили би, хіба що лаялися би. Від розчарування. Саме так ставилося питання у тих розбійників. Головне — гаманець.

Не роздягали, наскільки це відомо, ні англійський Робін Гуд, ні словацький Яносік, ні наш Кармалюк, ні навіть менш відома дрібнота, що тягнулася за ними, великими та відомими, — різні там гайдуки та бетяри.

Єдиним літературним прецедентом роздягальства була «Шинель» Гоголя, а як кажуть, що «все мы вышли из Гоголя», то...

Тому дозволю собі стверджувати, закріплюючи за собою це невеличке історично-соціологічне відкриття, що ніде у світі більше не роздягали, крім як на безсмертному і в багатьому іншому — «сході від Перемишлю», — Росії.

Росіяни обожнюють хизуватися своїми пріоритетами в усьому, так от раджу приєднати до них, численних уявних першостей в усьому, ще й цю — реальну та повнокровну, першість по роздяганню прохожих. Тому що — повторюю, ніде більше у світі я про це (принаймні — у XX ст. — не чув.

У Росії роздягали за часів Гоголя, роздягали й раніше. В столиці та по задуп’ях, вдома та за кордоном. Шандора Петефі убили 1849 під Темешваром російські казакі, що полестилися на його нові чоботи. Не будь він таким дженджиком — диви — й прожив би ще, щось би написав. Роздягали при нагоді перед революцією, роздягали й після: «ґрабь наґрабленноє!» Роздягали у двадцятих, але бувало й у тридцятих.

По війні вся електроенергія України уходила на очистку урану для перших совєцьких атомових бомб, та користуючись штучно створеними


для них сприятливими умовами, — роздягали особливо радісно та натхненно. Мене по війні жодного разу не роздягли, правда, одного разу потягли штані на пляжі. Я тоді ходив вільно, у мене був пістолет, з яким довелося розстатись,коли життя країни стало підтягуватися й упорядковуватися (за бюрократичними параметрами, головне), — держава якнайбільше не полюбляла більш за все, коли у когось із громадян з’являвся хоч і невеличкий, але засіб самозахисту. Пістолет — то вже не дрібниця, та мій співкурсник і приятель Володимир Єлін, що прийшов з війни з таким самим «Вальтером» — сів за доносом на три роки за «нєзаконноє хранєніє». Була криміналом і добра фінка, але факт залишається фактом — тоді мене ніхто не роздяг.

За «епохи Хрущова» про це не надто було чути, але з приходом до влади в Кремлі. Дніпропетровської мафії та з пом’якшенням ставлення до кримінальників (за відповідного ужорсточення ставлення до людей чесних), промисел став знову неухильно розвиватись.

Сягнувши нових висот на часи «пєрєстройкі і гласності», коли ціни розкручені в гонитві за наживою сягли рівня барахолки воєнних часів. Хутряна шапка, що тоді не вартувала п’ятисот — ішла потім за вісімсот, — у двадцять разів (майже) як врахувати деномінацію.

Один постраждалий (цей випадок знайомий мені з перших рук), прилапаний вночі двома робінгудами восьмидесятих, думав зробити як краще, звернувши увагу робінгудів на той факт, що шапка у нього не «пижиковая?, якої йому за мого соціальним станом носити нє положєно» (в порядку «стіранія соціальних разлічій»). Ой, краще би промовчав, може

в темряві й не розібрали би! Добре, що відносно легко відбувся Сівалку все ж таки забрали), — перелом носового хряща, двоє вибитих зубів тріщина в ребрі та купа вже й зовсім безпечних для життя синців.

Як там у нас воно з незалежницьким роздяганням — не знаю, бо добрі люди (а інших — не знаю) після заходу сонця з дому не вилазять, але передбачаю часи ще більш «світлого будущєго» в новому тисячолітті, коли за будь-який предмет одягу потрібно буде викласти одну-дві місячних зарплати («економіка должна бить економной»). От тоді й за пару шкарпеток убивати будуть.

Тоді ж, у роки «пєрєстройкі» довелося ознайомитись зі свого роду сучасною варіацією на цю чудову та одвічно-російську тему роздягання. Виявилося, що в Італії було знято фільм за гоголівською «Шинелью», дія якого була перенесена у сучасність. Знімав його прогресивний (а як же!) режисер Альберто Латтуада та в Совєцькому Союзі його ніби навіть схвалили. З причини прогресивності режисера, помноженої на російську класику. Фільм я зрозуміло не бачив, може його у Москві нє показували, але гріх би було промовчати.


І дійсно, якщо дія перенесено до «наших днів» та відбувається вона не в Петербурзі, а в «городє Лєніна» — то все абсолютно правдоподібно, як треба, але схвалювати — нема чого. Але якщо все це відбувається «у них», в Римі, то сюжет стає абсолютно неправдоподібним, тому що там на вулицях — як нікого не роздягали, так і не роздягають. Ні за республіки, ні за імперії; навіть — і в часи Муссоліні. Ну, хіба що в Італії остаточно переможе соціалізм. Як цьому італійському прогресистові вдалося звести кінці з кінцями?- — не до віри...


Клопоти людині — відпочинок землі


По війні можна було помітити деякі її цікаві наслідки непрямого характеру, на котрі звернули уваги не всі.

Поки прибічника двох різних (головним чином — для них, ясна річ, способів управління смертю, російського і німецького, захлинаючись кров’ю з’ясовували, чий спосіб є сильнішн й, а значить має бути нав’язаний всьому останньому людству, — зовсім, чи майже зовсім зупинилася агресія проти природи.

А це не забарилося принести свої плоди.

Різко підняло свою продуктивиість Азовське море — наше старе Море Асів, відпочивши дещо від сталого перелову. На ринках був надвишок дешевої (як на той час) азовської риби, не чогось там такого але тепер цього немає — бичка та тюльки. Судак і осетр розходилися десь поближче від моря. Мій колега за аспірантурою, в майбутньому професор і ректор двох університетів, підтримував себе й родину регулярними комерційними рейдами на південь, де біля моря-годувальника проживали його батьки.

Усього цього пропонувалося тоді чимало навіть у Дніпропетровську віддаленому на триста кілометрів від Бердянська — столиці моря. З’явилося чимало риби й у Дніпрі, добре промитому та дійшлому мало не до попереднього стану після підриву плотини. Майже класичному.

Дала про себе знати природа й у місті. Там було чимало не прибраних руїн війни та по них гніздилася сила різних створінь Божих, почасти й традиційних супутників людини: миші та щурів. А почасти й зовсім нових.

Щурів було повно в університеті, у двох його уцілілих корпусах (із чотирьох передвоєнних), — просп. ім. Карла Маркса 16 та вуд.ім. Шевченко 59. В цьому останньому будинку, великому, але заселеному тепер відносно слабо, їх було особливо густо, адже там на першому поверсі був тепер університетський магазин і їдальня. В одній з авдиторій на четвертому поверсі математичного факультету, добрий пацюк вельми регулярно, з точністю до хвилин і не зважаючи на студентів, переходив із дірки в долівці у лівому передньому куті авдйторії — у дірку в правому задньому, солідно й неспішне, знаючи, що ніхто не кинеться його ловити.

Купа щурів була й у нас, на просп. ім. Карла Маркса 16, але тут будинок був значно менший, товклося сила народу та щури не були так певні себе. Корпус був різної висоти, він надбудовувався на доверх посередині, і там із вікон, у метрі внизу будо видно дах. Взимку, по свіжому снігові, на ньому можна будо побачити сліди, але не кішки. То були сліди кам’яної куниці.


Сліди я добре читаю з дитинства, мене навчили цьому індіанець Куснеб та канадець Ернест Сетон Томпсон — учителі вищого класу. Це стало мені у великій нагоді під Києвом, коли я зі свіжим снігом виправлявся до лісу на лижах, мимохідь досліджуючи сліди різних звіріа. Одного разу доволі довго йшов за слідом, який мав бути — єдино слідом великої кішки. Та от — він обірвався під якимось порядно розложистим деревом, я не відразу здогадався, але коли підняв голову то зобачив її над собою, — красива і огрядна рись лежала на гілці, поклавши голову на лапи, та спостерігала за мною. Мені залишилось тільки повітати її рукою та поїхати далі. Зустрічав там і сліди вовків.

У нас у Донецьку поруч на Кальмусі є невеличкий пляжик, де мало товчуться та добре видні сліди на піску. Там буває можна прослідкувати, де приходила попити кішка, посиділа й пішла, де рано вранці граючись ганялись одна за одною ондатри, і де, хто та у яких кросівках виводив гуляти певної породи собаку.

Цікава то штука — сліди: багатюща інформація.

На даху, це без сумніву, буди сліди куни, яка дроживала десь у корпусі університету, правдоподібно на чардаку та можливо не одна. Сліди заявлялися при мені на протязі трьох зим. Годувавлася вона, майже напевно, — щурами. Куна — хижак жорстокий та безоглядний, та дає собі ради навіть з пацюками набагато енергійніше від будь-якої кішки. Мені дуже хотілося підгледіти й самого звірка, але так і не пощастило — куни граничне обережні, та побачити іх взагалі нелегко, а ця гуляла лише ночами.

Зате мені довелося зустрітися з куною, але в іншому місці. То був квартал проспекта поміж вул. ім. Карла Лібкнехта та ім. В. Короленка, заповнений руїнами з двох боків, згодом там були побудовані універмаг та совнархоз.

Увечері руху майже не було, квартал був неосвітлений, але я тоді ще добре бачив у темряві — у Ленінабаді, де зірки на небі яскраві та численні, я прочитав на парі при їх світлі кілька рядків з газетної замітки, — та добре побачив куну. Вона перебігала дорогу мені напереріз у парі метрів попереду, довгою вихлястою тінню. Так хутко прослизнути незважаючи на відносно короткі лапки — може тільки вона, куна. Якісь там її кунячі справи вели її з одної купи кам’яних руїн до другої; може там жила ще одна куниця. Кам’яні руїни для них — це рай, природне та зручне місце поселення. Недарма ж її звуть кам’яною куницею. В місті їх розвелося чимало, хоча вже перед війною вона вважалася рідким видом.

По окраїнах міста поселилися десь наприкінці війни й лисиці, що теж промишляли щурами, але не гребували й нечисленними курниками.


Одну лису бачив і я. Раптово освітлена фарами машини вона блиснула жовто-лиловими відсвітами ретини присівши від неочікуваності на задні лапи, потім зникла кудись убік.

Все це трималося кілька років, потім прибрали руїни вигнавши кун. Розвели наново кішок Спередвоєнний, кажуть, геть поїли ненажерливі італійці Муссоліні), які геть витіснили з міста лис. Відновили греблю та знову почали заболочувати та засирати Дніпро. Почали все ретельніше вигрібати море, Азовське як Чорне. Одне слово — життя стало знову входити до нормальної колії.

Все поверталося на понурі совєцькі «кругі своя»...


Відродження з попілу

Що дивувало мене тоді та не припиняє дивувати тепер, так це відносна хуткість, з якою країна відновлювалася по війні. Не було помітно не лише якогось там «хвоста» — подальшого погіршення по війні просто за інерцією, але й навпаки, справи йшли на ліпше та вже до 1947 були ліквідовані картки та проведено на відносно нешкідливих для широких мас населення умовах грошову реформу.

Мені можуть нагадати з цієї нагоди про голод 1947, але...

Годод 1947 не слід ставити на конто війни, тут справи були дещо складніші. Створити в Україні новий голодомор намагалися вже 1941, коли геть обідравши Україну з продовольства та зліквідувавши робочі місця (евакуація) сподівалися, що вона під німецькою окупацією (для того й підстелили її Гітлеру) — геть вимре від голоду. Так московські сталінські кацапи намагалися убити двох зайців разом: доморити голодом ненависних українців, а ще й скомпрометувати німців в очах світу, — от дивіться, людожери — голодом людей виморюють. Але — не на тих натрапили; німці-окупанти не лише зуміли в зиму по окупації не допустити голоду, але й вже через рік самі підгодовувалися за рахунок України. Так і ота їх «Вєлікая Отєчєствєнная» — була не так війною з Третім райхом, як продовженням війни з Україною.

Голод 1947 (в Росії його, ясна річ, — не було) став останньою відчайдушною спромогою створити новий голодомор в Україні, але наштовхнувся на всенародний опір. Бо, в умовах німецької окупації, не такої тотальної завдяки мовному бар’єрові, більш м’якої та цивілізованої, — люди прийшли до тями, відродили дещо національну свідомість та чинили свідомий опір, організовано саботуючи вивіз хліба, ще й розкидуючи листівки: «Сталін — іди за Гітлером!» Адже, кожний колгоспник бачив і пам’ятав, що німці вивозили його хліба в кілька разів менше; таке ж — і останній дурень зрозуміє та оцінить. Чимало допомогла й Західна Україна, де не лише була ще в силі УПА, а звідки й допомагали хлібом. А тому й отой їх московський прибуток у 1,5 млн. знищених голодом людей — то лише деякий мінімум.

А загалом — дивно, але тут відновлення зайняло, можливо, менше ча су, ніж по тій, громадянській війні, хоча ця була непорівняне руйнівнішою.

Не те — потім. З початком отої «пєрєстройкі» країна нестримано поповзла донизу. Як же вони бувають повчальні, оті більшовицькі паралелі — «прєждє і тєпєрь». З таких співставлень бачимо, що сталінське правління, хоча й не мало зеленого поняття про «Ґласность» або «права чєловєка», було — однак — ефективним та дієздатним та... не таким вже й жадим. Все прийде з часом.


Наступне — «перебудовне» горбачовське, було на відміну від того неефективне, недієздатне та вже на відміну від сталінського — не на міру жадібне та загребисте. Воно потроїло собі та своїм людям оклади та накачує ціни для всіх, для кого тільки може. Ставши невмирущим зразком для всіх наступних,незалежницьких правлінь совєцької номенклатури. Йому ж — все одно, бо вся його номенклатура отримує все потрібне, як не задарма, то за «твердими цінами» 1959. А потрібно би було — так іще би потроїли (оклади). Вони цілком свідомо пустили свій рубль під гору (це маскувалося бовканиною про якусь там «конвертовність»), нагнавши ціну на золото (!) у сорок разів С!).

Загострилася, як ніколи, гонитва за валютою. На тлі загальної урядової бездіяльності це створювало тоді враження, що еліта комуністів — номенклатура — махнула рукою на все, крім особистої наживи, розраховуючи, коли вдома все остаточно завалиться — дременути у «спєцсамолєтах» на захід у ранзі повноправних мільйонерів. А, як же оте »всє подєліть» панове? — то дайте ж трошки й нам...

Перші ластівки з цього гнізда з’явилися ще за епохи генерального ракетно-ядерного пустобреха, або дещо пізніше. Кажуть, ніби у вечірній брюсельській газеті з’явилося оголошення, що як на таке й таке число не буде зроблений черговий внесок за проданий в кредит шмат землі під містом, внесок — ні до чого, так, франків 600, — то ланка буде виставлена на аукціон. Назване було й прізвище особи, що заборгувала. То був Н. Тіхонов, бувший першим головою Дніпропетровського совнархоза за Хрущова, ниций попихач Брєжнєва, високо винесений згодом, коли влади дістався його пахан.

Згодимося, що не порівняти це з тою оргією розкрадання після 1991, яку ми спостерігали в незалежній номінально Україні; такого — ще ніколи (та, можливо, що й ніде) не було.

Тоді, по війні, однак, про щось подібне й помислити було би неможливо, а вся навколишня дійсність засвідчувала про те, що «нормальне життя» — якось-такось поступово налагоджується.

Одним із таких зримих свідоцтв були повідкривані повсюдно «Голуби Дунаї», так їх незабаром чомусь охрестив нарід. Це були дощані павільйони, де цілий рік продавали на розлив горілку, до якої за старою армійською пам’яттю було чимало охочих. Адже, не хлібом єдиним жива була на війні «русская доблєсть», але ще й 100 грамами спирту, а це як би воно там не було, а чвертка горілки щоденно. Там це надавалося безкорисливо, задарма, але тепер це приходилося оплачувати самому. Горілка вартувала тоді від 17 до 25 рб. за півлітра (при заробітку інженера в десь 1 000 рб / міс.). Нагадаємо, що тоді лабораторіям відпускався цілком їстивний спирт за ціною 9 коп / літр.


Втім, віддамо й належне — націнки на дунайність були символічні, якісь ниці копійки.

Фігурувала там і доволі різноманітна «закуска», коли бутерброди, коли й консерви. Бутерброди бували самі різні: з маслом, з шинкою, з ковбасою. Бували навіть з ікрою, ці на 5 рб.

Консерви теж були різні, від семирубльової доршевої печінки та п’ятирубльових крабів, до зовсім уже, удвічі дешевших бичків. Цими закусювали вже останні п’яниці. Бички щезли десь у середині семидесятих, в «епоху застоя», вкупі з натуральним бичком, що вимер у отруєному дощенту Азовському морі.

Російський письменник Василий Бєлов написав у восьмидесяті роки в якійсь газеті: «...одна маленькая девочка сказала мне — «тогда всюду продавалась икра», это — страшно». Тоді — це саме тоді, в незабутню «сталінську епоху». Що саме тут «страшно», что звичайна совєцька дівчинка перебудовної епохи таки вивідала цю ретельно збережувану державну таємницю від діда з бабусею, чи «страшно» те, що тоді була ікра (та ще й відносно дешево) — великий російський письменник «почвєннік» — так і не уточнив.

Була не лише ікра, за якою ніхто особливо не упадав, 90 рб / кг. Були і штабелі крабових консервів по всіх вітринах. Призначалися вони, ці консерви, щоправда не нам, а нашим найзлішим ворогам англосаксам, як у Великобританії, так і у США, та називалися англійською СНАТКА («Чатка»).

Але, російською «Чатка» перекладається як «Снатка», та не знаючи цього я тоді одного разу й нарвався.

- Дайтє мнє банку «Чаткі» — звернувся я до молоденької московської продавщиці. — Чіво-чіво? — не зрозуміла вона.

- Крабов, — скромно уточнив я.

- А-а, — Снатка, — з полегшенням сказала вона, — так би і г’ваарілі. Вот, тут жє наапіс’но, — і вона підкреслила наманікюреним польчиком напис великими літерами, обернувши його до мене.

Так я довідався, що англійська чатка це російською просто снатка. Що мене незмінно привертало до москвичів, так це їх скромні часом, але міцні та впевнені знання. Що то англійською чатка — так не знаю й досі... Може щось сленгове?

Перебільшувати всі ці блага, однак, німало не слід. Просто ворожі докери, почувши від інших наших ворогів та наклепників, що при виготовлені цієї «Чаткі» десь там застосовується цілющий та виправляючий труд наших совєцьких зеків, за їх невігласними поняттями — рабский, — відмовлялися їх розвантажувати у себе.

Так вони розплилися міражем, черговою фата-морганою, мрії про потоки твердої валюти (у швайцарські банки), що мали ринути на відповідь потокові консервованих крабів. Прийшлося їх реалізовувати вдома, за нічого не варті сталінські рубліки... Спасибі, хоч це додумалися: могли би й у море назад викинути. Так у черговий раз невдача нашої доброї держави обернулася якою ж удачею для нас, її безсловесних підданих.