Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   49   50   51   52   53   54   55   56   57

Потім, наприкінці, заплуталися остаточно, вкінець, викидаючи мільярди на промисловий шпіонаж та розраховуючи в такий спосіб поладнати справу. Але ж — то сміх один! Це є повернення до переконання Пєтра І, який гадав, що наука й техніка — то як рецепт наливки: можна списати й із іноземного календаря. Але, справа є в тому, що немислимо засвоїти жодного продукуту чужої голови — не маючи своєї, власної. А, маючи свою — можна й не займати чужого, а іноді швидше дійти до цього самому, чудово обійтися власним розумом.

Отже, знову виходить, що вся справа — є у голові.

Між тим, освіта в країні за десятки років розклалася остаточно в гонитві за тими кілограмами спеціалістів «на душу насєлєнія в странє». Кінцевий результат — повна девальвація, при відсутності людей, здатних відрізнити суп від помиїв, у будь-якій галузі. Сьогодні людей з дипломами є набагато більше, ніж їх насправді потрібно, а їх знання та уміння — на нижчому рівні за всю історію країни. Нижче від усякої критики.

Радіотехніка у нас почала розвиватися пізно (ну, як же! — адже це саме Попов винайшов радіо!) та перед нею неуникненно лежав шлях, давно пройдений іншими. У світі таких шляхів було не один, а два,


як іще раніше були два стандарти залізничної колії — європейський та американський. То були різні шляхи, та порізнювалися значно більше, ніж ширина розстановки рельсів.

В Європі лампова радіотехніка розвивалася в напрямі досконалення параметрів ламп та ускладення їх функцій; складні лампи: тріод-гексоди, діод-пентоди або тріод-пентоди, — то є явище типово європейське. Все це, або майже все, — було чуже американській радіотехніці, там не було складних ламп, параметри? — радше посередні. Головними були зручність та дешевизна виробництва, а необхідного ступеню підсилення досягали збільшенням кількості ламп. Ну, як тепер, з отим напівпровідниковим сміттям.

Початок справжнього сучасного розвитку нашої лампової радіотехніки на початку тридцятих — став неочікувано багатообіцяючим. Після архаїчних, конструкції ще до Першої світової ламп прямого розжарювання «Мікро» та «Мікро ДС», лєнінґрадський завод «Свєтлана» випустив серію ламп «С» з посереднім підігрівом для приймачів, що живилися від електромережі європейського типу та з чудовими на той час параметрами. 3давалося би — все добре.

Але, потім сталося щось неочікуване і непоясниме. З тої простої причини, що мені й досі невідома підкладка цієї справи. Можливо, що хтось там на московських верхах пригадав, що не можна наслідувати «сосєдєй-врагов», та наказав переадресуватися, як із тою залізничною колією, до тих, хто подалі. Із продажу хутко зникли добрі лампи, та натомість з’явилися посередні, американського зразку, так звані «металеві», від відомої американської монополії RСА.

Для мене то був неприємний сюрприз, я любив компактні схеми з мінімальною кількістю ламп, та потім, коли у нас у 60-х на щастя знову вернулися до ламп із високими параметрами, я укладав приймач вищого класу в обсяг «Спідоли». Тоді ж, повторюю ще раз, для мене такий поворот сюжету був украй неприємним. Розладнаний всім оцим, я кинув було радіо, та купив собі готовий приймач (за 9ОО рб.) на американських лампах, кращий з тодішніх — СВД-9. Батька тоді вже не було, а я був вимушений вчитись заробляючи одночасно собі на життя, так, що воно, власне, й часу на конструювання не було.

І однак, по війні усі зігзаги цієї технічної політики виявилися якнайбільш сприятливими саме для мене. Справа в тому, що тягнучи звідки прийдеться свої приймачі, їх нові власники німало не турбувалися, суто по-російськи, про подібне набуття gratis і запасних ламп до них, а це не могло не відбитися на подальшому.

Бо, рано чи пізно, але наставав час, коли німецький приймач потрібно було переробляти на наші лампи.


Подібна праця, з причин які були викладені вище, не була такою простою, як то може здатись, та переважна більшість самодіяльних «мастєров», що на той час так непомірно розплодилась, як зрозуміло й державні майстерні, — виконували її суто формально, завжди обнижуючи якість приладу. Тому що, як ви вже здогадалися, сама заміна європейської лампи з високими параметрами, скажімо, крутизною характеристики S та коефіцентом підсилювання ---- на вітчизняну лампу з більш ніж посередніми - та --, — є нерівноцінною. Не кажучи вже про необхідність підігнати режим. Все це не можна робити так, просто, один до одного. Для дійсно повноцінної переробки мало паяльника з вольтметром, потрібно мати ще й голову, певні знання.

Але, з іношго боку, все це є досить формальним, та з причин очевидних. На ці приймачі їх нові власники все одно, приймали переважно совєцькі станції, а прийняти Москву в Дніпропетровську — ніколи не було проблемою, отже... Переробляти так, аби апаратура зберігла колишні якості, було просто якимось дон-кіхотством: чимось глибоко не совєцьким, чи то снобізмом, чи то навіть викликом суспільству. Але, що тут поробиш, для мене це було питанням радше особистим, мало не питанням принципу.

Переробляючи приймач, я звичайно додавав іще один каскад підсилення на проміжній частоті (якщо його не було раніше), то був простіший засіб не лише зберігти, але часом і підвищити якість роботи, та я ні коли не жалився на брак замовлень. Іще краще були набути задешево вже кимось доведений до ручки німецький приймач (що дістається задарма — зрідка цінується) та відновити в ньому, використовуючи контури, яким не було рівних за добротністю (не «Ріґонда»!) — приймач вищого класу. А такий легко можна було продати за 1 000-1 500 рб., що було добрими грішми (місячний заробіток інженера). Оце все й дало можливість мені з матір’ю відносно легко пережити ті важкі часи.

Важкі... Це визначення мене завжди якось зачіпає. Хоча — мабуть і важкі в певному ступені, бо люди до них просто не встигали пристосовуватись. Бо ж потім, десь у 70-і, ви можете цього й не знати, бо коли вони були, оті 70-і, а повоєнні були й іще раніше, — але ціни, як ринкові так і державні, були близькими до цін воєнного часу. І однак, хтось там і тоді дозволяв собі бовкати про якесь там «повищєніє уровня» (життя — зрозуміло). Однак, насправді підвищувався лише один-єдиний рівень — рівень вартості життя. Всі інші... як же вони одностайно падали...

Довести це нічого не вартує з цифрами в руках, та ми це зробимо.


Зробимо це спираючись на досить надійну сталу — зарплату інженера. Я починав свою державну службу (в Росії не працюють, а «служат»), а тому й я сам — просто «служащій», за анкетою — на посаді інженера Гідрометслужби з «окладом» у 900 рб., потім хутко став старшим інженером та отримував 1200 рб./ міс. В оті 70-і у нас в ДонФТІ ставка інженера становила, знову ж, 100-120 рб./ міс. а гроші змінилися у відношенні 10:1, значить — те саме.

А тепер проглянемо ціни, наведемо пару порівняльних цифр.

На барахолці в Оренбурзі я набув 1943 нові штані за 300 рб.; наприкінці 70-х за них можна було в магазині заплатити й 60 рб. Там же купив оті англійські солдатські ботинки (елегантні, водощильні та утеплені, зносу їм не було) за 600 рб.; за «перебудови» ви такого в магазині не купите й за 70 рб. Пам’ятаю, іще за 60-х в продажу були костюми, цілком пристойні, за 4О-50 рб., їх зазвичай купували студенти; потім років через двадцять нічого на такому рівні дешевше від 150 рб. було не купити. Це, що стосується барахла, перейдемо й до їжі, але не так відразу, постривайте. Бо є ще такий важливий чинник розвитку нашого совєцького суспільства, як «водка».

Не відразу стала й вона засобом міжлюдського спілкування, часом і єдиним, не відразу стала вона й єдиним розрахунковим засобом та мірою інфляції. В цьому їй капітально допомогли ті, для кого «уменіє піть» (кого? — ну, її ж, ясна річ) стало з часом хіба не критерієм оцінки можливості подальшого шляху наверх.

Перед війною вона вартувала 6 рб. 3О коп. півлітра, — 63 коп. на подальші повоєнні гроші, а пили тоді значно менше, чи то втроє, чи то й учетверо, не пам’ятаю вже.

В аморальній гонитві за наживою на продукті, собівартість якого практично копійки, її ціну на часи «пєрєстройкі» догнали до 1О рб. за півлітра: навіщо виробляти якісь там товари для населення — дорого та клопітно, хай краще пьють хоч заллются. Ну, то що ж, взимку 1941-1942 вона вартувала на чорному ринку в Свердловске якраз рівно 1ОО рб. півлітра.

Не ліпше було й з продуктами харчування.

Сметана вартувала десь на 1987 — 3 рб. півлітра. В Оренбурзі 1943 її ціна становила 3О рб. півлітра. Урюк та курага в Середній Азії, на місті їх виробництва, вартували дешевше, ніж потім (8-9 рб./кг.). Півторарубльова картопля (15 рб./кг. за війни)- не була рідкістю вже за «пєрєстройкі», а наступна державна ціна на кавуни — в десятеро перевищила згодом ціну року 1960 (20 коп./кг.).


Воістину, неймовірні засоби потрібно було застосувати, аби всього за кілька десятків років довести сільське господарство сільсько-господарської країни — до такого ступеню повної та остаточної руїни.

Щоправда, і в ті суворі воєнні часи в державних магазинах можна було купити щось, якусь необхідну дрібноту — по картках. Утриманцеві належало аж 300 гр. хліба на день та по 500-600 гр. крупи та м’яса на місяц; це — звичайним людям, москвичам — аж удвічі більше. Потім карток не стало, але й у магазинах практично нічого не було, крім хліба, часом — молока та найнікчемнішої ерзац-ковбаси. Саме тої за якою так скручувалися совєцькі інтер-люмпени потім, по «розпаді» СССР. А це показало всьому світові, що інтер-люмпенство — нижчий до ступінь розвитку, досягнений людиною, то не лише стандартне палеолітичне мислення, але й стандартне жертя: водка під оту оту ерзац-ковбасу за 2 рб. 60 коп.

Отже... тяжкі часи — то є поняття цілком відносне.

А взагалі, це воно — моє радіо допомогло нам перебити тяжкі післявоєнні роки. Але, хіба ж тільки це?

Радіо було все моє життя моїм невідлучним супутником, було всім світом, було цілою Землею.

Спочатку, за юних років — перше відкриття, то були міста, мови, народи. Потім, згодом, це стали й люди — химерно близькі до мене, тому що то була вельми дивна близькість, цілком однобічна. Вони входили до мого дому, сповіщали мені кожного дня щось нове, а я? — я не міг відповісти їм ні слова, не міг їх навіть побачити. То були, насамперед, Микола Француженко та Віктор Кулій із голосу Америки, це вони допомогли мені подолати вплив російської фонетики, так само потужний, як і нікчемний, та хоч якось наладнати свою українську мову. Пам’ятаю й пані Марту Богачевську-Хом’як, коли вона ще не була професором. Активно не любив, з початку, нове набуття ВВС — Сєву Новґородцєва, якого так урочисто вітали в Києві вже за незалежності. Демонструючи всім, що їх капесессівська незалежність, — то ще далеко не наша, українська. Ніколи їх не бачив, та однак... коли вони уходили або помирали — це ставало для мене втратою! Так, десь тридцять чи більше років тому помер Едуард Віґанд, старий петербуржець, диктор ВВС, а я пам’ятаю його голос і досі. Потім помер політичний коментатор російської редакції ВВС, Анатоль Максимович Ґольдберґ, наш харківський земляк, і знову то було ніби втрата близької людини. У житті, легко здогадатися, то була людина, що й мухи не скривдить, але його політичні коментарі... Тут він був справжнім майстером, здатний був пришпилити на свою булавку кого завгодно.


Він збирався написати книгу про Іллю Еренбурґа, та так і не встиг цього зробити, та копичив для неї матеріали, але судячи з того, що ним уже було написане — навіть ця справедлива, лояльна та толерантна людина — не могла би сказати про цього суб’єкта нічого дійсно доброго. Та, й що ж доброго можна було би сказати про цю літературну повію, сталінського агента з особливих доручень? Були й відносно недавні приятелі, вже по них — Петро Вільчинський, Яцек Росс та Сильвія Гібс, — з польської редакції «Франс інтер».

Підчас війні я жив без радіо тільки кілька місяців у Свердловску. Потім, в Янґіюлі та далі — було чудове радіозабезпечення, та я аж до серпня слухав Лондон. Досі пам’ятаю отой урочистий вступ: Тu mowi Londyn? tu mowi wolnosc... Не було радіо потім півроку на курсах у Ходженті, але потім... В будь-якому осередку Гідрометслужби є добрий кототкохвильовий приймач, та в Оренбурзі, як і в Києві, я був забезпечений цим по зав’язку. А студентом у Дніпропетровську зібрав собі добрий приймач іще до початку 1946.

Так, чим би я був без радіо, без усіх цих людей? — адже з часом кожен із них став і часткою мене самого. А головним було, мабуть те, що вони за самих важких часів підтримували в нас якусь віру в можливе краще майбутнє.

На заключення пригадаю ще про одне, що можу в цій галузі поставити на особисте конто. Так, деяка дрібнота, але для мене дещо важлива.

Колись «на Ільіч» та його банда — запалали були любов’ю до радіо, та — далеко не випадково. Ці докорінні зміни віддзеркалювали докорінне зміщення російської більшовицької тактики, порняно до рс коі царської тактики. Якщо царизм не палився учити нарід грамоті, то робив це з міркувань майже очевидних — щоб нарід не вичитав був десь правди. Коли ж більшовики, в свою чергу, кинулися навчати нарід грамоті, то робили це з міркувань майже очевидних — аби нарід міг би якнайшвидче прочитати більшовицьку брехню. Нехай всі сидять та вчать, що: «ми не раби, раби не ми!»

Це вже по тому вони зрозуміють, що царі були набагато далекоглядніші та підуть їх стопами, створивши таке своє, «образованіє понарошку», не справжнє. Аж до створення своєї власної «науки».

Через радіо теж можна прийняти й передати чималу кількість брехні (скільки саме — дивись теореми К. Шеннона), от тим і пояснюється інтерес до нього самого Ільіча та його більшовиків. От і маємо оте, незабутнє: «все више, и више, и више / крепим ми антенн провода, / и в каждом приемнике слишно: / «Алло, говорит Москва...»« 3давалося би — все чудово, всі приймачі країни настроєні на одну хвилю, та в кожному, куди не обернися: «Алло, говорит Москва...» Але, в тому


й справа, що не чудово, бо приймач можна настроїти на будь-яку хвилю, в тому числі — жах подумати, — й на ворожу, іноземну. Вони були надто вже глупі, аби випускати приймачі з фіксованою кнопочною настройкою — на кілька совєцьких каналів, це потребувало надто вже великого технічного хисту...


Так настала атомова доба...

Не пам’ятаю вже, як я був довідався про атомовий гриб над Хіросимою 6 серпня 1945, схоже звичайно — звідти, по радіо.

У нашому повсякденному житті перехід з неатомової ери до атомової віддзеркалився не раптом, — цьому передували й деякі глибинні процеси, не надто помітні. Надовго перед тим Флеров і Курчатов, збадьорені тим, що сдали екзамен «вєлікому Сталіну» — їх не посадили 1937, з холопським натхненням навипередки строчили меморандуми вождю, про термінову необхідність прибарахлитися атомовою зброєю раніше від капіталістів. Аби хоч у такий спосіб з’єднати пролетарів усіх країн (або те, що від них полишиться) — під руку улюбленого «вождя і учітєля». Вони обидва не в стані були порізнити збуджений стан атомового ядра від будь-якого іншого, але... Саме їх зусиллями, та ще чи малої кількості подібних їм доброхотів подрібніше (так, так, уявіть собі — ще дрібніших), у надрах сталінсько-беріївського ГУЛАГу (а чи ж може бути більш надійний інкубатор?), та під особистим патронатом «товаріща Бєрія» дозрівала й перша совєцька атомова бомба. Втім, на відміну від американської, перевозити її кудись — поготів повітрям, ще жодних можливостей не було.

Втім, сталінське завдання, як таке, було виконано «в кратчайшіє срокі» то й виникає слушне запитання, а хто ж його «обєспєчіл»? Чи, бува, не сам Лаврєнтій з його зеками? — та без науки взагалі? Чи все ж наукові гіганти — курчатови, харітони, сахарови?

Але, було кому й без них. Бо там бун іще Кляус Фукс, нездарний син нездарного теолога, що спритно украв з Лос Аламосу поперечники розсіювання нейтронів, істотно заощадивши час. Але, були ще полоненні німецькі фізики та інженери. Та — не абиякі. Серед них були такі люди, як Нобелівський лавреат 1925 Іустав Гертц, або не менш відомий Манфред фон Арденне. То, що ж вони там у Берії поробляли, оті німецькі зеки?

Підкреслимо, що їх імена в ювілейній брошурі Інституту ім. Курчатова в дев’яностих роках, виданій з нагоди 50-річчя вирішення совєцької атомової проблеми — взагалі відсутні. Не було у нас таких — розумієте?


Нашій атомовій хворобі на схід від Перемишлю вже білше півстоліття, та її метастази стають все більш загрозливими. Після катастрофи в Чорнобилі влада мобілізувала всі наявні сили, аби якось відбрехатися, та на цьому відбрехувальному тлі побила всі рекорди стаття якогось там В. Чєрткова «Об’єкт особого назначенія», де вихвалялася до небес стерильність, здоров’я та частота підприємства, ні більше ні менше, як по регенерації реакторних ТЬЕЛ’ів. То була журналістика відбірного сталінсько-брєжнівського стилю, про яку на той час ми стали якось уже й забувати. Чого тут лишень не було, яких конфетних (термін веде початок від конфет, що на той час теж невідомо куди поділися) красивостей.Та ще й зі самого початку, з ходу: «Под чістим голубим небом нєбом... бєлиє коври с іскоркой... сквозь эту красоту ми мчалісь к городу...» Але, справа навіть і не в тому, що це «ладно скроєний город... большіє, с хорошім вибором товаров (своі сільниє подсобниє хозяйства) магазіни» — це у той, післяперебудовний та безмагазинний час... Цікавим тут є зовсім інше, та от що:

Для численних колись це була дорога в один кінець. Сатана тут правив бал — Берія. Саме тут, потрібно ж було так розпорядитись історії, виявилися виконавцями термінового завдання зі спорудження першого промислового реактора Ігорь Васільєвіч Курчатов і Берія. Але — кому трава забуття, а кому вічна любов та пам’ять.


(Правда, № 63(25781), від 4.О3.1989)

От так воно, бачите, трудилися спільно над виконанням «срочногозаданія» щодо «об’єкта особого назначенія», а тютюнець — поокремо:одному «трава забвєнія», а другому «вєчная любовь і память»? — нуі ну... Та й створила цей вигаданий парадокс ніяка не «історія (распоряділась)», а так розпорядився особисто сам товаріщ Сталін І.В.,на котрого вони й пнулися списати усі свої минулі неподобства. Так — «сатана тут правіл бал», але — поставимо питання руба: так, що ж — знову «ми нє зналі»? «3нать нє знал, і вєдать нє вєдал» отой вашКурчатов про ці табори, яких тепер списують на Берію. Невже ж такі не знав?

Бо, то ж оті недолугі американці конструювали різні там механічні руки для маніпуляцій із життєво небезпечними радіоактивними матеріалами, але, на схід від Перемишлю? що ви, що ви, — навіщо? На це використовувалися виключно зеки — «жівая сіла» (яка по тому ставала не такою вже «жівой»). Хіба що — не пам’ятаєте М. Горького, великого пролетарського письменника: «Чєловєк, ето звучіт гордо!» От ті зеки й «звучалі», хто як умів. А потім геть виздихали від променевої хвороби; хто за тиждень, хто за місяць. Що, до речі, не оминемо увагою, — не було передбачене винесеними їм присудами.

Чи міг Курчатов про це не знати? — дурниці ! А, якщо знав та свідомо користувався, то чим же він ліпший від Берії? — абсолютно ні чим! Жодної різниці — саме в плані моральному.

Можу засвідчити, коли писалася це стаття, і тоді ще в розпорядженні акад. А. Александрова — президента АН СССР, перебувало у його атомовому відомстві десь 4О концтаборів. Отже, про те, що чогось там «нє зналі» — мови бути не може. Все знали.

До речі, отого акад. А. Александрова — мають знати всі. Бо, це ж він прилюдно запевняв нас колись, що ЧАЕС є безпечнішою від годинника, цифри якого світяться радіоактивною фарбою. Це йому би та його атомовій банді відсижувати дожиттєво за катастрофу на Чорнобилі.

Але, повернемося до Берії, хіба він кепсько виконав доручену йому вождем справу, не «обєспєчіл» атомний проект, не «оправдал довєрія»? Все виправдав, та же у найбільш стислі терміни, дорікнути йому за це (а радше — перевалити власні провини на нього), наче ніхто ще насмілився, ні в кого поки язик не повернувся.

Так що тепер — уже пізно, що би там не було, а по смерті їм усе одно стояти поруч, разом, грузинському кровопивці Берії і вашому російському янголу Курчатову, з його отою одвічною «любовью і памятью».

Пізно тепер ділити, за життя треба було бути морально розбірливіше, що проробиш...


Очевидна та не до укриття задача цього «правдіста» восьмидесятих — навести «тєнь на плєтєнь», відмити до білосніжності те, чого нікому не відмити й до сірості. 3адача — підкреслимо, чисто російська за неможливістю розв’язання.

...кидаються у вічі увіткнуті в небо труби. Ми звикли: з них завжди валить дим. А тут — нічого: викиди радіоактивних газів зведені до мінімуму, вони очищуються за жорсткими, безпечними для екологічних обставин нормами.

«Норми» — кажете? — це теж цікаво. Норми, вони теж бувають різні. Які ж саме тут? — цікаво було би узнати. Нещодавно десь прорвалося: вміст нафтопродуктів у ріці виявився вп’ятеро вище від норми. Є, значить, і така норма: за вмістом нафтопродуктів. Отже, як вам трапилася десь (не до віри!) ріка, що зовсім не містить нафтопродуктів, чиста ріка, — то вона є ніби нецивілізована, ненормальна. Не задовольняє нормам.

Повідомляю: все, що входить в трубу з одного кінця — виходить із другого. На те вона й поставлена, аби виходило: в повітря, яким ми всі дихаємо. Для «а тут — нічого» — труби не ставлять. А виходить таки чимало, це переважно радіоактивні ізотопи аргона, криптона і ксенона — проблема № 1 для всієї атомової енергетики, а також летючі ізотопи йода і цезія. Якщо ці останні якось можна з організму — принаймні в принципі — вивести, то аргон, криптон та ксенон — у жодних хемічних реакціях не участять, їх уже не зв’язати, не вивести.

Та, про що казати, коли пики жіночих викиднів припадають на місця розташування АЕС; факт загально відомий.

Спекулюють атомові бандити й на історії. Але, історія є безжальною та невмолимою. А до того — хто ж це сказав, що це не точна наука? — так, не до дрібниць, але загалом, чому ні?

Десь у семидесятих науковий невіглас А. Алєксандров, що так впевнено брехав нам про Чорнобиль, аби набити собі ціну — посилено лобіював легенду про те, що він, мовляв, з іншим атомовим діячем І. Курчатовим, який на той час уже перебував у пеклі, — своєчасно створили совєцьку атомову бомбу й тим врятували нас від американських атомових бомб; людство ж в цілому — від жахів атомової війни.