Олександр Боргардт
| Вид материала | Документы |
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
- Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
- О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
- Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
- Дерманський Олександр, 279.82kb.
- Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
- Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.
Вони зростали з самого першого дня моєї праці у вищий школі, вони тоді вже були набагато вищі, — 500-800 год. / рік та зростали весь час. Вони будуть зростати й далі, жодних шансів на видужання немає, хіба що буде революція розумних людей, яка змете геть весь цей совєцький бордель. Але, розумні люди — шкода, ревлюцій не роблять, отже... Вони давно сягнули 1 000 год. / рік та ростуть далі, далеко поза вимріяні 48 год. / тиждень, бо ж є невичерпаний запас і не лекційних годин. Тому що в російському монолиті, що вкрочив у ХХ ст. просто з палеоліту — жодних знань не потрібно ніде, потрібний папірець — «діплом об окончанії» та потрібний «блат». Більше нічого не потрібно.
Все це знаходилося, з задоволенням це відзначу, в повному протиріччі з логікою як і зі здоровим глуздом, але хто ж у країні стане сушити собі голови цією дурістю, що давно полишилася за бортом сімнадцятого року? І — дійсно, як же це зрозуміти з боку того ж їх «ґосподіна товаріща» Маркса — заробіток не змінюється, а навантаження — зростає? — чому?!
До цього — поцікавимося кон’юнктурою. Пропагандові смердючки ґазетні писаки весь час набріхують нам про прогресуюче ускладнення сучасної науки, про зростаючі «об’єми інформації», які треба підносити студентові, одне слово — коротко, про безумовне прогресуюче ускладнення задач вузівського викладача, а навантаження... ростуть! Але, чому ж робітника на виробництві ще ніхто не додумався зобов’язати, щоб він зібрав більш складну та сучасну машину швидше, ніж збирав перед тим застарілу та просту?
Отож і є очевидне, що в особі людей, які систематично збільшують навантаження викладачів — ми маємо або абсолютно безмозклу потолоч, яка — неробна від народження, взагалі не уявляє собі, що то є праця, або з брудними шахраями, які свідомо та цинічно експлуатують людей, скутих обставинами всезагального терору.
Нехай самі вирішують, хто вони є, з цих двох, бо третього тут просто немає. Нема його, цього третього.
Викладацька професія, то є фізично важка професія, читаючи лекцію ви мусити проговорити два тайми — 90 хвилин! Не зупиняючись.
Інших фахів подібного роду — не існує. Не бовкає (за готовим текстом!) без упину півтори години підряд і зайнятий у спектаклі актор. Не несе півтори години без зупинки і свою готову друковану дурню диктор радіо або ТБ.
Абсолютно певний, що смертність серед вузівських викладачів є набагато вище, ніж серед інших фахів, навіть найбільш шкідливих.
Тисяча учбових годин на рік — це навантаження на забивання, та суспільство, яке похвалялося назавжди ліквідувати відносно нешкідливу експлуатацію людини людиною, принесло їй на зміну значно страшніший різновид експлуатації: експлуатацію людини державою, державне рабство. Експлуатацію на забивання.
3 оцінками теж бувало всяке, та до цього ми ще повернемося, та не одного разу. Але, неможливо не відмітити звичну звабливість придурка на технічні новації часу. Коли на сході від Перемишлю з’явилися й свої перші комп’ютери — народився й бум із новинкою: іспити проводить комп’ютер! А значить — ви розумієте, екзаменує так, що точніше вже неможливо. Це стало як же великим полегшенням для недорозвинених студентів, як і для їх недорозвинених викладачів. Цікаво буде придивитись, як це робилося.
Технічно це відбувалося приблизно так. На певне запитання комп’ютер пропонує кілька відповідей, з яких (розглянемо найпростіший варіант) одна є вірною, а кілька — невірні. Відгадування правильної відповіді й забезпечує складання іспиту. В інших випадках кількість відповідей теж може бути довільною, але їх можна упорядкувати за поступовим наближенням до істини, оцінюючи и вказівки студента у відповідний спосіб — від двійки та по п’ятірку. Але, розберімося нарешті, що ж то є — чи насправді іспит?
Припустимо, що вам пред’явили п’ять варіантів відповіді на задане запитання, з яких тільки один є правильний, а ви — на нього й показали: про що це свідчитиме, про знання? — далебі... На жаль — не тільки. Бо ж, імовірність чисто випадкового вибору правильної відповіді складатиме тут аж 20 відсотк.; а це вже означає, що теоретично одна п’ята студентів склала іспит випадково, не знаючи насправді абсолютно нічого.
Ну, а ті, що отримали залік не випадково, то як із ними? З ними теж далеко не все добре, бо це ж був тест не на знання, а всього тільки на впізнавання, чи ж не так? А це є далеко нижчий рівень розуміння, ніж справжнє знання. Пояснимо дещо на прикладі: це як знання іноземної мови. От ви її вивчили та читаєте книжку, але чи це означає, що ви в стані нею й вільно розмовляти? — в жодному
разі. Бо читання — то є тільки впізнання знайомих слів, а от до вільного розпорядження ними — ще як же далеко...
Загнивання вищої школи розпочалось, як завжди та всюду, — зі самого верху, російська «риба-кіт» завжди гнила з голови. Ішло це гниття різними шляхами, які згодом схрестилися.
Одною з них стала сута повінь, потоп непрямих стратегій.
Другою — незупиниме тяжіння російського народу до керування, керування усім, чим слід, і чим не слід; чим можливо, і чим остаточно неможливо.
Непряма стратегія, це досягнення цілі засобами для неї непередбаченими, що може абстрактно розглядатись як продукт оригінальності мислення, а в житті повинно розглядатися як звичайна криміналка.
У вигляді, доведеному до повного абсурду, застосування непрямих стратегій виглядає як у анекдоті тридцятих: «Поздоров мене, я двічі чємпіон світу!» — «Е» — «Я нокаутував Алєхіна та дав мат Прімо Карнера!» Ясна річ — повна дурість, бо для цього потрібно виграти шахматний матч у Алєхіна, а боксерський у Прімо Карнери, але... і однак, психічний терор застосований проти Б. Корчного у матчі з А. Карповим, — допоміг «родінє» останнього (у першого тоді вже «нє било родіни») — зберегти так необхідну для неї шахматну корону.
Другий різновид непрямих стратегій — втручання зверху, був застосований аби охоронити того ж таки плюгавика А. Карпова від повного розгрому молодим та нахабним Г. Каспаровим. Цього разу йшлося всього тільки про збереження особистих привілеїв; їх так і не вдалося зберігти.
Початок непрямих стратегій (я маю на увазі широке застосування) на приймальних іспитах до вузів, відноситься на початок п’ятидесятих. Повинні в цьому гріхопадінні влад — були жиди. Надії Сталіна, які він на них покладав — не виправдалися. І цього стало досить.
«Мудрому вождю і учітєлю» вдалося, якось навіть попри його особисті схильності та симпатії (цього він і не прагнув) зберігти найбільш вражаючий капітал жидівських ресурсів в Європі. Підтримавши в ООН створення жидівської та палестинської держав на Близькому Сході, він робив ставку саме на жидівську, вважаючи, що саме цей капітал і дозволить йому з часом повністю контролювати цю державу. Дуже хутко. Однак, перші ж великі партії відправлених туди емігрантів глибоко розчарували його, та зрозумівши марність своїх прожектів він так само хутко охолонув до жидівської держави та хилитнувся у протилежний бік, у бік традиційного та випробуваного російського вирішення «єврєйскоґо вопроса». Були завчасно складені повні поіменні списки тих, кого незабаром пройдеться депортувати до «мєст нє столь отдалєнних», та по процесі — «показатєльном», ясна річ, над лікарями-змовниками — все мало зрушитися з місця, мало бути остаточно та позитивно вирішене жидівське питання в Росії.
В нормальних, стійких системах, де будь-яка виникаюча дія обов’язково зрівноважується належною протидією (від’ємний зворотній зв’язок), наприклад — у класичних демократіях, — не буває й не може бути зривів стійкості. На відміну від них у новому суспільстві нарід мав подвійно відповідати на волю керівництва, та куди кидалася воля, туди мав іще спритніше кидатися й нарід, аби не бути запідозреним у нелояльності.
Тому існування такої системи, то низка відхилень у скрайні стани на кшталт мультивібратора, та тільки без його регулярності, кидання маси за заманкою вождя. А це, чергове кидання, й було антижидівським. А до того ж — в міжнародному масштабі.
Не без певного здивування узнав я тоді, що геть усі наші колишні союзники — Бернард Барух, Джордж Маршалл, Двайт Ейзенгауер та навіть сам ФДР — Франклін Делано Рузвельт, — є чистокровні жиди! Ну, щодо Баруха — припустимо, але Маршалл. .. але Ейзенгауер... але Рузвельт?.. Дивно, дивно... Однак, мати сумніви було марно, — про це мене на протязі короткого часу повідомили принаймні троє знайомих. А як усі троє були члени партії, було майже очевидно, що то була віддача від щойно отриманої накачки зверху.
Мені відразу пригадалося, що хоча покійний уже Юппі Гьоббельс і цькував, і сам, і через Ганса Фріче, англійського міністра Гора Беліша (... sitzt der jude Haure Веlіshа...), який насправді був жидом, але якось не додумався «обьявіть» жидами Черчіля з Рузвельтом: ще одне очко на користь «фашістов». Тоді пережив друге народження його ж — Гьоббельса термін: «англо-амєріканскіє поджігателі войни» English-Fmerikenische Kpiegsyerbrеnner).
Все це не можна було вважати простим співпадінням випадковостей.
Не полишилися осторонь і керівники «на мєстах». Терміново почав аріізуватися (збережемо і це добре визначення Гьоббельса) найбільш засмічений неарійцями Медичний інститут в Дніпропетровську. До того ж часу відноситься й введення організованих зловживань на вступних екзаменах до вузів.
Вождю не судилося побачити процес лікарів, а процесові — відбутися, але навіть від заходів, що не відбулися — щось там, а полишається. Щось полишається завжди.
Обмеження на прийняття єдиної та унікальної для всієї країни «нєкорєнной національності» полишилось. Тепер у кожній з республік було дві корінних національності, одна найбільш корінна, універсально-корінна, так би мовити, та ще одна корінна, вже місцева. «Не корінна» як і універсально-корінна, — була одна для всіх.
Прийняття (або навпаки) до інституту залежить, вірніше — повинно залежати від результатів вступних іспитів, та так воно й бувало, що не корінні на якомусь там іспиті й провалювалися. Або — не набирали прохідного бала. Ото й був перший різновид зловживань — штучне обниження оцінок. Як воно за тих часів було з прийняттям тих, кого потрібно прийняти незважаючи на виники вступних іспитів, я щиро кажучи — не знаю. На курсі де я вчився — таких ніби не було. Але про те, що потім з’явилося й це — я знаю вже напевно, бо таке щось широко практикується й зараз.
Відповіддю на це двобічне спотворення нормальної практики прийому стало її однозначне перетворення на систему рекету, та потім, на кінець сторіччя вона склалася остаточно: шляхом прискіпливого вивчення особистих справ, а також інших міркувань — заздалегідь формується список запланованих екзаменаційних оцінок, відступлення від якого не потурається й не прощається екзаменаторам. В разі якихось порушень їх більше не використовували.
В медицинських інститутах подібна практика склалася раніше ніж будь-де, що й не дивно: медицинське середовище ніколи не було зразком моралі у новому суспільстві. Більше від того, маю підозри, що не є таким і в суспільстві благополучному. В Баку десь у часи «пєрєстройкі» внесок за зарахування до медицинського інституту становив 30 000 рб. та навіть близкість до особи ректора могла обнизити цю суму не більше, як десь на 10 000 рб. В Донецьку на той час ці суми мали бути істотно нижче, що підтверджувалося завжди певною кількістю претендентів з того ж Баку: родичі не мали необхідної для Баку суми грошей.
Прижилася ця практика й по інших учбових закладах, навіть у не надто престижних університетах. Ті, кого потрібно протягнути по дзвінках зверху — йдуть безкоштовно, а з усіх останніх — за можливістю побирається платня, хабарі за них поділяються між адміністрацією та деканами факультетів. Звісно, в цій системі є й певні дірки, та як мені невідомі випадки безкоштовного вступу до медицинського інституту, то я знаю чимало випадків, коли так поступали в інші вузи, в тому числі — й столичні. Щоправда, в таких випадках не завжди можна бути певними, що батьки кажуть правду: одним соромно, інші не хочуть рекламувати свою кредитоздатність. Всяке буває. Але, будь-яка самодіяльність еказменатора від себе — чітко та вчасно уривається, та підвищити оцінку від себе прийнявши за це приватну винагороду — екзаменатор практично не може: в країні переможного соціалізму допускається та сприяється тільки колективна праця; як і колективна корупція.
Ми дивуємося їй сьогодні, але це суте непорозуміння, бо її основи закладалися десь з 1917; а як насправді — то набагато раніше.
Бо уміння вихолощувати будь-які правила гри на користь власного свавілля — то тягнеться до нас іще з отих Володимира, Мурома та Суздаля. В подальшому ході історії — воно тільки досконалилося.
Окрім грошової існують, ясна річ, інші форми хабарів, від цінних дарунків та по зовсім уже оригінальні. В часи моєї праці в Донецькому університеті (168-1970) декан хемічного факультету практикував наступну систему. Діти батьків, що займали досить високе становище на виробництві — потрапляли на факультет. А потім починали з’являтися в надвишку «хоздоґоворниє тєми», невеличкі, так щось тисяч на 8-1О, вони виконувалися під керівництвом декана співробітниками факультету, котрі (це я так думаю, вибачайте) сприяли прийняттю діток. Робити там, по цих темах (це знову — я так думаю) не було чого та звітували чим прийдеться, хоча й за всією формою. Втім, бували й осічки, та саме на цьому грунті.
Колишній ректор університету (перший по його виникненні зі звичайного педінституту) уклав статечний договір із околішними парниковими господарствами міста на ефективний миючий засіб для засклених накрить парників. Тема була не мала, йшлося про сотні тисяч рублів. 3асіб, не сушачи собі голови купили десь у Ризі, де його масово виготовляли на одному з місцевих заводів. Хтось доніс та вибухнув скандал, який був притушений тільки «зверху». По тому колишній ректор, потрапивши одного разу до лікарні — звідти більше не повернувся: у нього була емфізема легенів, а йому ввели якийсь алерген, від якого він і задихнувся. Можливо, це й не було випадком — хто знає...
Широко розповсюдилася практика побирання хабарів на вечірніх та заочних факультетах, цих розплідниках невігласів з дипломами. Наявність там уже самостійних людей, що розпоряджуються своїми прибутками та знайомі зі совєцькими звичаями — істотно полегшувала справу.
Але, був іще цілий домен безоплатних та безкорисливих зловживань — це все виставлення семестрових іспитових оцінок на сесіях, з першого курсу по п’ятий.
В ті роки, коли я починав працювати, цей домен полишався ще майже не заторкнутим корупцією. Передній рівень інтелігентності студентів іще не перебував у такому кричущому протиріччі з мінімальними вимогами вищої школи, та справжніх двійок було відносно небагато, дві-три на один екзамен на групу. Потім, із погіршенням середньої освіти, з обниженням рівня інтелігентності дітей внаслідок прогресуючого затруєння середовища, а особливо за рахунок штучного погіршення складу тих що навчаються за рахунок «керування» оцінками приймальних екзаменів, — кон’юнктура почала хутко паскудитись. Почав хутко зростати відсоток двійок.
То було, приблизно, вже по Великому Десятиріччі.
Реагували на це в різний спосіб. Студенти-двійкарі потягнулися до КПСС, цілком слушно міркуючи, що поставити двійку на іспиті комуністові — то далеко не те, що поставити безпартійному, то вже буде певний виклик суспільству. Не кожний викладач наважиться.
Занепокоїлася й партія, стурбована «сніжєнієм успєваємості», яка за її опінією мала тільки зростати, як і усе інше, добре. Та, нє розібравшись як звичайно в причинах — на це не достало би ні терпіння, ні розуму, негайно взялася за боротьбу — ліквідацію наслідків. Тоді ж виникла зручна концепція: багацько двійок — у кепського викладача, не зумів навчити.
3гідно з положенням, перша перездача двійки потребує дозволу декана, для другої потрібний дозвіл ректора, а вже для третьої потрібний дозвіл самого міністра освіти. Свідчуся: ніколи в житті не бачив аби чогось такого дотримувалися. Навіть — не чув про таке щось. Декани дають необмежену кількість дозволів на перездачу, вони — разом із двійкарями, разом із партією, — проти викладачів. Хто кого, так ставилося питання.
Чого там тільки не витворяли з тими оцінками!
Влітку 1987 двійкарів математичного факультету в Донецькому університеті зібрали разом та відрядили на будову нового корпусу інституту прикладної математики і механіки АН УССР. Їх використовували для прибирання та опоряджування будинку. То не був адміністративний, примусовий захід, як завжди. Ні, то була радше умова рівноправних партнерів: ви нам — ми вам. Кожного, хто відпрацював своє очікувала заслужена нагорода у вигляді трійки. Та тільки трійки не з прибирання або опоряджування, не сподівайтеся, а трійки з тої дисципліни, з якої вони мали двійку на іспитах. От так.
Боротьба за «успєваємость» («с пєснямі борясь і побєждая») призвела до ґрунтовного потіснення двійок та до того, що вже на початок восьмидесятих натхненні успіхом борці за «успєваємость приблизно так само почали навалюватись на благополучну трійку, яка нічого й не підозрювала, але...
Студентам на той час підвищили стипендію.
Не подумайте тільки, що це було зроблено насправді, в жодному разі, виключно в порядку чергової демагогії, було таким самим відвертим шахрайством як і всі інші «підвищення» (ну, крім підвищення цін, зрозуміло), — без підвищення «стіпєндіального фонда» (!). Можливо, що він був навіть дещо скорочений, в дусі чергового лєнінського знімання сметанки з гівна. Стипендію почали сплачувати тільки за успішність, загалом — одним за рахунок інших. От тут і почало терміново повертатись назад колесо історії: потрібно було знижувати успішність,
а до того — терміново. Навіщо? — це зрозуміло. Бо за старими оцінками право на стипендію мало би отримати значно більше студентів, ніж можна оплатити. 3а бюджетом.
3 цієї причини на викладачів, скажімо, Донецького політехнічного інституту був певний тиск, аби не надто розкидувалися п’ятірками.
Так їх шахрайська гонитва за «керуванням» оцінками нарешті вбила оцінку як таку: скільки нам потрібно — стільки й поставимо. Але, без об’єктивних оцінок немислиме жодне навчання. Бо ж оцінка — то є необхідний зворотній зв’язок між входом знань до студента — та їх виходом. Його ж, але вже як фахівця, що засвоїв якусь галузь. Без об’єктивних оцінок знань — вищої школи немає взагалі. Є лише поверхова імітація. Не можна поручитись, що така ціль і переслідується, хоча зізнатися в цьому — тхнуло би повним скандалом.
Але все це — є розмови радше про необхідне. Однак, є ще така проста річ, як умови достатні.
До поняття достатнього входить не лише досить високий рівень викладання й викладачів, але й студентів, які були би здатні це викладання розуміти. От із цим — понад погано та на це працює вся соціальна атмосфера нового суспільства, небаченого в історії та аж так прогресивного, як сам прогресивний параліч.
Крокуюче вперед отруєння середовища, про яке час від часу побовкували (прийнятий план — «воздух в городє станєт чіщє»), але проти якого абсолютно ніхто и нічого не робить, — вже здавна дається взнаки для здоров’я всіх. Бо це тільки ота пузата глупота з їх окремими водогонами та каналізаціями можуть думати, що воно їх обійде; не обійде, не сподівайтеся. Добро би з тим пов’язувалося лише прогресуюче скорочення середнього віку, наша держава це тільки би вітала — менше потрібно сплачувати пенсій. Адже, коли на початок ХХІ ст. середній вік в Україні турботами влади скоротився десь до 60 років і менше, — негайно виникли плани підвищення пенсійного віку: чудово, дожив середнього віку (того, що менше пенсійного) і тихо помер. А пенсія — у держави: розкрадай — не хочу! Але, не все й із цим є так добре. Бо цей чиннник зачіпає необернено все майбуття країни. З ним пов’язане збільшення не лише смертності в дитинчому віці (що можна компенсувати підвищеною народжуваністю), але й більш загрозливе явище — вроджена неповноцінність тих, що виживають. Уже заразз відсоток вроджених генетичних дефектів скаладає повсюдно 8-1О% а по особливо індустріалізованих місцях складає й 20-25%. Мозок то є найбільш чутлива та вразлива частина організму, та страждає в першу чергу.
Особливо в генетично слабому на голову народі на схід від Перемишлю.
Процес обниження розумових якостей студентів став даватися взнаки десь з того ж 1964, та почав набирати силу далі. В Донецькому університеті я працював 1968-1970, але потім мене кілька років запрошували бути головою Державної іспитової комісії, та на державних екзаменах, незважаючи на їх загальний характер — мені було добре видно, як студент стає все слабіше й слабіше. Підозрюю, що від моїх послуг відмовилися тому, що повільно, але неухильно зростала кількість двійок.
Гадаю, та маю на це всі підстави думати, що вклад у це, крім погіршення шкіл та університетів, внесло й те, про що йшлося вище систематичне затруєння середовища.
Те ж саме на моїх очах відбувалося й у донецькій школі № 17. То була свого роду елітна та добре поставлена школа (її кінчав відомий Н. Щаранський), куди мене запрошували кілька разів на рік із лекціями для школярів на різні актуальні наукові теми. 3а цей час систематично та монотонно обнизувався рівень запитань, падав інтерес школярів. Все це з усією очевидністю свідчить про причину того, що відбувається — поки досить м’яко виражену, але стало зростаючу оліґофренію. 3 нею пов’язане й обниження інтересу.
Не випадково на сторінках друку, як загального так і фахового дискутується проблема: як зацікавити школяра або студента — науками? Пропонувалися різні, більш-менш оригінальні методи. В учительстві набула моди постать «яскравого» учителя, здатного дістати й чистого оліґофреника, різних там В. Шаталових та Н. Палтишєвих. Люди це й насправді яскраві, без знижок, та люблячі свій фах, але... чи ж надовго вистачить їх яскравості? — так тепер стоїть питання. Чи не прийдеться в кінці вести урок (або читати лекцію) скажімо, — стоячи на голові? — аби «зацікавити». Адже, щось таке спостерігаємо в театрі, бо там та сама проблема — як дістати зтупілого та оліґофренічного глядача. От і доводиться, або стояти на голові, або робити сальто на сцені; або ж щиро пересипати монологи матюками... Бо тут — почнеш — не зупинишся...