Олександр Боргардт
| Вид материала | Документы |
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
- Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
- О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
- Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
- Дерманський Олександр, 279.82kb.
- Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
- Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.
3ір включається після народження, та це й є найбільш широкий канал сприйняття інформації, але ж є ще й слух. Слух якоюсь мірою має працювати ще in utеrо, принаймні як зовнішні звуки є досить сильними. Можна тому тільки уявити собі, як я підбадьорився, коли випадково узнав про те, що згідно зі статистикою серед дітей, матері яких носили їх в районі аеропорта Орлі під Парижем, — відставання в школі зустрічається набагато частіше, ніж серед більш благополучних. Ще б пак — має ж отой постійний галас якось затримувати розвиток мозку. Цей ефект можна би підтвердити лабораторно на щурах, розділяючи вагітних на дві групи та тримаючи одну весь час вагітності в умовах інтенсивного зовнішнього звукового тла, а потім тестуючи рівень інтелігентності наступного покоління за допомогою звичайних методів (лабіринти та всяке інше). Але... так мені й не вдалося цим когось зацікавити. Вірніше, одне — то науковий інтерес, але ж іще потрібно включити працю в якийсь план, а от це й важко. Тобто — можливо, але на це потрібно витратити половину життя. Грець його бери, бо півжиття — дорожче.
Інша чудова ідея, що теж ніколи не була оприлюднена, це теорія інтелектуалізації людини.
Часто можна почути: о-о! — загадка походження життя! Що загадка, то загадка, але принаймні — не одна. Тут можна чітко розмітити усі ці «загадки».
1. Як утворилося життя на молекулярному рівні. Ну, це нам якось-такось пояснив іще Манфред Ейґен (Нобель з хемії 1967). Якщо й не розв’язав остаточно, то принаймні показав шлях до розв’язку.
Мені завжди було дещо смішно слухати або читати, — якою була ймовірність появи життя на 3емлі? Шановні, для мене вона стала одиницею, з того часу як вона отримала належні необхідні умови для свого існування — вона просто не мала права не виникнути.
2. Як утворилася клітина? — ота комбінація білка та нуклеопротеїда. Тут, здається мені, можна використати відносно універсальний механізм біологічного паразитизму. Природа працює в напрямі вигладжування протиріч. Паразитизм починається з паразитоїда, що вбиває свого носія. Поступово він послабляє свою дію та вже не вбиває свого носія, хоч і живиться його соками; це вже те, що називають паразитом. Продовжується все біологічним співжиттям, коли паразит у ході подальшої еволюції переборюється на симбіонта. Покінчується? покінчується повним єднанням, в систему. А, чим же ще?
Не є виключене, що так поводили себе в первісному бульоні й нуклеопротеїди хижачачи на білках, та ми й досі можемо спостерігати залишки цих хижаків — віруси. Не хутко мабуть прийшли вони до повного єднання, створивши біологічну клітину.
3. Як виникли різні статі? 3 цього питання були, здається, є певні міркування у В. Геодакяна; у мене їх немає.
4. І — останнє, як виник розум? А точніше було би поставити запитання в більш коректний спосіб: як утворився інтелектуальний розрив між людиною та іншими тваринами?
Щодо цього, то теж маю певні власні міркування, які народилися не з одного джерела. Колись, іще недовго по війні, я прочитав відому брошуру О. Чижевського, про вплив Сонця на земне життя. Він мало уваги приділює в цьому людині, але мене зацікавила саме людина. Тоді ж порпавшися по енциклопедіях та довідниках, я викрив, що люди, народжені в часових околицях максимуму сонячної активності, є ніби розумніші та здібніші від усіх інших. А тому й мають більше шансів потрапити до енциклопедій та довідників. Ну, що ж — іще один факт до теорії О.Чижевського.
Mіssing lіnк — бракуюча ланка потрапила до моїх рук набагато пізніше, коли десь у 1974 я надбав польське видання автобіографії Лобаголи. Оскільки совєцькому читачеві неможливо та зайве знати, хто то був Лобагола, то прийдеться сказати кілька слів і про це. Він —
власне, — Бата Кіндаі Амгоза ібн Ло Багола — народився в глибині африканського бушу, в племені майже позбавленому контактів із навколішнім світом. Волею випадку він семи років потрапив до Шотландії та отримавши деяку освіту полишився в західному світі і його книга й розповідає про все це.
Моєї уваги привернуло тоді свідоцтво автора, що в його племені період статевого формування складав усього десь 9-11 років. А це співпадає з періодом соняшної активності. Це, можливо, ще не період повноцінної репродукції (тобто — появи нового покоління), але у предків людини могло й співпадати. А як так, то якусь із таких популяцій механізм Фермі винес би неодмінно в фазу, в стислу синхронність з періодичністью Сонця. Так, аби поява нового покоління співпадала би з повторенням максимумів соняшної активності. От це накопичення здібностей у поколіннях і могло згодом вивести предків людини на рівень, необхідний і достатній для розвинення цивілізації.
Зауважимо, що тут вирішувало випадкове співпадіння двох проміжків часу, отже — могла вийти в люди й не людина, хтось інший. Могли би — й два різних види одночасно.
Цю гіпотезу я теж ніде не оприлюднював. 3а кордоном? — але мій власний досвід свідчить, що там — не ліпше, ніж вдома. у ХХ ст., де я мав нещастя народитись, перемагав не великий розум, а потужна горлянка, як казали китайці. А у мене горлянка — сама звичайна.
Поготів, цивілізація в її сучасному вигляді — глупа та самозадоволена — не має великих шансів проіснувати й до кінця біжучого століття.
Радіо — що це було?
Іще один з моїх численних фахів — радіотехніка, також має корені ще в далекому дитинстві. Знайомство почалося з описів, коли коротких, а коли й більш деталічних, в журналі «Наука и Техника» 2О-х років. Ці описи бували часом доволі розважливі, віддзеркалюючи собою головну та ведучу, я би сказав, прикмету нового і прогресивного трибу життя: того, що потрібно — не можна було більше просто й звичайно, за гроші, — піти й набути у відповідному магазині. Ні, тепер таке щось можна було отримати трьома шляхами: а / украсти на роботі, b / зробити самотужки, с / десь дістати. Втім, цей третій спосіб не є радше самостійним, він усе одно забезпечується одним з отих перших кимось іншим, а вже по тому ви вступаєте з ним у нормальну ділову трансакцію.
Перший у моєму житті кристал галену, випростувач струмів високої частоти та основа детектроного приймача, був отриманий для мене за способом а /, але на цьому справа й зупинилась, бо для простішого приймача потрібні ще принаймні індуктивнісь, місткість та ще й навушники. Ці останні привіз батько з одного з відряджень, але все останнє... то була проблема.
Конденсатори змінної місткості, втім — як і сталої, тоді здається ніхто не виробляв, але не виробляли й багацько іншого, — катушок, резисторів, ламп, батарей і т. п., та для кого в ті роки було з таким галасом відкрито радіостанцію ім. Комінтерна — я й досі не знаю.
Справа в тому, що радіомовлення — то процес двобічний, обопільний, як хтось там щось передає, то це геть позбавлене сенсу, якщо його бодай хтось не може приймати, а тоді була саме подібна ситуація — був передавач, були громкі слова про важливість радіо, а от приймати його, схоже, ще не було кому. Співали, щоправда, пісню: «Всє вишє, і вишє, і вишє, / крєпім ми антєн провода, / і в каждом пріємнікє слишно — / «Алло, говорит Москва!»« Але, саме приймачів і не було. 3 ними було приблизно так само як потім із відеомагнітофонами, яких в «пєрєстройку» погрожували до 2 ООО випустити аж цілих 1ОО тисяч штук (Японія за день виробляє більше), та...
Щоправда, нема тут чого укривати — хто буде приймати передане — то вже друга думка, та їй, як такій, вже з чималим трудом доводиться пробивати собі дорогу крізь мозок сучасної людини. Подібні казуси — буває, трапляються й з цілком розумними та респектабельними людьми. Так, у статті «Про позачуттєве пізнання», спрямованій проти телепатії, Станіслав Лем пише, до речі:
Можливо це так, якби неандертальський філософ, отримавши до своїх рук радіо від мандрівника часом, сказав би собі: «або в цій коробці сидять маленькі люди, або це ніхто зі мною не розмовляє, а голос є увічнений чарами». В той же час справи стоять не так і не так — людей у коробці насправді немає, але з неї говорять, тільки що знаходяться зовсім не там. Оце вам простий приклад не обґрунтованої, фальшивої діхотомії.
(St. Lem, Rozprawy i szkice, Krakow, 1974, с. 359)
Як бачите, автор не задумується, а хто ж це в неандертальські часи (а саме про такі, за контекстом ідеться), — буде віщати по радіо. Адже, будь-який приймач, перенесений не те, що в неандертальські часи, а й сто років тому — не прийме нічого. 3 Лемом, однак, таке буває. Так він написав оту свою «Суму технології» (1964) — геть позабувши, що надані до диспозиції людини ресурси — є конечні та до вичерпання. Отже — буває.
Але, від суто людських провалів до некомпетентності, повернемося до суто технологічних злоключень моєї далекої молодості.
Я постановив тоді, що для контура потрібен конденсатор постійної місткості, якого я й спорудив сам, перекладаючи дві системи листкі з конфетних оберток (конфети були, де там нинішнім, добрі та дешеві як і все — НЕП!) листками тонкого промасленого паперу (масло було рубль чи менше кіло). Конденсатор, це й був мій перший працюючий вироб, споруджений подібно тому, як Мушенброк спорудив свого часу лейденську банку, але — шкода — далеко не останній. Складніше було з катушкою, індукція якої повинна була змінюватися, як сталою полишалася місткість в контурі. Я зробив її за журналом, варіометром, намотавши дві корзинкової намотки катушки на каркас з провощеної фанери, так що вони могли віялом, зближуватися або розходитись.
Так запрацював мій перший детекторний приймач долампової епохи. Я тоді (та — хіба тільки я?) — й думати не міг, що на тому ж нікчемстві наприкінці ХХ ст. — приймальна радіотехніка й покінчиться: епохою нікчемства «полупроводнікових тріодов». Але, про це далі.
В Києві, у М.А. Ґросґейма, ентомолога, до якого ми прийшли на гостини всі троє незабаром по нашому переїзді, я уперше побачив справжній приймач на трьох лампах «Мікро», батарейних тріодах прямо розжарювання. Мені показали як регулювати гучність, настройку та зворотній зв’язок, та я надівши навушники відключився на весь вечір. Пам’ятаю, перше, що я почув — то була «Мадам Баттерфляй», яку Берлін транслював просто з опери. На детектор ішли лише місцеві радіостанції, а тут можна було приймати десятки іноземних. 3 них мою увагу привертали тільки німецькі, бо то була єдина іноземна мова, яку я розбирав.
Потім я брав на свою апатуру стійко по кілька десятків станцій.
на кожний которткохвильовий діапазон, а цих діапазонів у мене було сім, але тоді — то було щось незабутнє.
Мої самостійні досвіди великих успіхів тоді не мали, за відсутністю надійних джерел високої напруги (анодного живлення), та неможливості зробити їх власними руками.
Тому справжні успіхи пішли тільки в Дніпропетровську, де у нас в домі вже була електрика. Пам’ятаю, перше, що я там зробив, це був випростувач для отримання високої напруги.
А на той час і совєцька промисловість подолала нарешті свій багаторічний запор та розродилося рядом новацій: 1934 були випущені перші резістори — «сопротівлєнія Камінского», вони були й поганенькі, і розмірами перевищували закордонні зразки у кілька разів, принаймні, але то було величезним полегшенням, тому що зробити самому катушку або конденсатор — можна й краще, ніж це зробить промисловість, а от резістор зробити, навіть поганенький — то майже неможливо. Повірте.
Тоді ж були випущені перші радіолампи з підігріваним катодом серії «С», з чудовими параметрами, вони були скопійовані, чи то з «Мазди», чи то з «Марконі», та це неймовірно просунуло справу: вже через рік по переїзді я мав приймач прямого підсилювання з двома ступенями підсилювання на високій частоті та з двома ж ступенями на низькій, такий, яких совєцька промисловість ніколи не виробляла. А потім став експериментувати й із супергетеродінами. 3 тих самих пір, десь з 1936, — я завжди мав до диспозиції приймачі, що далеко перевершували рівень совєцької промисловості.
Хтось — із профанів, може й захопитись. От, одинак, аматор-ентузіаст, зробив безплатно те, за що інженерам на виробництві платять гроші, та що вони виробляють гірше, як добре! — то, чому ж не поділитись, не надіслати на виробництво твір аматора? — та для чого ж і аматор, не той... не поділиться? — «нє внєдріт»?
Питання закономірне, хоча й глупе, та зараз поясню, чому. Я свого ніколи й нікуди не надсилав, ні до кого не напрошувався. Посилали інші, не гірше. Був перед війною такий собі журнал — с «Радио», там і оприлюднювали аматори свої схеми та описи. Терпіли, терпіли це високі інстанції, та й... прикрили журнал, як у високому ступені шкідливий. Для «дєла рабочєго класса» , маю на увазі. І насправді, свої станції й на будь-яке сміття прийняти можна, а дальні — бодай іноземні — ну навіщо вони, скажіть ви на милість — нашій совєцькій людині? Чим менше вона їх брехню слухатиме — тим воно краще.
А по війні додумалися до ще одного цікавого удосконалення: обрізали на всіх совєцьких приймачах короткохвильові діапазони до 25 м.
викинувши цілих три зі семи, мало не половину, а — навіщо? А, все для того ж, щоб менше слухали — не Москву. В дорогих радіолах «Ріґонда» стояли в контурах проміжної частоти конденсатори монструальної місткості (1 ООО рF!), що обнижувало добротність контурів у десятки разів. Навіщо? — а все для того ж, аби понизити чутливість приймача, обмежити можливості прийому.
Людина при здоровому глузді скаже: от, але ж приймач на те й існує, аби приймати, чи не так? — а значить і робити це має якнайкраще. То — навіщо ж його штучно псувати?
Але тут вона, ота людина при здоровому глузді й потрапить пальцем просто до неба. Бо той її здоровий глузд — у совєтів ні до чого. Та ще далеченько від 1991 такий собі подаючий надії совєцький філософ В.А. Вєчєр-Щєрбовіч написав цілу книжку, спрямовану проти «буржуазного понятія» здорового глузду. Він у них — не працює; власне — не повинен працювати. А тому вони, ота совєцька потолоч, завжди й ставили перед собою проблеми не до розв’язання, як от ця: щоб і розкішні приймачі були, і щоб закордону поменше приймали.
Воістину неможливо, мабуть, не відслідкувати, не розпізнати тут усе те ж їх, незмінне та улюблене, російське: як «і нєвінность соблюсті, і капітал пріобрєсті». «Соблюсті» невинність громадян, відгородивши їх від небажаного іноземного впливу, й капітал на приймачах придбати. До речі, в приймачах на експорт (теж, лайно порядне) — короткохвильові діапазони не обрізувались.
От такі справи. А ви кажете...
3 цієї простої причини й цей мій фах так і пропав. Тобто, я не вважаю, що він пропав — далебі. Це з пункту зору суспільства він пропав — «остался нєвострєбованним», як у них кажуть. Бо був йому не лише не потрібний, але й шкідливий. Бо, коли пішлі іноземні передачі мовами СССР які негайно почали глушити, то хто ж це як не я зібрав простий двохканальний корелометр за мостовою схемою, що працював на відношенні — сигнал/заглушування? Після цього я плював на їх придуркуваті заглушки. Вони витрачали на них мільярди рублів річно, а я на них — плював. Ні, шансів якось там вписатися до офіційної радіотехніки я не мав. Хіба, що вигадав би новий спосіб заглушування. Але це — було вже не потрібне мені. На цьому, щоправда, як казали, виліз в академіки якийсь там В. Сіфоров у Москві.
Все це робилося, ясна річ, не від нужди, слухати російські передачі мені було ні до чого, поготів їх складали росіяни ж. Хоча й інші, а все одно — великого розуму не набратись. 3а старою пам’яттю обходився польськими, іноді чеськими. Яких, втім, теж заглушували. Що поробиш, «старшій брат» вимушений був піклуватися про невинність врятованих ним від «корічнєвой чуми» народів.
3ауважу, до слова, що цей засіб поведінки, коли на розумну людську промову відповідають нечленороздільним ревом — завжди здавався мені вкрай безмозклим. Во це означало морально роздягтись перед усім світом, визнавши, що інших аргументів крім нечленороздільного рева у тебе немає, але вони здається ніколи не розуміли такої простої думки. По той бік мавпи, що ви хочете... Німці навіть підчас війни ні в кого не конфіскували радіоапаратуру, як і нікого не глушили, хоча потрапити до концтабору за слухання того, що слухати не належить — було вельми нескладно. Але, до заглушування — німці ніколи себе не принижували.
Прибутки від радіо були вагомі та рівнобічні. Завжди було відомо, що там діється у широкому світі, але й не тільки. От, скажімо, нові композитори та співаки з їх музикою, що до СССР не були вхожі. Нова музика. Пам’ятаю, колись — уже по війні, я назвав на парі десь сотню оперових композиторів з їх операми — цілий енциклопедичний словник. Нарешті — лінгвістика. Слухаючи іноземні передачі я досконалив мову, одночасно вловлюючи якісь не відчутні відразу зародки майбутнього. Мені, ще перед війною, дуже подобалися півночні передачі з Будапешта (довший кінець середньохвильового діапазону) з готелю «Гуннія», камерний ансамбль скрипок грав без перерви мадярські мелодії. 3 тих пір я назавжди запам’ятав формулу об’яви: «Радіо Будапешт едь ейш коршоі алломашок» (Radіо Budареst еqу еs коrsоі аllomаsок). Що це має позначати, я здогадувався лиш приблизно. Потім, вже за шестдесят, роздобувши нарешті підручник та добрий мадярський словник, я відразу ж першим розшифрував це речення, що сорок років пролежало в голові: «Радіо Будапешт та приєднані станції». Не дивно, що по тому я сподобився перекласти з мадярської два романи: «Легенду Пендрагона» Антала Серба та «Бич Божий» Йожефа Лендьєла.
Отже... важко навіть сказати, чим би я був без отого радіо...
Мій радіотехнічний фах добре годував нас із матір’ю в перші роки по війні та повністю кинув я цей промисел тільки 1950, ставши вже доцентом університету. Цьому сприяла кон’юнктура, що склалася на той час. 3 початком війни всі радіоприймачі в країні, як і багацько всякого іншого (велосипеди, мотоцикли, авто) — були конфісковані, вірніше сказати не конфісковані, ні, — «врєменно ізьяти», не більше. Так значилося, принаймні у щедро виданих розписках. Як це «врємєнно ви питаєте? — до кінця війни, зрозуміло. Нічого, ніде й нікому — не було повернене, зрозуміло теж, і 1945, коли знову було дозволено користуватися приймачами — ні в кого їх просто не було. Куди оте все величезне добро поділося? — та нікуди. Як щось там і вкрали — то й добре. А здебільшу, як звичайно — марно перепаскудили.
із переможеної Німеччини тягнули на той час усе, що тільки можливо й не можливо. Булий (та — вельми посередній) викладач підготовчих курсів А. Риндін — тепер — Гєрой Совєтского Союза, пригнав 1945 до ДІІТу три товарних вагони свого особистого майна, хутко розпродавши, що тільки було можна, бо кожен розуміє, що вантаж навіть одного вагону — не розмістити в жодному совєцькому помешканні, навіть самого «пєрвого». Маршал Жуков — отой їх «генераль Фляйш», пригнав, кажуть, цілий потяг. Що він з усім отим робив — не осягнути розумом; адже — навіть сидіти на двох кріслах разом, і те — не у кожного сраки вистачить... Інші привозили менше, пропорційно до їх совєцького рангу, але я не знав жодного, хто не прихопив би з собою чогось, що там десь погано (а може — й цілком добре, чому ні?) — лежало.
Натаскали, ясна річ, і неймовірну кількість радіоапаратури. Там її ніхто у людей не відбирав з війною, я вже казав. Апаратури самої різної, від елітних «Лоренців» та «Блаупунктів» та аж до масових «Фольксемпфенґерів», на які окупанти лестилися переважно внаслідок їх вражаючих розмірів (в середині було майже порожньо). Розкішні приймачі вражали мене своєю досконалістю та дотепністю технічних розв’язків. Вони далеко перевищувли в цьому відомого тоді світові «Філипса» в Ейндховені, а значить і британську радіотехніку, не кажучи вже про якусь там французьку. Думаю, що ніколи радіоприймальна справа, та ніде більше, не сягала таких висот, як у тодішній Німеччині. Особливо ж не до порівняння це з сучасним станом, коли все розпустилося в морі отого напівпровідникового лайна.
Бо, стверджую це як фахівець, — ніколи та жодний з напівпровідникових елементів, як і довільна їх кількість, не замінить отої єдиної радіолампи. Бо, не та крутизна характеристики, не той коефіціент підсилення. А компенсувати таке щось збільшенням кількості каскадів — безглуздо, бо це вносить в систему все більше умів; так — як же з ними? Але, ви ж бачите — новинка: значить треба переходити всім. Як за совєтів — усім на «марксізм-лєнінізм». Попало, як то кажуть, гівно на зуби...
Нам усе тичуть: от, ринкова економіка, ринкова економіка... Там конкуренція, там саме собою відбирається тільки краще. Як же... Бачили ми все це: і «конкуренцію», і як відбирається...
Але, повернемося й до минулого. Бо усю цю багату та «блаґопріобрєтєнную» техніку й потрібно було тепер ладнати, а згодом і переробляти під наші лампи; бо ж і німецькі не були вічні. От це останнє й потребує деякого пояснення.
Класичне відставання Росії від цивілізованого світу, яке так голосно погрожували подолати після 1917, насправді так ніколи подолане
не було, а продовжувало нарощуватись, здебільшого тому, що сутність його полягала зовсім не в тому, де це передбачалося.
Помилково думали й продовжують думати, що відставання, то є відставання у кількості (а потім — і у якості) того, що виробляється. От і тягнулися, зі шкіри вилазили, аби «доґнать і пєрєґнать». Потім замовкли щодо «пєрєґнать», — зрозуміли, що й «догнать» — то проблема не до розв’язання. «Я знаю, будет много чугуна и стали / на душу населения в стране» — натхненно співав поет. Воно й стало «много», тепер ніхто не скаже, що мало. Хоча, особисто мені (або вам)- скільки потрібно тої сталі , аби стати щасливими? — дєсь пару десятків кіло на життя, чи не так? 3араз є набагато більше, то й що? Що цим були виправили? — та рівно нічого.
Тому що просто нічого не вартує виправити й наздогнати відставаня в кілограмах «на душу насєлєнія в странє», але воно для того не є небезпечним, що його легко виправити. Хоча... 3ерна у США ніби виробляється менше на душу населення, ніж у нас, а вистачає й нам щось продати. І це наводить на роздуми.
Найбільш небезпечним є інше відставання — в розумах. Не випадково в Росії завжди найслабішим місцем була голова — «мозґи набєкрєнь» — як учив іще І.С. Турґєнєв. Але цього — й не намагалися виправити. Поготів — по цей день не потрудилися навіть помітити.