Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня"

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Олександр Ткачук


"ОСОБИСТІСТЬ ТА ІСТОРІЯ: ЧАС МИХАЙЛА ГОРИНЯ"



Вийшла книжка Михайла Гориня «Запалити свічу» (Харківська правозахисна група; Упорядник В. В. Овсієнко. Художник-оформлювач Б. Є. Захаров. – Харків, 2009. – 328 с., фотоілюстрації). До книжки увійшли його автобіографічна розповідь, нариси і спогади про політв’язнів, інтерв'ю, документи, світлини, виступи, що охоплюють цілу епоху боротьби за людські права і незалежність України – від 30-х років донині. «Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму» – цим девізом усе життя керується організатор самвидаву, правозахисник, видатний громадський і політичний діяч Михайло Горинь. Історик Олександр Ткачук пропонує свою оцінку ролі Михайла Гориня у здобутті незалежності на межі 80 – 90-х років.


На чехарду приходів та відходів комуністичних лідерів у вісімдесятих роках 20-го століття народ відповів лише хвилею ущипливих анекдотів, які підмивали радянську свідомість ізсередини, але не становили прямої загрози тоталітарній системі. Радянська влада нещадно витравлювала все, що могло творити нове, незвичне, яскраве і живе, вона, як казковий Кощей, здавалася мертвонародженою і вічною. Та вся ця демонічна ілюзорність розтанула в одну мить, коли Комуністичну партію очолив Михайло Горбачов − твердий прихильник модернізації країни. Почалися зміни, а разом зі змінами − з’явились системні загрози. У ході його політики, що отримала назву «перебудова», в одноосібно правлячій партії, кажучи мовою синергетиків, виникла «неврівноважена ситуація», коли проти «реформаторів», які хотіли вдосконалити повільно деградуючу імперію, зберегти її конкурентноздатність на світовій арені, виступили із радикальною критикою «консерватори». Останні інстинктивно усвідомлювали, що послідовне впровадження реформаторських планів невідворотно поставить під знак питання не тільки віджилі системи господарювання, а й саму імперію. Нагадаємо, що це була надзвичайно потужна група впливу в партійно-державному механізмі країни, спроможна в будь-який момент здійснити державний переворот. Реальне відчуття небезпеки у «реформаторів» підживлював ще свіжий у їхній пам’яті приклад Хрущова, усунутого від влади за менш амбітні реформаторські наміри.

Горбачовське оточення дуже швидко збагнуло, що утримати владу в своїх руках воно зможе лише заручившись підтримкою ширших верств населення. Партійній консервативності потрібно було протиставити громадську ініціативу. Виконавцем цього завдання стала московська космополітична інтелігенція, лідерів якої згодом назвуть «прорабами перебудови» (в основному з оточення секретаря ЦК КПСС Яковлєва Олександра Миколайовича). Цілком імовірно, що ця група з самого початку мала і власні (приховані) інтереси, ведучи вдалу гру на суперечностях двох партійних кланів. За завданням "реформаторів" вони проводять круглий стіл провідних «інтелектуалів», які проголошують, що перебудова під загрозою і необхідно створювати ініціативні групи на підтримку перебудови, на підтримку «ленінської політики» партії, її реформаторського керівництва, лаконічніше: потрібно створювати навколо КПСС широку громадську організацію. (У час, коли комуністична влада була абсолютною, це означало створювати їй альтернативу). Згодом цей маніфест передрукував популярний партійний журнал «Огонёк», який очолював ставленик «реформаторів» Віталій Коротич. Це було фактично неформальною санкцією ЦК КПСС на розгортання відповідного громадського руху. Одночасно каральним органам доручається контролювати процес, намагатись впливати на нього, відсікаючи радикальні антикомуністичні та націоналістичні елементи, але забороняється застосовувати репресивні заходи.

Дещо пізніше до внутрішньопартійної боротьби за «російський трон» долучився ще один учасник − Борис Єльцин, довівши центральну владу до повного паралічу.

Підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що саме боротьба за владу у вищих ешелонах Комуністичної партії фактично стала першою причиною занурення радянської імперії у революційну ситуацію.

Другою причиною була невирішеність національного питання, руйнівна сила якого для СРСР із високих кремлівських веж здавалась легко контрольованою і безпечною.

Україна, як тоді модно було говорити, була територією «застою», в якій колоніальна адміністрація (радянсько-партійний апарат) була особливо реакційно налаштованою щодо національних потреб українського народу, за рахунок якого вона власне і паразитувала. Тотальний та тривалий терор перетворив людей на мовчазну, залякану і в значній мірі національно дезорієнтовану масу. Михайло Горинь згадує, що в липні 1987 року у Львові крім нього, В`ячеслава Чорновола та Івана Геля не знайшлося жодної людини, яка захотіла б випускати «Український вісник». Страх і почуття безвихідності панували повсюдно. Ситуація почала поступово змінюватися, коли із концтаборів, за указом М.Горбачова, випустили політичних в’язнів. Ця відносно невелика, але солідаризована та пасіонарна група людей, одразу включилась у суспільне життя. Влітку того ж 1987 року в Києві створено Український культурологічний клуб, відновлено діяльність Української Гельсінської групи та нелегального журналу «Український вісник», започатковано діяльність інших, як тоді казали, «неформальних організацій». Температура політичного життя в республіці почала поступово, але неухильно зростати.

Якісно новим явищем у житті республіки стало створення політв’язнями першої опозиційної організації – Української Гельсінської спілки. Формально вона була правозахисною організацією, але за своїми справжніми завданнями була політичною організацією, що боролася за реформування тоталітарного режиму і проголошення незалежності України. Поява в республіці організованої політичної сили серйозно стурбувала місцеве керівництво. Проти неї було кинуто весь репресивний і пропагандистський апарат. Та незвикла до конкурентної боротьби комуністична влада, до того ж обмежена циркулярами з Москви, своїми викривальними заходами лише популяризувала український самостійницький рух. Ось що про це згадує Михайло Горинь: «Ми вимагали зміни статусу УРСР у системі СРСР. З цього розпочалася серія мітингів. Влада не зуміла рішуче проти них виступити. Уряд завжди програє, коли вагається, або хоче тільки злегка вдарити. Можна провести аналогію зі злочинним світом: коли даєш злочинцеві ляпаса, то він готовий тебе вбити, а якщо ти збиваєш його з ніг, то він тікає. Радянська влада легенько лякала і легенько била нас – то 200 чи 2000 рублів штрафу, то 15 діб (арешту. – Ред.)…

Це були напівзаходи: людину, яка була готова сидіти до смерти, залякати 15-ма добами – то є смішне. Нерішучі спроби зупинити рух опору не приглушили його, а викликали новий спалах.» (Горинь Михайло Миколайович. Запалити свічу; Харківська правозахисна група; Упорядник В. В. Овсієнко. Художник-оформлювач Б. Є. Захаров. – Харків, 2009. – С. 96).

У цей час у Прибалтиці та деяких інших республіках вже почали виникати Народні фронти – масові політичні організації. Згодом дійшла черга і до України. Але в нас реалізувати подібне завдання було набагато складніше, – люди залякані, колоніальна адміністрація відвертіше антиукраїнська, велика питома вага у структурі населення республіки росіян та інших національних меншин серйозно ускладнювали створення масової патріотичної організації. Одночасно спецслужби не припиняли спроб розіграти «карту міжнаціонального протистояння» – кадрів у середовищі національних меншин для вирішення цього спецзавдання в них було достатньо. А створення Інтерфронтів за зразком прибалтійських республік – як альтернативи Національним фронтам – за тодішніх умов загрожувало Україні повною дестабілізацією.

Зрозуміло, що в такій ситуації поява Народного Руху України за перебудову була негласним компромісом між Москвою, місцевою комуністичною владою і частиною білявладної української інтелігенції про те, що політика в Україні буде розвиватися еволюційним шляхом, без будь-яких революційних потрясінь. Потрібно визнати, що на час заснування Руху цей компроміс був вигідний усім: комуністам, які через свою агентуру в Русі мали змогу організаційно блокувати неконтрольований розвиток політичного життя в республіці, українським патріотам, які, у свою чергу, отримували унікальну можливість вивести національно-визвольний рух за межі Києва і Західної України, зробити його загальноукраїнським явищем. Політична легалізація частини національно-демократичного руху дозволяла відносно безпечно і цілеспрямовано працювати з великими масами народу, елімінувати з його свідомості антидержавницькі стереотипи. Звичайно, з погляду стратегії комуністи і патріоти мали альтернативні завдання: перші хотіли заблокувати, поставити під контроль визвольний рух, другі – через легалізацію зробити його домінуючою силою в суспільстві, щоб згодом використати його як політичний інструмент для здобуття повної політичної незалежності. І, в принципі, питання, чим завершиться ця невидима внутрішня боротьба між двома антагоністичними силами, залишалось відкритим до самого проголошення незалежності.

У цій ситуації надзвичайно важливим ставало питання про керівництво Руху – хто його очолить і куди поведе. З погляду національних інтересів, для реалізації основного завдання (здобуття незалежності) важливою ставала не так стратегія поведінки (вона в принципі була типовою для усіх національно-визвольних рухів поневолених народів СССР), як тактика, за якою вмілий і далекоглядний керівник, враховуючи інтереси всіх суб’єктів політичної гри, комбінує ними так, що вони спрямовують свою енергію в потрібному йому напрямку. Їхні різноманітні зусилля лише посилюють потрібну йому тенденцію. Поступаючись у малому, він прагне виграти у великому. Це лідер особливого ґатунку і особливих здібностей – таким політиком у цей переломний, історичний для українців час, став Михайло Горинь. За дорученням Української Гельсінської спілки він, один із її чільних керівників, береться за створення Народного Руху України за перебудову. Варто згадати, що прихід його до Руху вітали Іван Драч та Дмитро Павличко, власне, вони його туди й запросили.

8-10 вересня 1989 року на Установчому з’їзді Руху Михайла Гориня одноголосно обирають головою Секретаріату – керівником виконавчого органу організації. Головою Руху стає Іван Драч. Тут необхідно нагадати про готовність Драча передати фактичне керівництво організацією Гориню. Талановитий український поет, успішний полеміст і, як це не прикро, комуністичний конформіст, він готовий був залишитися «прапором» Руху, його прикриттям, щоб націоналіст Горинь у достатньо комфортних умовах зробив свою справу: перетворив Рух на відносно незалежну масову політичну організацію.

Назвемо декілька головних здобутків Гориня на цій ниві. Перший. Саме під його керівництвом Рух із хаотичного зібрання різних самодіяльних організацій перетворився на добре структуровану, численну загальнонаціональну організацію. Силу, здатну у критичний момент історії вивести на вулиці мільйони людей. Силу, у переважній більшості своїй патріотичну і демократичну. Під керівництвом Михайла Гориня Рух, через сотні різноманітних регіональних і загальнонаціональних заходів, перетворився на велику політичну потугу. Два з цих заходів і сьогодні вражають своєю масштабністю та динамізмом, а тоді буквально сколихнули до основ радянське суспільство. Я маю на увазі, перш за все, «Ланцюг єднання» (або «Українську хвилю») − коли мільйони людей, узявшись за руки, утворили суцільну шеренгу від Львова до Києва, за одну мить зруйнувавши виплеканий кагебістами міф про особливий націоналізм галичан. Від руки до руки, від серця до серця українці Західної та Наддніпрянської України 21 січня 1990 року довели, що вони одна соборна неподільна нація.

Другою акцією, яка була ніби продовженням першої, стало відзначення 500-річчя козацтва (серпень 1990 року), коли сотні тисяч людей з’їхалися в один день до Запоріжжя, пройшлися гігантською колоною до Хортиці і отаборилися навколо могили козацького отамана Івана Сірка у селі Капулівка. Незабутнє враження: пам’ятаю, як сотні автобусів із національною символікою мчать дорогами Київщини, Черкащини, Дніпропетровщини, а також із Півдня та Сходу України, а вздовж доріг стоять люди, яких переповнюють емоції, на очах багатьох сльози. Люди, яким ще вчора розповідали байки про зарізяк-бандерівців та петлюрівців, які ходили під цими прапорами у бій, зараз бачать їх поруч і відчувають, що до них повертається щось надзвичайно важливе, їхнє, сутнісне − кимось підлим у них украдене. Дух предків постав серед них. І козацька кров відчуває і нуртує на поклик чогось сакрального і віщого.

Ці акції буквально шокували партійну і радянську адміністрацію, вони зрозуміли, що з цього часу настав кінець їхньому монопольному пануванню в республіці. Перед ними постав відважний і дужий противник, готовий будь-якої миті вступити в бій за народні інтереси.

Друга проблема, яку Михайло Горинь зумів розв’язати на користь України, – міжнаціональні стосунки. Як уже згадувалося, спецслужби активно розігрували «карту міжнаціонального протистояння», тому надзвичайно важливо було вибити з-під їхніх ніг соціальну базу. За ініціативою керівництва Народного Руху України 21 листопада 1991 року, напередодні референдуму про незалежність і перших виборів Президента України, в Одесі було проведено Конгрес національних меншин України, на якому було вироблено програмні та організаційні форми поєднання українського патріотичного руху і рухів малих народів у єдиний загальнодемократичний рух. Політика Руху в цьому питанні була продовженням та розвитком зусиль, здійснюваних у цьому напрямку Українською Гельсінською спілкою та Українським Культурологічним клубом, а в ширшому розумінні – традицією, що виходила із задумів УГВР та УНР.

Третьою проблемою, від розв`язання якої залежала можливість УРСР безперешкодно рухатися в бік незалежності, була історична необхідність перетягнути на свій бік частину радянської та комуністичної еліти, або хоча б когось із керівництва держави. Частково цей задум керівництву Руху вдався.

Ключовим гравцем тут поступово стає Леонід Кравчук. Кон’юнктурник і пристосуванець, він все-таки вийшов із живого українського середовища і, хоч був далекий від його життєвих інтересів, але не мав щодо нього якихось радикальних упереджень, з ним можна було працювати. Михайло Горинь публічно і демонстративно подав йому руку. Він пригадує: «На Установчому з’їзді НРУ склалася дуже цікава ситуація, в якій якоюсь мірою відбилася моя позиція. Я, другого дня головуючи на з’їзді, отримав записку Леоніда Кравчука – другого секретаря ЦК КПУ: «Прошу надати мені слово». Я оголошую: «Прошу підготуватися другому секретареві ЦК КПУ Леоніду Кравчуку». Тут на трибуну вискакує представник Полтавської організації, юрист (прізвище я забув) і кричить: «Як?! Тому комуняці ви будете надавати слово?» Я різко обірвав його, сказавши, що йому слова не надавав і прошу зійти з трибуни. І додав приблизно таке: «Краще я піду в тюрму досиджувати 9 років, ніж я, демократ, не дам слово другому секретарю ЦК КПУ. Леоніде Макаровичу, прошу до слова!» Леонід Макарович виходить на трибуну і каже перші слова: «До чого я дожився, що мене Горинь захищає!» Ото були перші наші контакти.» (М.Горинь. «Запалити свічу», с. 98-99).

До речі, саме Кравчук, здається, у 1990 році, мимоволі, буквально однією фразою окреслив значення Михайла Гориня в українській історії, зауваживши, що з його приходом до Києва «ситуація склалась не на нашу користь», тобто не на користь комуністів. Це висловлювання згодом опублікувала газета «Вечірній Київ».

Отже, підсумовуючи вищесказане, можна зробити однозначний висновок, що в період з 1989 по 1991 роки Михайло Горинь як політик відіграв одну із ключових ролей у здобутті Україною політичної незалежності. І про це необхідно сказати на повний голос...

Що ж до подальшої його політичної кар’єри і ефективності принципів, які він згодом сповідував, то це вже тема окремої статті або круглого столу.

На завершення – про інфантильність і політику. Сьогодні багато хто любить потеревенити про важкі часи, мовляв, зараз важко щось змінити, а от раніше все легко можна було зробити – та проґавили. Як правило, ці «балакаючі голови» і тоді нічого не робили, і зараз байдикують. Сьогоднішня ситуація – у порівнянні з попередніми часами – це просто курорт. На межі 80-х – 90-х років українські патріоти зробили, здавалося, неможливе: здобули незалежність. І в цій боротьбі вони зовсім не щадили себе, наприклад, той же Михайло Горинь одразу після звільнення з табору в 1987 році на пропозицію В’ячеслава Чорновола змушений був братися до відновлення «Українського вісника», бо на весь Львів не знайшлося жодної людини, яка б зважилася на такий крок. І це незважаючи на те, що напередодні він пережив важкий серцевий напад, і, як сам пригадує, йому вкрай необхідно було підлікуватися. До речі, такий хворобливий стан здоров’я, коли періодично потрібно було лягати до лікарні, у Гориня тривав упродовж усього періоду перебування його в політиці, але він дотримувався життєвої максими: хто, як не я, коли, як не сьогодні? «Патріотизм – це насамперед жертовність», – неодноразово повторює він, залишаючись і зараз вірним своєму життєвому кредо.