Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   ...   57

Відновлення


Багацько можна було би написати про ті післявоєнні роки відновлення. І про німецькі трофейні локаторні станції, створені пізніше англійських, але чудово сучасніх, з потужними компактними жолудевими лампами та так само компактними катодними трубками. Лампи ми майже не використовували, нам не потрібно було стільки надвисокочастотних генераторів, але трубки чудово йшли на саморобні (що ви хочете, я непевний, що вони у нас робилися перед війною) осцілографи; як і вся інша німецька фурнітура. Все це носило тавро вищої можливої якості, як за оптимальністю технічних рішень, так і за рівнем виконання. Нічого до порівняння я ніколи не бачив; ні перед, ні потім.

А ми тоді робили на катедрах все власними руками все — аж до електропроводки; бо більше не було кому. Такою була та війна: руйнували одні, а відновлювали зовсім інші.

Але, відновлювати потрібно було не лише аlma mater, але й багато, багато іншого.

Бо треба було ще «відновлювати» Західну Україну, до чого зобов’язали й нас, університет. Профан може подумати, що відновлювати потрібно було від воєнних руїн та буде почасти й правим, але — лише почасти. Справа в тому, що то були руїни не тільки й навіть не стільки військового характеру.

Коли «господа товаріщі большєвікі» з короткочасного благословення Адольфа Гітлера — фюрера всіх німців, «прісоєдінілі» знову до Росії те, що програли у свою недоброї пам’яті ленінську авантюру 1920: Волинь, Галичину, Буковину і Закарпаття (цих уже над програмою), — там повсюди була вже цілком сучасна сітка учбових закладів, середніх і вищих. По них викладала польська, українська, німецька та жидівська інтелігенція, яка для нових хазяїв була небажаним елементом, майже у повному складі. Куди вона тому негайно поділася — не будемо уточнювати — всі знають.

Нагадаємо зайвого разу, що їх першим смертельним гріхом в очах Москви було те, що вони були надто розумні. Справа в тому, що в Росії ні наука, ні освіта не повинні бути справжніми: мають бути, але мають знати своє місце. Головне ж — не бути надто розумними.

За короткі роки Першої окупації 1939-1941 мало вдалося зробити, хоча якісь там «обрусітєльниє кадри» туди були перекинуті. Втім вони з початком війни хутко дременули назад. При німцях дещо було відновлено, український нарід привчений історією, добре чи погано, а відновлювати свою постійно нищену «старшім братом» інтелігенцію. Це змінило накраще ситуацію в цілому, а значить створило післявоєнному окупантові новий матеріал для репресій і депортацій.


От на місце цих інтелігентів, в тому числі й українських, що відростали на кшталт голів байкового дракона — й треба було рушити на захід нові когорти імперських обрусителів. До цього додавався, однак, зовсім новий чинник, якого не було 1939 — Українська Повстанська Армія — УПА.

Вона була створена восени 1942 на окупованих німцями наших західних землях за ініціативою революційної ОУН. Потім вона виступала від імені організованого нею ж АБН — Антибільшовицького Блоку Народів, організації, до якої світ тоді ще не дозрів. Не дозрів він і досі, трудами західної інтелігенції — обжертої, понадливої та продажної. Таким чином в УПА воювали, крім етнічних українців — і дещо інших, що пошукували порятунку від німецького нищення, військовополонених. Усіх, хто згоден був воювати проти фашистів обох кольорів одночасно їм ніхто у світі — природна річ, не допомагав — хто ж це стане допомагати українцям?! Тому вони воювали тільки трофейною зброєю, були не надто численні — десь до 100 000, але воювали в традиціях нашого народу: хоробро, уміло та дисципліновано. Це вони громили німецькі комендатури, від Рівного до Тернополя та Самбора, вони прогнали геть червону банду Ковпака. Це в бою з ними отримав свою смертельну рану совецький генерал Ватутін.

Може виникнути природне запитання — а на віщо сподівалися ці люди? Що ж вони — чи всерйоз сподівалися розбити Сталіна із його бандою та звільнити, як не Совєцький Союз, то принаймні Україну? — не думаю, навряд чи вони були аж так наївні. Сподівалися, по тому як Гітлер розіб’є Сталіна — упоратися з Гітлером? — ой, навряд. Виходу для них не було, та вони мали це чудово розуміти.

Так, за віщо ж вони воювали та гинули? — от на це легко відповісти. Воювали за те, аби їх нарід не увійшов до історії як отара покірних баранів, ладних прийняти тоталітарне панування, хоч Сталіна, а хоч і Гітлера. Одне слово — за історичну честь власного народу. За його традиції вільності та свободолюбства, — хіба ж цього мало?

За традиції, не оминемо цього підкреслити — протилежні традиціям його одвічного окупанта.

По війні московські карателі кинули проти УПА величезні сили, мільйонну армію, але ця війна протянулася ще п’ять років, вдумайтеся в цей термін, поки не був убитий 1950 командуючий УПА, генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Карателі, втім, несли теж великі втрати, хоча так само страхалися українців як згодом моджахедів в Афганістані. Натомість вони провадили повсюдно відому ще з часів Риму політику пацифікації, інакше кажучи — тактику випальної землі.


Скільки ж розписували про оте їх «двіжєніе» сопротівлєнія»! Та при цьому надували цю мильну бульку до меж можливого, дописавшися до того, що ніби у Бельгії (!) було аж 75 000 партизанів, а в Італії Муссоліні — аж чверть мільйона; ну, і всі як один — відбійні комуністи — уявляєте? — попри отой їх пакт Молотова-Ріббентропа. Навіть у Совєцькому Союзі було аж мільйон партизанів. А от УПА, як не було. Але, це так — до слова; повернемося до їх тактики випаленої землі.

Її Росія у своїх аґресивних війнах застосовувала невідомо, з яких часів. Бо російський історик пише нам іще про тих російських князів, що вони у війнах одного з одним:

Першою справою їх було, вступивши до князівства суперника-родича, попалити його села та забрати або понищити його «життя», тобто його сільсько-господарські запаси, хліб, худобу, челядь. (В. Ключесвкій, Сочин., Москва, 1956, т. 1, с. 278) Так поводили себе щодо «суперника-родича» — зверніть уваги, а що ж там робили з не родичами, так це тільки уявити. Тактику випаленої землі Росія застосовувала завжди та до всіх — пригадайте оте «покорєніє Кавказа» та остаточне випалення Чечні насамкінець ХХ ст.

Чимало паплали про ніби понищені німцями в каральних цілях містечках, Орадурі у Франції або Лідіце в Чехії. Або оте село Сонґгмі у В’єтнамі. Знайшлася німецька жертва й у нас — Хатинь в Білорусі. Назву обрали (не німці, звісно), не без задньої думки — добре пам’ятаючи власний масовий злочин у Катині.

Так от, у західній Україні таких Орадурів і Лідіце — сотні, а Афганістан між 1979 та 1989, — переповнений ними. Бо безкарність — то є матір усякого злочинства. Так само, як помста — є матір’ю справедливості.

Мужній український опір німецьким злочинам, а потім іще більшим російським, — очолювала революційна ОУН та її голова — Степан Бандера, убитий згодом в еміграції Хрущовим.В есесерівському смітнику його ім’я було під забороною, але оббріхували його — чимало, втім рекорди належать, ясна річ, московським правлінським смердючкам.

Степан Бандера (1909-1959) був інтернований німцями, сидів підчас війни, а його два брати — Олесь і Василь, так і не вийшли з концтабору (чи то Тремблінки, чи то Аушвіцу, не пам’ятаю). Йому вдалося врятуватись від розправи більшовиків та прожити до 15 жовтня 1959 в Мюнхені, де його убив цього дня підісланий Шєлєпіним і Хрущовим агент КҐБ Сташінскій. Ця історія стала відомою вже 1961, тому що Сташінскій — добре знаючи своїх покровителів, збіг із Совєцького Союзу та здався німецьким владам. Потім був гучний процес в Карлсруе, що розставив абсолютно всі крапки над «і» (8 засідань 8.10.1962-19.10. 1962).


Ви скажете, що от — не ліквідував же Сталін Рамона Меркадера, убивцю Троцкого. Правильно, але часи змінюються, а сума безкарності тільки зростає. Ні, покладемося тут на професійний нюх Сташінского він знав, що робить.

Коли правда про вбивство Бандери стала відомою, світом прокотилася хвиля антисовєцьких демонстрацій під гаслами — «Хрущов — убивця!» а цей кремлівський хряк був остаточно спалений перед світом як політик. Його й відсторонили від влади рівно п’ять років по смерті Степана Бандери — 15 жовтня 1964. Певний, що ще півстоліттям пізніше все би обійшлося. Адже, прогрес наступає.

Його дещо пережив Шєлєпін, але коли він уже як голова ВЦСПС (!), сунувся було до Німеччини — люди закидали його машину гнилими помидорами та тухлими яйцями, а то й звичайним добрим камінням. Убивці довелося, в порядку подальшої розрядки напруженості — терміново забиратись звідки прийшов. Та ж сама доля спіткала цього покидька й у Лондоні, куди він поткнувся був після Бонна. Здавалося би, що тут усе абсолютно ясно, і однак...

Такий собі московський писака Н. Тіхоміров, посланий «Правдой» до Києва наклепувати на Україну та український нарід, оприлюднив у цій газетці від 19.10.1989 статейку «Псевдомоісей» з підзаголовком: «Бандера был, нужен Гитлеру. А кому он нужен сейчас?» Так от тепер, коли весь світ уже рівно 27 років знає, що Степана Бандеру 15.10.1959 убив на завдання Шелепіна та з санкції Хрущова їх каґебістський агент Сташінскій, цей тип зі своїм суто московським нахабством бреше: Его загадочная смерть долго оставалась тайной. Осталась і до сих пор.

Одни считали, что Бандеру убрали с дороги спецслужбы Западной Германии по требованию Теодора Оберлендера, другие считают, что Бандера покончил жизнь самоубийством приняв яд.

Що ж тут сказати? — чого ще додати? На відміну від усіх інших «соврєт — недорого возьмєт», цей бреше вільно та розкуто, хоч і далеко не безплатно. Як кажуть — знову ж у них: «соврєт і ґлазм нє морґнєт?» Вироблена століттями школа московської брехалівки. Втім, так натхненно та свобідно, як за «пєрєстройкі» — не брехали ще ніколи.

Найбільш злочинна в людській історії організація, улюблена ленінська — ВЧК — НКВД — МҐБ — КҐБ — ... — ніколи не гребувала ні політичними убивствами, ні найманими вбивцями.

Убивали своїх, як треба було «для пользи дєла». Убивали чужих, як от посла Мірбаха, — щоб розгромити есерів.


Одним із перших був убитий жидом Шварцбартом в Парижі 1926 Симон Петлюра. Жид був обраний на те, аби підкріпити російську легенду (від авторів антисемітизму, так би мовити, вроджених расистів та геноцидників) — про український антисемітизм, про «петлюрівські погроми». Якими, як мені ще з дитинства вуха прогули — займалися переодягнені червоні; а інші казали, що вони часом і забували переодягатись. Петлюра все життя був приятелем жидівського націоналіста Володимира Жаботинського, та том — певно, чогось такого Петлюрі би не дарував». А це показує, що московський різновид брехні — попри здоровий глузд і логіку, — дивно — діє в сучасному світі.

Зауважимо до справи, що не переодягалася в Польщі й Пєрвая Конная, що позначила свій шлях Галичиною низкою жидівських погромів. Про це є розлегла фактична документація в матеріалах Ризьких мирних переговорів.

Примітною стала й постать самого месьє Шварцбарта. Якби на суді був би хтось із працівників віденьської поліції — він негайно впізнав би свого старого клієнта, дрібного крадія та афериста, який ще перед Першою світовою чимало відсидів по виправних закладах Відня та Будапешта. Але тепер він чи не переродився, виступав мало не як керівник якоїсь там спілки ветеранів (французьких, ясна річ), патріот. Та впевнено керував процесом.

Бо ж то був не процес над убивцею в ім’я жертви, а якраз навпаки. Втім французька Феміда, рідна сестра російської, більшовицької, вже прославила себе сфальшованими процесами: Дрейфуса, Мати Гарі... Одне слово — добре попрацювала над отим їх «велічієм Франції».

Наступною їх жертвою був полковник Євген Коновалець, тодішній голова ОУН. Його убив 23 травня 1938 агент Берії «матрос Валюх», передавши йому на набережній в Роттердамі портфель з бомбою. Кажуть, що це було дебютом злочинця всіх злочинців, генерала-убивці П. Судоплатова.

Всі вони були людьми, особистостями, а тому мали бути знищені.

Часто думав я, ще за молодих років, — а чому ж їх, більшовиків, ніхто й ніколи не вбивав? Отих, Уріцкого з Воровскім я не лічу: це ж свої та заради провокації. Ні, так аби було однозначно встановлено, убили — вороги більшовизму. Але ж — не було! Було щось там із їх Лєніним та есеркою Каплан», але хоч і через сімдесят років стали подейкувати, що й тут не все так, не зовсім чисто... Чи то взагалі ніхто не стріляв, чи то знову ж свої. Так от — чому?

Як мені здавалося іще з того достопам’ятного 1937, а тепер я в цьому переконався остаточно, — від їх повної та остаточної ницості. Люди розуміли, що прибери вождя, і... нічого не станеться, тому що його завжди підсиджують іще кілька вождиків, ладних негайно сісти на його місце. Ви ж подивіться, як їх система — мало не наполовину зіжерши себе — зміцнилася після отого 1937! — так, що й війна не подолала.

Парадоксально, але більшовизм як система «вождє’й» і «масс» — найменше сиділа у «вождях», а найбільше в масах, у згуртованій навкруги вождиків енергії мільйонів соціальних нулів.

Значить, були люди доброї волі, які розуміли це з самого початку. А тому й не практикували замахів, не практикували терору.

Не випадково в західній Україні й антисовецькі настрої протліли під попелом спалених енкаведистами міст і сел стільки років, що й сьогодні дають знати про себе. Не дарма склали свої голови герої УПА. Вічна їм пам’ять.

Широкомасштабний опір окупантам практично припинився зі смертю генерала Шухевича, з 1950, коли люди з УПА пішли на захід слабо заселеними Низькими, Татрами, Білими та Малими Карпатами Словакії та Альпами Австрії — аж до Ліхтештайна над Верхнім Раном. Цей небачений в сучасній воєнній історії анабазіс був пов’язаний з тим, що Ліхтенштайн, як і його західний сусід Швайцарія — не видав Сталіну жодного біженця, хоч цивільного, а хоч і військового.

Варто нагадати, що союзники Сталіна віддали йому безкоштовно нетільки всю східну Европу, але — в порядку вже чистого підлабузництва — ще й півтора чи два мільйони голів для післявоєнного поповненняГУЛаг’у. Тут були — дослівно, хто завгодно. Від «власовцєв» із РОАдо просто біженців, військовополонених — з німецьких концтаборів,остарбайтерів зігнаних на роботи в Німеччині, навіть до колишніх білих емігрантів. Всі вони були перемелені у післявоєнному сталінськомуГУЛаг’у.

Пряму відповідальність за цей злочин проти людства несе, крім самого британського хряка Вінстона Черчіля — його попихач, згодом тежпрем’єр уряду неперебірливого британського народу, Гарольд Макміллан.Це вичерпно довів документально Ніколай Толстой (онук письменника)розкривши у своїй книзі всі масштаби цієї трагедії. Повторимо знову — ще одного безпрецедентного злочину проти людства. А загалом — чудова ілюстрація того, як той, хто спілкується зі злочинцем — неухильностає злочинцем і сам.

Бійці УПА вже тоді, по війні, знали про це, та вирішили радше пройти більше тисячі кілометрів окупованими країнами до самого Ліхтенштайну, ніж десь поближче здатися на милість союзної потолочі.


Всі ці події, що давно сплили у минуле та сьогодні всіма забуті (аби повторюватися знову і знову), повертають нас до тих викривлених понять, якими жило XX ст. та з якими ми зустрічаємося на кожному кроці. Чи найгірше століття дотеперішньої людської історії. Дотеперішньої тому, що ми не бачили XXI ст. яке може бути й ще набагато гіршим. Бо, як є певні межі на добре — то для злого меж немає.

Нам саме у ХХ ст. пішли правити про те, що от є «великі держави», та є просто собі держави а, є ж іще менші — зовсім маленькі. «Великі держави» — великі народи; малі держави — відповідно малі народи. «Великі» — за поняттями XX ст. звісно, це ті, хто має багацько атомових бомб, малі — ті що їх мають замало на те, аби здемолюватй світ або й зовсім не мають. Таке, як бачимо дещо дивне поняття величі. Бо задля неї не потрібно ні розуму, ні висот духу; потрібна гола сила, більше нічого.

Малим народам уже не стати великими, принаймні за цими всіма визнаними нормами XX ст., бо не стати їм сильними — нікого не порабити, як би не захотіли. Так, що ж вони — хіба вже останні на світі? — та, що ж їм робити? З цієї нагоди піти — та всім разом і повіситись, чи не так? За критеріями XX ст., виходить, що принаймні так.

Але, критерії та норми злюмпенізованого та криміналізованого сторіччя, переповненого злочинами проти людства, — то ніяк не норми справжньої людської спільноти, справжньої людини. Бо окрема чесна та розумна людина — то вершина, недосяжна й для мільярда люмпенів, що заберуться всі одне на одного. Так само й народи. На це маємо як же добрі ілюстрації з історії.

Мала Ісландія (103 000 км2(кв)) де живе чверть мільйона людей — вписала себе до історії не лише свободолюбством, але й великими географічними відкриттями. Створила й першу в історії Європи велику історичну літературу.

Відзначив себе, як бачимо, й малесенький Ліхтенштайн (157 км 2), з його 20 000 мещканщв (тоді було ще менше). В той час як горді британці (вибачайте — великобританці!) гасали та нишпорили Європою попихачами «вєлікого Сталіна», вишукуючи мому клієнтів для ҐУЛаґ’у, люди Ліхтенштейну не видали нікого нікому, ні біженця, ні героя УПА.

Так, хто ж із них є дійсно, насправді великий, а хто є всього тільки велика купа людського сміття? — подумайте над цим.

Слава ж тобі, великий нарід Ліхтенштайну!


Організований опір послабнув з 1950, але стріляли «бандерівці» більшовиків і перед смертю Сталіна, стріляли й після. Тоді ж іще місцями тримали народний опір Москві й у Прибалтиці — мужні айсарги та даугавас ванагі — «яструби Даугави». Найдовше тримався народний опір загарбникам у нас. Бо, коли влітку 1959 біснуватий Хрущов почав широкомасштабні військові маневри в Карпатах, — західна преса заспокоювала: це, мовляв, не проти нас, це тільки широкомасштабна каральна операція проти партизан. Всі ці обставини й надавали отій «відновительній» діяльності — й зовсім нового та дражливого відтінку.

Охочих їхати туди на сході, зрозуміло, не знаходилося та гнали силком, використовуючи універсальний арґумент, який прозвучав у телефонній розмові двох вождів, загального і локального після Чорнобиля. Коли автор «нового мишлєнія» Горбачов сповістив телефоном Щербицького: «сорвєшь демонстрацію — партбілєт на стол положішь!» Таких знаходилося обмаль, та наш факультет вирішив пожертвувати кращим із того, що мав. То був росіянин, доцент А. Протопопов, зав. катедрою загальної фізики, який здається через рік збіг із Чернівців, ризикуючи навіть якимись неприємностями по партійній лінії. Були й двоє братів Лазебник (обидва теж доволі тупуваті), Дмитро та Петро. Ці якось прижилися у Львові, хоча на відміну від Чернівців де активність УПА була невисокою, то було місце погірше.

Мені тоді не одного разу не без прикрості думалося: а що ж судитимуть за цими зразками про нас усіх, східних українців, наші західні брати?

А судили, як це зіпсував потім, уже наприкінці п’ятидесятих, саме те, що я й думав.

Віддав якусь данину спромозі відновлення я сам, коли в Ужгороді відкривали університет. Це було 1950, коли я вже отримав і перший учений ступінь і звання доцента. Я подав тоді на конкурс на посаду завідуючого катедрою теоретичної фізики, і — пройшов. Переїзд не відбувся, відмовилася моя перша дружина, а я, натомість скористатися нагодою та вирішити питання, — уступив. Втім, з другого боку, якби я тоді не уступив, то не мав би шансу зустріти свою другу, що було би втратою, масштаби якої важко оцінити.

Бо віртуальне життя кожної людини — то ціле дерево, широке й розгалужене, на якому вона обирає лише один-єдиний з безлічі можливих шляхів, уподоблюючись мурашеві, який вибирається його стовбуром та гілками аж до найтоншої, з якої й падає вниз; а людина падає у прірву небуття. У совєцькому житті виборів не так багацько, але вони є, «партія і правітєльство» так і не зуміли поки позбавити нас свободи вибору повністю, та мені завжди цікаво було думати, а що було би, якби? — не той вибір, а інший?


Завідувати катедрою в Ужгороді став дещо пізніше Юрій Мелітонович Ломсадзе, завжди трохи схожий на Айнштайна грузин із так званих «ноєвих ворон» (а простіше — з діаспори), аспірант глибокомисленого Моісєя Алєксандровіча Маркова. Про якого його ж аспірант, казах Жакен Такібаєв із суто тюркською дотепністю колись сказав: «М.А. всегда прицеливается туда, куда знает — ни за что не попадет». Цю рису якоюсь мірою успадкував і Ломсадзе, що не завадило йому капітально просунути вперед теоретичну фізику в Ужгороді.

Просунув би, можливо, і я, може й краще, ніж у Дніпропетровську, де мені намагалися заважати мало не всі, хто міг, але в одному, зізнаюся — я навряд чи досягнув би рівня Ю.М.

Ужгородські конференції (всесоюзні) з квантової теорії поля та тєорії елементарних частинок, не страхаюся цього твердження, створили свою епоху в теоретичній фізиці країни. Їм би з цієї точки зору слід би проходити в Дубні, але ж — ні, вони відбувалися в Ужгороді та туди приїздили з Дубни. Бо в Ужгороді було приємніше, а професор Ломсадзе навчався у Москві та мав там розлеглі зв’язки, необхідні та достатні для таких заходів. Чого не мав я та й не прагнув мати, з моїми антимосковськими упередженнями; через які мені важко було би переступити. Конференції збиралися регулярно, з 1959 та по 1972, та бували дуже представницькі, а рівно й добре організовані. Бував членом їх оргкомітету і я, що мені приємно й досі. Доводилося чути опінії людей, що користувалися їх благами, що ніби після захисту Ю. Ломсадзе докторської дисертації вони якось змарніли, а потім і зовсім припинились, але... яке відношення це має до справи?

Можливо, що Джонатан Свіфт, пишучи «Мандри Ґуллівера» мав на думці не більше, ніж обсміяти своїх політичних супротивників і ворогів, що давно зітліли у могилі разом із ним, і яких ми навіть не знаємо. То й що ж? Все одно, ми маємо чудову та повчальну книгу, якою зачитувалися та зачитуються тисячі людей. Яке значення взагалі можуть мати мотиви для тих, кого вони безпосередньо не стосуються?

Крім того, не забудемо й про це, він пару таких конференцій організував і під кінець життя, в Орджонікідзе, куди він перебрався остаточно розсварившися з Ужгородом. На них я вже, на превеликий жаль, не був.

Чудово пам’ятаю першу з них, коли ми вечеряли в день приїзду у внутрішньому дворику ресторану «Верховина», грали мадярські скрипки, а на столах стояли пляшки «Токаю» — yinum tokaiensis? yinum regum reх yinоrum: «токайське вино, вино королів, король вин». Наочно нагадуючи про те, що благословенний комітат Земплен і сам Токай на Бодрозі — знаходяться звідси всього за якусь сотню кілометрів.


Тоді вже не так кепсько було й у нас, але тодішній благобут Ужгорода — вражав. Так, чимало потрудився з тих пір невблаганний час та більшовицька партія, ворог будь-якого життя та як же вірна помічниця смерті!

Важко зараз і підсумувати все те, чим я зобов’язаний поїздкам до Ужгороду. Про те, що я оглянув там мало не всі чудові закутки Закарпаття — нема й мови: досі пам’ятаю. Але, головним скарбом тамішнього спілкування стали люди. Там я узнав, іще студентом, Вільгельма Фущича, нашого доброго друга всього наступного життя, аж до його передчасної смерті. В Ужгороді ж я узнав Гаррі Ийґлане та з ним усіх своїх наступних естонських друзів — Мадіса Кийва, Лаура Пальґі, Айна Айнсаара та інших. Це звідти ж, без сумніву. Там я узнав Федора Івановича Федорова, у якого в Мінську захищали згодом докторські дисертації з теоретичної фізики я та моя дружина.

На них же, на Ужгородських конференціях я мав регулярну нагоду спілкуватися з моїм старшим другом, професором Д. Іваненком.

Щось там із цього, можливо, випало би на мою долю й без Ужгородских конференцій, але не так, але інакше та інше.