Олександр Боргардт

Вид материала

Документы

Содержание Університет по війні

Подобный материал:

• Олександр гісем, 100.49kb.
• Олександр гісем, 55.91kb.
• Олександр гісем, 87.82kb.
• Олександр Музичко, 214.45kb.
• Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
• О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
• Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
• Дерманський Олександр, 279.82kb.
• Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
• Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.

Університет по війні

Колишня «евакуація» була не лише підстеленням Украіни під Гітлера з метою підвести її під гітлерівські репресії (а потім, відповідно, і під свої, совєцькі), була не лише відвертою спромогою підвести її новому нечуваному голодомору (за який не нести уже й тіні відповідальності). Вона стала ще й Великим Пограбуванням України Росією. Бо нічого з вивезеного назад не повернули.

А тому й післявоєнний університет — це був уже не передвоєнний, далеко ні. Бо — не повернулися й люди. Особливо постраждав фізико-математичний факультет. Не було більше академіків АН УССР В.І. Данилова та Г.В. Курдюмова, не було й професора Б.Н. Фінкельштейна. Не було й доцента математики Миколи Івановича Корчінського, який допоміг мені перевестися до університету та прийняв у мене додатковий екзамен з мамутового курсу вищої алгебри. Я отримав тоді «відмінно», хоча ще рік тому не мав про неї зеленого поняття. Мені подобалася тоді теорія уявлень груп, ота — від Софуса Лі, що й вплинулр на мої наступні наукові інтереси, хоч і не так відразу, далеко потім. Не було й Б. Фронка з В. Лисковим, — все прихопила Москва. Якщо з фізиків, разом із колишнім Дніпропетровським фізико-технічним інститутом — створили там ЦНІІЧермет, то тих двох забрав ЦАГІ, не зважаючи на старі розходження з М.В. Кєлдишем.

Коли з ними, принаймні формально, все було добре, то з іншими бувало й гірше. М. Корчинський, як українець, що працював в університеті й підчас німецької окупації (це називалося «сотруднічал с нємцамі» — відбував термін покарання на півночі. На щастя хутко виявилося, що він математик, та він і працював бухгалтером на «лєсоповалє». За те ж саме «сотруднічєство» та за те, що разом із Кірою Архангельською поїхав з німцями геть її син, не було вже в університеті й нашої Людміли Петрівни Цибакіної, котра так добре навчала нас англійській мові, що поробиш...

З’явився, щоправда, неочікувано «бившій в окупаціі» доцент української філології А. Ващенко, прийнятий — на загальне здивування — на стару роботу. Таємниця виявилася вже далеко потім, коли йому офіційно відзначали якийсь там ювілей. Тоді на засіданні ученої ради хтось почав розводитись про його патріотичні заслуги, про ті цінні відомості зібрані ним підчас цієї самої окупації, яких він потім безкорисливо представив у розпорядження КҐБ. Простіше кажучи, доцент (а згодом і професор) А.Ващенко — був звичайним «сєксотом».

Епоха була відповідальною, воєнною, більшість були ще на фронті та в ректорах тимчасово ходив доцент нашої кафедри механіки В.М. Полєжаєв, який і викликав мене з Києва, колишній «антигрішковіанець». Він же


здається мені, не пустив тоді назад до університету нісїї, ні академіка А. Дінніка, що пристроївся тоді у ДМеті.

Васілій Мінаєвіч був людиною простою, з комсомольських висуванців та то був його зірковий час. Він розгулював у своїй вірній фронтовій шинелі та тримав у ректорському кабінеті ґвинтівку Мосіна з примкнутим багнетом, втім — учбову. Єдиними уцілілими корпусами університету були тоді просп. ім. Карла Маркса, 16,колишній філфак, ну і отой на Шевченківській 59 — КУБУЧ. Поки співробітників і студентів в ДГУ було ще мало — В.М. вистроював їх кожного ранку у дворі за корпусом біофака, як ніби «на плацу», та обходив «строй» особисто — роздаючи завдання на день. Про їх виконання всі звітували на такій самій вечірній «повєркє. По-військовому!

Його обов’язки були не так легкі, як це може здатися, а звичка не досвідчених та приглупуватих адміністраторів до всього влізати особисто, — давала часом і зовсім несподівані наслідки. Таку собі, своєрідну віддачу.

Війна закінчувалася та війська поступово поверталися додому, і ясна річ, хоч тимчасово, а слід було їх розташувати в Україні, аби менше обтяжувати ними Росію.

Так і сталося, що раптом якісь вояки пронюхали про перший з будиночків у дворі № 16, той самий в якому мешкала згодом руда лаборантка Оля Мясоєдова, молодша сестра моєї шкільної однокласниці Жєні, разом зі своїм морганетичним чоловіком, сивим професором В. Стаховським. Про ці військові замахи на будиночок донесли В.М., та він вирішив сам його відстояти. Всебічно засновуючись на визначенні Польового Уставу про те, що «часовой єсть ліцо неприкосновенное», він одягнувся у свою добру фронтову шинель, одяг «трєух» зі зіркою, приставив до ноги учбову ґвинтівку Мосіна та став особисто на крильці будиночка - «часовой єсть лицо неприкосновенное!!»

Соплявий лейтенант, який навряд чи знав устав, але звиклий на фронті грести під себе все, що більш-менш погано (а часом — і зовсім добре) лежить, явився займати «строєніє в супроводі старшини та пари солдат. Він не надто перейнявся видовиськом стоячого на варті самого «і. о. рєктора». Вияснивши для форми, хто він та що тут робить, він і слухати не став про те, що «часовой єсть лицо неприкосновенное» та дав команду — «убр-р-рат-ть!» Васілія Мінаєвіча, а коли той став було пручатися, очевидці твердять, що йому ще й накостиляли по шиї; так задля науки. Отже, не така проста це справа, бути ректором у воєнний час. А часом — і далеко не безпечна.

Але, вже десь до 1946 повернувся й довоєнний ректор В.М. Сафронов та Васілій Мінаєвіч був змушений повернутися на «кругі своя».


Приїхав з війни й демобілізований доцент математики М. І. Алхімов, що довго потім був проректором з науки. Про нього казали, що він одну працю надрукував перед війною (тоді цього було досить для захисту кандидатської дисертації), а другу — по війні. І однак, пішовши на війну лейтенантом — він повернувся з неї штабним полковником, проявивши себе — схоже — як здібний стратег. По війні він, на ґрунті цих же природних схильностей став цікавитись новою тоді математичною теоріею ігор, та освоїв її, хоча й не розвинув. Він вже порядно відвик від творчої праці в галузі математики та йому було нелегко. Кооперуватися з кимось? — ну, він був — скажімо так — надто порядною людиною, аби в такий спосіб користуватися своєю посадою. Хоча я знав завідуючих кафедрами, які цим ніяк не гребували, акуратно підписуючи праці кожного зі співробітників.

З науковою частиною в університеті приходилося контактувати часто, через неї йшли усі відрядження, усі поїздки на конвенції, але з М. І. у мене завжди були набагато кращі стосунки, ніж з іншими проректорами по науці. Для мене він був цікавою людиною із сильним самобутнім розумом, та я не без задоволення пригадую своє спілкування з ним. Його стан в університеті був досить міцний та лише одного разу над ним нависла серйозна небезпека, коли в ДГУ з’явився просто з Росії такий собі кандидат філософських наук Андрєй Грігорьєвіч Назаркін, «відний мужик» як у них тепер кажуть, та, на відміну від далеко не красномовного Марка Ігнатовича — оратор із громовим голосом.

До того ж — у нього «била готова докторская», що було й зовсім кепсько. М.І. довелося тоді мобілізувати всі резерви. Деталічне ознайомлення з «лічним дєлом» блискучого прибульця викрило — на щастя, доволі очевидну, чи то підчистку, чи то підробку, — вже не пам’ятаю. Загалом, як хутко виявилося зусиллями М.І., що роздобув розлеглі (довідки, весь освітянський ценз майбутнього доктора філософії — вичерпувався двома роками навчання в Горьківській школі міліції. Але, попри це він цілком законно (!) захистив кандидатську дисертацію десь у Москві. Законно, як не рахувати, що не мав необхідної для цого вищої освіти (!).

Звістка про демаскування дістала його десь у Москві, куди він повіз пристроювати свою докторську, та він, так кажуть , потрапив до лікарні з інфарктом. «Сильний тип» нервової системи, що ви хочете. Такі люди завжди кепсько переносять життєві розчарування.

А, діяв би з самого початку у Москві, призначеної бути природним осередком різного роду аферистів та шахраїв, — бути би йому й повним академіком.

Тепер же, принаймні, Марк Ігнатович міг не переживати — його становищу нічого більше не загрожувало.


Всяке траплялося в нашому тодішньому житті. Прийшов час, коли кібернетику вже наче не забороняли, але й ще не дозволяли. Тоді я у 1954, він погодовся стати номінальним керівником нашого міського семінара з кібернетики, але... Семінар не врятувало навіть те, що його очолив проректор ДГУ з науки, його все одно прикрили партійні влади. Вдалося створити щось стале тільки після XX з’їзду.

Часи були мінливі та фантастичні. На дорозі зі Львова в Ташкент(а скоріше — навпаки, вже й не пам’ятаю )через ДГУ пролетів на кшталт сяючого метеора такий собі професор Понирко (чи Пронирко?),твердо пообіцявши заснуватись в нашому університеті. Під цю обіцянку він, начеб-то позичив у ректора 500 рб. (тоді це була поряднасума) ніколи їх однак не повернувши (наскільки я знаю). Він прославився, казали тим, що зробив доволі тонкий прилад, хоча й не новий — так звані дзеркала Френеля — з бляшаних банок з-під американськоїпайкової «тушонкі»...

Не вірте, як вам правитимуть про усталеність та заскнілість сталінської епохи, — суспільне та всяке інше життя — кипіло та вирувало. Але, й це було ще не все, порівняно до «вєлікого дєсятілєтія» Хрущова — епохи професорів Дупліщєва та Гризодуба. Коли професор Федір Ісакович Коломойцев та відставний полковник а потім лаборант А.Н.Фіщев, — написали свою уславлену «Космічну фізику».

КУБУЧ це скорочення в дусі епохи, від «Коміссіі по улучшєнію бита учєних», був порядним старим будинком з п’ятьма поверхами на розі вул. Шевченківської та Карла Лібкнехта, просторим та містким, хоч і без ліфта, де до революції вчинився студентський гуртожиток, як і помешкання викладачів ІНО — «Інстітута Народного Образованія»; так тепер у дусі нової епохи іменували відкритий Петлюрою університет.

Латрини в замешканій частині КУБУЧ’а пустили не відразу, десьуже після XX з’їзду, що ви хочетете — були справи важливіші, та яктам обходилися викладчі, що там жили — не знаю. Правда, всього в десяти хвилинах ходу на вул. Центральній за проспектом ім. Карла Маркса, існувала відкрита уже в 1947 громадська латрина, чи не перша упіслявоєнному місті. Та, як на ній не вісила табличка: «Закрыто,ближайший туалет на ул. Шмидта» (якихось двадцять хвилин трамваєм), — то все було в порядку. На крайній випадок удень (крім неділь, яснаріч), можна було забігти в офіційну частину будинку, зайняту ректоратом, де все працювало вже з самого початку (адже — для себе).

Не дивлячись на це, і на цьому — латринному ґрунті, так би мовити відбувалися різні та часом і нетривіальні непорозуміння.


До нас прибув тоді, здається на геологічний факультет, такий собі доцент П.М. Мурзаєв, якого й поселили в КУБУЧ і, в одну з кімнат комуналки на 2 поверсі. Попереджаю, що на відміну від того про що чув і що бачив сам — тут буду передавати те, що мені розповіли інши. Декому все це видасться не вартою уваги дурнею, але це напевно не так. Бо, кожна рисочка, кожна подробиця незабутньої семидесятирічної епохи безконтрольного правління «Партії і Правітєльства? — має бути збереженою для нащадків. Це — наш борг перед ними, наш обов’язок. «Никто не должен быть забыт, ничто не должно быть забыто!»

Сам доцент, як я його зараз пригадую, був трохи повнуватий чоловік середнього зросту, з білим та випещеним обличчям, з акуратно підстриженою бородкою та в окулярах із тонкою золоченою оправою, завжди бездоганно відпрасований та огрядний. Віддавав перевагу брунатним костюмам. Попри своє татарське походження, був світлошкірим та легко червонів. Університет «дал ему жилплощадь», додавши до неї ще й казенний стіл, табурет та залізну кровать із доброю сталевою сіткою, отже... Якщо вам хтось правитиме, що у нас людина позбавлена соціального захисту — плюньте такому у вічі.

Його викладацька кар’єра відразу пішла доволі гладко та він навіть суміщував (тоді це ще дозволялося, а навантаження не були рабськими, як тепер), тому що його предмет (чи то геодезія, чи то маркшейдерська справа) — знаходив застосування й у гірняків. Та він читав лекції ще й у них, у Гірничому інституті. Там, щоправда, на відміну від більш інтелігентного університету — авдиторія бувала й погірше. Дніпропетровськ — то вже не справжня Україна, та з часів вєликоъ імператриці Єкатеріни — російської шльондри з німецького м’яса, «інтернаціональні» впливи в ньому були досить сильними.

Тому гірнячишки, наметаним оком запідозривши мусульманське походження нового доцента, часом демонстративно обхоплювали рукою кут поли піджака, та помахували ним у повітрі. Вони імітували в такий спосіб уславлене російське «свіноє ухо» — найбільшу образу для релігійних почуттів мусульманина. Це було створене ще в епоху Злотої Орди могутнє знаряддя боротьби за майбутній суверенітет порабленої «татарскім іґом» Росії.

Кажуть, що помітивши це лектор, якому слід було бути повноцінним совєцьким атеїстом (бо в іншому разі йому не було би місця у вищій школі), — злегка запарювався та починав швидше читати.

Так на його лекціях, прилучаючись до розумного, доброго й вічного та досконалячись у своєму майбутньому фаху, який потрібно цілком віддати на користь народу, обидві сторони — інтернаціональна й татарська — кріпили одночасно свою незмінну «дружбу народов».

Але, повернемося до справ латринних.


Живучи парубоцька та харчуючись переважно консервами, яких тоді було чимало та недорогих, — він у парадоксальний спосіб та з винахідливістю справжнього вченого, — частково вирішив для себе й латринне питання. Використовуючи простори своєї не захаращеної мотлохом кімнати, він сцяв у використану бляшану тару, виставляючи вздовж стіни вже наповнені по край бляшанки. Критичний момент надходив тоді, коли заповнені бляшанки починали тіснити його самого, зачіпляючись за ноги та перевертаючись, створюючи в такий спосіб несподівані дрібні, але неприємні незручності.

От тоді й потрібно було приймати рішення. Чи було воно легким? важко сказати.

З одного боку, створюється враження, що до подібних проблем люди здавна ставились якось легко.

У древньому Римі існувала й каналізація й громадські латрини, за користування якими, як за Сталіна або Горбачова потрібно було платити, але, гадаю, що й там знаходилися люди без упереджень, що обсцикали й стіни Колізею. В Німеччині таке щось — так і зветься: шапег. Траплялося таке у нашому XX ст., космічному та атомному. Одного разу Пабло Пікассо та Ігор Стравінський, вийшовши з концерту остннього в Римі — теж посцяли були на Колізей, щоправда — вже не діючий. Карабін’єр, що прихопив їх на цьому злочині, узнавши, з ким має справу — захопився від подібного знайомства та відпустив обох на волю. А міг би й оштрафувати, бо як кожен стане мочитися на Колізей — то що від нього взагалі полишиться?

У цівілізованій Європі, за Середньовіччя та навіть в епоху Відродження, вміст нічних горщиків ранком виплєскували просто вулиці, та хто не вберігся — міг нарікати лише на себе, тому що такого роду претензії тоді ігнорувалися. Про це є у Тірсо де Моліни, є у Франко Саккеті, є у Рабле, та ще навіть і Свіфта або Дефое.

Тому й нема нічого дивного в тому, що натхненний зразками Середньовіччя та Відродження — Пєтр Макаровіч поступав так само. Але, хоч і зберігся старий звичай, однак змінилося ставлення до нього, та обливши необережно з чергової бляшанки когось зі співробітників або сусідів — наш доцент Мурзаєв був за це розкритикований навіть у стінній газеті свого факультету.

Звісно, можливо його критикувати й нам, але — чи не краще буде заглянути в корінь самої проблеми?

В комунальних коридорах на кожному поверсі було перед війною по одній комунальній же латрині, та вони навіть діяли, але чомусь саме бані та латрини були традиційно самим слабким місцем у господарстві великої імперії, що розлізлася на 1/6 земної кулі, та завжди пер-


шими в ній виходили з ладу. Гадаю, та не без підстав, що все це відбувалося (та ще не раз відбудеться) внаслідок дурно складної будови британського ватер-клозета, прийнятого тепер — шкода, у всьому цивілізованому світі, посравши до якого потрібно ще обов’язково, спускати воду. Підчас війни ж люди зайняті настільки серйозними справами, що їм просто нема часу спускати ще якусь там воду, от і маєте, от вони всі й виходять із ладу. Та й отої води може не бути — війна ж усе-таки. А потім, по війни, коли все вже висохло нічим отой бетон — спробуй щось там вчинити. А тому наша добра патріотична дірка в підвалі що ним відусюди безжально витаскується — є куди як простіша та нечутливіша до всяких негараздів; у тому числі — й воєнних.

Автобіографічні спогади тим і чудові, що не в’яжуть автора жорсткими рамками, ні композиційними, ні сюжетними, скористаємося ж цим та поміркуємо. І дійсно, дірка в підлозі порівняно до ялової британської вигадки, має низку зовсім небагательних плюсів, яких ми й переберемо:

1. Вона є простою та абсолютно безвідмовною за побудовою.

2. Потребує воістину мінімальних витрат на технічне обслуговування. Не потребує й дефіцитної, часом, води.

3. Вона — демократична та згуртовує націю — рівність дірок забезпечує повну рівність тих, що сидять над ними. Особливо важливим це є зараз, коли нам усім належить консолідуватися навкруги Президента. Длянього можна відвести найбільшу дірку; хоч і не таку, щоб він міг до неї провалитись.

Це останнє, так би мовити демократична, — я би сказав, сторона дірки — має глибокі корені в свідомості доброго російського народу. Недарма ж його улюблене прислів’я, що несе вищу ступінь нехтування опонентом, це: «я с тобой (с ним) срать нє сяду!». Більш м’який та дещо воєнізований варіант того ж самого, це буде: «я с тобой (с ним) в развєдку нє пойду!», але це — згодьтеся, якось слабіше.

Це та інші достоїнства простої доброї російської дірки порівняно до хитрого британського унітаза, не оцінила, як не шкода, парижанка Марина Владі, яка ледь не запаморочилася узрівши совецьких дам (Les mesdames soyietiqne) з самих різних соціальних прошарків нашого безкласового суспільства, що колективно возсідали над дірками почіпки на одному з московських вокзалів. Зате в нашому «отєчєствє» — ставлення зовсім інше.

Між іншим, якщо заглибитися у прірви історії, то вона — дірка — єримською спадщиною. До дірок срали й божественний Юлій (Цезар) і філософ Сенека і сам імператор Август; а можливо — й легендарний брат його — Прус. Цим совєцька країна, як і не перший, щоправда, але як третійРим — цілком може пишатись. Є — щоправда — й незгодні, надамо слово:


Про латрини надто багацько сказане тими, хто писав про війну та я би не повертався до цього, якби наша латрина в казармі не зробила свого внеску в руйнацію моїх ілюзій щодо громадянської війни в Еспанії. Прийнята в романських країнах побудова латрини, коли потрібно сідати почіпки, є мерзенною навіть у кращому своєму виконанні, а наше відхоже місце ще й склали з якихось полерованих каменів, та було там до того слизько, що доводилося прикладати всі сили, аби утриматись на ногах. До того там завжди було зайнято. Пам’ять зберігла багацько іншого тою ж мірою відштовхуючого, але думка, яка потім так часто мене діставала — уперше з’явилася з цьому сортирі: «Ми, солдати революційної армії, ми захищаємо демократію від фашизму, ми на війні, на справедливій війні, а нас примушують терпіти таке неподобство та приниження, наче ми в тюрмі, вже не кажучи про буржуазні армії. (Джордж Оруелл, Москва, 1989, с. 247)

Не на докір Еріку Блейру можу зауважити, що снобізм, як і сплін, — є суто англійськими стражданнями. А тут його й зовсім занесло. Чи він думає, що франкісти срали по англійських ватер-клозетах, чи як? Війна — є війна; всіх рівняє. На війні — як на війні: буває, що й отої дірки поблизу: нема як нема.

Тут — як у тої офранцуженої Маріни Владі, предки якої чудово обходилися дірками, а часом — і без них. А от я знав людей, які без цього просто не могли.

Мій приятель та колега за університетом у Дніпропетровську, Олег Ш. — сім років прослужив на флоті, потім студентом і аспірантом ще сім років жив у гуртожитку, потім... Потім з родиною знімав кімнату в приватному будинку з «удобствамі», як тоді казали, — у дворі.

Коротше кажучи, коли він уже десь під сорок (а може — й за) отримав нарешті окреме помешкання в «хрущовці» з сортиром та ванною разом, то він, натомість бути повністю задоволеним, — почув, що йому чогось не вистачає. Він із місяць ходив як у воду опущений поки його не осяяло. Тоді він роздобув (десь потягнув, ясна річ, де іще у нас «роздобудеш»?) необхідну кількість цеглин та склав собі з них обік унітаза две огрядні колоночки, на яких можна було притульно умощуватись, аби присідати як звично — почіпки. От тепер нарешті, все було в повному порядку: помешкання, як помешкання. Можу сказати, що це не єдиний відомий мені випадок.

Повертаючись до проступків доцента П. Мурзаєва, за які він був цілком слушно розкритикований колективом у стінгазеті, слід у той же час відзначити, що тут маємо справу й із типовою совєцькою ситуацією: людину спочатку чогось позбавляють, а потім з неї ж і питаються.


Професор Прєображєнскій в «Собачьем сердце» М.А. Булґакова, слушно визначає руїну, як деякий стан душі, свідомості: «если ви будете мочиться мимо унитаза, — это и будет разруха». Воістину, дороги. професоре, краще й не сказати, але — маленьке зауваження: щоб помочитись мимо унітаза — потрібно його спочатку мати. Добре, що він був у професора — зберігся від старого режиму. А, якщо його немає в принципі? — то як же тоді з »разрухой», а?

А з цим у нас завжди було кепсько. Не будемо вже чіпати британські унітази, з ними весь час було й зовсім труба. У наших знайомих у Донецьку восьмидесятих розвалився унітаз, та довелося над тим, що полишилось — ставити стілець з прорізаним сидінням; так і обходилися. Рік чи півтора пройшло, поки дістали потрібне. Спасибі, ще перед «перестройкой» все було. А він, між іншим — доктор наук, дружина — інженер, а два сина — студенти.

Кепсько воно навіть із самими ницими будами: дощанка, а в дощанці дірка понад ямою. Що ж поробиш — могутнє дихання Росії, де храмів завжди було непорівняне більше, ніж звичайних латрин, — до чого ж піднесена нація, як подумати! Це побачив та натхнено описав іще великий російський поет Сєргєй Єсєнін:

Я ругаюсь и буду упорно Странный и смешной вы народ!

Проклинать вас хоть тысячу лет, Жили весь свой век нищими