Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   57

Це учення, просте та раціональне, було переконанням, але ніколи не стало ідеологіє ю. Тенгеріанство ніколи не розповсюджувалося силою або навіть місіонерством. Воно було настільки ж особистим, як і абсолютно добровільним; для прийняття або навпаки. ці риси якоюсь мірою зберіг буддизм, який ще здавна вийшов із нього. Хоч потім був порядно та не до справи ускладений домішкою конкретної індуїстської теології. І однак, він не став ідеологією, та його ім’ям ніколи не надягали ярма на цілі народи, за його волею ніколи не винищували інакшедумаючих.

Християнство стало першою світовою релігією, яка влізши на римський престол забруднила себе насильством, яка мало не по останні часи нав’язувалася та розповсюджувалася примусово. Іслам — не став, просто тому, що був. Від народження ідеологією насильства та аґресії. Свідоцтва ми наводили. І — однак... Чи чули ви, аби мулли палили своїх же, правовірних, але єретиків? — навряд. Та й той їх іслам, хоч як і непримиренний, хоч як войовничий, дивно, силою нікому теж не нав’язувався. Можна було його й не прийняти, от тільки тоді плати оту їх данину за своє життя».


Хвороби, як до них підійти абстрактно, перетворюють різні від природи здорові організми людей до стандарту організму хворого, набитого мікробами (чи вірусами) певного гатунку. При цьому хвороба створює, так само, соціальне братство, як у тих прокажених у «РОЗПОВІДЯХ про милосердя» П’єра Буля. Те саме робить зі свідомостями людей ідеологія, штучно створене та навіюване душевне захворювання. Людський мозок полонений ідеологією — то є хворий мозок. Часто — й смертельно хворий. Таких в історії часто винищували, але ж — шкода — так само хворі, тільки іншого гатунку, в цьому був сенс так званих ідеологічних воєн. Не слід плутати з ними нормальні війни, скажімо — в межах Великого Конфлікту: між свободою і рабовласництвом.

Сьогодні ми живемо в безнадійно хворому світі, світі ідеологій, де здорових свідомостей стає все менше.

Але, покинемо цю смутну тему, так актуальну для нашого часу, чи бува — не кінця людства?

Тоді ж мені пощастило зробити деякі спостереження, що теж відклалися в пам’яті та згодом привели до дещо далеко ідучих падлючень. В Середній Азії, незважаючи на доволі короткий час, мені пощастило спостерігати чимало місцевих танців. Коли на тоях, коли просто. Там танцювали тоді так само часто, як колись в Україні співали. В них участили хто прийдеться, фахівці й аматори, аж до дівчаток на вулиці 7-10 років. Тоді я не знав іще (власне — не бачив) індійських танців, але узнавши їх пізніше я зрозумів, що танці Індії, то радше екзотична квітка принесена подругами воїнів Бабура, а можливо — й іще раніше.

Зима в Середній Азії коротка, але понад неприємна, з вітрами, з холодними дощами та|снігом. Кепською вона є навіть у її благодатному місці — долині Фергани. На щастя вона є й доволі короткою, ну, місяців два, не більше.

Я в нових умовах орієнтуюся хутко, та у лютому 1943 я вже потихеньку загорав на сонці в затишному закуткові нашого двору гуртожитку на вулиці Маданіят 20 у Ходженті. Повітря було холодне та відганяло снігом, але сонце стояло вже високо, а небо було чистим та синім. Це був мій перший прецедент, коли я загорав на ранньому весіньому сонці у лютому 1943, на південному кінці долини Фергани.

Тоді Середня АЗІЯ ще не стала предметом пильної російської уваги, як безпосередньо пізніше, та якимось чином цроцвітала під владою нових комуністичних емірів та баїв. Біда колективізації не обернулася в ній навіть голодним геноцидом аборигенів, як в Україні або Казахстані. А тому й сподобилася вона в роки війни — граючись прогодувати мільйони обжиральннх московських ротів, — тепер уже не зможе...


Плани її геноциду виростали природно та невимушене. Хлопкова культура уже квітла — монокультура призначена для геноциду, а з нею й дитячий рабський труд, та великий Сталін уже встиг прилюдно розцілувати на трибуні Мавзолея таджичку Мамлякат Нахангову, але не було ще головного, що обернуло би цей труд на геноцид корінного населення, пестицидів та дефоліантів, турботливо розрахованих не стільки на пряму дію, скільки на, на розлад людського генофонду. Ці ринуть потоком потім, за романківського кримінальника Брєжнєва, але вніс свій посильний внесок в руйнацію Середньої Азії і повалений ним сталінський «викривця» Хрущов.

Приїжджого до цих благодатних місцевостей вражало тоді, хоч може й не в першу чергу достаток віслюків, на яких їздили верхи діти та дорослі, перевозилися вантажі, вживано на не надто важких роботах, та навіть часом як сексуальних партнерів. Такий надмір віслюків був для знаючої людини радше ознакою пожебрачення країни, бо ще перед втратою незалежності на це використовували бики, верблюди та коні, які тепер були вже в рідкість, але... Не може ж перехід до «свєтлого будущего» бодай когось збагатити; вже одне це, погодьтеся, було би просто неймовірне.

От цей надвишок віслюків і привернув високу увагу Нікіти Сєрґєєвіча, який вдосталь накатавшися в Індії на слонах із квітковим вінком на шиї, вирішив заглянути й до краю вітчизняної екзотики.

Віслюків у Середній Азії приїжджому важко не помітити, помітив їх і він.

У російської людини в обличчі чогось нового суто рефлекторно виникає низка питань, а навіщо це цотрібне? — а чи не можна без цього? а яка мені від цього «польза»? Виникло таке питання, саме собою, й у Хрущова; до того ж супроводжене цілком природною для його високої посади реакцією: «уб-б-р-рать!»

Ця реакція ґрунтувалася, по-перше, на самих благих намірах, а по-друге, як уже традиційно у них — на повному та конечному невігластві.

Стурбований проблемою якнайшвидшого «пєрєґнания» чи «пєрєґнатія» (як же насправді? — велика й могутня російська мова!) ненависних США «по яйцу» та всякому іншому, з маючим вийти, з цього незаперечним та довгоочікуваним «ізобілієм», цей достойний спадкоємець «вєлікого Сталіна» прикинув, скільки має зіжерти кормів це море віслюків — та, здригнувся. Мислено, ясна річ. Справа в тому, що він не знав, що віслюка вдома не годують, що він цілогодово перебуває на підніжному харчі, при чому на такому ницому бур’яні, якого ніхто більше їсти не буде.

Російській людині властивий такий тверезий господарський підхід до всього (особливо — чужого): яка там виходить «польза» з того чи


іншого. Так само письменник В. Чівіліхін у своєму уславленому романі «Пам’ять» (1982 ) все клопотався тим, а скільки ж воно вівса та сіна потрібно було мати з собою Бату-ханові, коли він узимку 1238 намагався підкорити собі Русь. Та прикинувши, скільки це мало бути мільйонів тонн — аж здригнувся, знову ж. Бо, по-перше, аж утричі збільшив кількість монголів, оті три тумени, а по-друге — не знав, що монгольські коні — теж годувалися на природних, підніжних кормах. Вони ж, ви знаєте, завжди чогось не знають («ми нє зналі!»). Та, замість оте щось нарешті узнати — завжди потрапляють пальцем до неба. Така вже вдача, що ж тут поробиш. Втім, їм це й не дуже вадить, бо поки «сіла єсть — ума нє надо!»

Доповісти вождеві про справжній стан речей ніхто так і не наважився. Місцеві — з чемності, аби не протирічити гостеві, а супроводжуючі московські холуї — знали ще менше від нього. А як і знали би, то радше промовчали би, бо вождь — міг і «псіхануть»...

Бо, то все байки учених, що прогрес забезпечується знанням як таке щось і є, то це десь, там, «у ніх». На відміну всякої іншої людини на землі, російська людина діє не на основі того, що знає, але радше на основі того, що вона не знає, та й знати, як правду сказати не надто й палиться. Вона якось так звикла, їй зручніше, не знати». «ми нє зналі...»

Хід думок вождя був тому прямим та строгим: віслюки — нахлібники відсталість — феодально-байські пережитки — країна індустріалізується — переганяє Сполучені Штати — там віслюків немає — ми вийшли у космос — ганьба! — «уб-р-рать!»

Та й прибрали, що би ви думали, у найкоротший термін.

Прибрати вони, будь-що, як ви знаєте — можуть. Миттєво. На тому виросли. От як щось там створити, це справа інша, тут вони є безсилі від народження. Та нічого путящого й не створили — озирніться навкруги.

Так волею вождя всі віслюки Середньої Азії були прибрані, зліквідовані в стислі історичні терміни, шляхом широкомасштабної загальнонародної кампанії, проведеної партійними організаціями окремих «рєспублік». Віслюків спочатку, як годиться, відбирали у власників та вивозили куди подалі. Одне слово, за класичним російським звичаєм ніби депортували в Сибір чи на Колиму, але вони, перебуваючи на власному забезпеченні, про що й не підозрював «наш Нікіта Сєрґєєвіч», незмінно тікали з призначеного ним місця заслання та находили дорогу до домівок, з якими зжилися. Тоді їх розглядали вже як рецидивістів, відловлювали вдруге, вивозили та розстрілювали.


Археологи майбутнього, викривши розлеглі скупчення віслючих кісток (бо ж рахунок у них, чи не йшов як завжди — на мільйони?)ламатитимуть собі голови, будуючи гіпотези про дикі племена полювальників на віслюків у середині XX ст., які вчиняли на них облави...

А от чого вже не обчислити жодному генієві майбутнього, так це укритого за всім цим чергового кремлівського хряка. Так «наш Нікіта Сєрґєєвіч» не лише викрив Сталіна, але й понищив у Совєцькому Союзі віслюків, навічно монополізувавши цей статус за ЦК та Політбюро...

Те, що й було чи найбільш характерним для «сталінского ніспровєрґатєля» його більше ніж скромний освітній ценз при повному невігластві — не оминуло уваги його доброго народу, який увічнив це в анекдоті. Якщо ви цього не чули — розкажу, як умію.

В помешканні Н.С. Хрущова бринить телефонний дзвінок, трубку бере дружина Н.С. — Ніна Пєтровна: «Алло! — кто звоніт?» Відповідає приємний жіночий голос: «Позовітє пожалуйста Нікіту Сєрґєєвіча, ето одноклассніца». На що спокійно Ніна Пєтровна: «Блядь ти моя мілая, а не одноклассніца! — уж мнє лі не знать, что он нікогда ні в одін класс не ходіл...»

От такі воно справи...


КУРСИ синоптиків у Ходженті

Курси синоптиків у Ходженті існували при евакуйованому з Москви ВВГМІ та складалися приблизно з трьох десятків людей, може трохи більше. Розміщувалися ми всі покотом на дощаних табірних нарах у великій кімнаті одноповерхового будиночка № 20 на вулиці Маданіят. Кілька наших жінок жили більш привілейовано, на справжніх залізних кроватях у меншій кімнаті. Серед них пам’ятаю тільки симпатичну Віру Воронину та кульгаву Розу Музафарову.

Одинокий кран із доволі поганою водою був на дворі, у дворі ж стояла фанерна латрина з одною діркою на три десятка людей. Багато це чи мало за армійськими нормами, я не знаю, але враховуючи що спочатку багацько хворіли на шлунок... У мене зі шлунком нічого не було, я зорієнтувався відразу, та споживав гострий червоний перець, який дуже любив та який на ринку був дуже дешевий. Поступово мій приклад стали наслідувати інші, та шлункові хвороби зникли.

Вночі латрина мало використовувалася, виручала здорова канава, куди мочилися ночами при світлі зірок, що за сухістю та жаркістю клімата не створювало особливих незручностей.

Чимало громадських латрин було розкидано й містом. То була дірка в землі, оточена з трьох боків загородкою у вигляді літери «П», з цегли, але не вище 1 м. У найбільш невигідному стані опинявся той, хто заходив туди з серйозними намірами, але не пам’ятаю, аби аборигени цим якось переймалися.

Люди на курси зібралися самі різні, від зелених юнаків на кшталт мене, що за англійськими законами недавно сягли повноліття, та до солідних людей, що розміняли п’ятий десяток, з пристойним трудовим стажем та батьків родин. Серед таких були навіть два кандидати наук, сільсько-господарських та географічних. Був там і земляк з Харкова Федір Грипілець, згодом, по війні, — декан географічного факультету ХДУ. Всякі були люди.

Були там росіяни, українці, білоруси, татари, був і узбек С. Сераждінов — небіж ректора САГУ в Ташкенті, професора Т. Саримсакова. Були навіть два зросійщених поляки, геолог Ніколай Мєчковскій, нахабний та брехливий, і скромний літній учитель П. Флоринський. Сили, що зібрали нас до купи — були теж, різноманітні. Від безкорисливого бажання хоч на півроку спастися до тепла, як у моєму випадку, до гарячого бажання уникнути мобілізації до армії, потрапити до якої інженером-синоптиком — було все ж краще, ніж простим піхотинцем. Всяке бувало, напевно... у кожного — своє.

Пригадував і не раз Сагди Сераждінова. Математик за освітою, він був приблизно моїм одногодком, але отримав якось класичну освіту, якої не отримав я, та в багатьому знав більше від мене. Він знав, напри-


клад, арабський шрифт та мову фарсі, якою писали Хайям та Фірдусі, любив Алі-Шехра Нісамотдіна Навої та міг його декламувати на пам’ять тут же перекладаючи. Тими нетривіальними відомостями про культури Середньої Азії, які маю, — я зобов’язаний йому, в тому числі. А чи не головне, так це те, що він навчив мене правильно розуміти ментальність цих великих народів. Ну, на відміну оцієї концепції одвічних придурків — «нєісчіслімиє полчіща дікіх (можна — й «полудікіх») кочевніков».

Наш тодішній інтелектуальний обмін не був тоді, можливо, рівноправним, хоча серед людей зі заходу я міг вважатися найбільш різнобічно освіченим та інформованим. Втім, я все ж виростав у російському культурному ґетто, інстинктивно, хоч і поступово, але вибираючись із нього. Вже прийшов до думки про необхідність його повного подолання.

Сагди Сераждінов теж працював у Гідрометслужбі успішно, так само як і я, та так само не став її продовжувати. Згодом я чув про нього як професора з теорії випадкових процесів в університеті в Ташкенті.

Так, люди були самі різні, але незважаючи на всю різність шляхи, що привели нас до гідрометслужби та індивідуальні порізненая, ті півроку що зайняли наші курси — ми прожили на диво дружно. Не можу пригадати якихось серйозних конфліктів, а дрібниці — не до справи. Приємним було й те, що як не напружую пам’ять, не можу пригадати бодай про якісь там сліди «общєствєнной работи». Чи то вже так і не знайшлося серед нас жодного демагога, чи то й не знаю, чому.

Зборів було двоє, коротке організаційне, де нам призначили старосту — підстаркуватого сільсько-господарського метеоролога, грека Васілія Лічікакі, та пізніше, мало не випускні, де декого з наших безбожно перекручуючи прізвища по підсунутому йому папірцеві, бризкаючи слиною критикував замісник директора (чи начальника?) інститута, маститий професор П. Близнюк. Він отримав, казали, вченого ступеня та звання за капітальний винахід — бляшане кільце по верху дощемірної цеберки, яке заважає виплескуванню води з відра при сильному дощі, підвищуючи цим репрезентативність даних. Звідси видно, що він був махровий класик. Про велике мистецтво передбачування погоди — не мав і зеленого поняття. А тому й ходив у керівниках.

З нами — курсантами, працювали люди, які мали про все це якнайповніше поняття. Нам читав лекції професор С.Д. Хромов, якого вже облачили в однострой полковника, він вважався на той час першим фахівцем із фронтальної синоптики, а допомагали йому нас обучати доцент В.А Бугаєв і асистент М.П. Леонов. Обидва вони вплинули на мене, та це й дає привід добре про них згадати.


Вплив однієї людини на іншу ніколи не слід переоцінювати. За нормальних умов воно має бути або дуже сильним, або довгим, аби полишити по собі слід. Однак, рівно не слід і недооцінювати. Бо бувають такі життєві ситуації, коли можуть мати наслідки й впливи більш слабі, або більш короткочасні. Крім того, ніколи не слід недооцінювати могутність універсального імпринтінґу.

А саме така ситуація й складається, коли людина вступає до нового для неї світу.

Для мене, незважаючи на добру підготовку з аеродинамікі — адже пройшло всього півтора року з тих пір як я перервав спеціалізацію з неї і камінь спотикання більшості — динамічна метеорологія не становила для мене жодної проблеми, — це все ж таки був новий світ, світ буревіїв, гроз, фронтів та циклонів. Віктор Антонович та Міхайло Петровіч були в цьому світі моїми провідниками, та кращих я не зміг би й побажати! У ВВГМІ синоптиків готували п’ять років, а з мене вони зробили кваліфікованого синоптика менше ніж за півроку! Чималому навчили мене вони обидва й просто як люди.

В.А. Бугаєв не був у штаті ВВГМІ, та приїхав до нас із Ташкента, де працював у складі ташкентської школи синоптиків, яку він же насправді чи заснував, разом із В. Романовським та італійцем В. Дежорджіо. Професор Романовський був математиком, ймовірносником університетського калібру, але людиною широкого кругозору та здається вперше застосував імовірносно-математичні методи у проблемах синоптики, знайшовши собі в особах В. Бугаєва та В. Дежорджіо енергійних, тямущих та здібних помічників і однодумців. Так вона й виникла, ташкентська школа, про яку тоді багацько говорили. Адже — «далєко от Москви» тоді можна було створити й щось путяще...

Згодом Віктор Антонович далеко пішов адміністративними сходинами, був директором Центрального інституту Прогнозів, а потім незмінно, аж до своєї смерті очолював дослідницькі праці в Антарктиді. В ті роки він був худорлявою спортивного вигляду людиною, а червоно-руда масть, високий ніс із горбинкою та гостра руда ж борідка — надавали йому зовнішність радше французького мушкетера. Він був дуже інтелігентною й тактовною людиною, мав усі риси справжнього вченого та важко було угледіти в ноьму майбутнього адміністратора, бодай і високого класу. В іншому не маю сумніву, бо все, що він робив — робив ґрунтовно та добре. Його книга — «Техника синоптического анализа и прогноза», видана ним 1947 та іще до переходу на шлях адміністрування — то є краще, що я знаю в цій складній галузі.


Наслідки з непередбачуваних

Коротке — на жаль, перебування в Азії полишило чимало вражень, але варто зупинитись і на тому, про що я на той час іще не мав і зеленого поняття, — здається саме тоді я став часом ставати жертвою імпрінтинґу.

Про це явище в ті часи я не знав рівно нічого, оскільки не знав тоді ще, ні нормальної фізіології, ні етології.

Імпрінтинґом зветься явище радше психологічного та етологічного плану, яке робить перше враження від чогось нового — найбільш сильним та визначаючим. Та по всьому не вичерпується звичайним ефектом адаптації до нового подразника.

Пташеня качки — вилупившися з яйця на світ Божий, бачить першою мати-качку, і це потурає його аж до досягнення дорослого стану, повсюди слідувати за нею. Якщо доля справить йому злий жарт та його висидить курка, вона буде так само слухняно слідувати за нею, не звертаючи уваги на сусідніх качок, своїх прямих родичів. Оце й є імпрінтинґ.

Людина, своєю нескінченою антидіяльністю здатна зруйнувати що завгодно та де завгодно, та курчата, що вилупилися в інкубаторі — з самого початку є ніхто, позбавлені будь-якої цілі в Житті: психічні каліки на совісті людини.

Ми — не пташенята, на яких і було вперше відкрито явище імпрінтинґу, але ніяк не слід применшувати його значення й для нас. Природа є неперервною. І у нас перше враження від чогось, чим воно є яскравішим, тім більше є визначаючим та наказуючим. Адже, й уся наша вища психічна дільність засновується, загалом, на надто простих та первісних механізмах. Все це в достатньому обсязі показали ще І. Сєчєнов, І.Павлов та Г.Шеррінґтон. Певний, що серед переконаних послідовників, скажімо — Савонаролли, була переважна більшість саме тих, хто побачив та вислухав його саме першого разу.

Але, про все це мені судилося довідатись лише згодом, у кібернетичний та нейрофізіологічний період свого життя, з 1946 по 1968, а тоді... Тоді я ставав жертвою імпрінтинґу не мудрствуючи лукаво, ще не вміючи ним свідомо користуватись, пасивно та несвідомо. Це відігравало свою роль на той час. Думаю, що синоптика, незважаючи на обмежений час, якого мені довелося для неї віддати, зайняла таке визначне місце в моєму житті тому, що уводили мене до неї люди різнобічно талановиті, яскраві інтелектуали В. Бугаєв та М. Леонов. З великим задоволенням пригадую й вірмена, Александра Хрістофоровіча Хргіана. Він читав нам дещо з історії метеорології. Його блискуча повоєнна книга на цю тему — турботливо зберігається та переглядається мною й досі. Він був і далеко не шереговим піаністом, його концерти пам’ятаю добре.


Теоретичною фізикою я займався ще в Дніпропетровському університеті, але лекції Д.Д. Іваненка в Свердловську — то був — нема сумніву потужний імпрінтинґ, який через яких-небудь десять років повністю повернув мої інтереси убік полів та частинок. Те, що він став моїм другом і по кінець життя, та був одним із моїх опонентів у 1966, — було закономірним та замкнуло це коло життя.

Можу, нарешті, навести й приклад загального значення, що підкріплюється силою матеріалів зі сфери високої літератури. Повністю на імпрінтинґу буває засноване й те, що у просторіччі іменується «любов’ю з першого погляду». До неї схильні, схоже, люди особливо схильні до імпрінтинґу. Бо й цей, відігравши свою роль по народженні — в нормі дещо послаблюється. Пересуваючись з першого місця у нейро-фізіологічних механізмах, до якогось свого — звичного.

Менш визначний, але цікавий окремий випадок імпрінтинґу мав місце тоді ж — на курсах синоптиків у Ходженті, але я — природно — прослідкував його вже потім, років двадцять пізніше, коли сам нарешті узнав що ж то є отой імпрінтинґ. Ні, не розраховуйте, тут не йтиметься про любов з першого погляду; радше — навпаки.

Хай мені дарують «романтікі-гєологі», що піднімають заздравні чаші зі спиртом навкруги вогнищ у тайзі, не маю сумніву, що серед них є й цілком достойні люди, але суб’єктивне ставлення — є суб’єктивним ставленням, та от не налаштований я до них, як до стану, що ж тут поробиш. Не надто ціную, загалом. А, що ж тут вдієш? — можу вибачитись, не більше.

Упередження це — не до геології, як такої. За шкільних років я вивчав і геологію, не в школі, так — для себе. Мене зацікавив нею батько та вона мені, подобалася. Спричинилась цьому й добра книжка когось із наших харківських Севруків.

У нас в ДГУ був перед війною й геологічний факультет, на якому вчлися двоє (а може й більше, вже не надто пам’ятаю) моїх шкільних коллег. Факультет як факультет, нічого особливого. Не пам’ятаю там яскравих особистостей, а може я їх просто не знав, але й не пам’ятаю зі свого боку жодних упереджень, до когось або до чогось.