Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   57

(Джуліо Джіанеллі, Уґо Паолі, Античний Рим, Братісл. 1975, с. 176) Отакі маєте справи. А тому й осуджений незворотньо наш світ, що в ньому не полишилося більше вільних кочовиків. Той, хто не дотримується жодних правил, так, завжди виграє, але це завжди обертається смертю


Тоді сили були ще не тільки рівні, а й у цих конфліктах не часто дано було перемогти землеробам, військова домінація ще довго зберігалася за вільними народами степів, та тільки коли все перемінилося можна було сказати, що до прірви «свєтлого будущєґо» почало поступово сповзати все людство в цілому.

В ті часи я ще не думав дослівно так, але вже думав над великим із великих — Курушем Ахайменідом, з черепа якого, окутого золотом, пили вино на степових застіллях.

Так було з Курушем іще за два століття перед Александром, та той мусив знати долю свого попередника. Але, шкода, так уже влаштований світ, що приклад минулого аґресора — нічому не навчає наступного.

Можна думати, що зарозумілий Александр не надав цьому належного значення, поки сам, на власній шкурі не відчув батіг кочовика. Якось закріпившись в Александрії, яка на той час не була ще, можливо, крайньою, він посунув був далі, від гір у степи, але наштовхнувся на обєднані сили саків та масагесів. Епохальний винахід його батька Філіпа — грізна македонська фаланга, була неоціненною на повсюди турботливо пересіченій природою землі тісненької Еллади, але не на степових просторах, де являла собою непогану здобич для рухливого азійського кіннотника, але — що ж вона була в стані вдіяти йому самому?

Кіннотника... Ну, що ж, кіннота була й у Александра, його уславлені гейтари, еліта армії, озброєні ланцями вершники, македонське великопанство на важких неосідланих конях. Проти легкоозброєної іранської піхоти то була грізна сила, але тут... Хто ніколи сам не сідав на коня верхи — не в стані оцінити, скільки переваг дають вершникові сідло та стремена, тому що з неосідланого коня — вершника можна, дослівно, й каменем збити. А саме сідло та стремена й були найдревнішим винаходом кочовиків.

Саки та массагети розстрілювали гейтарів з лука, стаскували з коня арканами та краяли довгими щаблями у ближньому бої. Македонська армія заливалася кров’ю та мало не відкритий бунт гейтарів примусив Александра повернути до Афганістану, вишукуючи собі супротивника по силах, хоча би пішого.

От із тих пір, мабуть, ця нова Александрія й стала Крайньою, нагадуючи про поразку македонського завойовника.

Тепер це було притульне та зелене азійське містечко, з високими дувалами, плоскими дахами та людьми, розмовляючи з якими ніколи не ризикуєш нарватися на брутальність; ну, якщо це не приїжджі з півночи, зрозуміла річ.

Злегка паскудив його порядний росток «свєтлого будущєго» — шовкова фабрика (а де фабрика — там і пролетаріат), яка розповсюджувала навкруги себе нестерпний сморід; та один Бог відає, що там зливала до нещасного Джайхуну.


От тут, саме у цьому місті мені тепер і належало довідатися, чому ж це, як Тітран подає всього --------- хмарність, а в Бергені сонце просвічує крізь альтостратуси, — в Лервіку л’є проливний дощ? - в чому ж тут справа? Ну, й ще — цілу купу так само інтригуюче, цікавих речей. Втім, що це я тут кажу — «л’є»? — він просто зобов’язаний лити!

Ніяк не слід гадати, що потрапивши до Середньої Азії я про неї нічого не знав перед тим. Знав дещо, як це видно з попереднього. Добре знав географію та тваринний світ, знав, що в середині тридцятих був убитий останній балхашський тигр, про це тоді з тріумфом сповістив совєцький журнал «Всемірний турист», тоді було все тільки «Всємірноє» — «в масштабє планєти», як тепер кажуть; але знав дещо й культуру.Перші пам’ятники Середньої Азії (Самарканд) були побачені мною давно, тоді ж, коли піраміди та храми Акрополя, англійська готика тазагадковий китайський «Пайлу, пам’ятник в виде ворот», — у трьохтомовій «Історії архітектури» англійця Баністера Флетчера. Було меніна той час десь років 5-6, не більше.

За дитячих років мене захоплювали описи мандрів, та знаючи це батько слідкував за моїм читанням, і я й читав про них у Г. Грум-Гржимайла: і про Петра Козлова, що відкрив мертвий город Хара Хото та розкопав перші гунські могили у монгольських горах Ноїн-ула, і про Свена Гедіна, що відкрив Трансгімалаї. Не читав, дивно, тоді нічого про самого відомого з відомих, сера Авреля Штейна, що отримав британське баронетство за свої географічні та археологічні дослідження. Тепер мені все це видається дивним, тому що всі вони, перелічені вище були мало не одногодками, так — чому ж я нічого не пам’ятаю про сера Авреля Штейна? Єдине, що маю — то мадярська збірка «В мертвому серці Азії», статті як його, так і про нього, де віддається належне землякові. Не міг я узнати чогось певного про цю людину й потім. Чи прогнівав був він в чомусь їх, вищу силу в Москві (як це там у них хіба «правящую і направляющую»?), яка узурпуючи місце всезнаючого Бога на Землі — досконало знає, що, кому й про що нам «положено» знати. А кому — й «нє положєно».

В усякому разі всі згадування про Свена Гедіна зникли пізніше,коли він десь та за щось надумав схвалити Гітлера (!). По цьому його наче для нас усіх (обов’язково — для всіх!), — не стало. А як так — то все можливо: воістину, путі Цієї вищої сили кремлівських хряків — несповідимі. Та зрозуміти їх під силу тільки фахівцеві-психіатру,знавцеві паранойї.

Гедін, — так, допустимо. Виявився ворог народу, що ж там думати: й таке буває.


Але, чим міг прогнівити вищу силу сер Аврель Штейн, який народженим у скромнії Мадярщині пройшов усіма шляхами Александра і Марка Поло, та додав до них не менше своїх, власних? Йому був вісімдесят один рік, коли він помер 1941 від серцевого нападу на сходинах бібліотеки в Кабулі, готуючись до чергової експедиції. Він мріяв прослідкувати древній шлях аріїв долиною Гільменда.

А, може це навмисне промовчування — це всього тільки вульгарна (як і все в них, цієї вселенської потолочі) помста за те, що після Штейна назавжди втратили всяку правдоподібність улюблені російські патріотичні байки про «неісчіслімиє орди хіщних стєпних азіатов»; та — природно, — про доблесних захисників від них європейської культури. Що ж, не можна виключати й це.

Помимо описів мандрів, була серед моїх книг часу дитинства одна, яку я досі добре пам’ятаю, хоча й забув її назву, яка, певно, була мало примітною. Написана вона була художником Н. Каразіним; чи був він з отих харківських Каразіних — я просто не знаю. Але, що би там не було, а вона була чимось чужою російськії літературі. Вона містила новели, а може й перескази автором старих тюркських легенд. Крім того вона була чудово — просто блискуче проілюстрована самим автором. Він добре відчував місцевий колорит, можливо, чимало прожив там, на місці, та зумів донести до мене всю романтику минулих віків великого Турану.

В історіях російського мистецтва я імені цього видатного художника згодом не зустрічав. Воно почасти й зрозуміло. До моди увійшли «пєрєдовікі-пєрєдвіжнікі», що валяли як не машинистів і кочегарів, то принаймні «славільщіков-городових» (!!). У великій моді був і Вєрєщагін, що оспівував «ратниє подвігі (переважно — у геноцидному ж дусі) генерала Скобєлєва та його воїнства, а що там якийсь Н. Каразін? Ви ж подивіться, кого він тільки зображував? — якихось чистих «азіатов». Тоді ж не було ще таких чудових та містких термінів як «чурка» або «чечмек», якими так щедро обдарували нас сьогоднішні російські «інтернаціоналісти»...

Другий спогад — то радше з анекдотичних.

Про екзотичну Азію писалося й у славетному романі Еразма Батені «Бриллиант Кон-и-Гута», де був напружений сюжет, везучий иррандський хлопак, рудий та ражий, була гонитва за скарбом і верблюди. Книжка — мені було тоді років десять — дуже сподобалась. Такі тепер називають бестселерами. Тоді сподобалася, не знаю, як би я до неї поставився сьогодні. Кіплінґ був поза віком, з цікавістю перечитуючі й зараз, цікаво — а як Батені? Вся ж справа в тому, що цю книжку з тих пір не зустрічав, як і інших книг того ж автора. Смутно пригадую


що потім, не знаю, скільки вже десятків років по тому, я випадково звідкілясь довідався (ми про багато речей довідуємся випадково, що поробиш, час інформаційного вибуху!), що й Еразм Батені, який видавався мені досвідченим вовком, другим Джеком Лондоном, був усього тільки куратором якогось музею, мало не старою-божою-кульбабкою, уміло укритою під псевдо мужнього пошукувача пригод. Можете уявити собі моє здивування...

Здається, знову ж — набагато пізніше, «по мотівам» цього роману було відзнято доволі халтурний фільм. Назва, принаймні, була схожою самого фільму я, здається, не бачив.

В Середній Азії я хутко відчув себе знову, як вдома, хоча й було таке, що полишило враження на все життя. Бо, по-перше, я вперше у житті побачив гори. Тут — поруч.

Гори я бачив і потім, наші Карпати, зелені, притульні та обжиті, не надто величні — одне слово — домашні. Бачив здаля й Кавказ, але ці були перші; крім того — то були гори Азії — єдині та неповторні. Що би там не тлумачили нам оті Р. Дарт, Р. Брум та подружжя М.І.Л. Лікі, але я є певний в тому, що на всі континенти світу люди прийшли з Азії, а значить...

Вони теж бували різними, — ті гори Азії...

Іноді вони близько нагадували мені гори на картинах Н. Реріха, які я вважав свого часу надто стилізованими, та я тепер не розумів: де ж це й коли він зумів так вірно їх підмітити, побачити? — я не перевіряв, але здається мені, що тоді він іще не міг малювати їх на природі. Принаймні тоді, ще перед своїми експедиціями. Але, вони бували різними, бували й іншими, не такими декоративними, нагадували часом просто купи каміння та щебеню, зметені Богом куди прийдеться, десь на край світу в останні дні Творіння, та так і не прибрані, нікуди не вивезені. Пізно в осени мені подобалось, як через них перевалюють хмари.

Тоді ж я пережив іще один землетрус. Я добре пам’ятав кримський 1927, він відчувався й у нас, але цей був сильніший, балів на п’ять, Трусонуло десь поруч — на Памірі.

Другою новацією стали ринки. Не те, щоб и вони були мені в новину ну, я ще в дитинстві бував із матір’ю на ринку в Синельнікові та добре пам’ятаю цю розкіш, але я ходив тоді не сам, та просто за віком не міг іще оцінити всіх його достоїнств.

Тут я був дорослим, сам-один, а ринок був те, що треба, — таких потім уже не траплялося: вивели. Хіба що тепер якось відродились. Там було все, чого тільки можна забажати, м’ясо, сир, вина, овочі, плоди... Та ще й по як же низьких, на мій тодішній погляд, цінах.


Звичайна городина була вкрай дешевою, на наступні хрущовські рублі: помідори по 0,5-1 рб/кг, виноград по 1,5-3 рб/кг, урюк та курага — по 4-6 рб/кг, в залежності від якості. Ціни, що не були би менші від тих, що прийшли потім, через десятки років безхмарного миру!

І, можливо, все це було тільки залишком минулої розкоші, тому що час уносить все, — здоров’я, процвітання як саме життя. Не дивуйтеся тому, якщо через десяток-пару років по вашій смерті виявиться роst factum, що жили безпосередньо перед кінцем людства. Але, що ж там було раніше? — набагато раніше?

Про це також можна довідатися з достовірних джерел, скажімо — із «Бабур-наме», чудово проілюстрованої автобіографії (чи спогадів?) Захір аль-діна Бабура, тімуріда, падішаха, колишнього (з 1494) хана Фергани, якого витіснили з батьківщини узбеки Шейбані-хана, з Синьої Орди на Іртиші, що почали тоді входити в силу. Сталося це рівно сто років по смерті великого Тімура Ленка, який 1405 помер від інсульту в Отрарі, на самому початку походу на Китай. Не знітився й Бабур. В поході на південь 1505 він завоював усю долину Інда, від Кашміра та по океан, поклавши початок великий імперії моголів. Чи не єдиній з індійських держав, достойних згадування.

Він був дуже розумною та спостережливою людиною, та чимало цього полишив і наступним моголам, та не був так уже захоплений своїми новими набутками. От що він пише про Індію в «Бабур-наме»:

Індустан — є мало привабливий. Його люди миршуваті; там нема суспільного спілкування, прийомів чи віддачи візитів; нема геніальності, тямущості, мистецтва жити; в ручній праці нема ні співрозмірності, ні методи, ні якості; нема добрих коней, добрих собак, ні винограду, ні мускусних динь або інших відбірних плодів, ні льоду або холодної води, ні доброго хліба або готованої їжі на базарах, ні гарячих бань, ні вищих шкіл, ні свічок, факелів або світильників.

Але, бачите, людям не властиво жалкувати за чимось, чого вони самі колись не знали. А тому й не цікаво чути, що всього цього не було в далекій Індії, я в ній не був, та не про неї пишу; навряд чи хто має що до неї якісь ілюзії й сьогодні. Важливим для нас є перелік того, чого не було в Індії. Захір аль-дін Бабур пише про це з такою ностальгією, що значить все це було в надвишку на його старій батьківщині за Гіндукушем та Паміром — у райській долині Фергани.

Воістину, нема нічого прекраснішого від східного ринку, та ще й у розпал туранської осені.

Чудова й осінь у цих незабутніх краях — часи ринків і тоїв, довга, від кінця серпня, коли дещо спадає жар, та до середини грудня,


коли починають гуляти циклони, нести дощі або й сніг, з холодним поривчастим вітром, — три місяці (!) теплої та сухої осені з тонким павутинням цірусів на сліпучо-синьому небі та з паутинками павуків, що срібляться на соні мільйонами мікроскопічних райдуг. Таке — варто пережити. А того, 1942, була до всього ще й воістину чудова осінь.

Наші ринки — що ж про них сказати? «прєждє і тєпєрь...», «У нас і у ніх...» — не я і не ви сказали першими ці насточортілі колись усім дурні слова. Але ті, хто їх уперше вигадали та пустили у світ — радше проковтнули би собі язик, коли б у стані були щось передбачити, вмістити в свою одвічно слабку голову хоч дві думки разом.

Пам’ятаю, ми з дружиною, то було на початку шестидесятих, часові за поняттями восьмидесятих мало не достатньому, вирішили провести відпустку в Севастополі, його тоді якраз тимчасово «відкрили». Пляжів, самих різних, хоч і не надто чистих — було вдосталь, але нашу увагу привернув невеличкий пляж при бухті у ринка. Ну, так вона називалася, принаймні. Він був зручний тим, що туди було просто діставатися, нікого не було, а під водою була сила каменів оброслих мідіямі, якими ми й харчувалися почистивши прямо на пляжі та принесши додому.

До речі, потім і це задоволення пішло в минуле: Чорним морем стали гасати у своїх підводних гробах оскаженілі атомові вояки, а може до нього стали потай від усіх скидати атомове сміття; так, що тепер мідій слід можливо й поберігатись, молюски мають властивість накопичувати в собі радіоактивність.

Але, справа не в молюсках, якими ми на той час іще харчувалися систематично. Справа в тому, що у хазяїв дружина знайшла томик К. Станюковича, де в числі всякого-іншого не позбавленого інтересу, був і барвистий опис севастопольського ринку. Тодішнього, ясна річ. Приблизно так, років за сто перед нами. Чого-чого там тільки не було! — справжні гори всього; що плаває в морі або росте на землі. Не варто пересказувати, таке краще читати самому. Ми перечитали й згадали негайно оте: «прєждє і тєпєрь». Але, де ж воно було тепер, оте «тєпєрь»? Жодного там «тєпєрь» наче просто не було, тому що ходячи купатися у ту «бухту у ринка», ми цього самого ринку ніде не бачили не надаючи спочатку жодного значення парі повіток над рундуками, грубо збитих із дощок. Де й насправді звично хтось там стояв, але якось не помітно було, щоб хтось купував.

Нарешті ми з дружиною не без клопоту урозуміли, що це й є прямий нащадок іще отого ринку — від К.Станюковича. Що тут продавали оті сталі півдюжини бабів? — саме різне. Хто гірку з півтора десятки поганеньких помідорів, дрібних, жовтуватих та зеленуватих, аби


тільки не справжніх і не червоних, купку бичків або кілька морських голок, хто раковину рапани або пакунок відварених креветок, а хто й соняшникове насіння на стакан. Одне слово — «Сєвастопольскій ринок», — покійного Станюковича шляг би трафив, зобач він подібне.

А загалом — «завідуєм внукам і правнукам нашим», як сказав би з цього ж приводу «нєістовий Віссаріон».

Одна з баб продавала на штуки тихоокеанського оселедця, добутого з величезних бляшанок, в яких його продавали; люди таких бляшанок не купували, бо нікому того оселедця стільки нараз не потрібно. А запаси? — таке щось давно пішло у непам’ять, бо... на все життя не напасесся. Тихоокеанський оселедець — то була на той час єдина риба, яка пропонувалася в ресторанах чи магазинах «города русской слави». Можливо, що це й логічно. Бо возячи до Севастополя атлантичного оселедця, а поготів чорноморського, неможливо явити світові стільки самовідданності та трудового героїзму, скільки возячи тихоокеанського через весь континет. Населення города Севастополя на той час капітально перемінилося, порівняно до часів Станюковича, всі татари й греки буди давно депортовані та весь Крим сповна очищений від інородцев» (пардон, пардон, — «нацменов»), а росіяни... що ж росіяни... Цих іще можна було схилити десь служити, але праця?.. То було би нижче їх достоїнства; або вище їх сил.

І, не шийте мені знову, якоїсь там «національної вражди». Бо мене з дитинства навчали оцінювати людей по-старому: «судіть їх за ділами їх». А інакше — я просто не вмію, даруйте.

У Ходженті тоді був чудовий ринок, про який варто пригадати. На цьому ринку, крім того, що я постійно купував там до обіду помідори та гострий перець і таку рідку у нас розкіш як урюк, я поповнив іще й власну освіту. На ринках Сходу (та, пам’ятаю, колись і на наших) не годиться купувати відразу, сплачуючи запрошену ціну, треба поторгуватися. Бо то ж лише хамуваті професійні перекупники з інтер-люмпена, — ніколи й нічим не поступаються. А у людей поторгуватися — це деяке взаємне задоволення, розкіш людського спілкування одне слово. Навіть уже потім, у задупному Оренбурзі, де теж загалом не торгувалися на ринку, — доводилося не одного разу чути цікаве речення, своєрідний релікт справжнього життя: «прошу сто — отдаю за десять!» Ще й за такої примусової зрівнялівки людина не барилася нагадати про свої людські бажання: «прошу сто!...» А нормально — він ломить ціну, ти її збиваєш, та обидва задоволені приходячи до згоди. Але — не завжди. Буває, хоч і зрідка, що продавець та покупець не сходяться. Саме так було й того разу.

Продавець, бородатий таджик з бородою пророка, не схотів поступатись далі чисто вибритому молодому казаху. Може у цього не було до-


сить грошей, але він красномовно махнув рукою, досить гучно процідивши щось як : «А-а, каsар...»; та й пішов собі далі.

Слово здалося мені знайомим, хоч я й не відразу зрозумів, звідки саме. Тут воно бреніло й зовсім чуже та я спитався про це у мого пріятеля узбека, на що він пояснив мені, що так можна називати хоч ката а хоч і горлоріза, а загалом, за старою семантикою, це різник, м’ясник. Багато років потім, коли готував «Нашу чарівну мову», я викрив це старе тюркське слово й у румунському словнику, та в тому ж значенні. Як його не занесли туди раніше кабари або кумани, то могли й потім занести турки-османи.

У нас кацапами незмінне називали й називають росіян, що вважається істотно гірше від відносно нейтрального «москаль», але я не чув цьому грамотних пояснень. Там, у Ходженті, мені все пояснили. Первісна семантика цього слова тепер, що цікаво — геть забулася. В українській мові є сила тюркських слів, але вони переважно всі йдуть зі своєю первісною семантикою.

Ой, «старшіє братья», «старшіє братья»!.. Скільки ж ви мусили пролити нашої крові, аби удостоїтися подібного прізвиська! При чому почалося це так давно, що вже й геть забулося первісне значення слова.

Ринки, гори та осінь — далеко не були моїми єдиними враженнями щодо місцевого колориту. Було й ще чимало всякого.

В ті роки я вже чимало знав про іслам, оте примітивне арабське єдинобожжя, порівняно з яким древнє тенгеріанство (воно у совєцьких учених іменує’ться «шаманізм») — видається зразком сучасності. Переможна хода ісламу світом повсюдно підготовувалася духовною деґрадацією, та в свою чергу, її породжувала. Остання форсувалася у XX ст. незалежно по всій землі, та я би не здивувався, якби людство пішло до небуття привернутим до ісламу та акуратно обрізаним.

Там, на місці, я міг наочно спостерігати ті діри та проріхи, яких він наробив у культурі туранських тюрків. Він ніколи й у жодному разі не був відповідною релігією для цих енергійних, інтелігентних та підприємливих народів, і однак...

Переконаємося в цьому зі слів мало не свідка.

Десь рівно тисяча років тому сучасник великого Авіцени, великий учений Абу Райхан аль-Біруні (він обчислив радіус Землі на піввідсотка меншим, ніж це вважається сьогодні) не без суму писав у своїх «Пам’ятках минулих поколінь» про те, як відбувалося арабське завоювання Турану. Оте, за зловісною сурою їх Корану: «Воюйте з тими, хто не визнають писання, доки його не визнають або не заплатять данин за життя своє». Мудрий Біруні написав про це у такий спосіб:


З тих пір, як Кутейба ібн Муслім аль-Бахілі понищив письменних людей та служителів культу, спалив книги та свитки рукописів, корінні хорезмійці здичавіли, стали неписьменні та жевріли лише відомостями, запасеними в пам’яті.

От таку ціну заплатив великий Туран за отой їх убогий іслам. На цьому тлі оті розборки невігласного Омара з Александрійською бібліотекою — кажуться вже мало не епізодом. Але, зверніть на це особливої уваги — й досі знаходиться різна учена потолоч, що верзе нам про якусь там «арабскую культуру». Закріпимо та ствердимо тут одне, але головне: цю культуру робили люди під’яремних народів: бербери, жиди, іранці, маври, таджики, тюрки; та тільки — яка ж шкода — не араби. А як так, то нема чого й примазуватись: не було і нема такої: «арабськой культури».

Визнання вищої сили, що перебуває у космосі, а може й поза його межами, чому ні? — було здавна властиве людям. У степових народів Азії то було визнання Хана Тенгрі — Владця Неба, єдиного Бога світу. «Сила вічного синього неба» — як називали цю силу монголи, починаючі цими словами розпорядження своїх каганів. А вже дослідження земних проявів цієї сили було справою шаманів, котрі, попри думку вчених ніколи не були жрецями якогось культу. Все це й складало ґрунт азійського тенгеріанства, яке в свою чергу — стало основою усіх світових релігій.