Олександр Боргардт
Вид материала | Документы |
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
- Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
- О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
- Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
- Дерманський Олександр, 279.82kb.
- Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
- Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.
У виданому ленінґрадською «Авророю» 1973 скромному альбомі К. Панкова пишеться, може й не без певних підстав, що «...народ Панкова еще не імел жівопісі і літератури», — як не пощадити, адже перший видатний художник у свого малого (тепер) народу, от і є вже який-неякий живопис. Ні, не пощадили, убили на волховском фронте, та так, аби поскоріше — ще у 1942.
Там і пояснюється обґрунтовано та дохідливо, чому це було конче потрібно». «Надвіґалісь грозниє собитія, участніком которих стал і Панков, снайпер і развєдчік, іспользовавший свої знанія Сєвєра». От, виявляється, як воно було, — справа. Ну, тоді зовсім інше, тоді все зрозуміло, ясно, що без Панкова — снайпера та розвідника, — ніяк не перемогли би німця: де ж іще взяти такого незаменімого снайпера та розвідника?
Історія єдиного досі ненецького (чи мансійського?) художника закінчується на самій мажорній ноті: «Жизнь Панкова похожа на легенду. Юношей он шел по тайге на лыжах и пел песню. Но вот его песня превратилась в картины и ее услышали жители Ленінграда, Москвы и Парижа.» А не убили би, так — диви, й не «услишалі» би... «жітєлі Москви і Лєнінґрада...» А «жітєлі»... оті — Москви та Лєнінґрада, російські «зауряд-алкаші», це — о-о-о! — «соль землі русской»; а значить — і Землі взагалі...
От і виходить воно усе чинно та благородно — і слід у житті полишив продемонструвавши всьому світові потужність російської цивілізаторської думки, і прибрався вчасно у тридцять два роки, загинувши зі славою; нічого вже більше, такого... не викине... Одне слово — зі славою та «по-русскі» — «і капітал пріобрєтєн, і невінность соблюдєна»...
Автор тексту до альбому, а значить і цитованих уривків, — російський письменник Ґєннадій Ґор. Засвідчимо, що подібних російських прізвищ — не буває; значить... самі розумієте.
Свої бесіди з Панковим він передає стисло так, як це прийняте у великій російській літературі щодо малих «народцєв-інородцєв», — нацмен висловлюється примітивно та односкладне, аби підкреслити, скільки жертов принести, а героічнах зусиль прикласти мусив «вєлікій русскій народ», аби довести цих дикунів принаймні до такого ступеню цивілізованості: «бєлка прямо глаз мала-мала стрєлял...» Так, саме так. Ось розповідь Панкова у передачі Г.Гора:
Я йду, й гори також ніби йдуть, Я йду по струмкові, а собака
попереду біжить. По снігу полювати дуже легко. Всі сліди видно.
Тільки-но пробігла вевірка. Ось її сліди... А старі сліди закрило
снігом.
Ну, і все в такому понуро-одноманітному тоні. Нескладна у них механіка, чи не так? — ку-уди їм до нас...
От такі справи; отже, як вам хто почне наливати, що мовляв «бєрєглі», «нє бралі» ці самі «малиє народності, — плюйте у вічі, бо то є брехун і негідник.
Ціна всьому цьому є така сама, як будь-якому офіційному пустобрешеству, як алєксандровсько-курчатовській брехні, що це вони у п’ятидесятих врятували світ від війни своєю бомбою. Для таких суб’єктів брехати, це так само, як нам із вами дихати. Це їх фах і навіть не друге — перше «я». Той же А. Алєксандров, що виліз у президенти АН СССР з дрімучих хащів «сєкрєтной наукі» — брехав прилюдно, що атомова
електростанція (як от — Чорнобильська) — не шкідливіша для середовища, ніж годинник із циферблатом, що світиться. Як у них кажуть »собака лаєт — вєтєр носіт».
Убити на війні такого як Алєксандров — зрозуміло, не могли. За жодних обставин. Надто вже він був для матері-партії цінний — надто вже добре брехав.
Отже, я лояльно був готовий до війни, але війна мене відторгала. Саме лояльно, не більше. Тому жодного, підкреслюю — жодного патріотизму у мене не було. Була проста лояльність до моїх одногодків, людей не гірше від мене, яких всіма силами тягли на цю війну. Так, чи ж варто було жалкувати, що я на неї так і не потрапив? — в жодному разі.
Не жалкував я з цього приводу тоді, не жалкую й зараз. З причин, які з тих пір не змінилися для мене ні на йоту. Тому що ця війна не була антифашистською (як не була й «отєчєствєнной»), — типова імперіалістична війна. Просталінська, а значать — антисправедлива. Вона йшла за те, аби пів-Європи поневолив би не німецький нацизм, а російський більшовизм.
З великою охотою прийняв би я участь у цій війні на боці третьої сили — справедливості, воюючи з тими як з іншими. Можливо, то були ще відгуки далекого дитинства: «бий білих, поки не почервоніють, бий червоних, поки не побіліють!» Доповнені потім не по роках зрілім розумінням політичних процесів рідного XX ст. Справжнього, що там казати, — «Століття голих королів»...
Така сила, до речі, й була, хоча отій вічно боягузливій ліберально-рожевій потолочі — «ґосподам западним демократам» — не хотілося її помічати; та, й не помічали, не помітили й досі. Бо потолоч. А натомість правили нам, що у тій Італії Муссоліні десь побралося аж мільйон партизанів — «сіли сопротівлєнія». Залічуючи до них, набуті кожного, хто хоч раз скоса глянув на німецького окупанта.
Мильну бульку отого їх «антіфашістского лєвого сопротівлєнія» особливо надували у Франції, поки насамкінець XX ст. в Ліоні не почали судити гештапівця Клауса Барб’є. Його — в пам’ять про пакт Молотова-Ріббентропа, захищав відомий адвокат — комуніст Жак Вержес. Однак, найкраще захистив себе тоді сам гештапівець, пригрозивши демаскувати низку «гєроєв сопротівлєнія», які були за сумісництвом і агентами Гештапо. До цьому ґазетне зацікавлення процесом — упало до нуля, так і невідомо, що з ним сталося, отим Барб’є.
А така сила, що віддано боролася з брунатним і з червоним фашизмом, — була в нашій Україні, підстеленій Сталіним під Гітлера. То була наша славна Українська Повстанська Армія генерал-хорунжого Романа Шухевича.
Вона — єдина у світі та єдина в історії XX ст. — воювала за справжні загально-людські ідеали, проти насильства тоталітаризму.
Гадаю, що як людство коли-небудь видужає (а як цього не станеться — воно просто вимре) та історію більше не придумуватиме ліберально-рожева потолоч, — їй — УПА — віддадуть належне. Бо у ХХ ст. тількивони й були єдиними справжніми антифашистами.
А тому так званий «Дєнь Побєди», з нагоди якого так скакають та вигравають послужливі малороси — ніколи не був для мене святом. Це
- більшовицьке свято, так само як той їх «Дєнь Вєлікой Октябрьскойреволюції». Та місце їм одне — на смітнику.
Свєрдловск
Зі свєрдловських спогадів пам’ятаю, насамперед, зиму.
Вона протягувалася з листопада по травень, без скинень та знижок на відлиги, довга, одноманітна, — притьмяне сонце, тиша й мороз, що переймає до болів у кістках. Десь на лютий, коли у нас повертає від зими на весну, я думав, що вона не скінчиться ніколи, хоча й пройшло вже три місяці зими — десь половина. На щастя, хоч у гуртожитку, невеличкому двоповерховому дерев’яному будиночку — було тепло.
Мерзнути доводилося часто та чимало.
У холодну й гнилу коротку осінь, коли я шукав роботу, я заощаджував час харчуючись морозивом, яке продавалося по кіосках на кожному кварталі. Морозива я не любив, страхався ангін та простуди, але це було молоко, та воно підтримувало при житті, Втім, ще до Нового Року воно зникло остаточно.
Потім потрібно було мерзнути в чергах до їдалень.
Вони були влаштовані так, що черги вистоювали просто неба, а стояти доводилося годину-півтори. Так було не тому, що не вистачало їдалень, зараз їх може й менше. Не вистачало продуктів та їх і заощаджували. А для того, аби їдальня могла працювати повний робочий день — створювали десь штучне пляшкове горло, вузьке місце, яке негайно породжувало чергу. Чого тільки, пам’ятаю, не вигадували: то «нєхватаєт номєрков на вєшалкє, не місць, ні, а саме їх — номерків бляшаних бляшок з номерами, наробити яких у необхідній кількості було чогось ніяк не можливо, а то раптом те саме з ложками: «Почєму нє подвіґаємся?» — «Нєт ложєк».
Ложки були не срібні, найдешевші, з брудного алюмінію нижчої якості, але й такими неможливо було забезпечити, хоч така ложка, то не танк або винищувач, яких не створити відразу. Приходили шахраї
- з власними ложками, але їх усе одно не пускали.
Тоді повсюдно так і відчувалося, що будь-яка державна установа (а інших — у нас і не було), до якої ти чогось заявився — намагається спекатись тебе усіма силами, за будь-яку ціну. Справа звичайна, скаже кожен — совєти, хто ж цього не бачив. Так, це відчувалося завжди, але тоді від цього було просто не сховатись, не уникнути.
Те, що можна було отримати за ці півтори години стояння на морозі було аж понад скромним: суп перловий і найбільш сприятиливий випадок) або розсольник на перше: тарілка гарячої води зі столовою ложкою
перловки або лише ж кількістю солоного огірка та краплею машинного масла зверху. На друге — гарстка муки, поспіхом обварена кип’ятком
- національна російська чи уральська страва, якої потім не приходилося
зустрічати, навіть у Москві — «заваруха» чи «заваріха»; у Даля не розшукував, не скажу точно.
Деяким резервом було навідування аlma mater — Академії, але цього не можна було дозволити собі, хоча би з міркувань такту, частіше раза на місяць, де нас — кількох вигнаних з Академії, але ще в місті, проводили потай до їдальні, та нагодовували на казенний кошт, попри пильність ефрейторів та старшин. Неприємніше за все бувало, коли ота царська шкура сподобилася викрити тебе на самому початку та випроводжувала геть. Там їжа була нормальною.
По чергах я настоявся тоді, за цю одну свердловську зиму, на все життя, а як повірити прибічникам реінкарнації, то й на кілька наступних. Черга, це така ж обов’язкова прикмета совєцького життя, як авто в Америці. Там їх, як нам на лекціях пояснювали марксисти — мають навіть безробітні, бо як же інакше шукати роботу? Втім, черги тоді перевищували всі припустимі масштаби. Щоправда, відмітимо цю дещо дивну обставину — математична теорія черг пішла чогось розвиватися не від наших черг, а чомусь від їх авто. Бувають і такі парадокси.
На цьому ґрунті, як мені здається, створився навіть спеціальний психологічно-ностальгічний комплекс. Численні російські емігранти, що нерозважно покинули батьківщину в семидесятих — поверталися потім у восьмидесяті, стомлені доступними помешканнями на будь-який смак, авто та зайвими грішми, сумуючи за інтимністю та «задушєвностью» минулого совєцького життя. І дійсно, ніщо так не зближує декого, як черга — простояти в добрій черзі з добрими людьми, це — о-о-о!..
Втім, дехто й прорахувався: якщо у семидесяті ще й були якісь черги щось там іще, час від часу «вибрасивалі», то за «пєрєстройкі і ґласності» вони мало не повністю зникли: хіба, що черги «за водкой»...
Тоді я настоявся в холодних зимових чергах на все життя; але от якось не помітив, аби це зближувало, радше навпаки.
Після холоду вулиці, в теплі, коли довго й нестерпно болять кістки, відходячи від холоду, чудовим засобом прискорити та полегшити це — є гарячий чай з товщем, найкраще чистим білим шмальцем, грамів 20 на стакан та щиптою солі. Очевидно я тоді вже щось чув про монгольський чай, та практикував це, дивуючи сусідів за кімнатою.
Десь на весну, щоб не пропасти остаточно, я став донором. То був вигідний фах, тому що як зараз п’ють кров задарма з будь-кого, то тоді совєцькі кровопивці ще зберігали рештки сумління: за це платили десь рубль за грам. Після взяття крові непогано годували та навіть давали деякі додаткові продукти через спеціальний магазин. Пам’ятаю бруски американського шоколаду-сирця, концентрат, сировина для кондитерських фабрик. Він був гірко-кислий та практично неїстивний, але добре підтримував рештки сил.
Здавати кров — то річ безболісна, якщо не підвернулася дура-сестра, що тиче голкою мимо вени.
І однак, по тому як я на мить втратив свідомість, з’ївши трохи багацько хліба нараз (з ним були якісь перебої), — я почав підозрювати недобре. Значно потім я узнав, що саме в такий спосіб розсталася зі життям після революції дружина Достоєвского — Анна Сніткіна. Другим разом мене десь пригостили кружкою пива, а я не лише сп’янів, але й виметав усе назад. Настав час діяти.
У мене з молодих років не було звички прислуховуватись до власного здоров’я. А потім... Потім я міг потренуватися з пару годин, а потім відіграти два тайми на полі, не відчуваючи по тому особливої стомленості, але тепер... Все це були вельми тривожні сигнали. Зараз я добре розумію, що головним тут був — можливо, просто весінній брак вітамінів, особливо ж головного з них — «С». Щоправда, Альберт Сент-Дьорді на той час уже отримав свого Нобеля за просту схему сінтезу аскорбінової кислоти, але... Хоча це було ще 1937, але тут були зовсім інші інтереси, «в самом пєрєдовом государствє рабочіх і крєстьян», які вже там вітаміни...
В нашому житті, на відміну від західного, де кожному приходиться стало приймати рішення щодо свого майбутнього, — подібна процедура зведена до мінімуму: все вирішено за тебе, ідеалом совєцької держави було би, щоби таких проблем взагалі ні для кого не виникало, але... На цей раз вибір виявився легше від легкого — ділеми практично но не було.
Потрібно було уносити ноги: ця перша зима в Свердловську мала стати й останньою, якщо я не хотів, щоб вона сама стала останньою.
Але, клопоти з хлібом насущним не могли, природно, заповнити весь
мій час. Я був іще надто молодий, та був цікавським та енергійним. Було чимало іншого, поготів що лекції в університеті я навідував не надто ретельно, почасти тому, що багацько було для мене вже знайомим та з деяких дисциплін я знав істотно більше, почасти й тому, що з самого початку якось не налаштовувався його кінчати. Розглядав його як таке щось, що допомогає продовжити земне існування, не більше від того.
З молодих років, ще з дніпропетровська, шкільних років, я став цікавитись бібліотеками. Годі, бачите, то колективізація, то тобі репресії, — якось усім було не до них — руки не доходили, не те, що потім. Та з них частенько можна було довідатися й про щось там розумне, добре й вічне. Тоді ще не палили кострища зі старих книг, аби позбавити людей залишків пам’яті, а з нею й залишків людського.
Духовній кастрації народів у той суворий час приділялося менше пильної уваги, та бібліотекою ім. Белінского в Свєрдловскє заправляли ще цілком інтелігентні старенькі. Таким і на думку не спало би, що можна спалити книгу.
Була вона, ця бібліотека, щоправда, й холоднувата й непритульна, але то вже не провина стареньких. Але, годин так на 12 читальний зал уже зігрівався людськими випарами та в ньому можна було сидіти: було порівняно тепло. Пам’ятаю згодом, набагато пізніше, той чутливий момент, коли Дніпропетровськ на початку шестидесятих переводили з вугільного опалення на газ, і той газ, як звичайно, ще не підвели, а вугілля, як водиться, вже «нє занаряділі». Тоді двоє їх солдатиків з якими я їхав у тролейбусі обмінювалися враженнями з приводу своїх казарм. «А у табє топять?» — «Ідє-є... нєт...» — «А как жє ви?» »Ди так, нічаво, хто накуріть, хто набздіть... Так і жавем...» Алєксандр Ісаєвіч Солжєніцин назвав цей національний modus yiyendi, втім, коротше та енергійніше: «пєрдячім паром».
Тоді цей специфічно російський спосіб існування, що склався століттями героїчної історії в «курних ізбах» — іще не виріс для мене до розмірів алегорії, символа, та я тільки починав знайомитися з ним у читальному залі бібліотеки ім. Бєлінского в місті Свєрдловскє,
колишньому Єкатеринбурзі.
А, чи не було символа й у тому, що я з одного «заснованого» шльо-ндрою-Катькою міста, — потрапив тепер до іншого, ще гіршого? — хто ж це може знати....
Неважнецькою була там і латрина, туалетом це не назвати, в Росії вони всі слабуваті й досі: на одну-єдину дірку, зовсім уже холодна, далеко нижче нуля, та з намерзлою посередині півметровою пірамідою гівна. Ніхто на неї й не жалився, всі розуміли, що інакше не можна, крім якогось пшюта, явно не місцевого, старого сивого сноба у пенсне з гострою борідкою, теж повністю сивою. Він вискочив звідти як ошпарений та підскочив до одної з місцевих стареньких, чимось обурений та розмахуючи руками. Старенька уважно слухала, потакуючи головою, та час від часу скорботно зітхала.
У мене змолоду слух як у кішки, та мені нічого не вартувало наставити вухо та виловити з проміжних шумів обурені слова: «Но там... но там... Пойміте, там — Гімалаї кала!» Що ж, що там було, то було, але — охрестити це Гімалаями... Для цього мабуть потрібно було мати розпалену уяву істино старорежимного інтелігента.
З тих пір цей суб’єкт дожиттєво засрав мій тезаурус, тому що тепер, чуючи величне слово Гімалаї — я, що ж тут поробиш, пригадую й отой «кал»...
У цій бібліотеці я провів чимало часу. Там було чимало старих книг з мистецтва, яких у більш постраждалих від революції бібліотеках Дніпропетровська — я не знаходив. Теж там, я вперше перечитав Амфітєатрова та Мєрєжковского, відкривши для себе цих двох міцно забутих непоганих російських письменників.
Займав час і оперний театр ім. Луначарского (!), де я підхалтурював мазанням декорацій та підновленням старих, віддаючи данинусвоїй старішій з професій і в той же час трохи підробляючи, що завжди не заважало. Театр працював на повний хід, там співали Оксана Колодуб і Сидор Болотін, не лише повторювали старий репертуар, а й ставили нові спектаклі, зокрема оперу Альберта Лортцінга «Царь и плотник», яку я знав іще перед війною за німецьким радіо — була тоді поставлена уперше на схід від Перемишлю. Багацько опер я там надививсята вони й втратили для мене інтерес — я їх добре пам’ятаю, а меніне цікаво, коли я знаю, що має бути далі. Багатьма з них, якби мавналежну освіту — міг би й диригувати.
Здається, це В. Солоухін у своїх спогадах барвисто описував, як він за студентських років вперше почув оперу, та як йому приємно було згодом впізнавати знайомі мелодії. Така «радість узнавання» то задоволення малої дитини, яка без кінця вимагає, аби їй розповілі те, що вона давно й добре знає, або ж у сотий раз показали ту саму гримасу. Для мене — це домен дитинства, такого далекого, що вже й не пригадати. Втім я колись на спір, це було вже по війні, на пам’ять виписав назви десь сотні опер, разом із їх композиторами.
Багацько й люди ходило тоді до театру, але ходили дещо своєрідно. Вхідні квитки були тоді ні до чого — суті копійки; особливо — за нинішніми масштабами. Але в театрі працював буфет без карток, де можна було придбати, скажімо, бутерброди з ікрою, десь по 5 рб., та до театру не прийняте було ходити без «авоські». Прийшовши до театру всі дружно вистроювалися спочатку в чергу до буфету, а вже потім, хто як. Хто залишався на виставу, а хто й поспішав додому зі свіжим здобутком.
Міри боротьби, якими на це відповідала адміністрація театру — були елементарні: буфет штучно сповільнював працю, так, аби настити бутербродами всіх бажаючих тільки вже на кінець спектаклю, а потім
і взагалі, став відчинятися тільки на перерви між актами.
Пам’ятаю й лекції в університеті, не звичайні курсові, ні, — епізодичні. Лекцію І. Кібеля про передобчислення погоди, лекцію Я. Френкеля про природу грози. Так, було деяке інтелектуальне життя. Головне ж, що я виніс із цього неповного року перебування в Свєрдловскє, це було обретіння, дещо посереднє, але мого наступного фаху.
Перейшовши до Дніпропетровського університету я поринув до незмірно більш цікавого світу науки. В Металургійному інституті мені найбільше подобалася теоретична механіка, яка єдино мене й зацікавила та то вже було заслугою Олексія івановича Ленцежицу. Природно, що така ж орієнтація, ця інерція зберіглася у мене і в університеті, де механіку так само добре читав іще молодий тоді В.Н. Щелкачев. Теоретична фізика, природною частиною якої була теоретична механіка, привертала мене мало, чи то тому, що її не так добре читали, бо А.С. Компанєєц на той час уже поїхав до Харкова, а Б.Н. Фінкельштейн, як мені задавалося, не приділяв лекціям належної уваги та не надто їх полюбляв. Загалом, тоді теоретична фізика якось проходила повз мене хоча я вже тоді, сам від себе, почитував «Магнитний электрон» Луї де Бройля.
Тепер, однак, лекції Д.Д. Іваненка з теоретичної фізики просвітили мене за якийсь місяць більше, ніж три курси в Дніпропетровську, я починав уловлювати її дух і метод. Це було цікаво тим більше, що Д.Д. завжди розповідаючи про щось — незмінно розповідав і про те, як, ким, коли й чому все це було зроблено. Я не маю наміру твердити, що слід завжди дотримуватися суто історичного засобу викладу, ні — звісна річ, але історія науки є завжди повчальною, і ґрунтовно навчити без цього — неможливо. Уславлений на весь світ (що поробиш реклама!) курс теортетичної фізики Л. Ландау і Є. Ліфшица — є кепський не тільки помилками та примітивним доказами, що його переповнюють, ні, він безнадійно поганий тим, що з нього нізащо не довідатися а хто там щось зробив? — наче перед авторами — взагалі нікого не було. А це — не курс.
Але, все це було не більше, ніж передмовою.
Бо потім, уже в другому семестрі, мене відправили на виробничу практику до фізико-технічного інституту, в УФАН. То було ціле наукове містечко, зведене схоже ще десь на початку тридцятих, напроти славетного Уралмашу, як раз на протилежному кінці міста. Там мене відрядили до лабораторії відомого вже тоді Р. Януса, під начало такого собі В. Ґріґорова. Я мав зайнятися там магнітною дефектоскопією, перспективним тоді, так вважалося, напрямом прикладної фізики.
Справа це — вельми нехитра. Ви берете щось там залізне (е-е-е! »нєржавєйка», латунь або алюміній уже ні до чого, бо вони немагнитні, а ота дефектоскопія — якраз магнітна!), який-небудь виріб, та обсипаєте його залізними опилками. Вони стають дибки за лініями магнітного поля та відповідно до конфігурації зразка, але... Як у середині є раковина? Ясно, що вона спотворить магнітне поле, а значить і упорядкування опилок, які вже стануть не так дибки, сповістивши нас про існування дефекту.
Я передаю лише те, що почув тоді, в перший день своєї виробничої практики, тому що — стидаюся в цьому зізнатися — лише цього першого дня був у згаданій лабораторії Р. Януса, возячись із різними зразками та прикидуючи, куди би збігти.