Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   57


Але ж, ні, схоже, що не зовсім так. Автор цитованих рядків для чогось (як би ж тут почемніше висловити думку?) свідомо викривлює істину (тобто — бреше), або — можливо, просто нічого не знає (тобто, є типовим російським дурним невігласом). Несе, як то кажуть, — що слина на язик принесе. Перше — брехати — йому наче й ні до чого, з республіканцями вони на час заключили перемир’я ще за Рейгана (у того пам’ятаєте? — нечекано з’явилося «новоє мишлєніє), значить полишається останнє: ні чорта не знає: невіглас і дурень.Втім, як і лічить партійному історикові: «ми нє зналі». Або, як іще раніше, то оте: «Знать не знаю, ведать не ведаю. Про то знают лишь Бог да Великий Ґосударь». Трохи складніше, бо ж раніше, але сенс — той самий.

Поготів, що у них це явище цілком нормальне. В партійній ієрархії компетентність, це тепер уже всі знають, падає знизу до верху, на міру підйому. А Рой уже, як би не було, уже на третьому поверсі зверху. Якщо він вилізе колись іще вище, то йому не потрібно буде навіть знати, що «оставлєнное» нам прєдкамі тисячєлєтнєє государство» їх же Лєнін охрестив «тюрмою народів»; досить буде Азербайджан назвати Азейбарджаном, — і все одно всі все зрозуміють і т. п.

Зауважимо, ніхто й ніколи цього брехуна й невігласа не поправив. Бо — не він перший, не він останній. Бо він є лише невігласним сином невігласного народу невігласної країни. Де завжди знайдеться, кому брехати, кому нести дурню. Та не знайдеться кому сказати правду.

Ви незгодні? — але ж подумайте, звідки ж узялася тоді вся її безпросвітно понура історія?

Але, подамося далі за завивистою думкою Роя Мєдвєдєва. Партію не можна, виявляється, судити ще й тому, що... нема кому!:

Тому, коли мене питають, як я ставлюся до громадського суду над КПСС, я відповідаю: «Дурниці!» Мені просто соромно за людей, котрі який уже рік мусують цю тему. Чистої води демагогія. Хто має право судити партію? Єльцін, котрий сам вийшов із партапарату. Чи Афанасьєв, який займався підготовкою молодих комуністів у ВКШ? Або може Калугін, який багато років пропрацював у КГБ — ніяк не антикомуністичній організації. Де всі ці люди були раніше, до перебудови?

От така ситуація, бачите: нема кого, нема за віщо, а до того ще й нема кому! — от такі справи. Так, хіба ж крім отих Єльціна, Афанасьєва, Калугіна та Мєдвєдєва, — в країні нема жодної порядної людини? — оце вже не до віри. Чому ж їм не судити партію, чесним безпартійним? Втім, згодимося, як не було за весь час єдиного, навіть найменшого кримінального суду — до чого ж тут громадський. Безкарність — так безкарність, що ж тут поробиш.


Безкарність! — велика та єдина мати всієї та великої злочинності. Далі йде й зовсім цікаве, погляньте:

До речі, не будемо забувати, що перебудову почала все-таки Комуністична партія. Ту саму перебудову, завдяки якій ці, дозвольте сказати, «демократи» отримали можливість ними стати,й вийти з партії, чим вони тепер чомусь дуже пишаються. А я, наприклад, пишаюся тим, що я є член партії та член сьогоднішнього ЦК. Але, пропоную будь-якому читачеві повернутися в ті часи: що ж там перебудувалося? Ціни, як завжди — в бік підвищення, товари — у бік остаточного зникнення, а — ще що? Не бачите? — ну і я не бачу. Згодний, то потрібно чимало сміливості та дотепності, аби звичайну розруху перейменувати на перебудову, яка шкода,що тоді — по революції ніхто не здогадався. А, якби це могло полегшити життя Ільічу, а значить — і всім нам. Втім, злі язики твердять, що сам термін «пєрєстройка» зустрічається в історії партії далеко не один раз. Але — підемо далі:

Неспірно, партія несе провину за велику кількість злочинів. Заперечувати це — значить обманювати себе. Я не є фанатиком комунізму: кого вже кого, а запідозрити в цьому мене — було би просто смішно. Але не бачити, що партія змінюється з кожним роком, із кожним днем, — теж означає обманювати себе і інших. Партія — не якийсь там релікт, це живий організм. В часи Лєніна вона була одна, в часи Сталіна інша, за хрущовських, брежнівських часів вона була не такою, як зараз.

Оце вірно, оце саме так — партія «несе провину за велику кількість злочинів», при чому — підкреслимо це ще раз: злочинів абсолютно безкарних. Безкарність заохочує, та можна лише здригнутись, уявивши собі, які ж бестіальні злочини ще очікують на всіх нас. «Одна..», «друга...», «не така, як зараз...». А, _така як тоді, в перебудову? — погляньте в будь-який офіційний документ того часу, погляньте в «Правду»: яка ж неприхована ненависть до всіх, до всього... Вона не така на вигляд, а всередині — так само фанатична, непримиренна та ладна на будь-який злочин заради влади.

Це, звісно, факт, що кілька мільйонів людей вийшли з партії. Але в тому й суть що вийшли та стали її паплюжити ті, хто має на це найменше право — кон’юнктурники та кар’єристи, ну і слава богу, значить, партія стала чистіше. Чистіше? — хто ж це знає. Тому що люди,які зберігли розум, честь та сумління «кон’юнктурщики та кар’єристи», — ніколи не могли бути для партії своїми. А вже якнайменше — тоді, в перебудову. Яка для чогось породила справжній розгул спекулянтства та бандитизму.


Те, що з Конституції прибрали шосту статтю, ясна річ, правильно. Але керівна роль не визначається жодними статтями, вона визначається самим життям. А життя показує, що процес демократизації, на який покладає величезні надії вся країна та всі без виключення шари суспільства, як не крутіть, бере свої витоки в Комуністичній партії.

До чого він призвів цей комуністичний процес «демократізації» ми бачили всі наступні десять років, що проминули після «перестройкі», після 1991: до бомбардування парламента в Росії, до двох геноцидних Чеченських воєн, і всякого іншого. Зайвого разу підтверджуючи стару народну тезу, що — «горбатого — тільки могила виправить».

Як казав іще їх «вєлікій Сталін: нема людини — нема проблеми. Тільки от їх, тих «людин» (що поробиш! — без лапок не можу!) — надто вже багато, на жаль.

Але, наприкінці — повернемося до початку, бо там була ще одна капітальна брехня. Вони знову — «нє зналі», бачите. Не знали не лише звичайні люди — безпартійні, але не знали про масові репресії навіть і вони, «навіть більша частина партії». Але, як ви могли не знати, коли в країні мало не за рік репресували, як не кожного п’ятого, то принаймні кожного десятого?

Отже, знову, оте єдине, на чому вони стояли та що вони продукували щоденно: брехня, брехня та ще раз брехня.

Брехня, якої не перекреслити й не перебрехати брехнею новітнього більшовицького негідника — Роя Мєдвєдєва.

А все вкупі зайвого разу демонструй нам оті три риси, три непорушні основи комунізму: нахабство, брехню та невігластво. На тлі ясна річ — всезагальної безпринципності та бестіальної жорстокості. І дійсно, яке ж тут може бути порівняння з нацизмом? порівняно культурним та помірковано кровожерним?


Смерть батька

На початку того ж недоброго 1937, 18 січня помер батько.

Попередній рік був чи не важчим для всіх нас, злий рік. Хворіла мати, у неї була бешиха та батько збивався з ніг «доставая» екзотичну тоді новинку — звичайний стрептоцид, важко прийшлося й мені, треба було поступати в інститут, а за моїх скромних шкільних успіхів та при наявності конкурсу, — це потребувало чимало зібраності та енергії. Батько десь застудився, все почалося зі звичайної простуди, та зліг десь на кінець 1936.

Його в лікарні ім. Мєчнікова лікували, лікували чудово, самі тільки «світила науки» — Б. Джєвєцкій, М. Слуцкій, — професори. Лікували від якоїсь рідкої серцевої хвороби, але прогледіли звичайне запалення легенів, від якого він і помер. Ця смерть була гнитючою не лише хуткістю та несподіваністю (адже, батько тоді вперше потрапив до лікарні), але чимось невловимим, якимось, чого не передати, якоюсь загальною атмосферою недомовленості, двозначності та зради: адже, що вже там, а запалення легенів грамотний лікар діагностує за допомогою звичайного стетоскопа; тут і рентген не потрібний.

Значно потім, уже за семидесятих, мені зустрілося цікаве посилання з листа В. Лєніна М. Ґорькому, наступного змісту:

Вістка про те, що вас лікує новим засобом «більшовик», мене

як же занепокоїла. Упаси боже від лікарів-товарищів, взагалі, а

лікарів-більшовиків зокрема! Далебі, в 99 випадків зі 100 лікарі-товариші — «віслюки». Запевняю Вас, що лікуватися потрібно лише

у першокласних знаменитостей. Пробувати на собі винахід більшовика — це жах.

(цит. за Ленинск. сборн. № 1, журн. «Красная Панорама», № 10,

1928, с. 17

Кому ж було знати краще властивості лікарів-більшовиків «світлого будущєго», як не самому Першому Більшовику, йому завжди видніше. Не знаю, чи були лікарі, що лікували батька — більшовиками, чи ні. Якщо ні, то за тих часів уже ходив такий термін як «бєспартійний большєвік», отже — може й великої різниці не було.

Року 1974, 17 квітня, померла 89 років від інсульту (це мій діагноз — моя мати. Вона помирала чи не місяц, позбавлена медицинської допомоги, — на той світлий час лікарів уже просто не було, жодних, ні більшовиків, ні знаменитостей, полишились самі «работнікі здравоохранєнія», медицинські чиновники. Всі вони аж нічого не робили й не радили, а взявши свої 25 рб. за візит — в один голос заспокоювали нас, що вона довго не протягне.

На той час наш соціалізм був уже офіційно визнаний «развітим».


Медицинське середовище, яке приносить як один клятву Гіпократа, не лише чомусь кумулює в собі людей з найбільш низьким рівнем моралі, але ще в якийсь спосіб стало підтримує цей рівень. Тоді, за молодих років, я не мав про це, на жаль, найменшого поняття, але дуже хутко та добре узнав їх потім, по війні, коли мені довелося зтикатися з цією публікою ще й службово.

Прийнято думати, за досвідом нашого часу, що став широким досвідом ------------ у всесвітньому масштабі, що це саме психіатри першими створили гріхопадіння, зімкнувшися з каральними органами злочинних совєтів (де трудяться повністю позбавлені моралі суб’єкти), запроторюючи до психушок нормальних людей та перетворюючи їх за допомогою психоделіків на божевільних. Але,це не так.

Розпочалося це все значно раніше. Невипадковість смертей М. Фрунзе та В. Мєнжинського, наприклад (обидва померли на операційному столі)- є документально доведені злочини. Як і смерть М. Грушевського в Кисловодську 1934. Смерть Ґорького та «заговор врачєй» 1936? можливо, можливо. Що його смерть не обійшлася без участі лікарів, так це абсолютно точно. Єдине питання в тому: чи то саме оті, що перелічені у «заговорє»?

Був і ще один «заговор врачєй» у 1952, хоча тоді ніхто не помер. Їх звинувачували в тому, що вони ніби в минулому «залікували» членів Політбюро — А. Жданова та А. Щєрбакова, хоча вся Москва знала, що обидва були безнадійними алкоголіками та померли від звичайної білої гарячки (delirium tremens). Героїню, лікаря ж Лідію Тімащук — високо вознесли за демаскування злодійського умислу. Потім вона стала жертвою прикрого випадку — її убило випадкове авто... Ой, ці нещасні випадки, ці випадкові смерті — як же розійшлися, розходилися вони потім! Та все якось потерпають від них люди помітні, то драматург Алєксандр Вампілов, то письменник Васілій Шукшин, то режисер Лариса Шепітько... то ще хтось там.

Так, чи можливі, чи бувають, чи можуть бути — вони, «заговори врачєй»? — так, безумовно. Обов’язково. Тільки цілі їх визначають уже не лікарі, кати-виконавці, ниці маріонетки режиму.

Масові репресії 1937 — «Велике Полювання», які в «епоху пєрєстройкі і гласності» охрестили «нєобоснованнимі»; добре, нехай і так буде але — чи не можете ви мені навести приклад масових репресій, які можна було би вважати «обоснованнимі»? — не можете. А от я — можу. Скажімо, змінивши совєцький режим на людський, підняти судові справи та й репресувати усю колишню номенклатуру КПСС. Але наволоч пост-совєцька, що змінила наволоч совєцьку,- ніколи цього не зробить. Бо ж бачите: «ето ми ужє проходілі, нєльзя». От як треба працювати!..


Не виключено, що наступним поколінням взагалі скажуть, що їх і взагалі не було, цих «нєобоснованних рєпрєссій». Були — так собі звичайні «нєобоснованниє слухі о нєобоснованних рєпрєссіях» Але, вони були, та наш обов’язок — їх свідків — зберігти всю пам’ять про них. Бо, чимало було спроб і перекрутити їх значення. Часом представити якомось загадковим колективним психозом, коли хапали, хапали кожного й усякого. Потім про них так і писали: «прішла бєда...» Але, ота «бєда» була не тільки одягнена до огрядних габардинових макінтошів, котрих більше ніхто не носив. «Біда» була не загальною й не сліпою, вона діяла за планом, достеменно й точно, ліквідуючи заздалегідь складеними списками саме тих, кого збиралася, майже без промахів та недоробок. Всебічно заохочувалися доноси — так! — але чи не були вони почасти декорацією, почасти школою для народу? Бо брали тих, кого потрібно, а не завжди лише тих, на кого доносили.

Не будемо вдаватися наразі до причин, то вже справа історії та істориків, але три цілі Великого Полювання мають бути ясними кожному, та цього впрост не можна не помітити:

а) ліквідувати по можливості тих, хто відігравав досить помітну роль у революції та наступній громадянській війні;

b) ліквідувати цвіт національної інтелігенції, що розплодилася по республіках та підняла голову в роки НЕП’а, коли диктатурі Москви було ще важко в цю справу безпосередньо втрутитись:

с) по можливості почистити «єдіную і нєдєлімую» від усяких більш-менш помітних іноземців та «інородцев».

Ментальність цього народу є загалом простою: він живе в деякому

умовному світі, якнайменше зважаючи на реальну дійсність. Річка, де він купається повинна бути чистою, тому він до неї й не придивляється. Той, хто вище від нього на соціальних сходинах тим самим є автоматично сильніший від нього, а значить є розумнішим, кращим і т. д. На цьому благополучному тлі трапляються лише випадкові бунти проти відзначеного.

Але, правильно влаштований світ — зобов’язаний бути тільки й виключно російським, от тоді він і є цілком благополучним. А переворот 1917 виніс на поверхню, наверх, силу іноземного сміття: жидів, латишів, мадярів, китайців тощо. Переворот та настудна громадянська війна настільки спотворили обличчя «єдіной і нєдєлімой», що навіть навідданіші її прибічники білого спрямування — змогли впізнати її тільки вже після 1937, а загалом — по війні; по геноцидній депортації низки цілих народів. Бо саме ці роки й знаменні виправленням стану, усуненням цієї чужої шумовини, поверненням до чисто російського.

От у цьому й міг бути (та напевно — й був) чималий сенс Великого Полювання.


Не випадково ж пощезли тоді невідомо куди й численні наші добрі колишні знайомі, абсолютно порядні люди; Гошзе, Ґросгейми, Мрртенсен ни, Лундіни...

Ніяк не вшшочено, що й мого батька, померлішо у лікарні (хоч і не тюремній! ) та супроводжуваного чудовим і як же зворушливим некрол огомслід вважати одною з незчисленних же*ртв того пам’ятного року року Великого Полювання. Адже, він не був не лише івановим або Пєт-ровим, а навіть і Сїдоровим...

Тому що диктатура, це не керування життям, в цьому вона ˆ яловою, та не за тим установлюється. Диктатура — це керування смертю, от у цьому — вона воістину всесильна. Ні, не були усі ті мільйони продуктом «нєобоснованнюс рєлре’ссій», або якихось і зовсім уже мітичнюс «ошібок», всі вони були понищені за строгим та логічним планом,.

Вони повинні були бути знищені, вони своїм існуванням заважали «совєцькїі злочинній системі.

Потім, щоправда, були витягнуті й уроки, було враховано, що парадність та енергійністьні до чого, вони справляють від’ємне враженнянавіть на самозадоволене людство, та все стали робити на рати та беззайвого галасу. - _

Так не стало мого батька, якому на той час було лише 56 років. Для мене це було несподіванкою та важким ударом. Щось у мені по цьому необернено змінилося, пропало щось назавжди. Щось, може Й недобре, з*явилося. Можливо З тому, що серед людейVнавкруги мене він був чи не єдиним, чия опінія була для мене важливою. Найбільше дратувало мене те, що я був на тої час всього тільки початкуючим студентом, Ф< зін так і не узнав ніколи, чи вийшло з мене щось путяще; чи ні..,

Було це тоді, коли батько був у лікарні, чи потім, коли його вже

не стало — зараз уже не пригадаю, події того року плутаються в пам’яті, то був злий рік — das schlimme jahr, як писав Ернст Барлах. Найгірший в моєму житті, можливо.

Загалом, коли — точно не пам’ятаю, але до нас із матір’ю навідалися додому високі офіційні особи — директор Інституту Кукурудзи Я. Сердюк та його парторг М. Дашевський. Навіщо саме — теж не пригадую, здається так — ні для чого певного: втішити або «проявіть заботу». Обидва полишили у мене вельми неприємне враження. Обидва були українці, але розмовляли «культурно» — російською, хоч і дещо суржиковатою. Про що йшлося — теж не пам’ятаю, але це є й не так важливе. Директор, здоровезний, кілограмів на сто, плечистий з виголеним обличчям, схожим на гладке коров’яче вим’я, з невеличкими вусами та високою — «політичною зачіскою» з рудуватого волосся — ходив туди сюди щось про-


мовляючи, а його супутник, високий та худий сидів мовчки, відкинувшись на спинку нашого дивана, зрідка киваючи головою та пересмикуючись тіком. Про нього казали, що він кокаїніст.

У обох примітно відтягувалися праві кишені піджаків. Око у мене було вже досвідчене та думаю, що тоді я не обманувся — крім цього ніщо так характерно не відтягує кишені піджака. То не були, ясна річ, добрі старі нагани революції — наган не до всякої кишені полізе, ні; то були надбані за валюту (якої так не вистачало країні!) новенькі плоскі браунінги калібром 9 мм. Я вже знав, що «партійцам» (не всім, не шеренговим, ясна річ) «положєно лічноє оружіє», чи то на випадок нападу «інтєрвєнтов», чи то на захист від «масс», але не міг зрозуміти — навіщо брати його з собою навідуючи дружину та сина співробітника. Втім, може я чогось там і не второпав, — політично, ясна річ.

То був уже рік Великого Полювання та обидва незабаром зникли, невідомо куди. Браунінги їм, схоже на те, — не допомогли.

Ця незначна подія якось додатково, та — ще більше, підкреслила для мене всю нескінченну провокаційність атмосфери того часу.


Мої відносини з батьком стали вирішальними для всього мого подальшого життя, хоч тоді я про це й не думав.

Справа в тому, що зграйний триб життя предків людини — заклав і уформував подальші напрямки розвитку психіки людини. Її подальший розвИТОК і становлення передбачає, або пошук для себе відповідного лідера зграї, або — як на те є певні передумови — прагнення й собі стати лідером. Але, в людському суспільстві все це помітно ускладнилось.

В родовому суспільстві вільних виробників, в якому людство прожило переважну частину своєї історії, лідером для дітей бував, як правило батько. А тодішні батьки були не теперішні, вони самі годували родину та ця родина була самодостатньою — хтось умів добре одне, інший — друге, а всі разом у стані були забезпечити себе всім. А природними лідерами всіх молодших — були батьки.

То був природний, а тому й оптимальний устрій.

Людина, що виросла та зформувалася в таких умовах — навчалась усьому, та могла стати як корисним співучасником дружини (чи іншого товариства), так і її лідером, в разі необхідності та за згодою інших. Бо, таких лідерів уже формувало та легітимізувало саме товариство, саме суспільство.

А могла й полишитись осторонь, одиноким вовком та теж добре даючи собі ради, як нам про те свідчать ісландські саги.

Такий старий порядок довший час зберігався у сільському суспільстві нашої України.

У сучасному, геть збіднілому суспільстві, обсяденому паразитами — чиновниками та ринковими шахраями, батьки вимушені мотатися (або відсиджувати) десь аби забезпечити родину, їм — не до лідерства. Матері? — адже й їм потрібно працювати, бо як колись один міг прогодувати багатьох, то тепер не завжди прогодує й самого себе; або — двоє одного. А, як тієї родини в таких умовах фактично немає, то — хто ж виховує молодь? — школа? Навряд. Бо один учитель на кілька десятків учнів — не те, що не в стані їх виховати, а навіть прослідкувати, аби вони не колупали в носі слухаючи урок. Там, у них, де не гірше від совєтів уміли представити поразку перемогою — навіть прийняли своєрідну втішну доктрину. Не можна, мовляв, зажимати малечу дисципліною, — хай собі вчаться, наче грають. А як вони там потім, після такої научки будуть працювати «наче граючись», — ніхто й не думає». Бо,то ж буде вже друга думка, а сучасник більше одної наразі вміщувати до голови не повинен.

Наслідки? — їх не бракує. Сьогодні дещо менше половини випускників слинного Гараварду — вважають, що зима або літо обумовлені різною відстанню Землі від Сонця.


Отже, в сучасному світі дітей (наше майбутнє!) виховує хто завгодно. Виховують вони самі, виховує вулиця, а лідери... що ж — лідери... Вони з’являються самочинно. Не внаслідок природного стану речей або людських виборів. Так воно й складається, що сучасний хлопець, син письменника або вченого професора, — у гріш не ставить власного батька, якого бачить лише вихідними днями. Зате бешкетник зі сусіднього підїзду, що самочинно очолює вуличний молодіжний ґанґ та вчиться на самі двійки, — є для нього незаперечним авторітетом: лідер! Та, як же він пнеться наслідувати всю його нікчемність!.. От так ми й маємо те, що маємо, та було би дивно, якби мали щось інше.

В мої роки поблизу від нас молодіжних ґанґів не було, та з ними я зіткнувся вже більш-менш дорослим, у 14 років, але... Під батьком я виховався обізнаним, самодостатнім та дещо й певним себе. А тому й я не надто цікавився вулицею, та й вона мала респект доомене. Так батько й полишився моїм єдиним у житті лідером, та коли його не стало — я й не подумав шукати собі іншого, вступив до нелегкого життя сам від себе, одиноким. Отже, був у чомусь людиною з минулого, як і чимало моїх сільських ровесників, хоча таких ставало все менше.

Батько був людиною вельми незалежною, теж не ходив під лідерами та й не надто толерував авторітети. Про своїх колег із Москви,Лєнінґрада або Харкова (а що — теж столиця!), які були вищими від нього вже тому, що сиділи там, а не на якійсь там Досвідній Станції (глубінка, пєріфєрія, на мєстах»), — мовив часом і гостро, хоч і завжди умів вичерпно пояснити — чому саме. Все це довелося успадкувати й мені. Для мене нема авторітетів як таких. Є люди, є їх робота, та лише її наслідки й потрібно оцінювати. Без уклінства, як і без зайвої пристрасті.