Олександр Боргардт

Вид материала

Документы

Содержание Школа взагалі

Подобный материал:

• Олександр гісем, 100.49kb.
• Олександр гісем, 55.91kb.
• Олександр гісем, 87.82kb.
• Олександр Музичко, 214.45kb.
• Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
• О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
• Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
• Дерманський Олександр, 279.82kb.
• Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
• Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.

Школа взагалі

Школа... багацько можна пригадати про неї взагалі, але важко пригадати щось насправді цікаве. Більш за все — природно, спогадів, так чи інакше пов’язаних із моїми більш ніж сумнівними успіхами на ниві загальної та обов’язкової середньої освіти. Втім, ні загальною, ні обов’язковою вона тоді — можливо й не була.

Знати — що та як, я почав дуже рано, це було все життя моїм єдиним заняттям та пристрастю, уже тоді я знав чимало та мене з самого початку дратувала примітивність совєцької шкільної програми, котра вже тоді виглядала достатньо убогою.


Мої розходження зі суспільством — почалися саме зі школи. Пам’ятаю, я узнав, що ми будемо проходити літературу, та з нетерпінням чекав, коли ж ми дійдемо до Мейн Ріда, Дікенса та Кіплінга, яких я так добре знав, можете уявити собі моє розчарування, коли я зрозумів, що з державного пункту зору вони — як письменники, як література, — просто не існують!

Але, й із тими, які офіційно існували — відносини були не аж так простими.

Пушкіна й Лєрмонтова я знав іще в дитинстві, вони ішли просто за Чуковскім, першого не переоцінював, другого поважав. Читав уже й «Записки охотника» І. Турґєнєва, які подобалися мені своїми непретензійними але вражаючими описами природи. Багато читав В. Короленка і навіть «Преступление и наказание» Ф. Достоєвского, але... Виявилося що й це було не зовсім те.

Там був свій «гамбурзький рахунок» — Достоєвскій та Короленко не доїздили міста Гамбурґа, інтереси захворілого Турґєнєва представляв Базаров, біля килима крутилися Ґончаров з Чєховим, а чемпіонство оспорювали невідомий мені ҐорькійД із його «босякамі» та загадковий Лєв Толстой, котрий ніде й рядка не піисав про революціонерів або революцію, це вже я знав напевно, а от — учинився раптом «зєркалом русской рєволюції». Не до віри!

Що ж — зізнаюся, мої успіхи щодо вивчення всього цього обов’язкового та зверху утвердженного багатства — були більше ніж скромними. Дещо, наприклад — Ґончарова, я читати просто не міг, та обмежився тим, що вичитав з передмов до його книг. Не зміг подужати — каюся, й Толстого з Ґорькім. Перший казався мені нудно-повчальним, а другий — просто примітивним, а обидва разом відштовхували ще й кострубатістю складу. Чєхов? — це письменник. Поки житимуть на світі сірість та посередність — буде жити й Чєхов, тому що ніхто не умів описувати іх так яскраво, як це робив він. Втім — яскраво? А, що це таке — яскравість по відношенню до сірого кольору? — адже, це по суті й не колір.

Тому іноді вдається мені, що трагічне з одного пункту зору, та комічне з мого розходження,- а часом і пряма протилежність моїх власних інтересів офіційним, держави й суспільства — «партії і народа», ведуть свій початок зі школи.

Люди й речі, які високо цінувалися там, мали — в свою чергу — нульовий ступінь цінності та інтересу для мене. І, ясна річ, навпаки.

Можна було сказати, таким чином, що я жив та живу в світі вигаданих цінностей, суб’єктивному світі власних мрій, але не забувайте, що з початку потрібно розібратись, та довести, а чий же світ є вигаданий. Подумайте, наскільки простішим був би світ, якби істина завжди обирала сильного. Істина у ХХ ст. — то останній бастіон на шляху до «свєтлого будущєго». Власне, воно й настане саме тоді, коли ми зможемо нарешті керувати істиною. Але цього, поки що, немає. Є знання, і — теж знання. Але такі, що виглядають радше антизнаннями.

Проводяться конкурси — «3наєтє лі ви свой город?» 3апитання: «Когда состоялась пєрвая маєвка?», «Ґдє било провєдєно пєрвоє засєданіє совєта (і т. д.) дєпутатов?»; ну, і всяке таке. Ні, я ніколи не знав свого міста. І знати ніколи не буду. Бо все це мені не ц і к а в о. Бо є чиста дурня. Бо, пішли ви всі з вашими «маєвками» — знаєте куди? — знаєте, ну і добре.

Мені цікаве щось зовсім, зовсім інше.

Мені цікаво, що в місті Чернівці в Україні народилися й жили Ервін Чаргафф — один із засновників молекулярної біології, а ще Пауль Целан (Лео Анцель), один із кращих ліриків німецької поезії після Рільке. Певний, що про це не підозрюють, можливо, й учені з місцевого університету, їм це не цікаво, їм цікаві «маєвкі»; а мені на ці «маєвкі» — плювати.

Мені цікаво, що поблизу Бердичіва народився й жив такий собі Конрад Коженєвскі, відомий більше під псевдо Джозефа Конрада, всесвітньо відомий письменник. Але державі та суспільству у м. Бердичеві — це не цікаво; їм цікаво — де засідав «совєт».

І — ще, мало не забув: а мені зате нецікаво, що в Бердичів приїздив одружитись з «русской ґрафінєй» відомий французький письменник О. Бальзак. Чому? — можу пояснити. Тому ще це є липа, виготовлена з тою самою всепоглинаючою ціллю — будь-що підвищити власне значення за будь-яку ціну. Бо я ж знаю, що Евеліна Ґанська ніколи не була росіянкою, та навіть розмовляти російською, так мені здається, вважала би нижче свого графського достоїнства. Та й у Бердичеві того часу на загальне задоволення — російського було, хіба, всього й тільки, що адміністрація.

Між тим — не треба сміятися — на всю безмежну дурість совєцьких райських садів глупоти жодного сміху не вистачить, — інтерес до «маєвок» — це й є інтерес до міста, до його історії. Суто офіційно. Підтвердимо це, як завжди, посиланням:

- Галина Николаевна, вот мы с вами часто упоминаем слово «елабужанин». Желание сохранить историю своего города, согласитесь, не удивительно. Но ведь сейчас Елабуга приняла тысячи новых, в основном молодых людей, строителей тракторного. Как приблизить их к истории города, чтобы они своєвременно ощутили себя старожилами?

В этом, по-моему, залог будущего Елабуги...


Галина Николаевна задумалась.

Однажды, — сказала она, — пришли ко мне комсомольцы тракторного завода с вопросом: «Как проходили маевки в Елабуге?» Я рассказала, и ребята устроили маевку по историческому, так сказать, сценарию на Красной Горке, в Тапайском лесу, а потом решили привести в порядок могилу красних партизан. Неплохое начало, а? (Вокруг Света, № 7, 1987,Л. Чешкова, Елабужские старожилы) «Вокруг Света» — бачите, — вже не той,- не справжній, не перед тридцятими, бо для нього тепер і Єлабуґа «свєт». Що ж до її «будущєго» — заспокоїмо: як минуле не донесло аж нічого вартого уваги, так само буде й із майбутнім, не ліпше...

Але, бачите, які знову ж різні густи. Для мене Єлабуґа як чимось і примітна, так не «маєвкамі» або «могіламі партізан», а радше тим, що там повісилась зацькована Маріна Цвєтаєва. А — її могила — чи відома? — чи в порядку?

Однак, переконалися, гадаю. Схоже, рано ми з вами стали недооцінювати могутність «маєвкі».

Здається, з тих самих пір, зі шкільних років, я й вважаю цю протилежність зацікавленостей здоровою нормою — «не роби як вони», для себе, ясна річ. Якби ця протилежність десь у чомусь пом’якшилася би, якби не на жарти стривожився, — а чи не став я жертвою душевної хвороби? — ни не перастаю бути нормальною людиною? Але, повернемося до школи.

Не надто ліпше було у мене з українською літературою. Я давно й добре знав Тараса і Лесю, але й вони, виявляється, не робили всієї погоди. Зі старих чи не головним був Коцюбинський, якого схвалив колись сам «пєрвий» російської літератури — Максім Ґорькій, А щодо нових, совєцьких, — хай вже Бог милує»...

В біографіях часто наводять матрікули та атестати великих людей, аби показати, що вони ще зі школи робили заявку на майбутню велич. У книзі «Пауль Клее», написаній сином видатного художника Феліксом, наведений матрікул Пауля Клее з Бернської гімназії, йому було тоді 14 років. Швайцарські оцінки починаються з одиниці, то вища оцінка, двійка — то нижче, але ще добре, а трійка — вже на кшталт нашої, четвірка — ще гірше і т. д. Так от, він мав «1» по: релігії, німецькій, математиці, географії, природознавству та малюванню; мав 2 по: латині, французькій. Погано давалася йому історія — 4. У графі «старанність» проти латини, німецького та малювання — фігурує трійка.

До речі, як хто знайомитиметься з цим непересічним художником за його офіційною творчістю, то хай знає, що модернував він не від неуміння малювати, як сила його сучасників. Його малюнки з натури вражають своєю докладністю та досконалістю.




Навожу свої оцінки з атестата, отриманого мною 1 липня 1936. Там стверждується, що я «виявив при відмінній поведінці наступні знання:

з української мови добре

з української літератури добре

з російської мови посередньо

з російської літератури добре

з аритметики добре

з алгебри добре

з геометрії добре

з тригонометрії добре

з природознавства посередньо і

з історії посередньо

з географії посередньо

з фізики добре

з хемії добре

з Геології й мінералогії відмінно

з суспільствознавства добре

з іноземної мови (нім.) відмінно

з малювання відмінно

з трудового навчання відмінно

Втім, уже зараз я бачу, що все це не так вже й кепсько — чотири п’ятірки рівномірно зрівноважуються чотирма ж трійками, отже — я набув середню освіту зі середньою оцінкою 4 — «добре».

Найбільше сумнівів маю щодо своєі поведінки, тому що хоч умів легко й невимушено ухилятись від участі в бійках та поножовщині (мені було нецікаво), але був нестійкий в іншому, та побоююся, що попсував чимало крові моїм учителям. Але тоді (як втім і надалі) з поведінкою було суворо. Склопотати собі випускну четвірку з поведінки — було би ціле ЧП, та я таких випадків не пам’ятаю. Це, як потім — «морально-політічєская характерістіка» — таке щось просто не може, не має права не бути в порядку, як із цим щось не так, — і до тюрми не візьмуть. Сам читав характеристики: «Пьет на работе, прогуливает, неправильно ведет себя в семье. Политически грамотен, морально устойчив.» Повинно так бути, розумієте?

Варто, без сумніву, звернути увагу на трійки: російська, природознавство, історія, географія... В останній не зробив відкрить, але наважуюсь думати, що й тоді знав її краще моїх поважаних учителів. Навряд чи хтось із них назвав би хоч десяток з півсотні штатів США, або розповів би як пов’язані басейни Оріноко і Амазонки. Атласів у нас в домі не було, та перший з тих що з’явилися — був «Атлас Союза Советских Социалистических Республик», складений А.Ф. Бєлавіним,1928, але в ньому не було мап світу.


Набути атлас — то було не просто.

З приводу такої покупки у мене збереглася поштовка з Севастополя (батько часом лікувався в Криму) від 16.01.1928, де батько між іншого пише: «Я знайшов у букініста дуже добрий географічний атлас, але вартує він 1О рб. і я не знаю, як бути: купити, чи ні. Порадся з матір’ю та напиши мені». Що ж тут було робити!

Атлас був, зрозуміло, добротний старорежимний, а тому й вартував дорого. Судячи з того, що я його не пригадую — в нашому домі він так і не з’явився. На мені не заощаджували, а значить і 10 рб. були для нас тоді чималою сумою. Скільки на той час отримував батько, я не знаю, але тоді ще існував «партмаксімум зарплати» для «отвєтствєнних работніков» у 225 рб. / міс. «Отвєтствєнние работніки» самі себе придавлювати не стануть, та зрозуміло, що ця сума було чималою, батько отримував значно менше.

А «максімум» — згодьтеся, був і насправді непоганий, бо десяток яєць вартував тоді «грівєннік. Отже, в цьому еквіваленті то було десь 2250 рб./ міс. для восьмидесятих років, або майже 600 гр /міс. для 2001 року.

Таким чином географічного атласа у нас так і не було. Першого в житті я набув, коли в мене самого вже були діти. А значить не було у мене й мап світу, їх я зустрічав поокремо, в енциклопедіях та енциклопедичних словниках та коли мені було років 10 — пєрекреслив, зробивши собі непоганий альбом мап континентів. Вони добре допомогли мені орієнтуватися в мандрах дітей капітана Ґранта.

Не думаю, що багато моїх однокласників наважилися на щось подібне. При таких перекреслюваннях полишалося щось і в голові. Тому думаю, що знав тоді мапи, та знаю тепер — краще від моїх учителів. Хоч і мав трійку з географії.

Якщо й цьому теж полягає її знання.

Природознавство, історія... Я тоді непогано знав історію еволюції, палентологію, був майже фаховим ентомологом, — що ще було потрібно? Але вчителі — люди своєрідні. Колись хлопчик одного мого колишнього аспіранта

й приятеля зацікавився доісторичними тваринами та йому подарували чудовий атлас З. Аугусти та К. Буріана. Чого там тільки не було

- діплодоки, ігуанадони, стегозаври, тиранозаври... Коли вчителькапочала допитувати хлопчика, та він подав купу назов, яких не було упідручнику — вчителька стурбувалася та відправила його до шкільноголікаря, певна, що він просто маячить. Наша вчителька природознавства

- Л.І. Пенцик, що тут укривати, теж вважала мене дещо не при своємурозумі, та схоже — з тієї ж причини.

Гадаю, що в природознавство мені пощастило зробити й певний особистий внесок, не без того.


Випустив кілька аспірантів з біокибернетики та зробив низку далеко не тривіальних речей в теорії конкурентної еволюції, запропонувавши математичну модель, де за рахунок конкуренції хижака та здобичі відбувається регулярний дрейф у просторі характеристик, що забезпечує їх взаємне досконалення. Ну, пригадуєте — слово в слово те що пояснював колись простий ескімос Фарлі Мовету відносно співжиття канадського вовка та його здобичі — карібу.

Дещо поталанило зробити й в історії, спочатку порядно почистивши її від закорінених упереджень та розрахованої брехні, а потім відкривши деякі її укриті пружини. Про це було написано кілька книг, для власного вжитку, ясна річ. Для друку вони є надто відверті.

Наостаннє — трійка з російської мови. Що сказати про неї? Це для мене не єдина мова, та навіть і не рідна, але я пишу нею та розмовляю впродовж цілого життя, та гадаю, що роблю це не гірше від тих, хто мали з неї п’ятірки.

Варто, можливо, відзначити тут кількість предметів, незнайому сучасній школі, обсяг освіти якої неперервно скорочується в пошуках щасливого мінімуму, що був би досяжним для останнього дебіла. Мінімум — і собі не відстає — весь час скорочується й собі.

Особливо математика, її тут і нема. Вона поділена на чотири предмети, чотири розділи, та я ще пам’ятаю підручники Кіселєва й Рибкі за якими це все вивчалося. Шкільна математика пережила, можливо, більше змін, ніж будь-який інший предмет шкільної програми. Навіть у самому першому зі своїх розділів — аритметиці. Здавалося, що би тут можна змінити — в аритметиці? Але ж, ні. Академіки з отієї паразитичної Академії педагогічних наук — сподобились нашкодити й тут. Вони додумалися відірвати додавання від віднімання — яка ж геніальна знахідка! Потрібний був тверезий розум калмика П. Ерднієва, одинокого ентузіаста, котрий сполучив знову додавання та віднімання, як у добрі часи Кіселєва. Та добився — яких же блискучих успіхів!

За років моєЇ шкільної освіти уже буяли у вищій школі забрехувані ідеї лузінщини та шкідливі намагання обґрунтувати все за допомогою теорії множин — найбільш сумнівного та необґрунтованого розділу сучасної математики, але в школі про це було ще не чути.

Пам’ятаю по війні, вже викладаючи в університеті, я зустрів під час перерви доцента Д.Б. Тополянського, що був чимось неймовірно збуджений: «Подумайтє самі — оні нє знают множєств! Нєт, ви подумайтє, как жє я дам їм понятіє функції на множєствє?!» Мені ці множини завжди були у вищому ступені «до фєні» та співчуття в моїй особі він не знайшов. «Обойдєтєсь» — байдуже сказав я. «Адже, функції були і пєрєд Кантором...» Він подивився на мене, як на ідіота.


Потім ідеї теорії множин удалося вкінці більш менш закорінити й у широких масах школярів, та це вважалося найбільшим досягненням совєцької освіти, хоча на той час вже чимало школярів не уміли скласти 1/2 та 1/3 на вступних іспитах до вищої школи. Потім повернулись знову до підручників Кіселєва. Що ж, справа добра. От тільки не пригадую, щоби там щось було про множини. Не пам’ятаю. Так завершився ще один круг навкруги стадіону, та знову ж — без жодного прибутку, а пройшло цілих півстоліття.

Воістину, наше майбутнє — це завжди наше минуле, от тільки, — не те, зовсім не те. Не тієї якості, як би це краще сказати...


Я отримую вищу освіту

Історія отримання мною вищої освіти, була чи не ще більш заплутаною, ніж отримання середньої освіти, та як на те перемінив три школи, то й далі було не гірше (або не ліпше, якщо хочете).

Коли я закінчив 1936 десятирічку в Дніпропетровську — потрібно було обирати наступний життєвий шлях, а до цього я не був готовий. І не тому, що був зеленим юначком або остаточним бовдуром, у тому й вся справа, що ні. Радше був надто вже підготований.

Дійсно, на той час я вже умів чимало.

Судіть самі, я умів: малювати, креслити, фотографувати, слюсарить токарити й фрезерувати; стріляти з малокаліберної зброї та грати у футбол; навіть конструювати радіоапаратуру та реперувати авто. Все це — на цілком доброму фаховому рівні: завжди знаючи, чому потрібно робити так, а не якось інакше, деякі шкільні дисципліни, наприклад загальну біологію та геологію, я знав у обсязі, що далеко перевищував шкільний.

Все це було би чудово, але й вибір шляху був тепер далеко не простим, а рік видався для нашої родини понад важкий, та не ускладнюючи собі життя я поступив до Металургічного інституту, подолавши істотний конкурс: інститут у місті металургів — був популярний.

Фах інженера в ті роки індустріалізації — був і престижним і прибутковим. Наші сусіди за Домом спеціалістів — брати Шибаєви — Володимир і Віктор, були інженерами, був початкуючим інженером їх молодший брат Леонід. Інженери-металурги, вони отримували по 1200-1500 рб / міс. (не рахуючи премій), а їх батько — головний інженер Федір Шибаєв — і того більше. Він їздив на авто, що йому подарував «за проізводствєнние успєхі» сам нарком Серго Орджонікідзе. Ну, як царі колись дарували підданим «шубу со своєго плєча». Авто, щоправда, з початком війни радісно конфіскували, щоб уже ніколи не повернути, як наш радіоприймач, але — все ж таки....

Мій батько — дипломований доктор Бернського університета і доктор совєцьких сільсько-господарських наук, отримував удвічі менше, але ми звикли жити скромно та за тодішніх цін на ринку нам більш-менш вистачало, але добробут сусідів, з якими ми доволі хутко зійшлися, — вражав.

Щоправда, Віктор Шибаєв тоді ж кинув інженерство, промінявши його на плитке благополуччя актора Російської драми, але й це мені було якось зрозуміло, враховуючи мої власні амбіції в мистецтві, та те, що я вже навідував драматичну студію при Українській драмі, якою керував О. Сіренко. Не пригадую вже, як це було. Може його спокусила на це дружина артистка, чарівлива Клавдія Рюмшина. А може демоном-


спокусником став Віктор Кеніґсон, уже тоді блискучий актор та друг дитинства, що бував у них в домі, та якого я теж добре знав. Важко

вже сказати.

Не слід думати, ясна річ, що інженерний благобут був якось прямо пов’язаний з тією індустріалізацією, ні, це було лише співпадіння за часом, та зі зростанням самої індустріалізації цей стан не лише не поліпшувався, але й істотно погіршувався. Просто, то були залишки престижного стану інженерів у царській Росії, залишки зруйнованого старого світу. В Росії, де учитель з родиною займав окремий будинок, а що вже до інженера, то...

Насамкінець СССР, коли «наш, новий мір» був в основному побудований, фах інженера став так само знецінений та принижений, як будь-який фах, що безпосередньо не пов’язаний з насильством над людиною. За рахунок масового виробництва — серійної штамповки в кількостях воістину неймовірних та нікому не потрібних, а на виробництві інженером нехтує перший-ліпший «алкаш-работяґа» («разводіт бодяґу»). З професії престижної та прибуткової — вона стала професією непрестижною і неприбутковою. Професія воістину унікальна тим, що за часи її існування в державі, оплата практично не змінилася, а ціни виросли в десяток і більше разів.

Але тоді передбачити таке щось могла би лише дуже далекоглядна та прониклива людина, скажімо, той же господін товаріщ Маркс, та всі ми незважаючи на грізні попередження подій навкруги нас — були ще повні дореволюційного оптимізму: все ще були переконані, що майбутнє має бути краще минулого.

Не слід думати, що й я прагнув колись багатства, ні. В усе останнє життя я навіть не надто цікавився — скільки мені за що платять, слушно міркуючи, що в такій державі — могли би взагалі нічого не платити. Так я наважився стати інженером. Вдома — не заперечували.

При зарахуванні до інституту, як я узнав уже потім, багатьом моїм товаришам пропонували стати «освєдомітєлямі». Це робилося просто в кабінеті директора Н. Циплакова, куди їх викликали, але подробиць не знаю — мене не викликали. Не знаю навіть, чи можна було відмовитись від такої високої честі, та що зробили би в такому разі.

Але, настав знаменний (або,як тепер кажуть, — «знаковий») 1937, рік партійних та комсомольських зібрань, де парторг інституту (прізвище — шкода, не пригадаю, він хутко зник) та рудий секретар комсомолу В. Чєбріков — закликали невтомно виловлювати «врагов народа». інститут за цей рік порядно схуднув, невідомо куди подівся й директор Н. Циплаков. Видно добре попрацювали оті «освєдомітєлі», яких він вербував у своєму кабінеті...


За молодих років я знав слово «сексот» і «сексотити» із блатної мови, та не надто переймався їх походженням. Вже далеко потім я узнав, що «сексот» — це просто одна з так улюблених новим суспільством абревіатур — «секретний сотруднік», та в такій якості є офіційною та невід’ємною частиною «свєтлоґо будущєґо». Чи можете уявити моє здивування? Не «свєтлим будущім», ні, а так нескладним походженням осуджувального блатного слова!

Там же, на тих двох курсах Метулургійного інситуту визначились і деякі мої наступні звички й схильності.

Предмети, що викладалися, якось відразу розділилися в моїх очахна три категорії: ті, що мене цікавили, ті, що мене не цікавили, іті, що вже активно дратували, самим своїм існуванням. До числа перших відносилася з першого курсу начертальна геометрія, що полишилау мене чудове враження своєю логічністю та досконалістю, хоча самеостаннє позбавляло її проблем, — та — технічне креслення. Менше подобалася математика, що на мій тодішній погляд надто вже багацько часу приділяла обчисленню меж, я був за те, аби швидше переходитидо справи. Ця гіпертрофія закріпилася надовго та була наслідком дурної лузінщинй і добре показувала, що буває, коли схильності та густи однієї людний — нав’язуються всім.