Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы

Содержание


Школа та письменники
Подобный материал:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   57

Школа та письменники


Російське духовне ґетто було своєрідним, слід гадати, у всі часи свого існування, але за моїх часів воно ще й повнилося шаблонами-закляттями різного роду, що були об’єднані лише одним, але зате головним — незбутньою глупотою.

Вони літали навкруги нас у нечуваному багатстві: «ми жівєм в самой замєчатєльной странє!», «нашє общєство — самоє гуманноє в мірє!», «здоровьє каждого — богатство всєх!» і т. д., і т. п.

Густо нафаршоване було дурацькими штампами й шкільне навчання. Ох, ці незабутні уроки літератури!

Тут ми вже дослівно плавали у цілій вигрібній ямі звідкілясь повсталих ідіотичних формулювань, монструальних та нестосовних, але я чудово розумію, що тоді, за моїх часів, — ця яма тільки-но розпочала наповнюватись.

Ідіотичне формулювання вичерпувало саму сутність речі, до якої відносилася, та сумнівам або уточненням — не підлягала. Його можна було тільки «расшірять і углублять», — не більше! Істина? — а що це власне таке? Та ще, хіба ви й досі не знаєте, що істини краще не догрібатися? Безпечніше, так би мовити. Триматися від неї »злодєйкі с іностранной наклєйкой» — взагалі подалі.

Та й нема, ніде правди діти, нічого й привабливого, в отій самій істині. Повірте.

Чи ж приємно викрити, скажімо, що Пушкін залишив по собі десь із півмільйона рублів боргів, переважно з картярства, яких прийшлося виплачувати цареві з казни? — а той же Нєкрасов — «пєвец народной скорбі і пєчалі»? Не лише мав власних рабів, але часом і програвав їх «в картішкі», хоч і був — так кажуть — не дуже «чістий на руку»: шулерував. Або, як то було взнати простому совєцькому школяреві, що «вєлікого русского пісатєля Л. Толстого» — не тільки що «вишиблі с пєрвого курса» (університету, за неуспішність). А коли був «русскім офіцером» — знімав для себе й приятелів на ніч цілий бардачок... Не кажучи вже про те, що його риси можна було викрити у множини тодішніх малюків майбутнього «колхоза Ясная Поляна». Хоч у великі письменники ніхто,з них наче не вибився. Попри те, що він сам навчав їх за власною методою у створеній ним школі.

Або, скажімо, що лермонтовський Пєчорін, як твердять злі язики має езопівськи перероблене прізвище такого собі Пєчєріна, професора столичного Санкт-Петербурзького університету, котрим натомість обивати пороги тодішнього ОВІРа — узяв та й 1837 накивав п’ятами — збіг власною волею до закордону, аби — як він сам письмово засвідчив не втратити в ніколайпалкінській Росії ‘«послєдніє остаткі чєловєчєского достоїнства».


3біг свідомо й назавжди, тому що як усі знають — «Родіну в карманє нє увєзєшь!» Хоч ніколайпалкінську, а хоч і ще кращу — совєцьку.

Так, що ж, усе це пропонуєте розповідати школярам виховуючи з них свідомих патріотів завжди прогресивної Росії? Тому й непотрібне це все, порушуюче та руйнуюче офіційну іділію, а що насправді потрібно знати, так це те — який саме клас або суспільний прошарок представляли за задумом автора — Пєчорін, Чєлкаш, Пьєр Бєзухов або Алєко разом із 3ємфірою. От що мав я знати тоді, а отого попереднього — не знати; а головне — й не повинен був знати.

Однак, чимало знаходив я вражаюче глупим уже тоді, в мої ранні шкільні роки.

Скільки ж їх тоді було? — отих «формуліровок, формуліровочєк» або «крилатих вираженій», — на котрих навіть під мікроскопом не викрити й комариних крилець, — тепер уже й не пригадати.

«Ґорькій — вєлікій пролєтарскій пісатєль». А, який же він — пролетарський, дозвольте спитати? Пролетарем не був, ні за світоглядом, ні за походженням. Походив чи то з торгових міщан, чи то взагалі з купецтва. Літературну репутацію створив собі теж, не пролетарством, а скоріше отими «босякамі», Чєлкашєм, крізь рвані штані якого висвічувало його пролетарське походження, та непорівняним описом старої Ізерґіль на чолі з буревісником. Адже, така писанина, єдино й могла знайти збут у всеядній та не баловній доброю літературою Росії. В іншому ж він описував розклад та падіння заможного класу та таврував інтелігентів, тому що сам був без жодної освіти та постійно заздрив тим, хто її мали. Так і зостався наївним провінціалом не до віри враженим дивами Європи, про які неодмінно сповіщав у листах додому, до всесвітнього Окурова, не оминаючи нікого й нічого — від «одного єврєя», що передбачив наступний провал якихось островів, до когось, хто застрелився забувши, як «завязивать галстук».

А, так, ще написав «Мать» — не характерну для себе книжку, та й там — що ж сказати — далеко не проник у глибини психології «побєдоносного класса». Так — хіба лише «Мать». Ну, тоді пролетарський; тоді — зовсім інша справа.

«Толстой — зєркало русской рєволюції...» в якому ж це, воістину смертельно хворому мозкові параноїка — могла зародитися подібна характеристика? Бо, листаючи самого Толстого — ми не відшукаємо ні єдиного революціонера, жодної фігури, що мала би бодай яке до неї відношення, хоча би натякала на революцію!

Може то був предтеча декабристів — Пьєр Бєзухов? Або Анна Карєніна, що разом із Стівою Облонскім мріяла про революцію? Чи може то на толстовського Лєвіна мав вирішальний вплив майбутній Лєнін?


То не до віри, але часом здається, ніби Толстой навмисно не бажав і описувати нікого й нічого, що мало би хоч якесь відношення до революції. Що він цілеспрямовано відмовлявся описувати будь-кого з неросійських людей, а таких — не будемо ховати голови до піску — саме в російській революції — було як ніде. Аж роїлося, як правду сказати. Та котрі, попри свою неросійськість і революційність — нечувано зміцнили Третю російську імперію (1917-1991).

Чи, може цей вислів — про «зєркало рєволюціі» — то іронія?

Але, чи ж властива іронія взагалі російськії літературі? — жодною мірою. Не тільки не властива, але й навпаки — органічно чужа: усім трьом її всеовітньо-історичним іпостасям: ура-патріотичній, світо-проблемнїй та повчальній. Яка вже тут іронія, де би ж їй до-братйся?

Іронія — у вищому ступені присутня зате в українськім культурі, а значить — і літературі, тут її невичерпні поклади, що того скитського золота предків в українській землі. І в цьому вони є — п р о т и л е ж н і. Але — підемо далі.

Турґєнєв — популярний письменник, та, хоч і, знав своє місце, а не міг не віддати данини густам збіглих семінаристів, що стали модою часу, показав нам нігіліста Базарова, але ж це і є практично все, отже — й він не дзеркало.

Не надто перебірливий ДостоєвскіЙ все ж був не абияк вражений масштабами модальної підлоти Сєргєя Нечаєва — наймерзеннішого з порідь Бакуніна, та написав своїх «Бесов». Де, не станемо лестити, доніс до читачів лише скромну долю всієї безмежної нелюдськості російських революціонерів. А власне — терористів, які йдучи до перемоги практикували індивідуальний терор, а перемігши — мерщій перетворили його на терор масовий. А спеціально для Росії, яка сьогодні так стурбована боротьбою з «міровим тєррорізмом» — дозволимо зауважити, що вона сама і була його батьківщиною. Принаймні — у ХІХ ст. А вже у XX ст. — винесла його на міжнародні простори, підгодовуючи та навчаючи терористів у себе. Достоєвскій досить вірно для свого часу відобразив ці процеси та причетних до них людей. Ну, що ж, це вже якесь дзеркало, хоч може й не надто гостро шліфоване, може й замутнене людськістю самого письменника.

Любив описувати все незвичне, анекдотичне і смішне Н. Лєсков. Природно, що його загострену письменницьку пильність не могли не привернути до себе й будівничі нового, небаченого «свєтлого будущєго». Про них — російських революціонерів, адже й словами Гегеля сказати не можна, що все велике приходить у світ двічі, вперше у вигляді високої трагедії, а вже потім у вигляді фарсу. Ці можна сказати, просто з фарсу й вилізли. Він чудово їх описав, і два його романи »На ножах» і «Нєкуда» — то своєрідні шедеври. Чимало незаперечного про цих будівничих нового суспільства, в якому — це вже тоді простежувалося, прийдеться купувати хліб у закордонах, де світлого суспільства поки немає, — написано і в його якже змістовному «Загадочном человеке». Великий письменник!

Таким чином, на роль дзеркала російської революції з повним правом міг би претендувати Н. Лєсков, та от ба — дзеркалом став усе таки Л. Толстой; своєрідна логіка.

Тоді — за шкільних років, мені не довелося читати, ні Достоєвского, ні Лєскова, Москвою вони були заборонені, не цілком, не офіційно, ясна річ, але «по-русскі» — аби й невинність (нашу) «соблюсті», і капітал (для себе) «пріобрєсті». Достоєвского дозволили вже десь по війні, а Лєскова видали після ХХ-го з’їзду, але — без самого скандального романа — «На ножах».

Цікаво, а хто заплатить мені та нам усім за це як же пізнє знайомство? — Сталін? — «партія і правітєльство»? — нарід? Адже, обидвавони, ці письменники, померли ще задовго перед революцією. Часомщиро дивуєшся, як же взрущуюче співпадають схильності та упередженняцарської й совєцької цензури, та наскільки поблажливішою та розумнішою була перша.

З совєцького попереду був Маяковскій — «лучший, талантливейший поєт нашей совєтской епохи».

З цим було чи не простіше. Було їх власне двоє, цих Маяковскіх, один талановитий дореволюційний, автор «Человека», «Флейти позвоночника» та «Облака в штанах». А був, і другий постилий і нікчемний, гарантовано казенний автор «150 000 000», «Ленина», «Хорошо» та подібної убогої дурні. В чому ж справа?

Простіше всього уявити собі, що Маяковскій хутко виписався, хоча — чи не надто рано? Зрозумів усе, не зміг писати щиро, а значать добре. Але, чи так це було?

Бо, революційне мистецтво — то мистецтво особливе, своєрідне.

З революцією несумісні ні жарти, ні гумор, а значить і веселість взагалі, як така поготів — іронія. На барикади йдуть з убивчою серйозністю, без жартів чи анекдотів, — вирішувати долі світу й людства. А хто не здатний бути убивчо серйозним — у революцію не ходить, сидить вдома. Або вона сама його відторгає.

Візьміть хоча би недосяжну вершину ревмистецтва — «Інтернаціонал». Запевняючи нас — і цілком слушно, що «кто бил нічем — то станєт всєм», вій робить це з воістину вбивчою, серйозністю. Тому... хто скаже, що в ньому є хоч — крапля гумору? — або веселості (а значить і оптимізму!). Нема їх у ньому й тому, що звищення того, що є й було нічим — передбачає й інший бік того ж процесу що вже не декларується: перетворення на ніщо того, що колись було всім- моралі, прав людини та самого її життя. А тут — який вже гумор, яка веселість... тут — не до них. Все має бути гранично серйозно.

Пам’ятаєте збори, зразки нової демократії? Як щось — окрики: «нєсєрьєзно, товаріщі!», «отставіть шуточкі!», або «кончайтє базар!» Все має бути гранично серйозним. Якнайбільш понурим. Зауважимо, що «інтернаціонал» як гимн засвоїли в кінці лише серби, чи не похмуріші люди Європи.

Маяковскій — «лучший, талантливейший поэт нашей советской эпохи», Він був по революції незмінно, тільки серйозним, тільки похмурим, але був не останньої думки про свою дотепність, якої ніколи не було: «Оружия любимейшего род — готовая рвануться в гике / застыла кавалерия острот / поднявши рифм отточенные пики...» Сказане й непогано, але... Ці «остроти»... а, чи ж було й щось, крім «гіка»? — ой, не було. Та й ота «кавалерія» ця надто вже нагадує будьонівську, що не знала кваліфікованого супротивника; джаун добрих монгольських нукерів часів Бату-хана — вибив би її впінь...

Маяковскій не був веселою людиною та майже цілком був позбавлений почуття гумору. Його «остроти» — фатально тупі, а гумор допотопно незграбний: «Ви мне возражаете, точно воз рожаете...», що за знахідка — публіка лежить (їй пальця покажи — ляже!). Або оте — ще глупіше: «Вошел к парикмахеру, сказал спокойный / будьте добры, причешите мне уши...» Ні, Маяковскій що жартує — видовисько величне й незабутнє», на кшталт бронтозавра, що завітав до крамниці посуду. Все це разом як же полегшило йому, як поету, найбільш повне та органічне вхоження до ревмистецтва, без жартиків та посмішок: «шуточкі і смєхуєчкі — от-ста-а-віт-ть!» і однак...

Бо ж, у новому революційному суспільстві процвітали сатира та гумор, але... їх вістря в цьому суспільстві дозволялося спрямовувати, хіба що, на саму дрібноту. За Сталіна, наприклад, якнайбільше на керівника самодіяльності районного масштабу, товаріща Бивалова. А бо на коменданта гуртожитку, товаріща Коркіна.

1 Чи може бути щось неприродніше, нікчемніше та бездарніше, ніж карикатури уславлених Кукриніксов? Навряд. Тому що це вже нездарність воістину космічних масштабів.

Але, революційну старанність Маяковского могли побуджувати й політичні грішки минулого.

В Першу світову справи у російського імперіалізму йшли гірше, ніж у Другу, та потрібно було піднімати дух. Для цього, в числі іншого (до речі, як і в Отєчєствєнную 1812) слугували патріотичні поштовки, підписані короткими, патріотичними ж віршами. Вірші були, зрозуміло, анонімні. Патріотизм — патріотизмом, а суспільство Другої імперії, чи не більш європейської з усіх — не було аж таким холопсько-патріотичним, як за Третьої, сталінської; нікому не хотілося виставляти себе на посміховисько. Трапилась мені у п’ятидесятих не поштовка, ні. Стаття зрозуміло — нищівно критична в журналі «Аполлон», з наведенням цитат. Пам’ятаю там і таке: «...рыжее Вильгельма штыкоусие». Римувалося воно з недовгими російськими перемогами у Прусії.

«Штикоусіє» — то словотворення типово в дусі Маяковского, у нього повно таких, так, чи не він бува є автором отих патріотичних віршат?

Хрестоматійно поет відомий як автор віршів антивоєнних, але...

По-перше, можна спочатку писати провоєнні, а потім, коли накладуть по шиї — взятися й за антивоєнні.

По-друге, можна анонімно писати одне, а офіційно — прямо протилежне, буває й так; особливо — в Росії. Вуло би дуже цікаво, якби виявилося, що автором «штикоусія» був саме В.В.

3 розчаруванням у пізньому Маяковскому, незважаючи на велике мистецтво Осі Бріка рубати рядок та розставляти коми, у мене співпало відкриття дійсно великого поета — Віктора Хлєбнікова, певної протилежності Маяковскому. На відміну від нього він був не лише інтелігентом, але й інтелектуалом, та обдарованим почуттям гумору, якого у того не було. Ознайомився я з ним цілком по-совєцькому — в свинячий голос, вже десь перед війною, здається — 1940: в мої руки потрапила книжка його не виданих віршів. Виданих — не було. Було зібрано щось у малій книжиці «Бібліотеки поета» , яку вдалося роздобути з великим трудом.

На поетів, як і на всі інші атрибути духовного життя з 30-х років було накладено негласну заборону. Не взагалі, а на поетів не спеціально революційних, мається на увазі. Вірші тоді, пам’ятаю, особливо — молодь, списували в особливі зошити, у декого були цілі рукописні книгарні, коли переписували одне в одного — хто та що зумів роздобути, а часом навіть з вустного переказу.

Лірика вважалася для чогось особливо шкідливою, то ж її грішну атакував у штики Маяковський. Особливо ж засуджувалися, як прямо шкідливі та «упадочниє» — вірші великого поета Росії — Сєрґєя Єсєніна.

Так переписування було, як і багацько іншого, глибоким анахронізмом, наочним свідоцтвом того, що революція відкинула країну вже не на десятки років назад, а десь на сотні, тисячі. Не знаю, тоді чи пізніше визрівали думки Герберта Маршала Маклюена про велике історичне значення «Галактики Гутенберга», але для нас цю галактику геть застили хмари чорного пилу, збиті копитами сапних коні Першої Кінної. Галактик більше не було, було чорне та засмалене небо відгорілої революції. Втім, зауважимо, що ще перед Гутенбергом можна було набути рукопис твору, що сподобався. Бо вже в історичному Римі були кніговидавництва рукописних книжок. То — що ж тут сказати? Переписування самотужки одне в одного, — це виходить щось іще більше старе... Період, власне, доісторичний.

Потім, у восьмидесяті, інтелігентні слюнтяї захоплено сюсюкали: «Ой, як же не радіти, дозволили Пастернака (Єсєнін, якось сам дозволився), ой, дозволили Мандельштама, навіть «вірш яро Невідомого солдата»...»

Дозволили... Так, що ж, накажете тепер в пояс цим негідникам поклонитись, за те, що «разрєшілі»? Добрі люди їм би їх погані пики порозбивали би, за те, що «нє» разрєшалі», а тут — бачите, просто дякувати ладні, за те що нарешті «разрєшілі»!..

З якимось більш-менш повним виданням В. Хлібнікова, здається — з американським, мені довелося ознайомитись лише десь у семидесятих, — півстоліття по його смерті. З усіх поетів, що колись писали російською — цей був найбільшим. Дійсно чемпіон — великий майстер.

Часто спадало на думку те, про що вже йшлося, а — чи не надихався ранній Маяковскій віршами Хлєбнікова, з яким був дружний? А може й позаймав дещо в цього великого поета, який зовсім не цінував власних рукописів?

Напрям поетики Хлєбнікова був — пригадаємо, саме таким — лірично філософським та тут у нього завжди було чого займати. З революцією ж усе покінчилось, як відрізало. А про революцію і сам Хлє’бніков писав не надто, нелюбив її. А незабаром і помер; кажуть, що від голоду.

На кінець цих роздумів про літературу шкільну, та літературу справжню, не можу не повернутися до цієї людини, з якої почасти й почалася розмова — до Н.А. Нєкрасова, улюбленого поета «нашего Ільіча».

Можливо так сталося тому, що в ранньому дитинстві моя мати намагалася прилучити мене до всіх двозначних красот російської культури, що свого часу так вразили її епархіальну уяву, багацько читала мені й Нєкрасова, аби я зміг його полюбити. Побоююся, що цих її сподівань я так і не виправдав. Може тому, що вій здавався мені понад тривіальним, та на його сакраментальне запитання: «Кому на Руси жить хорошо?», — я ще перед війною міг би однозначно відповісти: «пузатому вельможі — номенклатурникові», хоча можливо, що сам термін «номенклатура», так піднятий свого часу на щит професором М. Вослєнскім склався вже по війні. Але — й таке не біда, бо люди розмовляли прозою ще задовго перед тим, як з’явився сам термін — «проза».

Так воно й з номенклатурою — були вже номенклатурники, а сам термін міг з’явитися й пізніше. Адже,завжди буває саме так.


Про Нєкрасова — цікаво — можна розводитись мало не більше, ніж про інших, — «революціонерів» як і «демократів».

Писалося й про те, як він — лагідний покровитель радощів невинного дитинства, наказав обтикати гвіздками задок своєї карети, аби на ній не могли кататися чіпляючись ззаду петербурзькі вуличні хлопчаки.

Своєрідним увінчанням його революційного гуманізму було добровільне до повного нахабства прочитання (то була виключно його власна ініціатива) віршів на честь царського генерала М.Н. Муравйова. Цей кат польсько-литовсько-білоруського повстання був за тиждень перед тим прийнятий за це до Англійского клуба в Петербурзі, а 16. 04.1866, в суботу, це відзначалося спеціальним обідом, після якого й вискочив зі своїми віршатами прудкий Нєкрасов, «Певец скорби и печали народной» оспівував у цих віршах катівські заслуги генерала-вішателя в сталрму російському фахові «усмірєнія інородцєв» та покінчував і зовсім зайвими словами — «віновних нє щаді». Зайвими тому, що той і так ніколи й нікого не щадив, найменше цікавлячись опінією якогось там улесливо-патріотичного писаки, що не мав навіть покровительства при дворі.

Цікавість ситуації суттєво підсилювалася тим, що ніби сам Нєкрасов був наполовину, з них же... отих «полячішєк».

Щось не надто визначене про ці художества «рєволюціонного дємократа» я чув іще перед війною, у школі й потім, але без найменшої визначеності, — як завжди в Росії — глухо та мутно. Бо, до цього ж зобов’язує кругова порука злодіїв — минулих і сучасних, коли сучасні злодії — покривають минулих. Спробуйте, десяток років по «распадє СССР» — видобути щось із архівів минулого КГБ.

Дещо стало прояснюватися коли пішов до пекла диктатор, а створений ним навруги концтабору народів огорожі — стали з’являтися дірки. Тому, що то була вже не тюрма народів, як Друга імперія, а саме й тільки — концтабір. Чому? А тому, що ті, хто сидить в тюрмі — відсижують свій термін і виходять, а в концтаборі їх уже організовано нищать, аби не було; щоб ніколи не вийшли.

От тоді в одну з таких дірок потрапила до мене книга польського літературознавця та історика Станіслава Міцкевича «Достоєвскій» 1957 від якої мої знання російської літератури істотно поширилися й поповнилися. У ті ж післясталінські роки можна було знайти вже перше більш-менш визначене пригадування цієї історії з Муравйовим у примітках до першого (після 1917, ясна річ) зібрання Н. Лєскова, якого я знав перед тим за гуморескою «Левша», використаною потім виключно для патріотичних цілей.


Сам Лєсков писав «Левшу» як гумореску, не більше, та не одного разу писав про це. Та й сучасники, з обох взаємовиключаючих таборів вважали її патріотизм дещо двозначним, та теж свідчили про це. Але в наш час патріоти — самі розумієте — вже не ті, набагато простіші. А вчинок Нєкрасова, одноголосно осуджений сучасниками всіх напрямів (як не помиляюся, то навіть і «Муравйовським табором»), пояснюється в отих примітках із суто російською винахідливістю, самими благородними мотивами — відхилити гнів влад від «Современника». Наче оті влади були аж так глупі , щоби клюнути на звичайну улесливість! Цей у суто місцевому густі прийом патріотів був мені давно знайомий, та я тільки посміявся над цим. Бо справа тут є очевидною — це нутро спонукує стало падлючити, а потім для цього майстерно підшукуються єзуітські виправдання.

Від того ж Станіслава Мацкевича я вперше узнав дещо визначене і про прабатька, як я це тоді ж чітко зрозумів, майбутньої російської революції — Сєрґєя Нєчаєва. Процитую короткий уривок зі складеного ним здається — разом із його учителем М. Бакудським «катехизиса революционера», у зворотньому перекладі. Ну, хоча би це:

Революционер презирает общественное мнение, презирает личную общественную мораль, ненавидит ее во всех проявлениях. Моральным для революцонера должно быть то, что сотрудничает с революцией, неморально и преступно то, что ей мешает. Всякие размягчающие человека чувства: родства, дружбы, любви, благодарности, а также чести — должны уйти. Единственной мечтой революционера есть уничтожение без милосердия и жалости.

Так і пригадується Н. Бухарін (отой — від «завєщанія Бухаріна») несправедливо засуджений Сталіним, який кількома роками раніше писав про процес есерів, що «враги революции не имеют права на защиту»...


Що ж іще пригадати про тебе, школа?

Перебуваючи в школі «Что делать?» Чернишевского я прочитав за обов’язком, в числі інших книжок, але рівно нічого для себе з цієї псевдолітератури — не винес. Якщо у вас є вибір — не читайте «Что делать»?» — прочитайте кілька сторінок із «Дара» В. Набокова, то буде набагато цікавіше, ніж проштудіювати повне зібрання Н.Г. Чєрнишєвского, з Добролюбовим на додаток. Та, до речі, не так уже й захоплювався соціальним перетворенням суспільства й Чєрнишєвскій. Справжньою справою його життя був «вєчний двігатєль», яким він марив облагодіяти все людство. Та от саме про це, шкода, — ніде й не прочитати.

Втім, бували втрати й дещо дивні. Запам’яталося мені в цій книзі «Что делать?» те, чого там, можливо, й не було. Як це може бути? Дуже просто. В описі Рахметова запала до пам’яті сценка, коли Рахметов іде взимку вулицею, а йому назустріч «нєкто осаністий» в шубі, що зліз з персонального візника аби трохи пройтися пішки. Від запору. Тодішні «осаністиє», на відміну від теперішніх, хоча їздили повозами, а не чорними «Волгамі» або «Чайкамі», але зате й ходили не в якихось там «пижіках за 500 с уцєнкой до 50», а — в добрячих бобрах, з ніг до голови.

І от, чи то зачепив «осаністий» того Рахметова, чи то в ньому самому в обличчі отих бобрів прокинувся «рєволюціонний порив», але підняв він «осаністого» на «рученькі богатирскіє» та й увіткнув головою до сніжного кучугуру. І — пішов собі далі.

От така нехитра історія всього й запам’яталася мені у ті мої далекі шкільні роки, з усього цього безсмертного твору.

І — однак...

Марно усилювався я потім її відшукати у «Что делать?» — очевидно пізніших видань, хоч і не скажу, що заради цього перечитував усю книгу підряд, ні, так — перелистував. І сцени такої, уявіть собі, — не знайшов. Чи це було щось із явищ так званої deja vue — ложної пам’яті, чи щось інше — не скажу, не скажу...

Щоправда, Lа yіda еs sueno, як любив казати ще Педро Кальдерон де ла Барка, але...

Але... Невже, на відміну від минулих бобрових — нинішні уцінени пижікові «осаністиє» угледіли в цьому уривку пряме підбурювання до бунту? — наважившись наново відцензурувати не когось там, а самого володаря умів прогресивної Росії — предтечу діалектичного матеріалізму? Схоже, що саме так.

Бо подібна ж історія, ще одне явище ложної пам’яті сталося зі мною вже пізніше, коли я переглядав дорожні замітки А. Чехова, який повертався морем із Сахаліна. Пара сторінок — чисто поверховий запис про зупинку судна на Цейлоні (Шрі Ланка). А от мені чогось пригадується, що в передреволюційному виданні був іще якнайдеталічніший та надто захоплений для такої сухуватої людини — фаховий звіт про становище з охороною здоров’я на Цейлоні, запроваджений британською колоніальною адміністрацією. Просто дивно, до чого живими бувають подібні фіктивні спогади — воістину сни наяву... Втім, що ж поробиш — кажуть вони цензурували й свого Лєніна — з кожним новим виданням.

Спогади про школу позбавлені для мене якоїсь аури, дивно безбарвні. Та і не було в ній нічого насправді цікавого, хоча деякі подробиці й можуть бути цікавими.

На Досвідній станції була й школа, радше деяка подоба такої. Справа в тому, що дітей було не так і багацько, за скромністю її розмірів та за сталого «сокращєнія штатов». Їх не вистачило би й на школу якби не сусідня Раївка.

Її я пам’ятаю кепсько, часто хворів та відвідував мало, вчився вдома та пішов по справжньому лише вкінці — до четвертого класу. Це стало деяким предметом моїх гордощів, — вважав тоді, вважаю й тепер — чим менше віддав їй часу — тим краще.

Більш-менш як слід пам’ятаю ФЗС № 28 на Диміївці в Києві, куди мене віддали до п’ятого класу, та яку встиг закінчити.

В пам’яті полишились нечисленні приятелі та майстерні, класи запам’яталися гірше, але згадуються якісь брудні, кепсько освічені приміщення з грубо збитими партами, дуже незручними, від яких за шість годин занять порядно розламувало спину, та ми всі, що сиділи мало не в пальтах та шапках.

З учителів добре пам’ятаю лише Юліана Бриґідера, що навчив нас токарити, фрезувати, свердлити та нарізувати, всіх інших учителів убийте, але не пригадаю; нікого. Школа була українською, до іншої мене би й не віддали, та росіян там не пригадую, хоч було чимало жидів, пам’ятаю з них кількох приятелів, що навчили мене — підготованого німецькою — орієнтуватися й в ідіші. Пам’ятаю навіть сусіда — бешкетника з польської школи поруч — Янека Заустицького, що дав мені й перші уроки польської мови, хоч і не сказати, що до кінця літературні. Одне слово — школа, як школа.

Київ не був тоді столицею, але не побоюся твердити, що в дореволюційному Києві — подібних сирітських шкіл не було. Навіть — «благотворітєльних»; навіть — для самих бідних. Що ж поробиш, не було в передреволюційному Києві таких шкіл як наша ФЗС № 28. Зате була прославлена в «Білій гвардії» М. Булгакова «Александровская гимназия» — величезна, простора, чиста, з широкими мармуровими сходами, по революції вона була без залишку віддана народові: там розмістилося міністерство (вибачаюся — наркомат ) освіти УССР. Віддати під школу, хоча би російську — що ви! — зручності чиновників — важливіші!


3апам’ятався й цікавий випадок, здається десь на початку мого першого року в київській школі, коли урок не відбувся, бо прийшли до школи якісь люди, що роздали нам по десятку індивідуальних завдань. Там були тести типу: от — маєте систему зчеплених шестерень, перша крутиться вправо — куди крутитиметься остання? Або рисунки, картинки що різнилися в дрібних подробицях — відшукати їх; або й звичайні ребуси. Одне слово — усякі тести на кмітливість. Все зайняло мені хвилин п’ятнадцять, бо я вже знав, що як тих шестерень непарне число — остання крутитиметься в тому ж напрямі, а як парне — то навпаки. Ну, і всяке таке. Давши всі відповіді я відкинувся назад і втупився в стелю, очікуючи кінця уроку.

Це було помічене та до мене негайно звернулися: «Хлопчику, чого ти не працюєш?» — А я вже все зробив .» — «Не може бути — покажи!»

Я віддав завдання. Вони довго перешіптувалися на мою адресу, поглядаючи на мене, як на рідкісну мавпочку в тропічному лісі, але... Я зробив усе як слід, та ще й набагато швидше від усіх. З тих пір я й запам’ятав слова: «педологи», «педологія»...

Багато років потім я довідався, що через короткий час їх усіх розігнали (а кого, як звичайно, й посадили). Ну, ви розумієте: «пєдолоґія» — буржуазноє ізмишлєніє». «Лжєучєніє», одне слово... Це мене дещо вразило.

Так, не любила ота червона наволоч, з отих хто був «нічєм» — отих, хто був кмітливішим від інших. Але, як же тут не зрозуміти навіть того — як же простого — що в такий спосіб можна своєчасно саме їх небезпечних для режиму кмітливістю, — розпізнавати а потім «обєзврєжівать»? Це ж треба... Їм би — пузатим придуркам — оту педолоґію на руках носити, а вони — бачите...

Громадські споруди, виключаючи ті, що належать стисло певній організації, а тому й не такі вже й громадські, — у нас взагалі — до остатнього ступеню непривабливі, але школи й поліклініки в цьому сенсі били своєрідні рекорди, нагадуючи про те, що вони є цілком справою держави: щось брудніше та запльованіше — важко собі навіть уявити.

Подібна ж мерзенна запльованість зустріла мене потім, уже після 1945, у Дніпропетровському університеті, запльованість та студенти у пальтах, але ж перед тим принаймні була війна.

Заощаджувати на двірниках та прибиральницях — то було специфічним винаходом нового суспільства, невідоме іншим, віджилим суспільним структурам і формаціям, як минулим так нинішнім. Що досягається внаслідок подібної економії — важко сказати.

Коли вибудовується дім зі стіночкою в пару цеглинок, економічною («економіка должна бить економной», як казав один владний придурок) то тут ціль є ясною — заощадити цеглу, якій копійка ціна (була би глина!). Потім тут десятками років опалюватимуть в у л и ц ю, що вже не варте копійки, а радше «влєтаєт в копєєчку!».

Коли звільняють двірника або прибиральницю — заощаджують гроші, які приходиться виплачувати йому або їй. Їм платять десь удвічі менше, ніж чи не найбільш упослідженим у совєцькому суспільстві — учителям або лікарям, так — скільки ж можна на них заощадити?

Багато разів намагався я підрахувати, скільки двірників потрібно заощадити, аби набути щось дійсно необхідне, скажімо — засіб пересування — танк, але все збивався. Скажімо так, отримують вони десь 60-70 рб / міс., а танк вартує... скільки ж він вартує? Правдоподібно не менше 600-700 тисяч, то... Звільнивши одного двірника або прибиральницю на 1000 років, — матимемо один зайвий танк? — не густо, не густо... А, як так — то навіщо ж? — чи варто заради цього сидіти у сталому бруді?

Часом ця економія на чистоті, сидіння у власному бруді, дає й свої несподівані виходи; де й не передбачити. Пригадується кино-бойовик «Опасные гастроли», його знімав здається наш Юрій Юнгвальд-Хилькевич, де описується барвиста діяльність революціонерів-підпільників у дореволюційній Одесі. Зі спорої кількості відзнятих там міських видів — нема жодного благополучного кадра: де бруд на тротуарі, де стіни облуплені, де плями бруду на стінах...

А випивка на природі — відбувається мало не на пустирі.

Однак, вибачайте, це ж не стара дореволюційна Одеса, яку я бачив на десятках фоток. Там кожен дім мав власника, господаря, який його ремонтував та підтримував у сталому порядку; місто було як та картинка. А продивившись фільм розумієш, що то місто не початку сторіччя, шкода, — його кінця. Так, чи варто було заощаджувати? На двірниках та прибиральницях, мається на увазі.

Загальна криза XX ст. захопила, щоправда, будівництво і архітектуру, та нові будови розвалюються, часом, швидше від старих, але ціла біда є в тому, що ніхто в них — нових чи старих — і де намагається підтримати хоча би стан бідної огрядності. Або — огрядної бідності, то як уже хочете.

Брудною та обшарпаною була ота 1/6 світу вже тоді, в роки мого дитинства. Не менше брудною та запущеною полишилася вона й потім, на протязі всього мого життя. Це країна глибоко опущеного здавна народу — опущена країна. І — однак... Часом доводилося читати й укінець вражаючі речі: як звичайно — не знаєш, чому більше дивуватись нахабству, чи безмежній глупоті.

Наведу опінію щодо нас залетної пташки — іноземного гостя. Це не безстрашний чемпіон брехні на кшталт Бернарда Шов, — те ж гівно, тільки рідше, але... іноземець то трохи несправжній, — не американець і не японець, але... Імре Добозі — то не хто-небудь, то голова Союзу письменників Угорщини, хоча й відомо, що в Угорщині офіційно діє міжнародний Пенклуб; отже ще один союз — наче й ні до чого. Але — голова. З цієї причини, коли в нього беруть інтерв’ю, то кореспондент п’є лимонад, а сам товаріщ Добозі — потягує коньяк.

Року 1955 він побував і у нас. От що по цьому написав, для нас із вами це буде набагато цікавіше, ніж для його венгрів. Вперше узнаємо — у якій благодаті живемо. От що його вразило:

...і чистота. Блискуча чистота в купе, в коридорі, в туалетних кабінах, повсюди. Не знаю, якими були старі російські поїзди. Я в них не їздив, і не знаю, на якому рівні була чистота за царських часів. Судячи за описами великих російських письменників вона не була першою життєвою необхідністю та соціальною доброчесністю, так би мовити, не вважалася...

Але зараз вона саме цим і стала: життєвою необхідністю, соціальною доброчесністю. Що ж, великі російські письменники — дійсно, не надто були ще навчені брехати. Далеко їм було до теперішніх. І далі, захоплюючись часом і тим, що чогось варте, повертається знову на ту ж блювотину: І все ж найбільш багатозначним та сталим з усіх вражень про Совецький Союз полишилася для мене чистота. Двохсотмільйонний нарід, що не терпит сміття поруч із собою. (Иностранная Литература, № 8, 1977, с. 230) Написане все це з таким ступенем щирості (а може «переконаності»?), що саме собою напрошується заключення, що цей великий угорський письменник (а, до речі, що він там написав? Магду Сабо, Тібора Дері, а хоч і Ґранпьєра Коложварі ми добре знаємо, а що ж це Імре Добозі?) пише чисту правду. А оскільки ми, що сидимо все життя у цій «чистоті» вважаємо, що більший бруд важко собі й уявити, — то залишається думати, що батьківщина самого письменника просто потопає в лайні. Але тоді виникає слушне запитання, а чому ж про цей скрутний стан дружньої нам Угорщини нічого не повідомляли нам ні Мор Йокаї, ні Кальман Міксат? Дивна історія...

Втім, бували й інші свідоцтва, не надто прихильні, хоч і пізніші років на двадцять. Французька акторка Маріна Владі, яка пошлюбила Владиміра Висоцкого, — приїздила його навідувати до Москви. Та кажуть, зайшовши вперше до вокзальної латрини де рядком напочіпки сиділи поруч на дірках «наші совєтскіє жєнщіни» — так уразилася цим видовиськом (а певно — й запахом, чому ні?), що мало не впала зомлівши. Кажуть, чоловікові прийшлося терміново приводити її до тями доброю шклянкою горілки в ближчому буфеті...


Але, почалася ця розмова не просто з бруду, а з бруду, так би мовити, шкільно-освітянського, а тому й повернемося знову до нашої економічної та стисло відміреної освіти. Бо ж країна, що одвічно заощаджує на освіті — не має майбутнього, їй ніколи не піднятися, не вилізти з бруду.

Були, — однак, на цьому тлі всезагальної вбогості — й світлі плями. Я завжди вчився, ясна річ, в українських школах, але міг би при наявності бажання вчитися в будь-якій іншій. Але, вже на 1987 рік у Києві — номінальній столиці номінальної країни, що номінально ж входила до складу Об’єднаних Націй (!) — полишилось дві українських школи (так мені казали, інші твердять, ніби аж сорок з двохсот), всі останні — виключно російські. Та й сам, уже в роки незалежності переконувався, що Київ — то російськомовне місто. Дві.., але що ж і це багато, є резерви, аби дурити байками про Україну делегації простаків із Канади — досить і одної. Це ще добре, бо кажуть, що в Мінську не залишилось і одної білоруської школи, як хто приїде, то й нема чого показати.

Чи не соромно? — а це ж кому — їм? Що ви, що ви... почуття сорому чи сумніви — то так само не російські властивості, як — скажімо, заздрісність або брехливість — не українські.

Мені судилося бути школярем у ті короткі роки, коли російські школи ще не витіснили всі останні, коли так званий інтернаціоналізм іще чогось вартував, не підмінюючись на сто відсотків демагогією про нього. Сьогодні ми твердо знаємо, що інтернаціоналізм — це в кращому разі тотальна русифікація, а в гіршому — тактика випаленої чужої землі. Бо справа в тому, що все «істинно-русскоє» — це ще завжди яке-небудь «анті», обов’язково. Антинімецьке, антиамериканське. Та — а як же інакше — ще й антиукраїнське та антижидівське. Обов’язково й тільки. Тому що, як зняти всі ці «анті», одне за одним, то що ж тоді від цього «істінно-русского» полишиться? — пшик і полишиться, нічого більше.

Чудово помітив цю рису В.Г. Короленко, який офіційно не відноситься й не відносився до «вєлікіх русскіх пісатєлєй», а шкода що не відноситься. Ось, що він пише з цього приводу, з приводу одвічного російського шовінізму, його звичайно іменують «вєлікорусскім», але повернемо йому його справжню основу. Отже — В. Короленко:

«Ми рррусскіє люді» (або ще краще — «рррусакі») — кажуть наші націоналісти, і негайно знову додають: «долой жідов, долой нємцєв, долой поляков» і т. д., і т. д. А оскільки, зрозуміло, першого твердження ніхто не спростовує, то, за самою логікою речей, уся сутність явища, його центр ваги переходять на другу половину формули.»


(В. Короленко, Полн. собр. сочин.,т.6, СПб, 1914, с. 287) Значить і насправді, центр ваги — саме в «анті», інакше й бути не може. Тому що вона завжди була вражаюче, гранично нескладною, ця «істінно-русская» філософія життя — «Кто не» с намі — тот протів нас». Розуміти потрібно, ясна річ, — ми проти нього. Чудово викладене це вустами купрінського унтера в «Поединке», що проводить тодішні «політзанятія»: «Враг унешній — анґлічанє, нємцы... Враг унутрешній? — жіди, полякі і студенти...» А ще краще — як у Фєдора Міхайловіча Достоєвского — «вєлікого русского пісатєля і гуманіста» : «жідишкі і полячішкі».

Є чимало свідоцтв про те, що це саме поляки не дали письменникові остаточно пропасти в каторзі від своїх же російських кримінальників. Але, здається, почуття подяки — теж не є з розповсюджених російських почуттів. Не «істінно-русскоє» принаймні, — самі бачите.

Тоді, повторюю, все це було якимось іще не таким, або — не таким прямим, як пізніше.

Я навчався в українській школі, і в Києві, і в Дніпропетровську. У нас у класі були головним чином українці, але було й чимало жидів а двома класами молодше від мене навчався мій напарник за захистом на футбольному полі, Юра — «Беґемот», або Ґеорґ Ратобільский — натуральний німець, футболіст із добре поставленим ударом. Коли його не було, я грав трійкою, але як виходив він — переміщувався на місце п’ятірки, третім — ліберо, завжди був кращий він. Були в школі, здається, й нечисленні росіяни. Ці вчилися переважно по російських школах, яких тоді була далеко не більшість. У російській шкоді № 2 (наша була № 23 ) — російській, навчався українець Володя Царик, конкурент у масштабі міста нашого незрівняного воротаря Леоніда Солошина.

На три квартали нижче нашої школи, на Ворошилівській вулиці були неподалік одна одної три школи: російська, німецька й жидівська, де вчили на ідіш. В німецькій школі з моїх тодішніх знайомих вчились Еріх Зейтц та сестри Гоппе. Там же навчалися, до речі, й діти деяких інтелігентних жидів міста. Коли я вже закінчував десятий, казали, що в районі буде відкрита ще одна жидівська школа, оскільки та що є — вже працює на дві зміни.

В Києві я знав хлопців із польської школи, яка була поруч із нашею, а трохи подалі був цілий польський квартал. До цього ж часу відноситься моє перше ґрунтовне знайомство з польщизною, хоч на той час — і не надто інтелігентною.

Але, повернемося до Короленка та мого «націоналізму», який він

загалом — засуджує. Засуджує він у цій статті й націоналізм французький, та здається й будь-який взагалі. Однак, обговоримо це питання без пристрастей, — а, чи варте засуджувати будь-який націоналізм, як такий. Націоналізм будь-якого народу, взагалі? Адже, наступний період розвитку крім націоналізму російського подарував нам іще «націоналізм буржуазний», у всіх його чоеденних відмінах: український, білоруський, вірменський і т. д. А от про «русскій буржуазний націоналізм — зверніть на це особливої уваги, — ніхто, ніколи й словом не обмовився, чи не дивно? А от для росіянина — так нема страшнішого для всіх інших звинувачення, як звинувачення в націоналізмі, а — чому, власне?

Так, чи ж усі, вони — націоналізми — є рівні між собою, а значить і заслуговують на вже висловлене письменником засудження? — звернімося до Третьої російської імперії — СССР.

Зовні ми ніби мали справу з рівноправністю, а як же, рівноправним союзом націй, якщо відколіктися — ясна річ, від того дивного факту, що ми ніколи не чули про російський буржуазний націоналізм, ніби його ніколи не було, хоч він і фігурував у Короленка. Наче ота «царская Россія» — вже була наскрізь інтернаціональною на погляд більшовиків. Отже, рівноправність націй або республік, як хочете. Але, якнасправді, до цього з часом ставало — чим далі. Та, бачите, й самі вони — «русскіє інтернаціоналісти» — ген та й бовкнуть щось там «о руководящєй ролі» свого народу. Або про щось у тому ж дусі — «руководящєй і направляющєй сілє». Бо, якось надто вона схильна «рукамі водіть» для всіх інших, ця дивна нація (чи не нація?).

Сила, то ясна річ — сила. Керівництво забезпечується, зрозуміло, силою, бо — чим же ще? — напевно не тільки отим водінням руками. Так чи ж не авторитетом, не дай Боже? НІ. Забезпечується силою і численністю; принципом більшості, якщо хочете. В Росії розмір, а в тому числі й численність — то синонім великості, величі. Не випадково ж росіяни якнайменше полюбляють пригадувати китайців. Бо вони ж — іще численніші, та як! — у кілька разів!!

Отже, не уміння, а число. Не розум, а сила.

Але, а як же інші?

Людина в людському суспільстві не наділена правом здійснювати юридичні акти, які регулюють її співвідносини з іншими людьми — називається недієздатною. Суверенітет держави, чим би вона не була, республікою чи монархією, це є право заключати міжнародні угоди, без цього — держава не держава, вона є недієздатною. Республіки Союзу цього права не мали, а без них суверенітет — то фікція. Нема його. Щоправ, не було такого права й у РСФСР, але... Навіщо воно їй, якщо вона — то й був СССР, коли шлося про міжнародні відносини. Адже, навіть їх столиці — співпадали.


Таким чином, вихідна й ґрунтовна нерівноправність націй була включена вже до самої структури країни, а ця нерівноправність негайно породжує й нерівноправність націоналізмів. Якщо російський націоналізм є просто біснування від жиру, прагнення утвердити ще більшу зверхність (адміністративну, ясна річ, бо фактичного не було й не могло бути), то всі інші націоналізми — то законні намагання відстояти свої права, захистити власну культуру й людську гідність. Без намагань пригнітити когось.

Отже, — абсолютна і якісна різниця. Про неї слід пам’ятати всім, хто сьогодні читає Короленка.