Олександр Боргардт
| Вид материала | Документы |
СодержаниеФутбол і всяке інше |
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
- Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
- О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
- Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
- Дерманський Олександр, 279.82kb.
- Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
- Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.
Футбол і всяке інше
Доводилося чути, про це колись дослівно узахльоб пригадував А. Вознєсєнскій, популярний колись поет, а було це в телепередачі про Юрія Візбора, — легенди про московських відчайдушних повоєнних хлопчаків, що грали у футбол на московських подвір’ях. Хто ганчірковим м’ячем, а хто й консервною банкою. А з них виходили потім, як не Боброви, то принаймні Стрєльцови. Моя власна футбольна кар’єра завершилася з війною, але справу знаю професійно, як завжди. От і не знаю, скільки в отих легендах правди, а скільки звичної московської дурості.
Іграли в футбол перед війною і в нас, хоч школяри, а хоч і студенти.
В командах — за всіма строгими правилами, на полях 100x60 м ., з воротами 7х-2; 5 м. та всім останнім. Грали і перед цим, де прийдеться, аби площадка була рівною та достатніх розмірів (на малій скорочували кількість гравців, як у мініфутболі). Коли треба було бралися за лопати й вирівнювали, все що можна. От тільки одного не пригадаю — щоби ми — хлопчаки — грали би чимось там нестосовним, ну — комком ганчірок, поготів, консервною банкою. Чого не пригадую, того не пригадую. Сам не грав, і не бачив щоби десь та хтось у великому місті Дніпропетровську грав чимось окрім м’яча. Навіть коли м’яч ставав некондиційним, спадав та не давав належного відскоку, уподоблюючись жмутові ганчірок, — усі з сумом розходилися — треба латати камеру.
Піддувши, її занурювали до цеберки з водою, аби виявити — де тече. А тоді брали латку, гумовий клей, і... Робив це й я, та не одного разу. Бо, всі ми знали, що ніхто нам цього не робитиме, та вся цінність людини — у якнайбільшій самодостатності. Але, м’яч завжди був тільки справжній, хоча частіше не футбольний, а волейбольний. Футбольний важить більше 600 гр. та як має достатню швидкість то прийняти його на голову — справа не надто проста та мало приємна. Тому ми — хлопчаки, обходилися тоді волейбольним м’ячем, у півтора рази легше.
Не здається мені, що діставати їх було легше, ніж потім — по війні. М’яч то не зброя, не воєнний об’єкт і не військова здобич, ніхто ними у війну не грав, а тому й зберегтися їх у Москві мало стільки, скільки було. А було їх — ясна річ, — більше ніж будь-де.
В дитинстві ми грали й у війну, зброєю, яку майстрували самі, та чим більше вона походила зовні на справжню — тим більше їй заздрили, на її виготовлення уходило чимало часу, але з цим рахувалися найменше.
Зараз — взагалі ні у що не грають, хіба дуріють за комп’ютерними іграми, які рівно нічого не розвивають. Більше сидять по своїх закутках та думають — самогіпнотизуються — швидше б стала працювати «жєнілка». Жиріючи та задихаючись від гіподинамії. Років десяток тому ще грали — тільки у війну, але — з чим прийдеться, коли й уламок палки служить за автомат. Не слід гадати, що в них така сильна виобразня, що вони бачили в цьому дрючкові автомат. Далебі, виобразні радше взагалі немає. Тут усе простіше, набагато простіше, пригадаймо, як ішла еволюція. Людина спочатку підбирала будь-яку палку потім стала вибирати підходячу, а вже потім стала робити з неї належну оборудку. Тут маємо зворотню еволюцію, наслідок наростаючої загальної худобизації, як висловлюватися науково, та олігофренізації.
Тому й певний, що гра у футбол консервною банкою — теж симптом охудоблення, і не більше, та захльобуватися тут нема чим, не до речі.
Могу засвідчити як колишній експерт: жодним технічним прийомам справжнього футболу — ні на ганчірковому м’ячі, ні поготів на консервній банці — навчитися неможливо. Обидва ці об’єкти є геть позбавлені двох необхідних якостей футбольного м’яча: округлості та пружності. Більше того, із вирослого на цьому матеріалі чемпіона створити потім справжнього футболіста важче, ніж із повного профана нічим не зіпсованого, — цьому не потрібно буде принаймні переучуватися, чи ж не так?
Де ж ми брали тоді футбольні м’ячі? — різно. Побиті м’ячі на кафедрах фізичної культури ніколи не ремонтувалися, вони списувалися. Роздобувши такий списаний м’яч (а це було легко) можна було його підрепарувати у дев’яти випадках із десяти. Частіше всього в ньому десь розходилися та репалися шови, а оскільки ні дратви, ні суворих ниток на совєцькі кафедри фізкультури не занаряджувалося, — самі розумієте; не те ми — хлопчаки, майстри, на всі руки. Маючи голку та шмат дратви — можна було за п’ять хвилин перетворити м’яч на новий. Мислимі були й інші, більш складні шляхи. Старі шкіряні чоботи звичайно, зношуються знизу, коли халяви ще абсолютно цілі. Один м’яч ми ним довго грали, ми зшили зі старих чобіт, що просили каші на якомусь смітнику. Крій — відомий, а шитво — справа не хитра; товста голка та дратва, кажете? Але й тут не було проблем, їх неважко було купити, вартували не маєток. Або, в крайньому разі, хто ж не знає, що у відомого на все місто центр-форварда Вано Абаяна — батько чувячник? — у нього це все є у надвишку. Гірше було з камерами — камеру вже не зшиєш, але й із цим якось там обходились.
Отже дивно мені чути про таку ганчірно-баночну романтику, й схильний бачити тут дещо зовсім інше. Про людину, що закриває голизну мішковиною — у нас кажуть «опущена людина», але — чим же ліпше це консервна банка й усе інше?
Примітне все це й тому, що відбувалося в багатій Мосвві, яка століттями гребла під себе все, що тільки могла зі захоплених нею країн, а значить — і отими м’ячами повинна була бути забезпеченою ліпше від інших.
Але ж бачимо — влаштовує й ганчірка, влаштовує й консервна банка — «сойдєт і так». Гасло одвічно опущеного до рівня худоби народу. Колись московити у патріотичному підйомі (або — пориві) — піднімали французів Наполеона на вила, і це й поніні вважається за великий героїзм. Але це, знову, вважається у такої самої худоби. Підскоч до мене француз та май я оті вила в руках: що ж тут сказати: «здаюся, месьє, я — неозброєний». Порубати, озброєного супротивника шаблею, це одне, а підняти його на вила — о, то зовсім інше. Чистоплюйство? — можливо, але саме подібне чистоплюйство зробило людину людиною. З тим, хто не відчуває різниці — розмовляти марно, воно все одно нічого не зрозуміє: не все, що ходить на двох ногах — це людина. Бо, ходить і страус, ходить і кангур.