Олександр Боргардт

Вид материала

Документы

Содержание Товарищі та одногодки

Подобный материал:

• Олександр гісем, 100.49kb.
• Олександр гісем, 55.91kb.
• Олександр гісем, 87.82kb.
• Олександр Музичко, 214.45kb.
• Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
• О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
• Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
• Дерманський Олександр, 279.82kb.
• Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
• Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.

Товарищі та одногодки

3 одногодками я спілкувався завжди якоюсь мірою помірковано.3годом буде ясним — чому. До сільських одногодків мого раннього дитинства у мене жодних претензій не було. Вони виховувалися, як і я, в родинах де домінували дуже прості, але стислі та справедливі принципи моралі. Їх абсолютно неправомірно пов’язують з християнством, але десятеро заповітів є набагато старіші від нього, хоч це я зрозумів уже згодом. А тому мої сільські приятелі поводили себе зі мною нечесно — не частіше, ніж я з ними. Але, ці були моїми супутниками лише на станції, де я жив до 11 років.

Із дітьми з так званих інтелігентних, а простіше кажучи — міських родин, відносини укладалися набагато складніше, ці часто прагнули з дружби зі мною витягти для себе якусь вигоду, користь, що мені було чуже, а значить — неприємне. 3 тих самих пір я тверджу, що всі діти поділяються на тих, що несуть додому, та на тих бідолашних, що несуть з дому. Я майже відразу вирішив, що не буду відноситись ні до перших, ні до других. Я ніколи не був заздрісним, та цієї так розповсюдженої на схід від Перемишлю російської риси характеру — у мене немає. А поступатися задарма своїм — теж не полюбляю. Вирішив не дивлячись на те, що проста думка, що з одних виростають дурні, а других пройди — була ще надто далеко ідучою для мого ще молодого мислення. Було мені тоді так, років 7–9.

Уміння дистанціюватися не пристаючи до жодних угруповань чи співтовариств, вироблене ще тоді, стало мені дуже в нагоді потім, коли ми 1934 переїхали до Дніпропетровська. Тоді в моєму житті зайшов перший перелом.

Перед тим я жив у селі або поза містом, а в місті бував лише на гостинах. У київській Ф3С № 28 на Диміївці я був одним з небагатьох підгородніх учнів і мені потрібно було відміряти пішки кілометрів 5–6, аби потрапити до школи (нас намагалися відвозити й привозити, але — всяке бувало), а тому ніхто й ніколи не намагався включити мене до місцевого соціального життя.

у Дніпропетровську — все перемінилося — у своїй школі я був уже місцевим, городським і моїй природній, так би мовити географічній ізоляції — настав кінець.

Соціальне життя міської молоді тоді дослівно кипіло, хоча може й не в тому сенсі, як це можна думати тепер. Підлітки мало не кожної вулиці були об’єднані в ґанґи за стисло тереновим принципом. Між ними установлювалися та існували певні відносини, вони коли об’єднувалися, коли ворогували. Одне слово, ні додати, ні відняти, — як у співтоваристві народів. Чвари бували незрідка, між окремим особами, так і поміж ґанґами, вирішувалися на крайній випадок в бійках, аж до різанини, доволі нерідкої. Твердити що ці ґанґи були якоюсь частиною кримінального світу було би невірно, хоч певні зв’язки й бували.

Але, що в таких обставинах полишалось робити мені?

Виручало почасти те, що як і багацько інших жильців нашого будинку та мого віку, я був насправді наче нічийним. По обидва боки нашего п’ятиповерхового Будинку Спеціалістів теж тягнулися проспектом Карла Маркса багатоповерхівки, а в них тоді молодіжних ґанґів не було. Приблизно тоді ж — я зрозумів — чому.

Справа в тому, що контакти між родинами у багатоповерхівках — мінімальні; вони суттєво слабіші ніж між мешканцями окремих будиночків та дворів, або невеличких старих особняків, якнайбільше — двоповерхових. Тому в нашій ближчий околиці й не було свого ґанґу.

Сусідні ґанґи були дещо далі. На Полтавській вулиці, де була наша школа — конкурували аж три ґанґи. Нижче нас, на Ворошилівській вулиці, а частково на Крутогорній, існував потужний ґанґ Драпа. Драп то Євсєй Драпкін, високий та жилуватий блакітноокий жид, років на два старший від мене, еnfante terrіblе всієї своєї вулиці, син старої більшовички Басі Драпкіної. Вона, попри її старий більшовизм не займає жодної керівної посади. Та, й те сказати, сам вік мого нового приятеля красномовно свідчить про те, що в найбільш гарячу пору підготовки революції більшовичка Бася Драпкіна не всю себе віддавала справі робітничого класу. Мабуть тому й не займає. Але, часи важкі (а коли вони були легкі?) та якийсь пайок на правах старої більшовички вона отримує. Драп ставиться з повною повагою до минулих заслуг матері — «П-понімаєш», — каже він мені, «ето оні усє тепер покурвілісь, їх і рабочіє нє уважают... а тогда...» Тепер із ним можна би посперечатись, а тоді... Тоді й я думав приблизно так само.

З матір’ю та сестрою він жив на другому поверсі особнячка, де колись мешкала одна родина, а тепер тіснилася купа людей. Драп уже ніде не вчився та працював розмітником на заводі. В його ґанґу було крім нього ще двоє жидів, та ще добрих два десятка українців (переважно) і росіян, але Драпа — поважали всі. Ґанґ був впливовий та знаходився в союзних відносинах з ґанґом із Каменьєв, де вже жодних жидів не було. Разом вони «богували» в сусідньому Потьомкинському парку. Міліція мирилася з цим, почасти з причини власної слабості, а почасти й тому, що так і дорослі бешкетували менше. Варто було двом «фраєрам» зчинити бійку, як вони відразу потрапляли в коло мовчазних підлітків, що негайно відтісняли зівак. З молодими зв’язуватися не ризикували: за кодексом «фрайєра», що поліз — дозволялося відразу «брати на перо». А «пера» побоювалися й плечисті стокілограмові «фрайєри».

Мій однокласник і приятель Юрко Ксендзів, хоча й жив дещо осторонь — на розі Жовтневої площі та вулиці Поля, був приятелем Драпа, вони зналися вже років п’ять, а в нашому тодішньому віці — це був великий термін, все одно що дорослими знатися тридцять. А значить тепер і я трохи дружу з Драпом. Тому подобається в мені обшар знань та умінь при повній відсутності зверхності, та можливість завжди разом обміркувати будь-як складну ситуацію. Я поціновую в ньому сильний та самобутній розум, хоч і не надто пристосований до сприйняття шкільної освіти, та майже безпомилкове відчуття справедливості.

Блатний звичай скорочувати прізвища: Драп, Ксьондз і т. і. — полишилася в пам’яті і вже потім — багато років по тому я чимало здивувався, викривши те саме не де-небудь, а у «школє Ландау»! — Дау, Чук, Халат... Слушна думка про те, що ця школа була в своєму роді теж науковим ґанґом, впала мені до голови дещо пізніше. Питання цього я не з’ясовував, та не знаю, чи не вніс цей звичай туди мій земляк та колега за університетом — Ісаак Халатніков, що як і я — виріс у блатному Дніпропетровську.

Я часто думав потім — уже дорослою людиною, як я — син професора (та ще єдиною дитиною в родині) вільно пройшов через цей світ без найменших втрат для себе, радше — навпаки. Мені смішно та незручно писати, в цьому зізнаватися, але я ніколи у житті ні з ким не бився, як і мене ніколи не били. Хоч своїм і не поступався.

Гадаю, що крім певної та доволі нескладної дипломатичності, у мене було тоді як же чимало на особистому конті, — я знав набагато більше своїх одногодків. Та не чогось там абстрактного, бодай латинських прислів’їв, а самого справжнього: потрібного, життєвого. Умів слюсарити, токарити, фрезувати. 3 вогнепальною зброєю мав справи з 13 років, як із випадковою ручною, так і з малокаліберною ґвинтівкою свого однокласника. Непогано стріляв та міг підрепарувати, що треба. А в Києві, коли завершував освіту в ФЗС — потай зробив собі в шкільній майстерні зграбний малий револьверчик на 8 патронів для малокаліберки (їх тоді можна було купувати без дозволу). Знався на ремонтах побутової техніки, аж до авто (в розумних межах, ясна річ).

Блатне життя міста тоді кипіло й вирувало. Молодіжні ґанґи комплектувалися за територіальною ознакою, але... Це породжувало свої особливості, так би мовити. Зараз сказали би — проблеми, але тоді проблеми не виникали на порожньому місці, тому що проблеми самі не виникають в суспільстві — їх створюють. Людям зі схожими звичками та поглядами властиво оселюватися разом, поближче одне до одного, так колись і робили. Люди й оселювалися поруч, іще перед совєтами, коли не було жодних там «житлових питань». Так і сталося, що в місті були цілі українські квартали, а були й жидівські, був навіть невеличкий італійський квартал.

Абсолютно нема потреби пов’язувати це з поняттям якогось там ґетто, адже люди туди ніхто не заганяв: оселювалися самі.

Так воно й складалося, що як один ґанґ складався переважно з українців або росіян, то ґанґ з іншої вулиці міг складатися переважно з жидів. Важко сказати, у що би це все відлилося зараз, в умовах непереносного тиску зверху та жорстокої конкуренції за виживання, за місце під сонцем, радше в негайні різанини та погроми на расовому ґрунті, — принципові та безкомпромісні встигли з тих пір добре попрацювати з їх «дружбой народов», але тоді... Тоді жидофобії або українофобії ніхто штучно не роздував, а старі царські якось призабулися, в надії на краще майбутнє для всіх. Тоді такі надії ще в декого були. А тому все й сприймалося нормально, як у людському суспільстві. Як треба. Пригадували хто якої нації — хіба що на свята. Більше тут важко щось додати.

Справа не Бозна як проблемна, але й по таких дрібностках видно, наскільки чистішим був неважнецький взагалі світ тридцятих — від світу кінця століття. А буде ж іще й наступне — XXI ст...

Банда могла тоді заявитись до школи, незадовго перед кінцем занять, статечно розсаджуючись десь на ґанку, на паркані або попід ним, дружно лузгаючи насіння (насіння теж — давненько не бачив). Їх наявність не проходила непоміченою та по класах проносилася вістка: «Серьога Поляков привів шпану... Певно, будуть з когось «получать»«. «Получать» з когось означало остаточно врегулювати претензії когось із членів ґанґу до когось із учнів школи. Це не означало побиття всіма одного або поножовщину, як можна би подумати проектуючи це в сучасну дійсність, з її майже повною відсутністю моралі. Це не так. Претензії могли бути задоволені й мирним шляхом, обіцянкою певної вири, могли й взагалі по з’ясуванні виявитися плодом непорозуміння. На крайній випадок, що ж, тоді бійка двох супротивників у присутності всіх, поручителів, за стислими правилами та до першої крови.

Це прищеплювало молодим стислі, хоч і прості правила моралі, правила поведінки, які вони зберігали й дорослими, та посилатися на їх незнання — було марно. Не заздрю поколінням, які будуть жити під владою тих, що в школі збивали лежачого товариша ногами, обступивши з усіх боків. Як же не заздрю...

Осуджувалося над міру нахабне самоутвердження за рахунок інших це називалося «богувати», — та таке й прикартувалося загальними зусиллями. Про те, аби ударити того, хто вже лежить на землі, — тоді мови не могло бути. Такого не бачив, а тому й не наважуся навіть сказати, що би з таким зробили: чи збили би до непритомності, чи то викупали би у відхожій ямі...

Все це пішло у непам’ять з війною, а те, що перемога стала піроовою блідніє порівняно з цим її очевидним наслідком. Дозволимо собі ще нагадати, що саме по ній відбулася й ота «революція зверху» в совєцьких таборах, де справжніх «урок» з твердими принципами — замінили на «сук»- на покидьки кримінального світу, для яких не існувало жодних правил чи принципів. А вона, ця «революція зверху», була проведена силами совєцької влади. Яка — що ж, тут заключення напрошується саме — одвічно складалася з тих самих «сук».

Найбільш авторітетною в нашому районі була молодіжна банда, ґанґ із Камєньєв, котрого очолював на той час Павлик Таран. Камєньями називали квартал біля самого Дніпра, поміж парком Шевченка (тоді Потьомкинський) та вулицею Крутогорною. То була стара-престара рибацька слободка на крутому схилі до самого Дніпра, з огрядних малих цегляних будиночків на підмуровках із виловлених із води каменів, з вузькими завивистими вуличками, якими з причини вузькості та крутизни не проїхав би жодний транспорт, попри їх ретельну вимощеність, та крихітними квітничками, огородиками й садиками на принесеній звідкілясь землі, удобреної річковим мулом.

Тоді велика ріка рясніла рибою, в ній водилися воістину гігантські соми та рибним промислом можна було зовсім непогано прогодуватися. Крамниці — як завжди за совєтів — порожніли — НЕП відійшов у минуле, але на ринках міста завжди була в надвишку свіжа риба.

Це поселення пережило своє перше велике нещастя, коли прийшлі «цивілізатори» задумали й реалізували один зі своїх найбільших злочинів — знищення безцінного пам’ятника природи — Великих Порогів.

Камєнья тоді підтопило та вони втратили добру частину свого терену. На мій час це мало з боку Дніпра вигляд такої собі Венеції: підмуровки домівок піднімалися прямо з води, а човни в’язали до вікон.

Заходити стороньому хлопцеві до Камєньєв було небезпечно, вдень як уночі. Стороннього негайно викидали геть, а опір погрожував і більшими неприємностями. Це стосувалося, ясна річ, тільки молоді; на дорослих та дітей ніхто уваги не звертав. Це нагадувало мені потім, як ділять між собою терен особи одного виду, не звертаючи уваги на те, що там живуть інші види.


Хлопці з Камєньєв домінували в парку Шевченко, колишньому Потьомкинському, та коли я був уже студентом та перебував на цілком іншому статусі, і у мене в парку в натовпі зрізали ручного годинника як у звичайнісінького «фрайєра» — я знав до кого звертатись. Я німало не переполошився й до міліції не побіг. Повернення втраченого зайняло у мене кілька хвилин по дорозі додому: той хлопчак навіть вибачився.

3араз рибацької слободки давно немає, її остаточно знищили; коли якомусь керівному ідіотові надумалося прокласти зоною відпочинку, берегом Дніпра грузову автомагістраль. Тоді ж загинуло й селище Шиянка в гирлі Самари — Венеція на пісках, мініатюрна копія романтичного дунайського Вілкова. Щоправда, на той час не полишилося й рибаків переможний російський пролетаріат повністю перетворив велику ріку України на гіґантичну клоаку.

Він — як новий Мідас — перетворяв на гівно все, до чого би не дотикався.

Основною метою так званого «соціалізма» була та є виробітка робочої худоби, при тому — ідеальної, такої що в оптимальний спосіб забезпечувала би безмарне існування правлячого комуністичного класу паразитів. Та ще й підгодовуючого своєю працею, самовідданою та безкорисливою його всесвітні амбіції. Одне слово — імпер-люмпена. На все це й потрібна була корінна переробка психіки: її стваринення.

Незворотнє руйнування людської психіки, яке ми десятки років спостерігали навкруги нас, я би назвав цей процес бестіалізацією, — доля не тільки «соціалізму». Просто за «соціалізму» він ішов найбільш хутко, штучно прискорюючись і накладаючись на старий шаблон хиткої психіки російської работоргової бестії суздальського зразку. Однак, проходить він і в усьому останньому світі, бо інакше звідки би бралися усі ці численні об’єднання покидьків суспільства: «ячейкі», «брігади», «фронти», «армії»?..

Причини, якщо не враховувати отруєння середовища, що сприяє генетичним відхиленням, в тому числі й загальній оліґофренії, — є головним чином соціальні. Це розпад родини, який в усьому світі йде стихійно, стимулюючись ідеологією споживання, але в кращій його частині направляється й прискорюється політичною ідеологією (всі одна велика родина). Це виховання та виростання людини в натовпі зі самих ніжних років: в садку — натовп, у школі — натовп, в інституті — натовп, в армії — натовп... Для дебілів це знахідка. Як замріяно пригадував один: «...в армії — добре. Крокуєш собі з усіма й у голові така легкість: ні про що думати не потрібно».

Молода, ще зовсім молода революція полум’яно прагнула остаточного знищення буржуазного пережитку — родини. «Долой бит! — живєм бєз бита так вєдь і надо, вєрно?» — казали тоді комсомольці.


Чи не найбільш розповсюдженим словом їх каліцької мови було на той час — «долой!», — «долой Боґа!», «долой буржуазію! — долої бит!» Виникали громадські організації — «Долой стид!» , «Долой рукопожатіє» — аби без ускладнень: «поступіла в жєнотдєл і сдєлала аборт». Або на крайній випадок — збігала до роддому, випросталася і вмить назад на «ударний труд». Про все останнє потурбується держава — «долой бит!» Держава й турбувалася. Як могла, як уміло. Як у повісті для школярів «Демид Шапкин», де оспівували ідилічні приваби совєцького «дєтдома» (де всі — одна велика родина). Дійсність бувала часом дещо іншою. Мало того, що по всіх «дєтдомах» вихованці харчуються та одягаються якось-такось, бо — яка ж адміністрація на схід від Перемишлю не краде? — але — буває й гірше. В роки хрущовської короткої відлиги промайнуло повідомлення, що у державних «дєтдомах», куди потрапляють іще в немовлячому віці (є й такі, бо численні матері відмовляються від своїх дітей «на користь держави ще у роддомі) що кепсько володіють людською мовою, зовсім як ті прийманці, що виховані у вовчих зграях. Втім, «біть враґа» можна й володіючи лише основними командами: «стой!», «смирно!», «кругом-м!»...

Людина натовпу — це новий біологічний вид, мало в чому подібний до людини минулого, хоч і схожий на неї зовнішньо, але внутрішньо мало подібний навіть людині палеоліту. Бо ж, перед тою був довгий шлях наверх, до цивілізованої людини. Перед цїєю — значно коротший шлях до бестії. Чимала частина якого вже є пройденою за останнє століття.