Олександр Боргардт
| Вид материала | Документы |
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
- Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
- О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
- Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
- Дерманський Олександр, 279.82kb.
- Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
- Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.
Закат старого світу
Важко сказати, ким би я став поступивши до піонерів (а потім — і до комсомолу) — менш освіченим. Тоді я вже спостерігав пряму залежність поміж відсутністю розумового багажу та досягненнями на громадській ниві. На чисто виполеному полі легше сіяти, а друге цілком доповнювало перше. Хоча би тому, що найбільший «общєствєннік» паралельного 10-А , що ходив у гімнастерці з портупеєю неперервно організуючи масу (тобто — нас усіх, на їх професійному жаргоні це називалося «занять людєй»), — вважався круглим відмінником та і був ним. Зудив, що ви хочете... Потрапивши потім до будівельного інституту, він, не зважаючи на свій громадський темперамент — ледь тягнувся на трійки, А за закінчення якось-такось інституту приплатив іще й здоров’ям.
А я з моїми шкільними трійками — устигав не лише у себе в металургійному, а й у них в будівельному, допомагаючи нездарним дипломникам. Не безплатно, ясна річ, не за карі очі. Але, що казати — я ніколи не віддавав себе «общєственной работе».
Він — віддавав, але був і порядно тупій, а інститут уже не був школою.
Годі викладачі інститутів не відрізнялися ще належною поблажливістю: беззастережні п’ятірки для «общєственніков», і взагалі — потрібних людей — пішли вже тільки в шестидесяті, коли демагогія та пустобрешество стали єдиним засобом існування, що зверху, що знизу. Тоді ж народився й масовий рух — потяг двійкарів до партії: і хай спробує безпартійний екзаменатор поставити двійку комуністові! Але, він так само хутко і помер, із розвитком від’ємного ставлення до двійок взагалі.
А тому, з тих самих пір, я непорушне переконаний, що чим людина є глупішою від природи — тим вона є суспільно кориснішою. Ну, для «нового суспільства», ясна річ, — не для нормального.
Тому не випадково нова російська держава, пряме продовження тої древньої, тільки що на тлі численних іноземних винаходів, почавши укріплюватись відгодована НЕПом — на початку тридцятих і звернула увагу саме на цю сторону справи. Чітко розділивши корисні знання, як-то: знання «частєй затвора» ґвинтівки («пуля — дура, штик — молодєц!»), уміння відвести «взвод» строєм посрати, або знання того, що відповів т. Сталін т. Ембер Дро на ІY конгресі Комінтерна і т.п., від знань шкідливих, абсолютно ні до чого: науки, мистецтва, моралі, історії...
Одне слово, (прагнучи скорішого відторгнення порожнього буяння неорганізованого розуму. Тому що розум, як і маса, як і все інше може бути добрим і організованим, або неорганізованим і шкідливим. Важкобуло цього тоді не помітити: навіть неозброєним оком.
Припинили видавану М. Горькім «Библиотеку всемирной литературы», вона буде відновлена тільки через чверть століття. Зникли чи занепали, швидко, за рік-два, кращі з видаваних у 20-1 журналів; «Наука і техника», «вестник знания», «Вокруг света», «Всемирньй следопыт». двоэ останніх, цікаві та чудово ілюстровані у двадцятих — тепер видавалися якось-такось, на поганому папері, з ілюстраціями нижче будь-якої критики, а головне — їх навкругисвітськість та всесвітність-були тепер начисто замкнені священою «ґраніцей на замкє». Потім і вони тихо померли. Добре відчувалося, що усім цим зловісним процесом управляє чиясь досвідчена й тренована рука зі сталевою хваткою.
Віднині під видом науки, літератури та мистецтва буде цінуватись а радше просто мати право на існування, — тільки пропаганда і нічого крім пропаганди. Що й вона не має права бути яскравою та талановитою, а повинна бути тільки сірою та без власного обличчя, — грізно застерігала доля Кольцова, Радека та інших. Усіх, хто наважувався писати талановиту пропаганду.
«Вокруг света» та «Мир приключений» я читав епізодично, у знайомих, але «Всемирннй следопыт» ми виписували з 1927, та мені було дуже прикро, коли він раптом, без жодних пояснень припинив своє існування. Спробували були на початку 30-их виписати «Вокруг света», але й то була тінь минулого, на кепському папері, та зі зовсім нікчемним змістом; все більше й більше смердячи нездарною пропагандою.
Не побоюся твердити, що цей журнал — «Всемирный следопыт» — за якихось чотири роки неймовірно поширив мої виднокраї, поповнив мої географічні та етнографічні знання, створивши міцну основу на подальше. А перед усім — він був чудово оформлений.
Про певну інтелектуальну свободу 20-их, свободу актуальну, а не за бажанням допущену — руки не доходили, — свідчить купа фактів, часом і не так значних, як характерних.
В ті роки в мої руки потрапила якась книжечка про спорт, прикрашена фотками спортсменів, ну, Пааво Нурмі та інші. Але — не тільки. бо там як ілюстрації були використані скульптури спортсменів Олександра Архипенка (1887-1964). Легкі та динамічнї, незвично абстрактні, вони запам’яталися мені разом із іменем автора, про якого я лише набагато пізніше узнав, що то всесвітньо відомий український різьбяр. Він був тоді емігрантом, та по кінець життя не розставався з пашпортом УНР. Його політичні симпатії та антипатії — були понад відомі, та він їх ніколи й не укривав.
Після того я ні де не зустрічав його імейі, крім книги Герберта Ріда «Сучасна скульптура», яку я разом із його «Сучасним живописом» набув у мадярському перекладі та у видавництві незабутньої «Корвіни» (1971). Наприкладі книги автор перелічує 15 найбільш визначних (jetentos) творів сучасної скульптури — автор пригадує і «Боксерський матч» Олександра Архіпенка. Сторіччя великого майстра відзначав увесь світ, окрім його власної батьківщини, про яку на той час важко було сказати, чого саме в ній більше: демократії, «гласності», чи може перебудови.
Пізніше, в кинзі Франсиско Гарсиа Лорка — брата поета — «Федерико и его мир», М, Радуга, 1987, в примітках я прочитав дослівно наступне:
Архіпенко Александр (1887-1964) — русский скульптор-кубист. С 1908г. работал в Париже, с 1924 г. в США.
Автор коментарів — така собі Н. Маліновская. Так набувається «русскоє», тобто те, що десь, у когось, погано лежало. Набувається пограбунком, крадіжкою або брехнею. Як саме, то вже не принципіально. Не дивно, що в іншому місці ця російська учена дама пише про бандуру (la bandurra), яка в Еспанії так само популярна як і на своїй батьківщині Україні (її принесли з України вісіґоти) і на якій так часто грають каліки та сліпі:
Бандуррія — испанский народний струнний инструмент, родственный гитаре.
Марно казати, что вона — копія української бандури, тільки менше, а з гітарою її ріднить єдино те, що вона — теж струнний інструмент. Воно би непогано — потягнути й бандуру («русская бандура»), — адже учинилася якось «русская гитара»), але справу зіпсував раніше мало не сам і. Турґєнєв, що написав — пам’ятаєте, про «глупого Остапа, что играет на глупой бандуре». Дискредитував і бандуру, і Остапа разом, а то — можна би... Бо, нема нічого українського, що не могло би згодом стати російським; ну, хіба що Петлюра або Бандера...
Мистецтво художнього оформлення книг та журналів було на дуже високому рівні перед 30-ими, поки не стало організовано видушуватись. Сучасний журнал «Вокруг света» не іде в порівняння до старого, адже знаю обидва та можу порівнювати; не будемо навіть казати про його сучасний доволі низької проби зміст. Можу запевнити, що й кіч того часу можна вважати за класику, порівняно до нинішнього.
Так само низько впало ще перед нашим часом — мистецтво книжкової ілюстрації. Практично — до чистого нуля.
Примітно, що таку саму еволюцію пережила і польська книжкова ілюстрація, вичерпавши себе — не без сторонньої допомоги, десь уже на кінець 60-их.
Мені довелося дорослішати, на щастя, саме тоді, коли все це було ще на висоті, та я можу тільки дякувати долі за це.
Із «Всемірного следопыта» мені запам’ятався більше від інших (та він, мабуть, і малював там більше) Владімір Ґоліцин, і я був незмір-но радий, коли мені пощастило 1974 купити невеличку книжку про нього, з малюнками, які я чітко пам’ятав півстоліття. Перша виставка В. Ґоліцина пройшла в Москві тільки 1966 та я наведу висловлювання з неї іншого художника, мені вже незнайомого, А. Васіна. Він, серед іншого, сказав і таке, як на мене — точне і добре:
Я пам’ятаю «Всемирный следопыт», який робили 3-4 художники та в їх числі Владімір Ґоліцин. У 20-их роках журнали «Всемирный следопыт», «Вокруг света», «30 дней» були для нас першими джерелами культури. Всі ми були закохані в якого-небудь художника, і всі ми знали, що Ґоліцин краще всіх малює кораблі.
«...то була багатогранна і щедра натура. За кожним малюнком відчувалися великі знання».
(Владимир Голицын — страницы из жизни художника, изобретателя и моряка, М., 1973, с. 58)
Людина, що це написала, була приблизно моїм одногодком, та я можу підписатися під тим, що тут було сказане. Так, були саме «джерелами культури» та рівних їм я по тому щось навкруги не бачив.
Ґоліцин чудово малював не тільки кораблі, а й багацько іншого. Важко знайти щось таке, чого би він не малював, його малюнки завжди були дуже динамічні, часом — прості до примітивності, часом — як креслюнок — точні до останньої заклепки; та так само незмінно виразні.
Після закриття «Следопыта» Ґоліцин, схоже, не прижився у Москві місті пройд та шахраїв, і перебрався до Дмітрова він помер у 1943 у м. Свіяжську, йому було тільки 42 роки; інші в цьому віці тільки починають. Помер, схоже, — від голоду.
У книжці з якої побране посилання мені зустрівся цікавий діалог, стисла характеристика часу. Писменник М. Горькій навідав 1932 майстерню художника Павла Коріна та залишився як же задоволений: «Вам есть, что сказать, вам за границу нужно поехать, великих мастеров посмотреть»; на що йому Корін — «Возьмите меня в карман» — він краще від Горького знав місцеві звичаї. Горький же впевнено відповів: «В карман вы не влезете. А поедете вместе со мной». Корін, здається, так нікуди й не поїхав і таким чином Горький як Маркс — був правий тільки наполовину. Не можна не зауважити, що в часи, які вважаються найтяжчими для Росії, наприкінці Першої імперії та в епоху Ніколая Палкіна, випускники Петербурзької Академії Художеств, визнані кращими, отримували оплачене урядом відрядження в Італію. Саме на те, аби «великих мастеров посмотреть». А тут було вже ХХ ст.!
Можна заперечити — навіщо акцентувати «отдєльє ошібкі і нєдостаткі» а ще й Ніколая Палкіна пригадувати. Адже — були й досягнення.
Так, незаперчно були, але ми всі якось жили серед «отдєльних ошібок і нєдостатков» а досягнення як і були, то десь не тут, поруч, або в натxненниx описаx якогось там Джона Ріда, або Анрі Барбюса.
Наступ на інтелігенцію й інтелект розпочався точно з приходом нового десятиріччя.
Перші ластівки «свєтлого будущєго» налетіли у березні-квітні 1930. Пройшов у Харкові широко розрекламований процес СВУ, — Спілки Визволення України, що навряд чи коли існувала. Її ніби очолював наш відомий учений — професор Сергій Єфремов. Залучених було понад сорок, — члени ВУАН — Всеукраїнської Академії Наук, викладачі університета, письменники. Здається, що це — після спорадичних розстрілів 1919 — було перше з організованих Москвою нищень української інтелігенції, пам’ятаю прізвище «прокурора», що ВІВ процес — Ахматов; ясна річ — росіянин.
Заарештованих було багато. Був заарештований, а потім для чогось звільнений — відомий згодом поет Максим Рильський, до свідків залучений письменник і критик Микола Зеров.
Весь процес був накручений навкруги того, що Л. Старицька-Черняхівська — зі старої української інтелігенції, зберігла ще дореволюційне помешкання, достатньо велике, аби часом приймати у себе й інших інтелігентних людей. Всього й тільки. Вона, за своєю дореволюційною простотою не знала, що вжє троє вкупі за римськими законами складають зібрання, а за совєцькими — змову (контрреволюційну, ясна річ). А за це вона й приплатила життям, перед тим просидівши десять років. Її розстріляли 1941 — так, ні за щось визначене — на всякий випадок.
Казали тоді, що судили когось із родичів Лесі Українки. Осудили й розстріляли би, неспірно, її саму, якби вона було ще живою: за її матір’ю Оленою Пчілкою теж приходили габардинові макінтоші, а врятувало її від «суду» та розстрілу тільки те, що вона вже лежала напівпаралізованою. Покінчилося ж усе розстрільним святом у Сандормоху, »к двадцатілетію Вєлікого Октября».
Не знаю, чи були процеси подібні до процесу СВУ, — ще десь. Скажімо — у Грузії або Казахстані, але знаю, що в Мінську був тоді точно подібний процес: там був викритий такий самий «Саюз визвалення Беларусі», на чолі — ніби, з Дмітрієм Пріщєповим — інтелігентом нової формації, комуністом (!) і тодішнім головою Госплана Білорусі. Разом із Пріщєповим були репресовані й десятки старих білоруських інтелігентів, — професори, письменники...
Дивно, співпадали навіть назви! — одна до одної.
Як бачимо, московська охранка не утруднювала собі справу, ляпаючи за готовим зразком. Більшого ступеню зверхницького нехтування цілим світом — важко собі й уявити.
Чим усе це покінчиться рано чи пізно, було видно заздалегідь та потім я став розуміти чому мій батько, веселий та бадьорий у двадцяті, — став так часто похмурніти в тридцяті.
Тривожні ознаки, які віщували аракчеївський «порядок» та звірячу імперську бездуховність майбутньої сталінської епохи, з початком тридцятих все більше згущувалися навкруги нас. Схоже було, що вся ця агресивна від народження наволоч, розправившись з ворогами за громадянської війни та задавивши політичну опозицію, справжню як уявну тепер озиралася навкруги у пошуках нових жертов. Кровопивці прагнули свіжої крови. Віддушини знайшлися, та дві разом,- пограбування селянства, яким зайнялися громили попростіше, та класова боротьба, де завгодно — в літературі, мистецтві, науці... Поле діяльності було тут воістину неоглядне, цим займалась уже цілком нововиведена, аби така що переметнулася інтелігентська потолоч.
Чого-чого тоді тільки не писали!..
Класову боротьбу перенесли навіть до бібліотечної справи, був чудово пам’ятаю, і такий наголовок статті — «классовая борьба в книговедении». З класовою боротьбою у книгознавстві з’явився й новий термін, нова лайка, звинувачення — «мєжєнковщіна», за іменем чи не єдиного в Україні європейської слави книгознавця й письменника ю. Меженка, який неймовірно багато зробив для відновлення наших книгарень та розвитку книгарської справи. Саме за це його й належало розгромити, спочатку ідейно, а потім і так... по справжньому, як годиться. Якщо цей ще був українцем, а значить з російської точки зору — не допустимим до існування елементом навколишнього світу, то наприклад такий собі Н. Волобуєв, відомий український економіст, був не тільки росіянином за походженням, але й народився десь у Росії. Уся його провина полягала на тому, що він ретельно досліджуючи економіку України, виявив, що це є цілісний та самостійний економічний організм, з яким і поводитись належить у відповідний спосіб. Так явилася світові загадкова «волобуєвщіна», упоратися з якою можливо було — єдино — шляхом запеклої класової боротьби в економічній науці.
Втім, він, здається, якось уникнув долі інших, та не був знищений, хоч і потрапив у неласку. Він працював потім у Донецьку, а помер у Ростові, не доживши «распада СССР».
Почитати би Його праці отим владним недоумкам, БІД незалежної України, та — де ж там...
Економічній науці тоді не щастило більше, ніж іще комусь,- здається, це тоді убили Алєксандра Чаянова, тоді пішли виловлювати «кєйнсіанцєв». Ми були на той час уже в Києві та пригадую вдома розмову на цю тему, коли, з одного боку настав спокій, бо «кєйнсіанцев» в інституті начеб-то не було, але й знову виникла тривога викликана реплікою батька: «А-а, як треба буде — то зроблять!» Сам Кєйнсі розробляв за океаном теорію інвестування та навряд чи знав, що на початку тридцятий у «революційній Росії» кидали в тюрми людей — тільки за можливе знайомство з його теоріями.
Там, «у них» — неподільно царював на той час немовлячий розум, а їх «дємократи» — ви ж знаєте, «зауважалі» росіян після голодомору 1933 в Україні, та до того, що відразу установили «діпломатічєсіє отношєнія»: вічна пляма на їх і так неславній репутації.
В мистецтві тих років велося цькування одногодка Олександра Архипенка (а схоже — й однодумця) різьбяра Івана Кавалерідзе, та майстра що не поступався їм — художника Бойчука — «бойчукізм». Важко сказати, що саме було в цих людях більшим криміналом, їх неспірно національний характер чи просто геній, але силу дрімучого московського дикунства вони пізнали повною мірою.
Кавалерідзе тоді вийшов із цього живим, зберігся дивом, інших, обліплених «-щінамі» та «-ізмамі» — й порозстрілювали: українців мало засилали, віддавали перевагу розстрілам. Знищення або вигнання майстра Москва незмінно супроводжувала нищенням його творів, Мстилися на них і довго по тому, по-своєму, злісно й злопам’ятливо. Пізніше, у 1939, коли нарешті вдалося знову окупувати Західну Україну — іще багатьох розстріляли і так само багацько понищили, але й тут — заважили німці, не все задумане вдалося здійснити. Зате потім, по війні, за вже третьої окупації Галичини у ХХ ст., коли 1950 був убитий генерал-хорунжий Роман Шухевич та УПА вимушена була припинити безнадійну семирічну війну — настав час нового зведення порахунків, можна було знову спокійно прийнятися за благородну справу російського викорінення ворожої української культури. За наказом № 375 (1952) по музеях Львова, Чернівців та Ужгорода було знищено чимало ворожих творів мистецтва. Лише у Львові це було 300 картин та 20 скульптур (обсяг експозиції середніх розмірів музею) — твори всесвітньо відомих майстрів: Архипенка, Бойчука, Гординського, Грищенка...
Не певний, що в планах, які зберігаються в Генєральном Штабє Россії, скажімо — окупації Канади, не передбачено в числі першочергових заходів — і понищення всіх полотен, наприклад — Василя Курилика. Адже, передбачливість «вєлікого русского народа» тепер — воістину — не описати.
АЛЕ, чи насправді таким безнадійним було тоді духовне життя суспільства «новой Россіі»? АДЖЕ, не забудемо — нас із молодих років учили в усьому пошукувати позитивне — «росткі свєтлого будущєґо». Що ж, були й ростки, особливо у так важливому за Лєніним «іскусствє кіно». Зокрема, розпускається рясним цвітом талант Олександра Довженка.
Цього воістину епічного співця незабутньої Сталінської Епохи. Це він зняв славетний «Аероград», це він увічнив антиукраїнське повстання на заводі Арсенал.
Але, справжнім шедевром цього малоросійського генія є «Земля». Сюжет фільму є простим і невигадливим як хліб або як правда (їх хліб та їх правда, ясна річ): злий син злого куркуля убиває щасливе майбутнє села в особі доброго комуніста — організатора комуни. Убиває, природно — таємно та зрадницьки — «вночі, коли все спало» (пускаємо першу сльозу). Але, ми всі розуміємо, що це останні біснування ворога що сталінське чудове майбутнє, відданим співцем якого був усе життя Олександр Довженко, — убити неможливо, немислимо.
Як же дивним та потьорним був він ще тоді для мене, людини вирослої в селі, цей фантастичний фільм-межеумок.
В ньому село складається не з російських ізб, але з аутентичних українських хат, квітнуть сади й ростуть соняшники, — оті самі — на яких і зробив карєру Довженко. Але одягаються наші селяни у фільмі — патріотично, тільки «по-русскі» — у що прийдеться. Не розібрати: Україна — не Україна? Вони шикують у «трєухах» взимку та православних «картузішках» влітку, натомість як годиться, носити взимку смушкові шапки, а влітку — солом’яні брилі (до речі, предки еспанських «сомбреро»). Поготів, ніхто з них не насмілюється відпустити собі справжні українські вуса, але у них чомусь популярні кудлаті російські бороди, котрих я у своєму житті в жодному селі не бачив, що тут поробиш!
Не менше зримих фантасмагорій є й в іншій площині, уже фаховій: однолемешний плужок тягнуть для чогось двоє волів (!); один селянин косить, а інший поруч — оре (!). Повне викривлення нормального сільського життя, але — навіщо? — вже тут певно ж за правду ніхто нікуди не потягне. Але — брехня в усьому, в малому як великому.
Особливо смішною й ні до чого видається сцена, коли вбивця намагається заґвинтитися головою до землі, але це йому не вдається, бо «вона його не приймає» (пускаємо другу сльозу), для більшої мелодраматичності додана гола баба, що кидається по хаті, а ще десь — кінський стампід. Кінчається фільм тихим дощем, який спадає на яблука падалицю на землі та на неприбраний баштан. Глупо й нецікаво.
Подумаємо тільки, що з цього претензійного (а як же самовпевненого!) нездари — зробили мало не корифея українського кіно! А в чомусь (тільки подумати, знову ж!) мало не страждальця — «пострадавшій от Сталіна Довжєнко», бачите! Але — подумаємо, хіба може бути мистецтвом те, в осьові чого лежить брехня? — Міт про доброго комуніста (це ж треба!) з наганом, що заганяє нарід до світлого сталінського майбутньоо та зрадницьки вбиваючого його злого куркуля. Ні, в жодному разі таке щось не може бути мистецтвом ТА НІКОЛИ не зможе.
До цього не забудемо ще й того, що коли викликав офіційні захоплення Довженко — насправді страждав мало не за кожний відзнятий фільм дійсно талановитий Іван Кавалерідзе.
Багацько писали та будуть писати про якусь там особисту трагедію Олександра Довженка. А між тим, його особиста трагедія, як і трагедія багатьох інших, була цілком заключена у вельми стандартних рамках: поет і влада. Він славив комунізм що його оточував, великого Сталіна, Родіну (оту саму, з великої літери — не нашу) — натхненно та радісно, але — на свій лад. Але славити треба — не на свій лад, а на їх — загальний, як усі славлять — «как вєлєно». От вам і все — вся «трагедія». Його й направляли, пояснювали: треба славити не так, а от так. Зрозумів?
Тепер у нас хочуть пробудити співчуття до цієї морально хиткої людини. Слушно пишуть навіть проти
...поширеного в довженкознавстві міфу (слід би грамотно — «міту», О.Б.) про те, ніби Сталін обрушився так брутально і нещадно на «Україну в огні» тому що в ній не було, мовляв, позитивної згадки про нього...
(Кость.Волинський, Довга тінь кремлівського розп’яття, ЛУ, № 14-15, 16.04.1992 )
Виявляється, що «позитивні згадки» були, та ще й у достатній кількості, так в чому ж справа? — виявляється далі, що — ой-ой, — Довженка просто «оґоворілі» перед Сталіним якісь злі люди, чи то Н.С. Хрущов, чи то М. Бажан. Що ж обидва були наволочі порядні, так, але... По-перше — не так вже й «оґоворілі», бо Сталіна там по зав’язку, а по-друге, якщо й «оґоворілі» — нам усім — що до цього? — адже — то вже їхні комуняцькі справи, а нам це... до того місця...
Тому що «Україна в огні» з її — «За Родіну! За Сталіна!» — хай навіть ці слова написані українською (як і все останнє) , — ствір не український, а російський, з усіма наслідками, що звідси плинуть. Просто не може бути монументальним історичним полотном про Україну твір де ігнорується (поготів — осуджується, все одно) — найбільше досі історичне досягнення українського народу — його жертовна боротьба проти Ґітлера й Сталіна разом. Проти тоталітаризму. Бо різні там «сопротівлєнія» — вибачайте тьху! Бо боролися за Сталіна проти Ґітлера. А Сталін — виткнемо цьому сміттю просто в очі — убив у кілька разів більше безвинних людей, ніж якийсь там Ґітлер. Та продовжував убивати й по перемозі, чи не так?
А що його за цей твір Сталін розкритикував, — то й що ж? Буває й таке, чому ні, як кажуть — «своя своїх нє познаша». То вже їх особисті, його зі
Сталіним проблеми, значить кепсько виправдовувався. А нам що до цього?
Подібні думки виникали у мене й 7.01.1992, коли я дивився по УТ якось пропущений мною та нашумілий свого часу фільм І. Ільєнка — «Білий птах з чорною міткою». Перед показом фільму його автор чимало розводився, що от, мовляв, він першим порушив табу та заговорив про антисталінський рух УПА в Західній Україні. Виходило при цьому, що він був мало не дисидент. Та й договорився помалу й до того, що тодішні «партія і правітєльство» його не тільки тоді не зрозуміли, а ще й чогось там не додали. Чи то «сроком», чи то почестями: я так і не зрозумів.
Однак, все це було не надто до справи, тому що й народний рух проти Сталіна у його фільмі ніскільки не схвалюється, та й головний герой — белобрисий російський окупант — носій передової колгоспної ідеї, всіляко вітається. І... все як «треба», ну, буквально все. Принаймні, як «тоді було треба», зрозуміло.
Такі що ж — поважати тепер автора за те, що «партія і правітєльство» тоді, натомість винагородити державною премією — злегка намилили шию? Можна, звісно, й так, але давайте спочатку розберемося — за що?
Не за те ж, дійсно, що тут або знову «своя своїх нє познаша», чи саме звичайне — недозатаврував, недопідніс (теж, відома річ — «кого треба»). Так, що ж — і це будемо ставити в заслугу? — ну і ну...
А, якщо при цьому «как надо» — ще й талановитий твір? — талантів на комверхах ніколи не схвалювали. Отже, є третя версія тих же подій: розкритикували насправді не за якісь там «політічєскіє ошібкі», а просто — за звичайний талант. Так, що ж будемо робити тепер? Через стільки років — знову — захищати? — або нахвалювати?... Не знаю.
Здається мені, що недобрим є будь-який художній твір, що перекручує історію. Якщо він є сірий, нездарний, то ще не ціла біда. Його просто не помітять, пройдуть поруч. А, якщо він ще й талановитий? Оце й погано, дуже кепсько. Бо, не лише звернуть уваги, але й повірять; повірять силі таланту. А оце — й неприпустимо.
Наші втрати від багаторічного панування абсолютно чужої нам країни і культури «старшєго брата» — є неоглядні й невичерпні. Так, чи ж варто ласитись на крохи, витаскувати з-під цього парового катка історії випадкові й неокремі, не остаточно роз’їжджені ним речі?
Нещодавно який академік В. Шепа (не знаємо, не знаємо ми своїх героїв!) розладувався газетною статтею, де підгріб до української культури — чохом, і Анну Ахматову, і Миколу Бердяїва, і Дмитра Мережковського. Не погребував і Достоєвскім. Не пощадив, пригородив і Чайковского. От так, ні більше, ні менше.
Ахматова... Вона — бідолаха, все життя соромилася свого піростонародного українського прізвища — Горенко. Про щире обурення її з цього приводу пише у своїх «Дневниках» за 1922 — Корнєй Чуковскій; подаємо без перекладу:
Оказывается, что в книжке об Анне Ахматовой Голлербах осмелился указать, что девичья фамилия Ахматовой — Горенко!! «И как он смел! Кто ему позволил! Я уже просила Лернера передать ему, что это черт знает что!»
Чувствовалось, что здесь главный пафос ее жизни, что этим, в сущности, она живет больше всего.
(К. Чуковский, ж. Новый мир, № 8, 1990, с. 160)
У своїх же «Дневниках» (вони там усі пишуть «Дневнікі»!) вона пригадує навідування рідної матері: «Она мне — доню, доню, — а мне противно! «Та соромилася своєї наївної старої, що розмовляла з нею українською не тому, аби нагадати «вєлікой русской поєтєссє» про її низьке походження, а тому що так і не сподобилася навчитися мові панів »вєлікому русскому язику».
Сама ж із гордістю щойно випущеної сільської епархіалки обрала собі чисто російське за її поняттями псевдо — Ахматова. А це звідки? — хіба не від татарського Ахмата? — теж мені, вибрала...
І отаке воно — нам потрібне? Певний, що коли якесь таке щось подається від нас до отої їх «русскої культури» — радіти треба, що назад не повернулося! А не у когось там іще відвойовувати.
Бо ж оте: «треба повертати» — то є радше суто рефлекторне. А, потрібно ж іще подумати — а, чи варто повертати? — чи є там, що повертати? В даному ж разі — з огляду на велику кількість наших власних поетес, та яких добрих, часом, — напевно неварто. Отже, навіщо нам іще вона — ота убога розумом Ахматова? — ну, як є — ні до чого!.
Микола Бердяїв... Дмитро Мережковський... люди, що не написали й рядка українською. Філософи — так: для Росії навіть видатні, бо російських філософів ми просто не знаємо, не було таких перед ними. Але й не Канти, це ми теж добре знаємо. Так, навіщо вони нам? — чи не досить з них Сергія Бердяїва, рідного брата Миколи та доброго українського поета?
Достоєвскій — то тема для окремої розмови. Хто би він там не був, а його не без певних підстав вважали білорусом. Так — українець чи білорус — але, чи було щось рідне обом народам у ньому самому? Досить поверхового дослідження, аби сказати рішуче — ні. У своій літературі та мисленні він був настільки росіянином, що питання про його етнічне походження — можна зняти мало не відразу.
Та, й те сказати, до російського культурного ґетто входять голими, полишивши за собою, знявши все національне — як немовля входить до цього багатостраждального світу. Часом — навіть без прізвища, як ота «Ахматова». Або як пішов свого часу з Росії на захід Карл Брюллов, — голим перекрочивши кордон, а вже там одягнений у все нове. Тому що навить цілком звичні для всіх речі в російському духовному ґетто виглядають зовсім інакше, не так як у всіх. Тому що навіть допущена колись до нього Єкатєріной ІІ французька мова, і та не є тою, що розмовляють французи, ні — своя, особлива. В ній і поняття, самі звичайні, трактуються зовсім інакше, по-своєму ж.
Наше розслідування щодо великого письменника можна почати з того, чому ніхто не насмілиться заперечити: денат був просто зоологічним ксенофобом, а в першу чергу жидофобом, всебічно виставляючи цю чи не характернішу рису свого «я» у «Дневнике писателя» (втім, як і в творах). За своїм антижидівським наказом російська літературам є й дійсно неповторна, в стані змагатися з будь-якою іншою, а й у ній Ф.М. — є зіркою першої величини.
Отже, — «жідішкі, жідішкі»... «Не все же жидам в карман, в самом деле» — так любив говорити великий гуманіст, котрий рішуче стояв за те, що «красота спасет мир». «Жидишки» — то не «иудеи», то вже зовсім інша справа, бо: «Тогда многие из иудеев, пришедших к Марии и видевших, что сотворил Иисус, уверовали в Него...» Ясна річ, що для Ф.М. й Иисус — попри очевидність не був «жидишка», а був повноправний біблейський юдей. Таким чином: «иудей» — добре, «жидишка» — погано. Такими є своєрідні закони російського ґетто («как захотим, так і сдєлаєм»), не Фєдором Міхайловічем і придумані.
3а «жідішками» у нього постійно крутяться якісь «полячішки». А є ще й оті німці, німців наш великий гуманіст, — ой як не любить! Та й за віщо любити? — бо люди ж усе недобрі. «Статский советник» Клопшток — не платить швачці; Амалія Липевехзель — з пожильців останнє обдирає; ні — недобрі люди. Але — багаті: «Дом Козеля — немца богатого...» А, хто ж він той Козель — мільйонер? — далебі — звичайний слюсар, тільки з таких, що не пропиває вслід усе,що заробить. От і дома набув. Багаті, бо у них і і слюсар може нажити власний дім, а «у нас русскіх» — добродушних простаків і поміщик, володар над «душами», може бути бідний, як та миша кощельна. Багаті навіть попри те, що («как извєстно»!): «...все эти петербургские иностранцы, которые к нам откудова-то приезжают, все глупее нас».
Значить, що ж тут іще вигадувати? — всі вони люди напевно недобрі. Так, у кого ж тепер язик повернеться твердити, що цей письменник був не російський з російських? А таких нам, у нашій добрій українській культурі — і задарма не потрібно. Чистіші будемо. Чи може хтось скаже, що в нас і своїх — власних жидофобів, аж так вже забракло?
Чайковскій? — що ж тут сказати. Колись було, дійсно, в «малороссійском імєніі отдихать ізволілі», а крім? — адже, навіть українською мелодикою не надто користувався.
Ні й ні , бо надто вже російськими видаються мені такі зазіхання. Поготів, нам — особливо потрібно відмежуватися від усього російського. Я не помилився, повторю ще раз — усього. Бо наша культура все ж зуміла залишитись європейською, та не може мати нічого спільного з рабовласницько-тоталітарною культурою, вирощеною на азійському задуп’ї. Досить нам і свого, справжнього.
В жодному столітті, думається, не кружляло такої кількості завідомої брехні, як у тому XX ст. — атомовому та космічному. Велика брехня XX ст. й у тому, ніби варварські розправи з культурою розпочали та практикували німецькі наці. Тут, як і у розправах з людьми або з цілими народами, їм — було у кого вчитись.
Прикра правда полягає на тому, що вступивши на арену історії пізніше «всемірного коммунізма» — вони повністю розпустилися у могутньому антиінтелекті останнього, копіюючи його де тільки можливо, Якщо розібратися, то вони нічого оригінального й не винайшли, крім отої ідіотичної маячні про чистоту раси, яка зіграла в їх історії так згубну роль. Та й це, як розібратися в попередній історії — не було оригінальним.
Не були їх винаходом і концентраційні табори, винайдені теж у Росії, ще за давніх давен. Важко й сказати — коли саме.
Дійсно, слово «остроґ» ми зустрічаємо іще в записах з ХІУ-ХУ ст. Острог же — то й є прототип концтабору в усіх своїх подробицях. Аж до його призначення: в подібному острозі відбував свій термін осуджений ні за віщо на каторгу Достоєвскій. Та було це ще задовго до остаточного об’єднання Німеччини.
Таким чином, тут питання першості вирішене ще віки тому історією, яка зробила Росію батьківщиною — в числі інших корисних винаходів, іще й концтабора. Того самого, без якого не мислиться тепер ХХ ст.
Не вони — німці, придумали й славетні «дущєґубкі», котрими у нас так обурювалися свого часу — автобуси з відведенням вихлопа до корпусу, для перевезення небажаних зеків, просто і зручно: загрузив живих — на місце привіз трупи. Померли в дорозі? — так, ніби змовились, але — хто ж це знає, від чого? Наче все було в порядку; що ж — «спішєм». Пам’ятаю, коли довелося почути про них з преси воєнних років так і пахнуло чимось ріднім, не німецьким. Хоч доказів, ясна річ, і не було, лише потім, уже в семидесяті, коли про них давно забули (у пресі принаймні), я наштовхнувся на свідоцтво очевидця, то було у спогадах генерала Петра Григоренка.
Виявляється, що ці цікаві машини широко вживалися задовго перед війною, на початку тридцятих, у великій війні за знищення основи людського життя — селянства: ними вивозили «кулаков». Совєцький кулібін що їх винайшов, якщо його заради замітання слідів услід не зіжерла каральна машина, — міг по кінець життя милуватись (таємно, ясна річ) отриманим за цю велику «для пользи отєчєства» справу совєцьким орденком. Можливо — аж по саму «пєрєстройку».
Так само — не німецький винахід — це оте палення книжок та знищення книгарень.
Відколи в старій Росії почали палити книги, — невідомо так само, як і коли їх стали писати. Хоч цим останнім і не зловживали. В совєцькі часи все нормалізувалося, та по виданню літератури як і усьому іншому «ми — пєрвиє в мірє». Як це досягається? — елементарно. Не трудом і не розумом, як і все. До зведень включається все, аж до брошур і театральних програмок. А те, що навіть їх власний Пушкін став бібліографічною рідкістю — до цього нема діла нікому. Як сповіщає нас експерт справи:
Виявляється, що на початку 1931 р. поступила вказівка почати вилучення зі шкільних бібліотек усіх книг, виданих до революції (за старим правописом), незалежно від їх тематики та змісту. Можна тільки уявити собі, скільки тоді загинуло безцінних видань...
(С.С. Джимбинов, ж. Новый мир, № 5, 1990, с. 250)
Що тоді, в тридцяті роки цілі бібліотеки вивозилися до макулатури мені відомо було достеменно. Те, чого з тих чи інших причин незручно було вивозити (міг пронюхати закордон), — організовано спалювалося. В окремих випадках проводилися й організовані диверсії. Такбагато разів горіла в Києві українська бібліотека АН УССР, та важкосказати, що там від неї полишилося на наш час, особливо — після чергової русифікаційної навали дев’яностих.
Скільки саме разів її підпалювали — перелічити не зможу, але вперше вона горіла здається саме тоді — 1932 або 1933.
Останній з підпалів, який пам’ятаю, — стався 24 травня 1964, невдовзі перед «смєщєнієм Хрущєва» дніпропетровською мафією. Він був поки найбільш ґрунтовним із усіх та пожежу загасили, здається тільки через три доби, коли встигли згоріти більше півмільйона книг. Ця неспішність була теж, поза всякими сумнівами, санкціонована зверху. Підпалювачем був «внєдрєнний» туди під виглядом співробітника бібліотеки агент КГБ, якийсь Погоржельський чи Погружальський, не пам’ятаю вже точно. На наступному суді він нічого не заперечував, виводив себе нахабно та був незабаром відпущений на свободу. Цікаво, чи йому потім виплачували персональну пенсію? — за особливі заслуги перед УССР?
Усього, як мені казали, в цій бібліотеці за десять років, з 1958 по 1968, — було понищено понад мільйон книг. Німці нанесли їй значно меншої шкоди: підчас війни вони вивезли з неї біля 700 тисяч книг. Та, підкреслю ще раз: не спалили, а вивезли.
Та ще одне, як ми вже заглибилися до минулого. А, чи може хтось собі виобразити що німці, захопивши якийсь палац (скажімо — «Зімній»), почали багнетами драти картини, або вирізувати на чоботи шкіру з крісел?
Бо вони навіть з того «нового мистецтва», затаврованого ними як «жидівське» та «звиродняле», — і одного малюночка (з тисяч!) не понина тільки уявити собі, скільки тоді загинуло безцінних видань...
(С. С. Джимбинов, ж. Новый мир, № 5, 1990, с. 250)
Що тоді, в тридцяті роки цілі бібліотеки вивозилися до макулатури мені відомо було достеменно. Те, чого з тих чи інших причин незручно було вивозити (міг пронюхати закордон), — організовано спалювалося. В окремих випадках проводилися й організовані диверсії. Такбагато разів горіла в Києві українська бібліотека АН УССР, та важкосказати, що там від неї полишилося на наш час, особливо — після чергової русифікаційної навали дев’яностих.
Скільки саме разів її підпалювали — перелічити не зможу, але вперше вона горіла здається саме тоді — 1932 або 1933.
Останній з підпалів, який пам’ятаю, — стався 24 травня 1964, невдовзі перед «смєщєнієм Хрущєва» дніпропетровскою мафією. Він був поки найбільш ґрунтовним із усіх та пожежу загасили, здається тільки через три доби, коли встигли згоріти більше півмільйона книг, ця неспішність була теж, поза всякими сумнівами, сашщіонована зверху. Підпалювачем був «внєдрєнний» туди під виглядом співробітника бібліотеки агент КГБ, якийсь Погоржельський чи Погружальський, не пам’ятаю вже точно. На наступному суді, він нічого не заперечував, виводив себе нахабно та був незабаром відпущений на свободу. Цікаво, чи йому потім виплачували персональну пенсію? — за особливі заслуги перед УССР?
Усього, як мені казали, в цій бібліотеці за десять років, з 1958 по 1968, — було понищено понад мільйон книг. Німці нанесли їй значно меншої шкоди: підчас війни вони вивезли з неї біля 700 тисяч книг. Та, підкреслю ще раз; не спалили, а вивезли.
У зв’язку з цим нагадаємо совєцьку чистку 1944-1945 в Криму, коли було понищено всю експозицію татарських музеїв; нагадаємо совєцьку ж чистку в Галичині 1950-1952, коли в одному Львівському художньому музеї було понищено три сотні українських картин, художніх творів високої цінності.
От і час би остаточно розібратися, як із отими «нємєцко-фашістскімі варварамі»; так само, як і з тими, хто вибавив нас від «корічнєвої чуми XX в.» Розібратися нарешті до кінця, а хто ж із них був справжній дикун і варвар?