Олександр Боргардт

Вид материала

Документы

Содержание Унесене вітром...

Подобный материал:

• Олександр гісем, 100.49kb.
• Олександр гісем, 55.91kb.
• Олександр гісем, 87.82kb.
• Олександр Музичко, 214.45kb.
• Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
• О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
• Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
• Дерманський Олександр, 279.82kb.
• Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
• Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.

Унесене вітром...

Чимало злого можна пригадати з бурхливих тридцятих, але було й інше, людське, про що теж не варто забувати. Поготів, у штучно створені для нас скрутні часи.

У другій половині тридцятих стан із продовольством був мало не краще, ніж у застільну епоху Брєжнєва, тим більше — андроповського та медуновського протеже — Горбачова, який зумів поруйнувати країну так як ще ніхто перед ним. Це відносне благополуччя однозначно вказувало на те, що Великий Голодомор 1933 — був свідомою акцією московського геноциду, свідомим винищенням українського селянства.

У 1935 я вже не пригадую продовольчих карток чи пайків, та хоч городу в нас уже не було, але з їжею в домі було відносно благополучно. Жили ми на 600 рб / міс. батька, гірше, ніж наші сусіди, багаті інженери Шибаєви, кожен із яких отримував на заводі удвічі більше від батька, але — без особливих проблем.

В жодному разі не слід приписувати це заслугам та турботам більшовиків. Вони — вірні собі й своєму Лєніну — паскудили де тільки могли, але — як видно — й вони ще не могли перепаскудити всього.

Числені риси тодішнього життя, що навіки поринули до Лети — сьогодні здаються вигаданими та неправдоподібними.

Пригадується народний звичай, що пішов здається в непам’ять: гуляти добрими літніми вечорами вулицями міста. Звичай цей — типово наш, південний, український; так само, як збиратися вечорами на сільських вулицях.

В суспільстві систематично руйнувалися поземі соціальні зв’язки та багацько людей одночасно потім можна було побачити лише на мітингу, або в рідких уже чергах за горілкою. Втім, Горбачов зумів вивести й черги — не стало, за чим стояти, але тоді...

Перед війною, та власне з часів громадянської,- вже не роздівали ночами, та літніми вечорами повні людей були не лише парки міста, а й вулиці та бульвари. Проспект Карла Маркса в Дніпропетровську був традиційно, ще перед революцією місцем таких вечірніх прогулянок, та літніми вечорами дослівно вирував людьми різного віку, хоча найбільше було, ясна річ, молодих. Його частина,мвід вул. Короленка та по Садову отримала навіть напівофіційну назву «Блядохода», хоч то було не більше, ніж художнє перебільшення, — тоді цим древнім ремеслом займалися одиниці, нечисленні фанатички своєї справи. Були подібні ж улюблені місця прогулянок і в інших районах: на робітничій Чечелівці то була Перша лінія, пару квараталів по обидва боки дворця Культури Металургів.


Люди займалися тим, що тепер нікому й на думку не спаде: прогулювалися, сиділи на лавах, які тоді стояли всюди, та яких нікому впадало до голови розламувати та розтаскувати, зустрічали знайомих, бесідували, пили воду або пиво, їли морозиво... Працювали допізна й ресторани, працювали театри й літні естради.

Ільф і Пєтров увічнили ностальгію Остапа Бендера по казковому Ріо, де всі ходили у білих штанях. Добре, але якби вони покинули на мить своє московське задуп’я та заглянули би до нас — їм багато чого довелося би представити цілком інакше.

Влітку тоді носили те, що вже практично зникло — білі сорочки з відкладним коміром, білі ж відпрасовані штані (от вам і Ріо!)та білосніжні ж тухлі з брезентовим верхом (вони вартували тоді якісь дурниці), яких чистили водою із зубним порошком, а до неї додавали пару краплин рослинного клею, або ложку молока, щоб побілка ліпше трималась. Все це легко калялося та бруднилося, а пральних засобів ще не було, але треба й пам’ятати, що бруду в ті часи, що на землі що в повітрі, — було набагацько менше.

Пили тоді не дуже, переважно не «водку», а вино або пиво, та по доброму пияної людини на вулиці я не бачив аж до 1945. Не було й сучасної агресивності, не було хуліганства заради хуліганства, а в натовпі парку або вулиці зрідка можна було помітити міліціонера, не кажучи про «дружінніков», яких тоді й сліду не було.

Багато чого змінилося на гірше.

У театрі доводилося бувати десятки років тому. Коли якісь гастролери давали п’єсу любимого мною і моєю дружиною еспанця Алехандро Касони, тонку психологічну драму, цілком камерну, але як завжди у нього — незвично сценічну. Де наприкінці виявляється, що зібрані на сцені пари добрих і старих знайомих, що знали — здається би все одне про одного, — були, пов’язані в минулому зовсім інакше, ніж це можна було досі вважати. Одне слово — Касона.

Ще, знову ж роки перед тим, ходили на «Провінційні анекдоти Олександра Вампілова. Теж — гастролерів. От і все, за багацько років.

Тоді в Дніпропетровську було п’ять театрів, більше ніж будь-коли потім. В них усіх я бував регулярно, починаючи зі шкільного віку. Я не був театроманом або виключенням — половина школярів і студентів навідувала театри не рідше. Як не дивно це звучить сьогодні, але вони мали на це гроші. В основному все, що тепер знаю про оперету та — чимало!) було набуте мною в ті роки коли я вчився, у школі або інституті. В місті був тоді чудовий театр оперети, тепер його немає.


Усі розваги були вищою мірою доступні. Вхід у парк вартував десять копійок, може двадцять — не пам’ятаю вже точно. За ті ж двадцять можна було весь вечір протанцювати на танцмайданчику (тодішня дискотека) або час прокататися Дніпром на взятому на прокат човні (на двох, на трьох). Абсолютно доступні були білети в кіно і театри. Наприкінці СССР піти в дискотеку вартувало п’ять рублів (!) та при шестидесятирубльовій стипендії це можна собі дозволити лише дванадцять разів на місяць. Нестійку молодіж це просто штовхало на крадіж і криміналку. Але, що ж поробиш — схід від Перемишлю) розвивається тільки в минуле.

Перед кінцем Третьої імперії для деструкції світу, для досягнення химери світової гегемонії — з населення обдиралося уже все, що тільки було можливо, та в кінці й сама фатальна ідея «пєрестройкі» від партійних шахраїв могла бути цілком породженою божевільною ідеєю, що десь, хтось — іще полишився не до кінця обідраним, але тоді...

Тоді все було ще на самому початку, чекало свого часу, та при всіх великих кінотеатрах працювали вокально-інструментальні ансамблі, що грали перед початком сеансу, розкіш, яку за ту ж ціну квитка не можуть собі дозволити й фешенебельні столичні кіношки »цєна білєта от дєсяті гривень...» (при середньому заробітку у 200 гр / міс.!). Бо — охоче сповіщаю — додаткової платні за цю гру ансамбля — не бралося, ціни були стандартні (і).

Все це було, а багацько чого — не було.

Не було круглодобового сидіння в чотирьох стінах, не було повені порнухи й криміналки в кіно й на телебаченні, як не було й самого телебачення, не було вигулки собак та дурацького джоґґінгу, але все оте — було.

Останні залишки нормального людського життя.

Понищені зусиллями партії, унесені вітром історії...