Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы

Содержание


Дещо про національні символи взагалі
Подобный материал:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   57

Дещо про національні символи взагалі


Багато цікавого можна пригадати у зв’язку з грядкою ірисів у Донецьку, нашими національними кольорами та іншими древніми символами.

Брати на свій рахунок те, що говориться загалом і взагалі — то є характерною рисою дурня, та про те всі більш-менш знають.

Правдоподібно, завжди були люди, які турбувалися лише про свою повсякденність, живучи сьогоднішнім днем та не думаючи про майбутнє, і — поготів, ніколи про минуле. Не моя то провина, якщо я щиро вважаю, що в наш час таких людей стає все більше, неспіврозмірно більше. Значить — є на це підстави. Програємо мисленно з одним із таких деяку почасти вигадану ситуацію.

Хай собі наш турист, заслужена людина — ветеран війни і труда, тому що не заслуженому нема чого й робити в туристах, — ветеран, депутат чи ще щось там, якесь цабе — приїхав, скажімо, на-а... мальдивські острови і там собі розгулює. Гуляє, гуляє, й бачить — лежить стара кам’яна плита, а на ній... свастика. Та ще й рядком свастики прочиркані, краєм. Що він на це скаже, як прореагує?

Що скаже він — здогадатись не важко, а тому почекаємо з ветераном, послухаємо що сказав з цього приводу іншій, заслужена людина, але їхня; ну, скажімо, той же Тур Гейердаль.

Поготів, те що він скаже — а власне — уже сказав, давно відоме.

Він цю плиту негайно схопив, попередньо оглянувшись — чи хто не дивиться, та й потяг просто до музею, справедливо міркуючи, що свастика то древній символ Сонця, відомий усій північній Індії, а значить безпосередньо свідчить про зв’язок Мальдивів із древніми культурами Індостану — Харапою та Мохенджо Даро. Він потім і книжку про це напише — «Мальдивська загадка? А що оті самі — зі свастиками — всього сорок років перед тим окупували його батьківщину — то скоріше за все й зовсім не пригадає.

Наша ж людина, ветеран і депутат звичний «руководіть — рукамі водить» — навпаки, обурится благородним гнівом та скрикне: «Ух-х ґ-ґади фріци — і тут наслєділі — убр-рат-ть!» Та скоріш за все дорікне мальдівцям (а мальдівським комуністам — і поготів!). За остаточне притуплення «політічєской бдітєльності». От так.

Невибаглива вона, ця надумана притча, про «заґранпохождєнія» водячого руками депутата з мандатом (народу!), але дає уяву про те, шляхом яких аберацій розуму й наш тризуб — прирівнювався свого часу мало не до тої ж свастики.

Якщо він і є чимось їй рівний, то це хіба що віком. А походження обох цих символів губиться в глибині тисячоліть, хоча поверховий російський розум і спостерігає в них саму сьогоденність.


Свастика за своєю давністю була відомою, певно, іще античному світові, котрий які-неякі відносини з Індією, а підтримував. Повторно могла бути перевідкритою в Європі на початку XIX ст. — з часів великого дослідника Сходу Шандора Чоми з Корошу (1784-1842). Відомою як арійський символ сонця. До сучасності її увів мюнхенський професор Карл Гаусгоффер (1869-1947) — винахідник відомої геополітики. Симпатик Гітлера — це саме він порадив йому прийняти свастику емблемою німецького націонал-соціалізму.

Тризуб — це древній герб нашої батьківщини, та походить від древнього символу влади. З близьких нам географічно народів цим символом розмахував грецький бог морів Посейдон. Прагматичний еллінський розум почасти ототожнив цей символ із острогою, якою зручно бити рибу (або з виделкою, за допомогою якої зручно потім їсти), але — символи не повинні бути утилітарні. А тому не здається мені переконливою гіпотеза деяких наших учених, ніби український тризуб іде від грецького Посейдона, символізуючи добре відому в античному світі морську потугу України.

Насправді він є радше дарунком Азії. Бо, разом із мадярами — ми є найбільш західні азіати, та найбільш східні європейці, разом.

Троє стріл — зверніть уваги, ми знаходимо на головному уборі хана (а може — й кагана) саків — «золотої людини з Іссику», знайденого Акішевими. Що ж це, як не символ тризуба? Тризубими були й корони королів Сілли у середньовічній Кореї. Три стрілки у десниці Індри — три блискавки — древнєіндійський символ могутності. З його допомогою Індра прикартував і сонце. Але — то все лише передмова, за джерелом треба податися ще далі.

Біля північних кордонів Китаю сплетаються разом перекази про гору Сумбер із трьома верхами, мітичну прабатьківщину тюрок, і китайський ієрогліф «Шань», що має вигляд тризуба і позначає, залежно від контексту, або число три, або гору.

Великий Китай був ближчим сусідою і смертельним ворогом турків, тюрків, монголів та інших вільних народів Азії, та мріяв навічно відгородитися від них Великою Стіною. Його ненависть до них можна порівняти лише з російською ненавистю до всього українського, а причини були ти самі. Бо не буває більших ворогів свободи та вільних народів — ніж імперії.

Ненависть була взаємною. Китайці в наш час називали манджурських розбійників — гунгуз, що дослівно означає тюркською — нарід гунів. А турецьки легенди та епоси на другому кінці Азії — теж зберігають пам’ять про цю ненависть. В них можна прочитати про гору Сумбер та її синів, тюркських лицарів без вади, про їх предка — Сивого Вовка-Бозкюрта, але чимало — й про сусідів-китайців, підступних і зрадливих — «жовтих як живіт змії, зі шпарками замість очєй...» Турки з тих пір і самі будували імперію, злегка підіпсувавши свою історичну репутацію, але — що ж тут поробиш...

Переможні походи на імперію, на Китай, очолювали кращі з вільних: гунські шаньюї, монгольські шоггуни або тюркські хани. Про цих людей зі здивуванням писала китайська хроніка вейшу, що «у цих людей кожен сам випасає свою худобу, від простого пастура до хана...» Це від них, коли виснаживши сили в боротьбі з Китаєм вони пішли на захід Великого Степу — ми наслідували тризуб «шань» та похідні від нього слова: «шана», «пошана», «шанувати». Звідти ж, правдоподібно, ще від легендарної гори Сумбер, — іде й дієслово «горувати».

Тризуб уже був гербом першого українського каганату, що виник 375 по перемозі гунів Леведії над остроґотами, аланами та вісіґотами заходу від Дніпра. Коли за великого Аттіли до нього увійшла й Паннонія, а столицю було перенесено з Гунаґарду (Київ) до Етцельбурґу (Будвар), — потуга каганату була в зениті. По деякому упадкові зі смертю Аттіли — каганат знову піднявся до минулого значення за кагана Бояна — авара (568-604), коли до його меж повернулась Паннонія. З року 629 — по невдачі у тодішній світловій війні — знову, настає упадок; тепер тризуб володарює тільки над західним берегом Дніпра та Паннонією, а схід України підпадає під хазарів (аж до Святослава). Після остаточної перемоги імператора Карла над аварами 795, каганат припиняє свого існування, наддержава Середньовіччя розпадається остаточно й назавжди, конунг Ґельґ, убивши узурпатора, як він твердив, — Асгольда, та сівши на престол в Гунаґарді — ще мав великодержавні амбіції. Він воював на півночі з балтами та фінами, але не знайшов спільної мови з тюрками степу. Він все ще йменувався каганом, але більше за старою пам’яттю. Від Олега — останнього кагана — перейшов до сучасності й древній знак влади й шани, древній герб каганату тризуб. Але значення цього символа та його історію київські князі вже навряд чи розуміли.

Полишалася в Києві від каганату й валютна одиниця — «гривня кун» — «гунська гривня», палочка срібла вагою 150 гр., котру російські учені, прямодухі як невігласні, для чогось пов’язують зі звірком куною, не так у нас і розповсюдженим, знижуючи наших предків, що могли говорити й писати на кількох мовах («а часом і латиною») — до рівня лісових полювальників, що за все розплачуються тільки хутрами.


За років революції та громадянської війни мій батко знаходив час збирати й «дєнзнакі» (тепер уже ніяк не сказати — гроші), яких на той романтичний час, крім справжніх царських, — ходило чимало: чого там тільки не було...

Були старі, ще справжні царські гроші (фунт м’яса — 15 коп., дюжина яєць — 10 коп.) — 1О рублів — червонець 1909 з двохголовим орлом, увінчаним коронами: на кожній голові по короні, а над ними — посередині — ще одна — найбільша, але така, що тримається вже невідомо на чому; на грудях — щит із Ґєорґієм Побєдоносцєм, що вражає списом крокодила; на крилах по чотири щитки менших, з кожного боку, що зображене — Бог відає — дуже вже дрібно, можливо герби захоплених за допомогою Ґєорґія незалежних країн; в лапах зліва «скіпєтр», справа — «дєржава» Усе «чін-чінарєм» — як треба.» Орел видається порядно перевантаженим, але тримається бадьоро: не жалиться.

Повідомляється, що «1 рубль = 1/15 Імперіала содержит 17,424 долей чистого золота». Є й пізніші вироби того ж Государствєнного Банка 25, 250, 1 000 та навіть 5 000 руб. — 1918. Чиї ці — Бог відає, але орел на них уже не той... і знову — не по мірці — надто вже полегшений. Усі регалії з нього обібрані дощенту, крім власного пір’я — як є нічого не полишилось, — чи бува не оті «кєрєнкі»? Кожному вочевидь, з таким гербом, з розчепіреними порожніми кігтями — довго не протягнути, ото вже дійсно — «врємєнниє»! Імпозантними є «трі рубля», випущенні Ростовского н-Д. Конторой Государственного Банка» — той же 1918; орел той самий — тимчасовий з порожніми лапами, але на грудях знову щит із якимось гербом. Що там, знову ж — важко роздивитись за низькою якістю поліграфії. Правдоподібно — знову Єґорій. Двісті п’ятдесят рублей, виріб тої ж контори, управляючий з касіром — ті ж, з портретом Донського військового отамана Матвея Івановіча Платова. Інші знаки 5, 25, 50 рб. — тої ж фірми.

Двадцять п’ять рублей 1918 — «Крымское Краевое Правительство».

Але, час іде — вже рік 1919, з’являється «Главное командование Вооруженными Силами на Юге России». Орел — .той, що двохголовий — і зовсім прибарахлився. Корон, щоправда, вже немає, але на грудях знову щит із Єґорієм Побєдоносцєм, в лапі зліва — чорно-жовта стрічка, пара блискавок та жменя якогось листя; справа — та ж стрічка з хрестом, вінок, чи то лавровий, чи то похоронний; зображені в медальонах — зліва Царь-Колокол з діркою на боці, справа — Єґорій з крокодилом. Достоінство — тисяча рублів. На білетах у двісті рублів 1919 — пам’ятник генералу Скобелеву М.Д., а на зовсім уже плохеньких кредитках 1920 пам’ятник «1 000-лєтія Россії» (250 рб., 500 рб.) Ну, і всяке таке у сьогоднішньому патріотичному густі.


Є — а як же! — й «пролєтарскіє дєньгі»: «пролетаріі всєх стран соєдіняйтєсь» — с 1919. Тут — розмах! — 5 000 рублів, 10 000 рублів ... так і відчувається, що народний комісар фінансів, судячи за підписом — Н. Крєстінскій, свято переконаний — попри госдодіна Маркса що то не труд, а саме й тільки друкарський станок на гроші — являє собою початок і першоджерело всякого багатства. Цікаво спостерігати як з часом казково хутко скорочується площа білетів («бумагі нє хватаєт!»), але нестримано повзуть угору номінали: «обєспєчіваєтся всєм достоянієм республікі...» Ой, як же знаємо... сімдесят років «обєспєчєни». Якби воно — жах подумати, не «понарошку» а насправді забезпечувалося би, — де вже вона була би ця республіка? — чи не з молотка пішла би вже десять разів?! На рік 1922 кредитні білети сягають вже розмірів великої поштової марки.

Але — рік 1922 — новий знак, всього 100 рублів, та зате — старих розмірів! Щиро радіємо, але — що ж це? — «одін рубль випуска — 1922 г. равен 1О 000 рублей всех раннєє выпущенных образцов».» і знову — «обеспечивается всем достоянием республики»; от уже — воістину: ні сорому, ні совісті...

Нове активно перемагає старе. Орла нема зовсім, — прогнали: «справа молот, слєва сєрп, вот і вєсь совєтскій гєрб...» і ніякого там отого глупства — «1 рубль = 1/15 империала; содержит 17,424 долей чистого золота...» Нічого він уже не містить, зауважте собі, і ніколи більше не міститиме; ну, крім обіцянок — ясна річ. Непорівняні будуть і нові дикість і відсталість, нове жебрацтво, нове паплюження людської гідності та воістину небачене в історії нехтування й гребування самим людським життям.

Від старого всього й полишиться, що звичні (кому?!) кольори кредитних білетів: рубль — жовтий, три — зелений, п’ять — синий, десять — червоний і т. п. Тільки от — білети вже не ті...

Але й на цьому безрадісному тлі є й власні світлі плями. Є скромний кредитний білет 1920, вільної Грузії: семикінцева зірка, а в ній вершник зі списом, під ним — гірський верх, понад ним — сонце, місяць та зірки. Білет на 1 000 рублів, прирівнений до такої ж кількості російських рублів, про що сповіщають два написи в колонку — російською та французькою, довелоя й братній Грузії пару років догуляти на волі... ще пару років — і можна було би не прирівнювати, але...

Були тоді, іще перед моїм народженням, пару років вільними й ми — «Українська Народна Республіка»: сто гривень 1918 з гербом: тризуб у вінку з квітів та плодів, пообік — зліва селянка з серпом і снопом, справа — робітник з молотом. Сполучення, враховуючи існування «старшєго брата» — все одно не добре, але вони принаймні ще не разом, не «в обнімку». Втім, не будемо забувати, що республіка була заснована по суті соціал-демократами, хоч може й не з гірших. Малював ці гроші наш великий художник Юрій Нарбут, про що свідчать ініціали.

Це було одне з останніх офіційних зображень тризуба й перше, яке я бачив у своєму житті. Було мені тоді років 6-7.

Історію його походження я розкопав уже сам, та набагато пізніше, потім.