Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы

Содержание


«Гудит как улей родной завод...»
Подобный материал:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   57

«Гудит как улей родной завод...»


Такою була шапка нашої курсової стінної ґазети в Дніпропетровському металургійному інституті, яка була присвячена практиці на заводі. Під нею невідомий вандал приписав хемічним олівцем іще рядок, риму першому, але таку що містила абсолютно непристойний іменник, та так само непристойне дієслово, властиве саме цьому іменникові; рядок, якого навіть за повної відсутності упережень не наважуся достеменно передати.

Однак... І це в наш час, коли поштиві товсті російські журнали пишуть все, як є, своїми словами? І не наважуватись? А-а, дурниці, наважуся; ну, ясна річ так прямо своїми літерами, то ні; та я ж і не товстий російський журнал. Але не біда: навіть не аінштайн, якось здогадається. Так от — там було дослівно наступне:

гудит как улей родной завод, а нам-то х...-ли, е...сь он в рот!

Жахливо знехтувальне ставлення: до ідеї рідного заводу, я маю на увазі. Газету довелося зняти, вона була безнадійно зіпсованою. А негайно розпочате слідство — затрималося на мертвому пункті.

З рідними нашими заводами мені довелося познайомитись доволі рано. Ще далеко перед отієй учбовою практикою в Металургійному інституті.

В Києві, а вірніше — в Китаєві, я учився у 28 ФЗС на робітничому окраї Диміївкі (згодом — Сталінка) та оскільки семирічка була «фабрічно-заводская» — так чи інакше була пов’язаною із заводом. Він був там, майже поруч, трамвайний завод ім. Домбаля. Хто він був, цей Домбаль, так і не узнав; скоріше місцевий більшовик, що на цьому заводі «булгачіл народ». Була якраз перша п’ятирічка й усе повнилося рапортами про «проізводствєнниє побєди», про закупки техніки за кордоном і всяким таким. До нас, щоправда, це все не відносилось. Помітив я та ще тоді одну дивну обставину. Мені в житті все якось систематично не фартило. Все нове й прогресівне було десь от-от близь мене, але не тут. Тут бувало чи не виключно старе та недужне, та, як по не дуже великому рахунку , взагалі, непридатне. Дещо схоже мені доведеться пережити потім, уже дорослим, на практиці в цехах заводу ім. Петровського — «Пєтровкі» в Дніпропетровську.

Завод Домбаля, як і Пєтровка, був споруждений ще перед війною і йому тоді було (або ніяк не могло не бути) більше двадцяти років. Для заводу це не так і багато, але для обладнання, майже будь-якого, термін порядний. Краще від усього пам’ятаю токарну, великий одноповерховий сарай, метрів так 20х30, цегляний, що ніколи не білився, з малими віконечками зарослими грязюкою (вікна у нас теж — переважно не чистять) та лампочками Ільіча, що такими ж брудними звішувалися зі стелі на проводах.Станків там було кілька десятків, різних розмірів і призначення, але однаково старих, зі збітими зажимами, стертими підшипниками і порядно розбовтаними супортами, отримати на них прийнятний клас обробки було давно фізично неможливо. Як вони порізнювалися від того, теж не нового, але все ще в доброму стані у нашій шкільній майстерні, де пильно хазяйнував майстер Юліан Бріґідер! Долівка була теж цегляною, з ямами та щербинами, яких ніхто не репарував, з горами стружки, котру згрібали в бік там, де потрібно було ходити. Під стінами вона була, можливо, ще від старого режиму, коли все було новіше, але й безумовно чистіше.Найбільш цікавою, ще з минулого століття була система енергозабезпечення. Вона зводилася до розподільчого валу, що стало крутився паровим двигуном за стіною цеха, на якому сиділи шківи з приводними ремінями до кожного станка. Коли вам потрібно було зупинити станок — переводите ремінь з робочого шківа на холостий поруч: просто і зручно, хіба не так? У мене, школяра, на початку очі на лоба полізли від такої патріархальності. Я вже давно знав, що то є єлектродвигун, знав, що з його установкою будь-де та наступним включенням і виключенням нема жодних проблем, а тут — на тобі: робочий і холостий шківи! — як на початку минулого століття. Майстер до якого я звернувся, він був українець і літня людина (росіянин, певно, послав би мене куди подалі) уважно вислухав менє і сумно зітхнув «-А-а-а,»- сказав він переконано, »все одно гроші не дадуть. Нема гроші». А потім додав: «Та і станки, сам бачиш, до чого вони? Тут все міняти треба...» В цьому я був із ним абсолютно згодний.

В совєцькій Росії якось взагалі, будь-яке обладнання вважалося мало не вічним: нічого не змінюється, нічого не оновлюється. Дає знати про сєбе відсутність конкуренції. А там, навпаки, конкурєнція змушує. Тільки воякам час від часу стали міняти, та й те вже по війні. Але й тут без великого успіху. Бо на Віслі як же провалилися, потім провалилися у Фінляндії... Останнім разом — навіть у дикому Афганістані.

І потім — за перебудови — теж все посилалися на зношене обладнання. Як наче змовились.

На тому ж заводі — він випускав і деяку електро-фурнітуру, пам’ятаю зборку рубильників, трьохфазних та на кілька десятків ампер. ізолюючі частини в них вироблені з ебоніту та вони виглядали доволі пристойно. Для мене це не складало проблеми, як пам’ятаю це було набагато приємніше, ніж працювати на розбитому станку, щоправда, збирати їх усе життя я би не хотів, було би нецікаво. Саме тому, що не складало проблеми.

Оновлення обладнання... Це було їх одвічно слабим місцем, як і будь-яке оновлення у цих замшілих у переказах, як не православних так «марксистських» недоумків. По війни мені довелося бачити як гинули під дощами вивезені з Німеччини до останнього гвинтика стани Йодера для прецизійної прокатки тонкостінних труб, про яких я за студентських років читав тільки в книгах, бери й став. Так, ні. Росіяни були вірні собі й там, у переможеній Німеччині, не стільки награбували, скільки перепаскудили. От тільки для цього останного, навіщо ж було везти аж в таку далечинь?