Олександр Боргардт

Вид материала

Документы

Содержание Як тоді було чисто! Новиков сказал

Подобный материал:

• Олександр гісем, 100.49kb.
• Олександр гісем, 55.91kb.
• Олександр гісем, 87.82kb.
• Олександр Музичко, 214.45kb.
• Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
• О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
• Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
• Дерманський Олександр, 279.82kb.
• Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
• Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.

Як тоді було чисто!

Варто — можливо, звернути увагу на один бік, на один аспект нашого життя тоді, якого сучасник може собі лише уявити, на її повсякденну чистоту, чистоту не лише інтелектуальної атмосфери, котра почала активно паскудитись тільки по році «вєлікого перелома», але й на чистоту саму звичайну, актуальну. Протиріччя? — ні. Так, писав я й про грязюку в школах, про запльовані лікарні, ну то що? — вони й насправді були. Але це була, якщо можна так сказати — грязюка природна, котру можна прибрати засукавши рукава і витративши певний час. Але не було іншого, нещастя нашого часу, грязюки штучної, здебільшого не видної окові, але на відміну від грязюки природної — такої, що вбиває неухильно й нещадно, якої не прибрати ні віником, ні ганчіркою.

Сучасній людині важко, а можливо, й узагалі не до снаги, оцінити ступінь загальної чистоти середовища в ті далекі часи, хоча пройшло всього три чверті сторіччя.

Спробую співставити «прєжде» і «тєпєрь» на доступних всім і кожному прикладах.

Тоді, в роки мого дитинства, у нас в будинку був водогін. Вода до нього поступала з сусіднього каскаду ставків та була, природно, чистіша будь-якої теперішньої водогонної, хоча ніколи й не хлорувалася. Однак, коли розпочинався дощ, — мати бралася за цеберки та підставляла їх під усі водостоки будинку, щоби назбирати дощової води. Ця вже вважалася, та була й насправді чище чистої, дистильорованою. Нею, за старим народним звичаєм — мили голови, використовуючи замість мила яєшний білок. Таке вважалося в народі гігієнічним та корисним. Дощову воду з калюж — ідеально чисту — з особливою охотою пили всі домові тварини: кури, кішки, собаки. Влітку любили вискакувати під дощ і діти. З тих пір усе кардинально перемінилося.

Виробництво основного російского засобу пересування за кордоном — танків, ну, і іншого реманенту для цього, усякого іншого металобрухту, яким тепер вистелені долини Афганістану, — потребувало й потребує величезних металургійних і відповідно енергетичних потужностей. А це — незмінні викиди в атмосферу хлоридів та окислів сірки, а з цієї причини — тепер усі дощі — давно кислотні, вони хутко з’їдають одяг та навіть пінопласт, яким у мене утеплена двері балкону. Тварини дощової води здавна не п’ють, як тепер обходяться, не знаю, а людям не радять потрапляти під дощ.

Зараз усе це ще й доповнилося: вся Україна покрита сіткою російських атомових станцій, з труб яких ідуть до атмосфери летючі продукти атомового ділення: йод, криптон, ксенон, цезій.., що змиваються знову тими ж кислотними дощами. Отже, тепер дощі ще й радіоактивні. Чому «російських»? Ну, так це ж і зовсім просто, тому що в нас густість населення вдесятеро вище, а ми — не «старшій брат»: чим нас, українців на землі полишиться менше — тим краще для нього... Отже — страхайтеся потрапляти під дощ!

А задумувалося й починалося це організоване вбивство людей іще тоді — за далеких років мого дитинства.

В руках у мене дві книги, одна сучасна про несучасну людину, це скромний київський альбом — «Георгій Нарбут» (1983), і друга — «С. Чєхонін» — років на шестдесят старша. Хоча обидва художники не надто порівнювалися віком, належали не лише до однієї історичної епохи, але й до одного мистецького угруповання — «Мира Искусства». Батько високо цінував обох, хоча віддавав, можливо, перевагу Нарбутові, та ота стара книга набута була ще ним. Якимось дивом вона, в числі небагатьох, пережила бурі часу, в тому числі й смертельну сутичку тих, хто так любили та люблять палити книги.

По революції обидва майстри не змогли уникнути впливів часу. На проекті обкладинки двухнедельника укрсовнархоза «Солнце Труда, 1919», Юрій Нарбут намалював українського робітника з характерною українською парубоцькою стрижкою «під глечик», з молотом у лівій руці та ґвинтівкою на плечі справа; все на тлі десятка труб, що випускають спіралі чорнющого диму — передбачення наступної індустріалізації.

Схоже є й у Серґія Чєхоніна, схоже — теж обкладинка, або фронтиспіс. На ньому летить геній, що опустив над землею ріг достатку, з якого, щоправда, сипляться до низу чорні блискавки — нічого доброго. Цікаве знову не це, а тло малюнка. Це чорні куби заводів з багатьма десятками труб, з яких ринуть до неба клуби чорного диму. Так уявляли собі тоді індустріалізацію, фіксуючи не головне, а вторинне й небажане.

Чорний дим, що валить з труб, це абсолютно однозначна прикмета совєцького часу. Практично символ. Справа в тому, що з ним зтикаємося й в інших випадках. Пригадайте, досить, аби в совєцькому фільмі участив десь паровоз або пароход і, можете бути певні, що й із його труби валитиме чорний-пречорний дим. Такий, якого у справжнього паровоза чи пароплава не буває.

Чорнота диму визначається наявністю сажі, наслідок неповного згоряння вуглецю, який більше перетворюється на сажу, ніж на окисел, поготів — у нормальний двоокисел вуглецю, невидимий для ока. Ознака найбільш низького ККД з усіх мислимих. Як досягається тут майже повне перетворення вуглецю на сажу — не знаю, але певний, що спеціалізовані заводи по виробітку сажі (а є й такі) — працюють менш ефективно.

В чому тут справи, чи прагнули саме в такий спосіб підкреслити недосконалість вітчизняної техніки, чи тут криється щось інше, глибше? Важко сказати. Скажімо, наслідки первісного російського мислення, алогічного та магічного. Або підсвідомі релікти поганського культу російської «курной ізби», стіни й стеля якої були покриті фестонами сажі, — все це важко визначити. Але, є фактом, що фабричні труби та густий дим із них були тоді, в очах владних незаперечно добрими, хоч дим, як ми це всі розуміємо, є явищем вторинним, супутнім процесові горіння. Що з усього цього вийшло, ми всі знаємо.

Тоді, в роки мого дитинства, всього цього ще не було. Тому були квіти, були комахи. Уся ця всеохватна екологічна система, квітнучі повсюдно рослини та комахи що їх опилюють, існувала тоді цілісно та непорушно, як і мільйони років перед тим, адже тоді ще не було індустріалізації, а поготів — хемізації.

Потім на парадних скверах великих міст або ділянках окремих дач іще можна було побачити квіти, хоча з кожним роком усе менше: заощаджували, заощаджували на зброю. В народі вони майже щезли, не до них, кожний сантиметр присадибних ділянок зайнятий комерційними культурами. Іноді в містах такими бували й квіти, та досить було порівняти буяння самодіяльних квітникарок та стиглу порожнину державних квіткових магазинів, аби в тисяча перший раз переконатись у недосяжних перевагах «частного сєктора».

Комах тепер майже немає, вивели хемією, та опилювати квіти більше нема кому. Подекуди вже вимушені займатися штучним опиленням польових культур. Разом із тим — дивні справи, люди причетні до сільського господарства в один голос запевняють, що ні інсектициди на шкідників, ні гербициди на бур’яни вже не діють, не дивлячись на те, що на кожного з нас річно витрачаються кілограми цієї смертельно отруйної мерзоти, розпиленої повсюдно так, що назад уже не зібрати. Все це поступає (а куди ж іще?) до води, яку ми п’ємо. Втім, додатків до урожаю це все давно вже не дає.

Сталося все це не раптом, віддзеркалюючи довгий шлях укріплення та поширення абсолютної влади. Влади над людьми.

Колись хтось назвав капіталізм устроєм, заснованим на експлуатації людини людиною. Припустимо, що так все воно й є, але ця експлуатація в нормі цілком укладається до якихось жалюгідних 8-10 % додаткової вартості! В деяких виробництвах втрати становлять більше. Експлуатація потребує певної влади (людини над людиною, знову ж) і цей невеличкий відсоток свідчить про цілком обмежені та скромні межі цієї влади. І насправді, хто хоч раз бачив демонстрацію роз’їдених та добре одягнених в імпорт західних безробітних та пригнічених, не зможе з цим не погодитись.

«Нове суспільство», що на словах проголосило повну відміну будь-якої експлуатації та владу народу, дуже хутко стало побудованим на владі над народом і непідвладній народу, яка постійно й неухильно поширювала свої й без того нічим не окреслені межі, і це вона, ця влада, провела колективізацію, індустріалізацію, український голодомор, чистку тридцять сьомого, революцію в науці, «разоблачєніє культа лічності» та ще один Бог відає, що там іще. Зрештою вона взяла до рук навіть компетенцію визначати, хто з її підданих є нормальними (покірними) , а хто є шизофреніками, призначеними лікуватися в божевільні (непокірні). Не лікуватися насправді, насправді ця покидькова влада здатна була тільки нищити, а так перетворювати нормальних на божевільних.

Мені довелося пожити ще перед індустріалізацією, чим я пишаюся, як пишаюся й тим, що мені не довелося побувати в «родільном домє». Я народився вдома.

Індустріалізація капіталізму була невідривне пов’язана зі зростанням торгівлі та споживання, тому що капіталістичне виробництво втрачає будь-який сенс та не приносить прибутку розорюючи власника, якщо нема покупця, споживача, якщо припиняється споживання. Тоді настає так званий «кризис».

Робітники й селяни СССР приносили героїчні жертви в ім’я індустріалізації, називаючи власних дочок Індустріями та Ельфіками, та вкладаючи в неї рештки сил. Ця звична теза, або радше шаблон укоренився з тих пір, як і будь-який шаблон, його повторюють не думаючи, захоплені самовідданістю та героїзмом згаданих «рабочіх і крєстьян» Росії. Між тим і тут (як і в усьому, що стосується Росії) найменша спроба подумати відразу викриває вихідну протилежність поміж видимістю та сутністю.

Насамперед, почнемо з цього, спробували би вони їх не принести — оті «гєроїческіє жертви»... А до того, вони приносили їх не для того, аби зробити своє чи чуже життя краще, повніше, благополучніше чи звищеніше, ні. Приносили єдино для того, аби своє тисячолітнє рабство та свою тисячолітню корупцію нав’язати всім іншим, всьому світові, всім вільним іще народам земної кулі. На «вєлікіх стройках коммунізма» будували основу основ військового виробництва — тяжку промисловість, а потім її увінчання — ВПК (військово-промисловий комплекс). Такою вона є ота сувора правда.

Ні, ніхто й ніколи в історії не оцінить безкорисливого героїзму робітників і селян Росії (крім них самих). Ніхто, ніде й ніколи.

Тут вона, індустріалізація, підкреслимо це, ніколи не мала й найменшого зв’язку зі споживанням, її призначенням було не забезпечення робітників і селян веселим ситчиком і добрим полотном на літо й теплим сукном на зиму, ні, тільки й єдино — створення військової машини, здатної в дальній перспективі мільйонами життів робітників і селян забезпечити й міжнародне світове панування чиновників російської номенклатури. Тому, що коли єдиною цінністю в країні є влада над людьми, то єдиною перспективою її подальшого розвитку для неї може бути тільки влада всесвітня, над усіма людьми й народами земної кулі, скільки би їх не було і так буде, поки цій владі не зламають остаточно хребет. Вселенські амбіції отого вошивого «Трєт’єго Ріма» суміщуються з природною пияною бовкливістю, пробовкуються й самі часом, хочеться і себе потішити, — й про це. Про амбіції. Послухаємо свідка — «русского пісатєля Васілія Гроссмана», не завадить:

Новиков сказал:

• А я все яснее, больше понимаю, что значит русский человек! Лихие мы, сильные волки!
  
• — Силища! — сказал Даренский. — И вот основное: русские под водительством большевиков возглавят человечество, а все остальное — бугорки да пятнышки.
  

(Вас. Гроссман, Жизнь и судьба, Октябрь, № 4, 1988, с.61)

Яке ж космічне нахабство, тільки помилуйтеся! От так: «русскіє возглавят», а всі інші, що там! — «бугоркі да пятнышкі». Одне слово — «возґрявиє возглавят», як зі зграбною алітерацією казав один сибіряк («возґрявиє» — то у них сопляві). Потім, щоправда, обидва претенденти на світове панування так надерлися казенного спирту, що ледь не перестрілялися, але це вже дрібнички. А пана Новікова цілковито заспокоїмо, бо «волкі» тут аж нідо чого. Бо, недарма кажуть, що «хто народився собакою — вовком не помре». Перевірено.

Влада необмежена є страшною сама по собі, тому що як влада вона повинна стало втілюватися в дії, постійно проявляти себе аби існувати. В цьому, схоже, в оцих постійних перевірках меж влади і полягає її найбільш нестерпна для простої людини властивісь. Влада над людьми — це не потенційна влада, вона повинна стало переконуватися в реальності свого існування, повинна весь час помикати людьми. Саме звідси, з неперервного випробування та поширення влади над людьми й походить уся ця різноманітна й багатостороння антидіяльність: колективізація, індустріалізація, хемізація, комп’ютерізація і т. д. і т. д. і — зверніть увагу, для всіх. Для всіх без виключення. Тому що що ж це за влада, як є ті, що ухиляються? То вже не влада.

Із людьми перетвореними на безсловесну отару багацько чого можна. Можна практично все. Можна зобов’язати їх поголвно учитися грамоті, хоча більшість із них за життя практично нічого не прочитає. Можна заставити всіх підряд вивчати вигадану історію партії, кидаючи влітку для відпочинку на прополку, а взимку — на приборку снігу. Можна й вчити всіх,- обов’язково всіх, роботі на комп’ютері, хоча переважна більшість в СССР того комп’ютера ніколи б і не побачила, все можна. Але, обов’язково, для всіх! — «танцуют всє!»

Ось саме ця всезагальність подібних кампаній і відкриває їх справжнє призначення, перевірку й поширення влади. Номінальна ціль чергової кампанії то всього тільки офіційний привід. Справа зовсім в іншому та це безпомилково видає саме всезагальність, ухилитися ніхто не може. Не має права.

Але, влада не хоче й не може обмежуватися людьми, вона не схильна себе обмежувати взагалі, вона від народження несе в собі зерна претензії на тотальність, на всемогутність. Вона є й новим Богом. Влада над людьми потрібна для подальшого поширення її меж, для вибудування наступного поверху влади, влади над природою. Цей одурюючий хміль влади всезагальної, над усім і вся, чудово відзеркалений в літературі епохи, в репаючому від напученості пафосі опису «вєлікіх строєк», і особливо в творчості А. Платонова, що висаджував у повітря, махом номенклатури руками перемігшого робітничого класу, цілі гірські ланцюги та континенти.

Влада «нового суспільства», нічим не обмежена й неконституційна, несе в собі однак і зерно власної загибелі. Хоч і як же дорогою ціною. Можна скільки завгодно нехтувати законами, людськими та навіть Божими, інтересами та життям підвладних, але ж є й не підвладні. А, якщо...

Загибель в останній вирішальній битві за світовє панування, то лише один зі шляхів до прірви. Можливо відносно менш лютий тому, що скорий.

Але, є і інший. Він підстерігає тотальну владу на шляху її нехтування законами природи. Наслідки ми вже бачимо навкруги себе, у вигляді повітря, яким не можна дихати, води яку не можна пити, продуктів яких не можна споживати. Хоча для номенклатури, для влади — можна (поки!) вирощувати спецально чисті продукти.

У восмидесяті роки до першого секретаря обкома в Джезказґані, Н.Давидова, возили за сотні кілометрів воду з гір. Його не влаштовувала, бачите, ні водогінна, ні спецвода, з водогону для номенклатури. До обителі В. Деґтярьова, що був у 60-і-70-і першим секретарем Донецького обкому в сезон грипу регулярно під’їздила машина з рентгенівським апаратом, яка жорстким випромінюванням убивала всю можливу заразу на домі. Але ж були й маси — стале джерело всіх можливих інфекцій,то як же з ними?

Убогі житла мас, на відміну від розкішного секретарського особняка ніхто й ніколи не опромінював. Для них ніхто не вирощував спецпродуктів. А як вони візьмуть, оті маси та й тихенько собі вимруть від сталого та проґресуючого отруєння середовища — тоді як? З чим полишиться влада? Бо, що ж це влада без мас? Ким розпоряджуватися? Ким помикати?

Такими вони є, ці два варіанти, дві історичні перспективи «свєтлого будущєґо» для абсолютної влади, офіційно зачатої більше семи десятків років тому.

Або згоріти в короткій та героїчній битві з людством за недосяжну мрію російського світового панування, або задихнутися у власному лайні. Третього тут просто не дано. Але ж дозвольте, чому ж не дано? А... як «побєда»! — та ще й «всємірно-історічєская»!!. Але, це ж несерйозно. Тоді просто тимчасова відстрочка другого варіанта, поки весь світ не буде тотально пограбований та перепаскуджений, всього й тільки.

Обмежити владу, кажете? — порозумнішати поки не пізно, кажете? Але, це ж наївно. Бо, як раз оце й неможливе, тому що саме влада кружіть голову, відбирає рештки розуму, як він був. Особливо ж у тих, кого ним так і не потішила природа. Як на отой схід від Перемишлю... І — потім, що ж це за шлях для них — «прінціпіальних і безкомпромісних»? Адже вони «нє поступаются прінціпамі», «нє ідут на компромісси». А це саме й означало би компроміс, чи не так?

Крім того, і це може бути головне, слід пам’ятати те, що сказав колись один видатний та багатьма поцінований філософ та громадський діяч, не пригадаю вже, хто саме: «власть імущіє добровольно власть нікогда не отдадут...» Ніколи, розумієте? — хіба що разом зі своїм поганим життям. Але таке щось, буде вже не демократично.

Бовканина про демократію не припиняється, скільки себе пам’ятаю, але її самої ніколи не буде. Тому що демократія немислима за умов концентрації влади, несумісна з такою концентрацією. Тому що демократія — справжня та реальна є розпиленням цієї самої влади.