Олександр Боргардт

Вид материала

Документы

Содержание Марк Твен і двозначний Джек Лондон

Подобный материал:

• Олександр гісем, 100.49kb.
• Олександр гісем, 55.91kb.
• Олександр гісем, 87.82kb.
• Олександр Музичко, 214.45kb.
• Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
• О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
• Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
• Дерманський Олександр, 279.82kb.
• Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
• Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.

Марк Твен і двозначний Джек Лондон

В XX ст. діти нічого не читатють, їх виховує кримінальне кіно та кримінальна вулиця, але я, на превелике щастя, виховувався не так.

Пригадуючи читання моїх дитячих років не можна оминути й Марка Твена (1835-1910). Не саме його призначених для дітей Тома Сойера» або «Гекльберрі Фінна», ні — радше все останнє. Однак й вище оціню­вав «Янкі при дворі короля Артура», дешеве видання в обкладинці з добрими ілюстраціями одного харківського художника, якого знав мій батько, ну, і ясна річ — «Принца й жебрака».

Дещо потім мені довелося прочитати «Простаки за кордоном», та ще одну книгу, назви якої не пам’ятаю: подорож автора з його другом Гаррїсом Европою; вона мені дуже подобалась.

Таке ставлення, враховуючи вік не було типовим, але воно певною мірою повторилося щодо відомого Артура Конан Дойля (1859-1930). У нього, з мого штандпункту, були на першому місці ніяк не всіма визні ні оповідання про великого Шерлока Холмса, а радше «Пес Баскервілів» (ця книжка є у мене кількома мовами) або «Загублений світ» чи «Маракотова безодня», — чудова наукова фантастика. А професор Челенджер, списаний ним — так кажуть, просто з Людвіга Больтцманна (1844-І906), цікавив мене аж ніяк не менше, ніж детективний геній з Бейкер-стріт,

Пізніше, ще у Києві, я почав був сам щось писати, але хутко зметикувавши, що це буде щось на кшталт того ж таки «Загубленого світу» припинив цю марну справу; не час був для моїх письменницьких амбі­цій. Та, й що ж там можна набазграти у віці тринадцяти років? Часи на це прийшли пізніше. Гадаю, що в написаному півстоліття пізніше «Поверненні з Індеблада» є щось і від сера Артура, вплетені якісь нитки й з нього, поготів, гадаю зараз, що справжньої стовідсоткової творчої оригінальності, в тому сеансі, як про неї говорять та пищуть, — не бувати зовсім, хіба що в якихось там примітивістів із глу­хомані, які нічого не бачили та ні про що не читали. Та на те, аби таку проявити — треба жити під ковпаком, нічого не бачачи та не чуючи; а з такого — що ж може бути путяще? Всі ми є діти нашого часу та наших інтересів. Ствердження наявності оригінальності — це в більшості випадків небажання або неуміння прослідкувати за ланцюжками численних впливів, за їх сплетінням та взаємодією.

Дуже, дуже ранні спогади пов’язані у мене з оповіданнями Михайла Зощенка. Тоді, у двадцятих, його друкували багацько і охоче, вважаю­чи нешкідливім зубоскалом гумористом. Але він не був насправді та­кою вже невинною постаттю літературного тла «великих» — Ґорького, Фаддєєва, Толстого, — якою хотів та намагався себе презентувати.


Далеко не відразу, вже тільки по війні Сталін та Жданов зуміли роз­пізнати його справжню ціну та значення. Не знести б йому за це голе ви, але тоді вже письменників не нищили так мимохідь та безоглядно, як перед війною, але ж ми вже такі прогресивні, що «за мір во всєм мірє» (жєлательно — в’єсь!). Часи були інші, та й Михайло Зощенкс був же не якийсь там «національний пісатєль», а самий що не є російський. Втім, як і інша жертва часу — поетка Анна Горенко, більше відома як Ахматова.

Причетна до «вєлікой русской культури» вона все життя соромилася як свого походження, так і свого невідповідного, такого не російского прізвища. Бо ж «вєлікая русская культура» — тим власне й велика що не визнає нічого «інородчєского», хоча й тим і живе, що тягне в «інородцєв» усе, що тільки хоч трохи погано лежить.

Оте її «російське» псевдо, що йде від тюркського Ахмет, Ахмад, — лише підкреслює собою ефемерну ілюзорність усього того, що носить на собі загадковий прикметник «русскій».

Перед подвигом Зощенка слід безумовно низько схилити голову. Він свідомо закрив для себе введенні та спокусливі жанри літератури, віддав усі сили свого потужного таланту одному: увічнити навіки сучас­ний йому мавпячий світ «совслужєй» — шерегових нового торжествуючого класу міщанської Росії, зайнятих інтригами та плітками на службі та паскудячих одне одному у переповнених ними комуналочках, — дрімучу окуровщину, рознесену вітром революції по всьому домену її панування. А то була, воістину, катастрофа часу.

Те, що концентрувалося перед тим по численних, але локальних гнійниках типу «уєздного городка Окурова» — по революції та внаслідок неї розійшлося всією неосяжною імперією натужною хвилею морального сепсису, його й увічнив Михайло Зощенко, розуміючи, як це необхідно, як це важливо. Увічнив віддавши цьому всі сили, пожертвувавши всім останнім.

Джек Лондон прийшов до мене відносно пізно, у домі читали «Білого ікла» та ще якісь північні оповіді ще у двадцятих, але справжнє знайомство прийшло десь 1930, коли батько виписав «Всемирний следопит» з додатками: повним зібранням Джека Лондона. Була то­ді така форма обслуговування, наслідувана ще від «староґо рєжіма» — з додатками. А можна було й без додатків, — кому як гроші вистачить. Вартувало все це, зрозуміло, не так вже й багато. Практика повністю забута в наш час, коли в неоколніальній країні видається самісіньке російське сміття.

Зараз нема ні додатків, ні самих журналів (крім, знову ж, росій­ського сміття) та примірюються взагалі припинити доставку пошти у містах, в порядку подальшого сплюгавлення життя, але тоді, у геть зруйнованій громадянською війною країні пошта працювала як годинник і на дослідну станцію приходив не лише «Всемйрний слідопит», а й що завгодно. Батько багацько наукового виписував з-за кордону, та й те вчасно доходило. Можете собі таке щось уявити: не перлюструвалося, лежачи місяцями на прогляді закордонної кореспонденції. Всередині дев’яностих, комусь із моїх колег в інституті надіслали к о р е к т у р у його статті в закорднонному журналі. Він отримав її через к і л ь к а місяців; годі нагадувати, що коректура — є справа т е р м і н о в а. Втім, це не було неокремим випадком, так функціонувала пошта в... як же тут написати? — одне слово — незалежній Україні.

Доходив до нас своєчасно й Джек Лондон. Він справляв на мене дивне та дводзасте враження ще тоді. Не знаю, що було би, якби, він був першим, але на той час я вже був підготований Фенімором Купером, Лонгфелло й Мейн Рідом. Останній не протиставляв білих чорним або червоношкірим, а з Купера й Ловґфелло проглядає часом і культ індіанців. Що для цього були певні підствини — свідчать численні очевидці, зокрема канадський місіонер, отець Лекарбо, якого я читав набагато піздніше. Цей прямо свідчив, що глупуватих або недолугих серед них не буває. Зараз, після сторіч контактування з білими та повного розпаду минулого суспільного устрою ці люди, можливо, теж повністю розклали­ся. Ну, подібно до того, як розклалася наша Україна під впливом Рос­ії, але тоді...

Слід прямо сказати, що перше уявлення про расову теорію, яка так перепаскудила XX ст. — я отримав саме від нього, Джека Лондона, революціонера та соціаліста, та чудово це пам’ятаю. Маячнею про чистоту раси переповнений його «Морський вовк», а особливо — «Заколот на Ель сінорі», де так переконливо показана расова верхість «елітних та расових» капітана та його прибічників над зграєю мішаних або приналежних до низчих рас бунтівних вилупків з кубрика.

Вершин сягає ця маячня в найбільш недолугій «Маленькій господарці великого дому», якою він — кажуть, так пишався. В цьому класично ад’юлтерному кічевому трикутникові — все саме, найрасове, вищої проби: і трійка героїв, і коні з битюгами, й бики, й вівці; навіть рослини. Ну, повне торжество поняття раси.

Десь далеко потім я прочитав, що в Америці є вже й такий шаблон, чи то расовий ідеал, що зветься ВОСП, а розтлумачуєтья як: білий (вайт), англо-сакс, протестант. Цікаво, цікаво... Цікаво, насамперед, а де ж там у тій країні емігрантів — отаке давко побрати? Бо ж, окрім отих англо-саксів чимадо приплило на тому «Мейфлауері» людей, як не з Палермо, то з Тель-Авіву.


Дуже цікаво й з отими «англо-саксами». Бо історія розповідає нам, що після того як римляни забралися 410 геть з Британії — до неї пе­ребралося кілька інших народів, та серед них ґоти, анґли та сакси. А перед тим там жили ще аборигени — бріти, кельти та пікти. Та всі вони й утворили отих «англо-саксів», що приплили потім «Мейфлауером». І до чого ж тут отой загадковий «англо-сакс», якого — можливо — й у природі ніколи не було? Бо у тіх США навіть булих англійців сьогодні не знайти, так усе перемішалося. Отже, знову підносять якусь абсолютно антинаукову дурню.

Як примудрився Лондон сполучувати ідеї соціалізму з расовою теорі­єю, я довідався згодом від Ірвінга Стоуна. Там я багато узнав про цього талановитого письменни­ка та добру (ну, крім його пристрасті до соціалізму, яка втім була чисто книжковою) людину. Узнав, як його об’їдали та ще й оббирали соціалістичні друзі. Адже, ніхто у світі не спроможеться драти ближнього свого на власну користь — як соціаліст, для якого будь-яка чужа власність є крадіж. Узнав і як вони клали видурені у нього під різними приводами кров’ю та потом зароблені гроші на рахун­ки в банках. Втім, не узнав отого, як можна бути одночасно соціалістом та расистом.

Для мене він уже тоді порядно скомпрометував себе, що одне, що друге. Але, чому й це, власне, — не можна? Якщо так думаю я, що не можна, бережучи честь соціалістів, якої в них може насправді й немає, бо ж це вони вважають мораль відносною: як у мене украли — то погано, як я украв — то добре (це й зветься класовою мораллю), — так чи означає — що не можна? Бо, був же наприклад усім відомий націонал-соціалізм, з самого початку заснований на расовій теорії. А ще — пам’ятаю, хтось назвав жидофбство — не в брів, а в око — соціалізмом дурнів.

Розуміння цього, внутрішньої спільності поміж расизмом та певним гатунком соціалізму — прийшло не відразу. Буваючи по війні в Москві та Лєнінґраді, я звертав увагу й на російське ставлення до іноземців, оту суміш власної незмірної вищості, та відвертого махан­ня хвостом у вічі, нерівність била в очі: я зупинявся у Анастасії Васільєвни Іядюшкіной, старушки божої кульбабки обтяженої двома недоросками-алкоголіками, Іваном і Сашкою, а номенклатурники з периферії ж — в добрих готелях. А іноземці й зовсім — в «Інтуристах», про зручності яких ходили леґенди. Щоправда, з цими я міг разом їсти. Для цього досить було зняти краватку та напнути щось екзотичніше. А потім піти до ресторану закритому для своїх особливою, не те щоб розв’язною, а так, розкутою ходою. Бо ж треба вам сказати, що наші совєцькі х о д я т ь особливо, якось скуто. Чи то пам’ятаючи про свою відвовідальність перед планетою, чи то просто чогось лякаючись. А потім спитатти червонопикого швайцара зарубіжною мовою, мені це не становило проблеми: англійською, німецькою, польською або еспанською. По тому слід було пильно вслухатися в його незрозуміле мукання, а коли його знітіння перед «вищестоящім» сягне вищого пунтку — махнути на все та заходити не оглядаючись.

Якщо врахувати, що іноземці в оті далекі роки бували у нас не бозна які, відтінків переважно від кавового та по синьо-чорний, то до мене в таких випадках ставилися навіть з особливою пошаною.

Тоді там у них, в ПАР (тоді це був, здається ще Південно-Африканський Союз), зусиллями прем’єра Роберта Малана і військового міністра Освальда Пірова — було вчинено відому згодом систему апартгейда, яка викликала таку бурю обурення у вільному світі. Я чув про це, та розумів уже тоді, що все це переді мною — це апартгейд, як і там у них, але всередині одного народу, пристосований до місцевих умов, більш складний та розгалужений.

В цьому не було нічого дивного, тому що рабство в ПАР було відмі­нене пізніше ніж у Росії, внаслідок англо-бурських воєн, коли росіиські рабовласники полум’яне співчували рабовласникам-бурам. «Трансваль, Трансваль страна моя, ти вся горіш в огнє...» , а російський соціалізм став камуфляжем для відродження російського рабовласництва з тою різницею, що тепер «частних» рабів не було. Була тільки державні.

От це, власне, й ріднить їх, близнюків-братів — расизм і російсь­кий соціалізм, — оформлення — апартгейд, система ретельно дозованних привілеїв: кожному своє – yedem das seine.

Втім, між бурських апартгейдом і російським соціалізмом — є й різниця. Бо апартгейд — це все ще свобода, а російський соціалізм — це все ж рабство. Якщо цей різновид соціалізму ще й не ґрунтувався просто на расизмі, то невідомо, як піде справа далі, може й занадобиться ще расизм, як останній якір порятунку завідомо нежиттєздатної системи. Бо, засновувався ж націонал-соціалізм на расизмі з самого початку.

Отже, якщо колись у США й переможе фашизм, — не спалятьДжека Лон­дона, що би там не було. Не дивлячись на його широко розрекламований соціалізм. Та й те сказати — який же з численних та різнокольорових фашизмів XX ст. — не прикидувався соціалізмом?

Соціалізм, це було страшенно модно. Б у л о, тому що перша у сві­ті країна переможного соціалізму скомпрометувала його як тільки могла. Щоправда, того, чого знадвишком вистачило би на ХІХ ст. — малувате буде для століття XX, століття загальної компрометації у с ь о г о, що тільки можливо скомпрометувати.


Творів на соціалістичні теми, крім хіба вельми проблематичної «Залізної п’яти» у Джека Лонодона практично немає! та в цьому ще один плюс на його користь.

Щеплення від лівацької літератури, міцне та дожиттєве, я отримав теж у дитинстві, мені було років дванадцять, подужавши важкуватий том (легких він, здається, й не писав відомого (принаймні — в СССР) за тих років та вщент забутого Мартіна Андерсена Нексе, друга нашої країни: том іменувався «Пелле-завойовник» та описував становлення лівацького функціонера, бонзи. З нього я довідався, що свідомий робітник на Заході в жоднаму разі не працює як можна було би гадати за назвою та займаною посадою, а — страйкує, мітингує: одне слово бореться, захоплюючи при нагоді таку саму авдиторію подібних йому нероб — повінню демагогії. Тут потрібно мати здорову горлянку, тут висувається той, у кого вона сильніша (це епоха ще перед мікрофонами та підсилювачами) та бути обережним з класовим ворогом — поліцією (тут можна по­трапити й до буцегарні), надихаючи на цю славну справу переважно інших, тих — що понаївніше.

Не дивно що по цьому я німало не захоплювався нездарним Ептоном Сінклером, що був теж у моді, але теж скоро забувся, а з усіх товстих томів Драйвера — обмежився «Американською трагедією». Та вже то­ді почав підозрювати, що ліві переконаная — несумісні зі здібностями людини. Бо на моїх очах пнувся бути «всім» лише той, хто завжди був нічим.

Не можу розділити лондонівського захопленая «Тайпі» Генріха Мельвіля. І «Мобі Діка» й «Тайпі» в Росії сподобилися (чи може — «разрєшілі»?) перекласти лише десь у шістдесятих, років через сто!). Робилося це у зв’язку з якимось ювілеєм, чи так — безкорисливо, я не знаю. «Мобі Дік» створив тоді в інтелігентних колах навіть певну сенсацію, своєрідний бум. Його тоді читали всі, як потім Вільяма Фолкнера, «Плаху» Чінгіза Айтматова, як десятком років перед тим «Куалу» Болеслава Пруса, за якаю стояли черги по бібліотеках. В Росйї бувають такі сенсації, це тут — як дощик у Сахарі — пожитку жодного, а все ж — подія.

«Мобі Дік» то серйозна, хоч і дещо підстаркувата література, її потрібно було читати раніше, хоч краще пізно, ніж ніколи. Є в ній по­рядна ложка дегтю — абсолютно глупі міркування автора про те, що кіт — це риба. До подібної дурісті не додумувалися й середньовічні кито­бої баски, які відмінно розуміли, що кит — то не риба, як і дельфін.

«Тайпі» — набагато гірше «Мобі Діка», ординарна історія про біло­го морячка, що волею долі опинився в долині Тайпі на Маркізах, та прожив там якийсь час. Місцевого канапа, приставленого до нього громади аби він за злим умислом чи від незнання звачайв чогось не накоїв, — він гордовито називає— «мій слуга», не більше ні менше, щиро мірку­ючи собі, що його біле походження вже гарантуючому ставлення до се­бе, як видатної персони, де б він не був, поготів — серед «дикунів»,

До чого тут відносяться лондонівські захоплення — досі не розумі! Особисто я — таких книжок не люблю: де «слугі» і всяке подібне.

Читана мною ще в дитинстві «Капітанская дочка» А. Пушкіна полишила у мене двозначне враження аж з тих пір. Не сподобалась. Відрісши я це враження осмислив. Справа була не тільки в наївності сюжету та відсутності помітних літературних досягнень, — російська література як і американська, починалася з XIX ст. та мало не з нуля. Справа в тому, що відвертає дух рабоволодіння, що пронизує повість.

Ні слуги ні поготів раби — мені остаточно не подобаються, ні в житті, ні навіть в літературі. Якщо я й виношу слуг від незабутнього Пелхема Ґрінвіля Вудхауза, то тільки для того, що всім їм — як же добре платять.

Надто багацько мабуть у нас — українцях — крови тих народів, у-ш яких згідно китайській хрониці Вейшу: «кожний, від хана до бідняка, сам випасає власну худобу, не вживаючи інших до послуг».

Джек Лондон — співець боротьби, його тема, як у нас кажуть — борьба за існування, в котрій незмінно перемагає сильніший. Перемагає за будь-яку ціну. Все це є ніщо інше, як кисла відрижка дарвінівської теорії виживання, конкурентної боротьби за життя у природі. Сам Дарвін — нема сумніву — ніколи не вкладав до своєї теорії такого змісту всезагальної бротьби, усіх — проти усіх. Але — шкода, саме ця боротьба, яка теж існує, але котрою не вичерпується все життя природи, — тільки того й зуміло знайти в ній освічене ХІХ, а за ним іще осріченіше XX ст., епоха чергового перерозподілу світу та чергового піку чергової хвилі імперіалізму. От тільки й того, не кажучи вже про її абсолютно довільне перенесення на соціальні явища — «соціал-дарвінізм». А в цьому — яка ж чимала заслуга господіна товаріща Маркса (ну, і ясна річ — Енгельса) з його «борьбой классов».

От це все, недорозуміння Дарвіна та запущена у вухо блоха класової боротьби господіна товаріща Маркса, — і вплинули в рішучий спо­сіб на світопогляд письменника, оце він і описує часом у книгах.

Тоді я не мав, зрозуміло, такого ясного уявлення про це, але вже тоді мене відвертала безглузда безоглядність цієї боротьба всіх проти всіх. Зокрема в тому оповіданні «Любов до життя», яке так причарувала Лєніна. Про це я знав уже тоді, перед війною, та це межі не — подобалося. Але тоді я ще не був цілком негативної опінії щодо цього суб’єкта; та — чого там гріха таїти, міг і погодитись з тим, що він — геній, як мені це з усіх боків навіювали. Поготів далі Крупська розповідає про реакцію вождя на інше оповідання, де капітан ризикуює життям, аби довезти якийсь вантаж та дотримати дане комусь слова. Тут наш кишеньковий людожерчик, що все життя плював на дане будь-кому слова — був сповна розчарований — «засмеялся Ільіч і махнул рукой»: буржуазна мораль, мовляв, дурниці...

Не без задоволення узнав я багато років по тому, коли вже знав повну ціну не лише «нашему Ільічу», але й усій його епосі, що розумник Джордж Орвелл звернув увагу на це саме місце спогадів Крупської (Передмова до збірки оповідань Дж. Лондона «Любов до життя» та інші оповідання», 1945).

Таєним він був для мене — Джек Лондон. Часом — великий письменником, а часом — і ні, типова людина, що склалася в XIX ст., а вже набула слави у сумнівному XX...