Олександр Боргардт

Вид материала

Документы

Содержание Їх відділяло сто років Перше читання Discoronation of Reality

Подобный материал:

• Олександр гісем, 100.49kb.
• Олександр гісем, 55.91kb.
• Олександр гісем, 87.82kb.
• Олександр Музичко, 214.45kb.
• Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
• О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
• Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
• Дерманський Олександр, 279.82kb.
• Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
• Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.

Їх відділяло сто років

З малих років я виростав інтелектуальним волоцюгою, цікавився найрізноманітнішими речами та жадібно поглинав будь-яку нетривіаль­ну інформацію, це зайняття так само некривдне для оточуючих, як і даремне, але не виключене, що на цьому й полягає призначення людини — знати сьогодні більше, ніж учора. Це не більше ніж гіпотеза, та я на ній не наполягаю, але можливо, що так воно й є.

З багато чим у житті мені доводилося, на жаль, знайомитися з десятих рук. В кращому разі, в той час як я завжди бажав би з перших. На селянський зразок, не маючи довіри до третіх осіб. А тому й цей засіб знайомства з новим шляхом ланцюжка зіпсованого телефону, був не моєю провиною, але цілком закритого, краще сказати, наглухо заколоченого суспільства, в якому я вимушений був прожити все життя.

Ступінь цієї закритості суспільства теж, щоправда, зазнавал своїх змін у часі, але далеко не завжди у сприятливий бік. Колишня Росія, годі казати, не була вільною країною бо, навіщо ж інакше було робити революцію? Але й її обмеження свободи пересування й свободи слова стали видаватися потім сутою дрібницею та чистим дитинством, порівняно до того, що її змінило. Кажуть, не знаю, чи це правда, не перевіряв (та й як тепер перевірити!) що протягом 1913 року — останнього благополучного року Російської Імперії, за кордоном побувало мало не 10 млн. людей. Але ж, вдумайтеся, це кожний п’ятнадцятий! — нічого собі «закритая страна»… Зрозуміло, що більшовички відразу припинили цю розпусту, надали всебічної уваги саме цьому непростимому упущенню, замкнувши країну на міцний замок.

«Вогник революції згас, крижаний вітер себелюбства гуляє над цією країною» — песимістично заключив Панаїт Істраті^iv, що навідав нову Росію 1925. То був не відважний чемпіон брехні на зразок якого-не-будь Бернарда Шова. Він був великим письменником, якому було органічно чуже все брехливе, зірким та проникливим. І його пильність важко було приспати горілкою, ікрою та осетриною; або потьомкинськими селищами.

Деякий прогрес, щоправда, можна би угледіти й тут, тому що француз Альфред де Кюстен, аристократ до шпику кості, що пильно оглянув Росію за сто років перед Істраті і якого теж частували відбірною ікрою та осетриною — висловився й ще гірше: «Тінь смерті літає над цією країною». Він прибув до Росії послідовним монархістом, що шукав підтвердження своїм переконанням в улаштуванні такої класичної монархії, а поїхав додому остаточним та скрайнім республіканцем та демократом.

Варте уваги й те, що саме подібні перетворення відбувалися й на­шого часу та з багатьма переконаними соціалістами. Кажуть, що свого часу дружня СССР італійська фірма «Фіат» навіть безкоштовно возила своїх робітників до берлінської стіни, кажуть, просто дивно, як допомагає. Та, як же й не допомогти, коли сьогодні італійська компартія вже не та, а до того, займає доволі скромне місце у політичному житті Італії. А її горласта «Уніта» — рупор комуністичної брехні має не дожити XXI ст., так кажуть.

Можна заперечити, що то ж не переконані соціалісти, коли не витримують першого знайомства зі земним втіленням своєї ж власної мрії. Можливо й так. Але, як же тоді відрізнити соціаліста переконаного й справжнього від неякісного матеріалу, від підробки під соціаліс­та? Критерієм істини є практика та пропоную наступний прагматичний спосіб: якщо побачивши першу на світі країну самого справжнього соціалізму, скуштувавши її горілки, ікри та осетрини й не помітивши чер­ги за хлібом, він від’їздить у повному захопленні, значить отой є справжній соціаліст, як Бернард Шов, як усі інші. А як воно щось там нестосовне помітило — то вже не справжнє. Бо ж, справжнє й повинно випробуватися справжнім, хіба не так?

Поки ж поміж опініями де Кюстена та Істраті спостерігаємо певну різницю, яку можна би тлумачити й на користь часові, але... Справа в тому, що «тінь смерті» остаточно розправить крила тільки на 1937 рік, ко­ли стане «с каждим днєм всє радостнєє жіть», але коли Істраті вже не буде серед живих.

А в таких умовах і вимушено обхідний спосіб ознайомлення з багат­ством світу доводиться приймати з радістю, все ж-краще, ніж нічо­го, та найменше слід цим дорікати тому, хто є над міру цікавським.

Таким чином, приймемо абсолютно справедливу концепцію наукового марксизму, що за розкриття (або нерозкриття) здібностей людини несе відповідальність насамперед суспільство, та й будемо спостері­гати й далі, як у таких суворих умовах можна було по крохах збирати істину про околишній світ, яку суспільство усіма своїми силами нама­галося утаїти від мене, або, якщо це було вже остаточно неможливе — спотворити до остаточної невпізнаності.

Вічне прокляття самій пам’яті про нього. Про це мерзенне антисуспільство.

Перше читання

Моє читання з самого початку направляв батько, але потім, добре пам’ятаю, до цього підключився й я сам. Принаймні збереглася поштівка від батька 1928 р., де він пише: «...всі твої доручення виконав. На­був два томи Сервантеса з новими малюнками. Гаґґарда знайшов лише дві книжки — “Перлина Сходу” й “Брати”«. Йдеться про повне видання «Дон Кіхота» з ілюстраціями відомого Сюльпіса Шевальє, прозваного Ґаварні. На доповнення до нашого однотомного з ілюстраціями Доре. «Перлину Сходу» не надто пам’ятаю, щось там про повстання в Юдеї проти Риму, а «Брати» — добрий роман про англійських хрестоносців. Загалом пам’­ятаю, це з нього я вперше узнав про ісмаїлітів-гашишинів — секту ісламських убивць, предків сучасного арабського тероризму. Яким чи­ном я тоді, сидячи на досвідній станції довідався про Генрі Райдера Гаґґарда, не маю поняття, але цього чудового письменника люблю й досі.

Читав ще тоді дещо й із нашого, українського. Не можу сказати, з яких пір пам’ятаю імена Нечуй-Левицького і Франка, Старицького і Тобілевича, значить знав їх іще перед школою. Значно чіткіше пам’­ятаю старенький «Кобзар» Т. Шевченка з його «Великим льохом», однотомну та добре ілюстровану товсту «Історію України» М. Грушевського, яку з інтересом перечитував місцями. Все це не було в совєцьких виданнях, далебі... не подумайте: як не дореволюційне, то часів УНР, принаймні.

Окрім книг, що набувалися спеціально для мене, читав часом і те, що було вдома з більш серйозної літератури. З тих пір пам’ятаю «Кіру Кіраліну» Істраті, безсмертну легенду про спадщину китайсько­го мандарина португальця Ейси де Кейроша та «Незвичайного доктора» Рамона Ґомеса де ла Серна, похмурнуватий та таємничий дух якого відчуваю й досі, добре пам’ятаю. На щастя зараз у мене є його блискучі «Ель Греко» та «Гойя»; російською, здається, не виходила жодна з них. Та нашому читачеві це й не цікаво; йому цікавий Шолохов і «гардємаріни», ну, і «пєрвиє маєвкі», ясна річ.

Повністю оцінити багатьох великих письменників я зміг лише знач­но пізніше, десяток років по війні, коли міг мало не повністю перейти на літературу іноземними мовами. Як перед війною перекладали за недоглядом, навіть, Анрі де Реньє, то потім... Не зроби я цього то й досі не підозрював би навіть про існування Роберта Грейвза, Піо Барохи, Міки Валтарі або Пера Олофа Сундмана. Тіснувате, тіснувате воно, російське духовне гетто... Тіснота — чи не головна властивість Росії, універсальна тіснота в усьому, супроводжувана дурним прислів’ям — «в тєсноте, да нє в обіде». Але ж, тіснота — то й є одна з найбільших «обід», які тільки бувають.

«Простори нєоглядниє» — це всі знають, а як зайде потреба, диви виявляється, що «курєнка і тє випустіть нєкуда!» — от тобі й «простори»... І так воно дослівно в усьому, зверніть на це увагу. Але тоді, у двадцятих, ми ще жили в усіх відношеннях просторо, та про все це тоді, природно, я не думав.

Привезений батьком Гаґґард був уже новиною та екзотикою. Звичним читанням був Купер, у нас уже були його «Слідопит» та «Шкіряна панчоха», і ясна річ він, Томас Мейн Рід — найдешевше багатотомне видання від Ситіна, дешеве й доступне, але з ілюстраціями Ру та ін­ших! Велика передреволюційна епоха! Потім я Мейн Ріда більше не перечитував. Зараз, можливо, краще піде Олівер Кервуд або Зен Грей, але тоді...

Період літератури про індіанців, Купера та Мейн Ріда, почався для мене десь 1925–1926 рр. та мав досить велике значення для наступно­го, навіть, віддаленого.

По-перше, повне розуміння всього цього прийшло для мене, природ­но потім. Ці книги, описуючи якості індіанців, може в чомусь і пере­більшено, руйнували ту стіну відчуження, що завжди існує поміж культурами різних народів. А ця стіна мимохіть змушує нас вважати свою культуру вищою. Така риса вимальовується особливо яскраво в російському духовному гетто — продукті старої рабовласницької культури. Від тих самих пір, непорушне віруючи в те, що культура рабовласників завжди є нижче будь-якої культури вільних людей, я так само переконаний, що серед останніх нема, загалом, вищих або нижчих: просто різні.

По-друге, дещо з індіанської культури я собі тоді ж і засвоїв. Я би назвав це сучасно й науково, як коркове управління домінантами, хоча я тоді ще поняття не мав про нормальну (або якусь іншу) фізіологію. До цього полишалося принаймні двадцять років.

Йдеться, як простіше, про прославлену цими авторами витримку індіанців.

Тоді, годі казати, мені самому хотілося бути схожим на них, хоча би в тому, в чому це можливо. Не пам’ятаю, щоби я перед тим особливо хникав та канючив, але з тих пір, я більше й не плакав, негідно! Те саме зі злістю. Вона поступово стала холодною, контрольованою, хоч від цього ніяк не слабкішою. Подовгу обходитись без їжі мені не дала би мати, та тут я примирився: про деякі свої особисті задуми я їй просто не казав. Але вже водопій вона не контролювала та тут мені відкрилося чудове поле діяльності для тренувань: я влітку уходив годинами на сонце та не пив, якби мені не хотілося забігти до­дому й напитись. Не скажу, що це спочатку було так легко, але я тримався.

Зате потім, юнаком та дорослим, я міг пробути без їжі та питва скільки випадало, абсолютно не сушачи собі голову, та ніяк від цього не потерпаючи. Просто не до віри, до якого ступеню вразливі на це бувають декотрі люди, справжні раби своїх домінант. Вони ладні світ перекинути за якусь шклянку води, якої їм забажалося саме на даний момент! Не до віри...

Все це стало мені потім у великій нагоді, у тиняннях та мандрах воєнних років. Людина XX ст. повинна бути готовою до всього — це вам не благополучна Скитія Геродота...

Зовсім особливе значення в становленні моїх поглядів на світ мала разом із іншими, книга про яку неможливо не пригадати, це відома «Пісня про Гайавату» Генрі Лонгфелло, так майстерно перекладена Іваном Буніним. Я гадаю, попри існуючі переконання (почасти й мої та­кож), що мислимі та можливі переклади, що перевищують оригінал. Та це, можливо, саме з таких. То була поетика невимовно проста, але такого рівня, що затьмарювала будь-що.

Добрі книжки є багатопланові, та якості «Гайавати» не вичерпувалися поезією. «Гайавата» Лонгфелло та Буніна навчив мене, так, цінувати справжню поезію, але й відкрив багацько іншого. Скажімо, естетику аборигенів Америки, — адже з Мейн Ріда або Купера узнавалося більше про етичний бік їх культури. Крім того, «Гайавата» це повна Biblia naturae, прочитана очима людей, що серед неї живуть. В цьому відношенні з нею порівнюється хіба що «Дерсу Узала» В.К. Арсеньєва, чудова книжка, з якою я ознайомився десь на той же час. А цей бік, цю сторону важко переоцінити.

Насамперед, ці книжки назавжди навчили мене обережному ставленню до природи. Як наслідок, я прикартав навіть свої колекціонерські амбіції щодо метеликів. Став обережний і з деревами, тепер уже свідомо поберігаючись зламати щось чи обідрати, та довго зважуючи за та проти, коли потрібно було вирізати добрий сук на лук або ще щось. Тоді ж ме­ні стали остаточно неприємні зрізані квіти, та з цим і досі не можу дати собі раду.

Гадаю, якби Вони, знаючі «что кому положено», помітили би колись мене, моє існування, та однодухо вирішили би відправити мене на саме підходяще для мене місце — «лєсоповал», то... Гіршим була би не антилюдськість їх ГУЛАГу — з них що й узяти: наволоччю народилися, наволоччю й поздихають. Значно гіршою була би необхідність безглуздого убивства власноруч дерев, що помирають, не стоячи, як їм властиво, мабуть саме це.

Тоді ж, після «Гайавати», я поставив собі вігвам у дворі та зробив за книжками повний головний убір індіанського воїна. Орлиних пер у мене не було, але був надвишок гусячих. Батько сфотографував мене в цьому уборі. Потім пішли кількалітні вправи з луком і стрілами, з їх можливим за наших умов вдосконаленням; тут мені теж довелося зробити чимало. Як на свій вік, я маю на увазі.

До речі, кажуть що Гайавата мав свого історичного прототипа, про­рока й учителя на ім’я Деганавіда. Він жив іще у ХVII ст. та прийшов на південь з-за великої ріки Сен Лоран, проповідувати ірокезам. Це він організував Союз П’яти Народів (до якого згодом пристали ще двоє), або відомий в історії Союз Ірокезів. То було найпотужніше державне об’єднання, з яким прийшлі імперіалісти якось впоралися лише за два століття. А ще, кажуть люди, що двохпалатна структура конгресу й се­нату США один в один копіювала Раду сахемів ірокезського Союзу . З тією різницею, що в сенаті там фігурують не представники окремих народів, а представники отих безликих «штатів».

Так воно було з отією книжкою Лонгфелло в перекладі Буніна. Але життя, то одночасно є неперервна Discoronation of Reality.

Пізніше та вже дорослим мені довелося ознайомитися, хоча й неповно з оригінальною творчістю Івана Буніна, якого на той час вже дозволи­ли, зрозуміло; великий письменник — нічого не сказати. А ще далі, вже десь у сімдесятих, довелося мені по вільному радіо почути урив­ки його опіній щодо інших російських письменників, не знаю, що то було, мемуари? — фельєтони? Та, це й не є так важливо. Як же чудово був там описаний ним наш «бурєвєстнік», хитрий та лицемірний волзь­кий «мєщанінішка», що демонстративно окав по кінець життя, аби підкреслити свою народність; а сам жив в особняку мільйонера Рябушинського! Ця його крилатка, ця його шляпа...

По цьому вже пиши не пиши про Ґорького, а єхидніше від Івана Буніна не напишеш! Майстер: «по кігтях пізнають лева», як казали ще римляни в таких випадках.

Але, було й інше, що підірвало мою повагу до Буніна, як не до письменника то до людини принаймні.

Влітку 1990 року на дачі у приятелів я прочитав «Ґрасские дневники» Галіни Кузнєцовой, деякі спогади про І.А. Буніна років еміграції, оприлюднені у нас чи не вперше. Там мою увагу й привернуло коротке речення: «І.А. розповів, що позаминулого літа вони зі Шмєлєвим убили кіш­ку, що унадилася ходити до них на дачу та лякала В.Н.», всього й тільки. Мільйони читачів не звернули на це увагу, а от я звернув. Завдяки тому самому Буніну, що так чудово переклав для мене «Пісню про Гайавату», сам як це видно, так нічого з неї й не набувши.

Знайти, хай у молоді роки такі щирі та красиві слова, які звеличують природу і всяке життя на землі, а тепер. Ну і ну! — вбити чи­юсь кішку, яку безумовно хтось любив... Тільки тому, що вона лякала його «нєрвічєскую дуру» Вєру Ніколаєвну... Нічого собі. Бо ж, кішка, то чи не єдине, що полишилося нам від природи; ну, крім щурів, вошей, клопів та тарганів, зрозуміло.

Нічого собі й Іван Шмєлєв. Написати «Солнце мертвых» і всяке ін­ше. Так світло та тепло описувати московську масляну та світле Воскресіння Христове, і, на тобі... Адже йому ця кішка, зверніть на це увагу, вже рівно нічого не вдіяла, чи не так?

До того, хоч більш-менш порядна людина, як уже й вчинила подібну гидоту, то принаймні хоч похвалятися цим не буде, а цей узяв собі та через два роки й усе вивалив. Чи, може вихвалявся перед молодою бабкою? — Ну, тоді й зовсім кепсько. Так, через більше як шістдесят років упав із возведеного мною ж п’єдесталу Іван Алексєєвіч Бунін — великий російський письменник — sic transit gloria mundi.

Що ж, навіть і кращий з росіян, це всього тільки росіянин. Так, росіянин росіянином і полишиться, хоч ти його медом обмаж, або через десяток європейських університетів пропусти. Бідна, європейські довірлива французька кицька із Грасса!

Втім, таке ставлення є повністю в дусі національної традиції. Пригадайте хоча би взрушуючі рядки іншого великого поета Росії — Сєргєя Єсєніна, про славне кошеня, що так весело гралося клубком бабці, а потім… потім

Все прошло, потерял я бабку,

из кота того сделали шапку,

а еще через несколько лет

ее износил наш дед.

Але тут убивство кота має бодай який сенс, аби опорядити теплою шапкою діда, котрий хоча за старістю «прямой пользи не пріносіт», але в сімейній ієрархії все одно вищий за кота. Там убивство створене навіть без подібного практичного виправдання. Не думаю, аби два російські Івани на чужині обідрали шкірку, хутро з убитої ними кішки, незважаючи на всю убогість їх емігрантського існування в непритульній «нєнашєй» Франції. Бо, хто ж це у Франції придбає хутро кішки? Там рівень місцевої «пользи» — непорівнянне вищий, не Росія...

*

Втім, у житті нічого не проходить так, задарма. А як щось там і зійшло за життя, то помста може настигнути й далеко по смерті. Саме так воно сталося з Іваном Буніним. Не дарували йому співвітчизники «прєнєбрєжєнія отєчєствєнной літєратурой» та рясно відплатили за все: зняли про нього фільм; десь уже в новому столітті (тисячолітті). Фільм не встиг іще піти до прокату, а вже подейкували, що він представлений на Оскара. Буніна зіграв якийсь Андрєй Смірнов, режисер «Берусского вокзала», що подався в актори, але ви розумієте, Бунін то не вокзал і навіть не ветеран розвідник. І такого витонченого ін­телігента, як письменник Іван Бунін неможливо грати з «чємоданом» відставного совєцького сержанта.

Сюжет фільму був вичерпно пояснений у його ТБ-анонсі, де з малоросійською простодухістю та безпосередністю оголошувалося, що російсь­кий письменник Бунін «поділив свою Нобелівську премію» не тільки з коханкою, але й з якимось невідомим, чи то «сожітєлєм», чи то «іждівєнцєм», який тим часом утішав його Вєру Ніколаєвну. Отже, до кла­сичного ад’юлтерного трикутника щедро добудували ще й четвертий кут.

А ще, як можна помітити з нечисленних, але, слід гадати, відбірних кадрів анонсу, любов майже сімдесятирічного І.А, до молодень­кої Галіни Кузнєцовой протікала дещо бурхливо. На кшталт отого їх класичного: «...давала Зоя стоя начальніку конвоя»...

А все це разом зайвого разу нагадує, як же необхідна Росії якнайсуворіша та всебічна цензура: «даби нє бєзобразілі».


Сам я до цього доволі чутливий, бо й мене різна наволоч, якої стільки поналазило в нашу Україну — поубивала в різний час чотирьох котів. Просто з тої причини, що вони ним не подобалися; так само, як і я. Мене, щоправда, поки убити не намагались.

Читав я десь, колись, до того у одного з великих російських письменників, мало не в самого Ґорького, що російський нарід-богоборець — є ніби самий жорстокий нарід на землі. Ззовні це й насправді ніби так, бо жодний інший нарід у світі не припускався таких бестіальних жорстокостей, як історично — в цілому, так і поокремо, індивідуально. Однак, здається мені що тут справа й не в цьому, не в одній жорстокості, тому що тоді ця остання була би хоч якоюсь, як тут сказати? — хіба осмисленою. А тут саме її безглуздість, творінну так, мимохідь, — підказує зовсім інший зв’язок. Радше справа тут просто в сполученні найбільшого егоцентризму з так само високим ступенем емоціональної тупоти, — людина просто не в стані поставити себе на місце іншого, поспівчувати йому. В цьому ж може бути причиь на сталої відсутності в Росії будь-якого осмисленого суспільного устрою. Тому що суспільний устрій — то завжди компроміс, а егоцентрик на компроміси нездатний: він або пан, або «пропал». Не випадко­во, знову ж у когось із російських класиків описане, як російський холоп ділив увесь світ на себе та свого пана, та — на всяку іншу наволоч.

Згадані вище властивості, а до них іще лицемірство та двоєдушні­сть — за сталої відсутності високих прагнень, — і створили оте диявільське коло насильництва та безправ’я, в якому крутиться у продовж століть цілий нарід. Втягуючи до нього, в міру наявних сил — таки інших. Росію за це звичайно ненавидять, але чи не слід її й жаліти, бо ж її злочинна історія — є покаранням для неї самої, бо де ж іще російській людині живеться прикріше, ніж у рідній Росії? Бо, від кого ж, як не від неї — «матушкі» вони так «істово» розбігалися, російські люди? — аж поки не розбіглися по саму Камчатку, цілим континентом. Охоплені як один марним прагненням втекти від власної історії, втекти від самих себе.

Що варто би віднести до ще одної, самостійної якості або властивісті, так це своєрідну геніальність у творінні злого, при відсутнос­ті, як правило, елементарної здібності до чогось конструктивного. Певний, що якби задачу виробництва хліба та різних корисних людині товарів — можна було би поставити як проблему знищення чогось... країна вже сотні років потопала би в добробуті — на заздрість усім іншим народам. Отже, до творіння всякого — скажемо дипломатично — і від’ємного: теж не останні.


Аби не бути голослівним, та ще й не заробити звинувачення в русо­фобії — так модного наприкінці століття, звернуся до прикладу. До то­го, й не власного, це було описане у Віктора Фінка, настільки посереднього совєцького письменника, що про вигадку просто мови бути не може: це очевидно.

Він описує віддалене поселення, «стойбїщє», де жив такай собі аборігенний полювальник зі своїм сином десяти років. Полювальник був полювальник як треба, та часом демонстрував своє мистецтво на кшталт Вільгельма Телля: клав щось там, припустимо соснову шишку, на голову сину. А потім збивав її кулею.

Все йшло добре, поки в селищі не з’явилася якась російська компа­нія, навіщо — вже не пам’ятаю. Напевно, як звичайно, придивлялися, де та що погано лежить, хоч на землі, а хоч під землею. Вони миттю до­відалися про оте місцеве надбання та попрохали полювальника показати своє мистецтво. Той охоче погодився, але вони поставили умову — перед тим росколоти кілька дровин. Аборіген дров ніколи не колов, обходився хмизом, а тому погодився. Справа в тому, що колка дровин — це комплекс рухів, здатний викликати тремор навіть у досвідченої в цьомі людини (а полювальник такою не був), що може пройти не менше, як через півгодини повного спокою.

Полювальник нічого цього не знав (та й умова не дозволяла перепочити), стріляв напруженими й тремтячими руками та прострелив сину лоба.

Заїжджі глядачі були, слід гадати, в повному захопленні: щось, хай невелике, а було знищене, зруйноване, припинило існування. Було від чого радіти — чи не так?

От така собі історія, я тут нічого не додав і не відняв. Паскуди, що ж тут поробиш... Бо в іноземній літературі я нічого подібного не зустрічав.

З цієї причини російська література — то література своєрідна. Вона, чи не єдина у світі, майже повністю позбавлена позитиву, як геть позбавле­на його російська історія. В ній російська, людина, як це не нормаль­не хитре стерво без морали, що миттєво використовує все на некористь інших, як в наведеному прикладі, а ще частіше — аби сісти їм на шию, — то це тютя, щось безхарактерне, без вдачі, що дозволяє сідати собі на шию. «Ідіот» — за визначенням нашого достойного Фєдора Міхайловіча. Бо чогось третього (або позитивного ж) — тут просто немає.

На цю сумну обставину я звернув увагу ще в школі, прочитавши й здавши «Мертвие души». Як мучився Гоголь, можливо, спостерігаючи нав­круги себе таку велику рясноту Собакевічїв, Ноздрьових та Чічікових, і — жодного позитивного персонажа! Бо, яким же вимученим та блідим ви глядає поруч із ними збіглий грек Костанжогло, що варить задля громадської користі добрий клей з нікому не потрібної риб’ячої луски.


Великий російський письменник щиро намагався не скажу — любив (любити?) свою нову батьківщину, але така протилежність реальності та уяви могла стати потужним джерелом стресів. Багаько читав про оте спалення ним другої частини рукопису «мертвих душ», гіпотез, різних та часом як же фантастичних, але про це, найбільш правдоподіб­не: повне розчарування російською реальністю, якось не чув.

По ньому І.С. Турґєнєв провів був ретельні пошуки позитивного ти­пу по широких колах Хорєй і Каліничєй, але хутко розчарувався навіть в як же ученому Базаровє (самотужки жаби ріже!). Та й перекинувся на­далі цілковито на заїжджих болгар, воно хоч і не росіянин, а все ж свій брат — «слов’янин»...

Найбільш серйозно зайнявся був цією проблемою Н.С. Лєсков, що здійснив якнайретельніші пошуки відносно «русскіх правєдндков», але по­терпів капітальне фіаско, не викривши аж нічого, крім сумнівного в усіх відношеннях «овцебика», та якогось там іще єкатерініиского «околоточноґо», бідного, але праведного аж до такого невірогідного сту­пеню, що тільки подумати — навіть хабарів не брав.

Ой Росія, Росія (де «что ні враль — то мєссїя»).

Але — не будемо несправедливі, бо несправедливість — то й є оте, найпоширеніше у XX ст. Віддамо належне й іншим... В нашому світі є загально визнані зразки, герої часу, але... чи та­кі вже зразки? — чи такі вже герої?

Всі ми чудово знаємо великого гуманіста XX ст. Фрітьофа Нансена. Це визнаний, можна так сказати, корифей гуманізму в нашому геть кри­мінальному столітті. І я багацько читав та чув про нього, але нема краще, як послухати саму людину. Справа в тому, що перші сумніви з’явилися у мене коли я прочитав дещо зі щоденників, ведених на «Фрамі». Пригадується такий випадок, — зібралися чогось побіля вмерзлого до криги судна білі ведмеді. Спричинити йому якусь шкоду, а хоч і вибратися на нього — вони навряд чи змогли би. Однак побачивши їх, Нансен кинувся по рушницю та не заспокоївся, поки не поклав трупом усіх, скільки було. Він пригадує це, як одне з чудовіших полювань у своєму житті, добре.

А от іще дещо, на ту ж тему. Читаємо знову виписку щі щоденника плавання на «Фрамі»:

«З серпня 1894 року на північ від Північної Землі.

Сьогодні збулося нарешті моє давнішнє бажання — за один день я убив трьох чайок Росса. Застрелити цього рідкого та таємничого мешканця далекої північі, який показується лише випадково і про якого нікому невідомо, звідки з’являється та куди відлітає, давно вже було предметом моїх гарячих бажань».


Так, так, «гарячих бажань». ...але, зверніть увагу — не узнати «зві­дки з’являється та куди вілітає», ні — саме і тільки «застрелити». Саме це було предметом «гарячих бажань». Добре, підемо ще далі.

Попереднє було десь у семидесятих, але в 1985 мені вдалося набути книжку ?????????ЛЗв Нансен-Гьой§р-.»Книга про батька», де описувалися речі істотніші (з гуманітарного пункту зору, зрозуміло), ніж Гекатомба ні в чому не винних ведмедів. З великою цікавістю ознайомився з тим, на­приклад, як була задумана нашим визнаним гуманістом подорож на соба­ках до полюсу. Цитую:

«Спочатку путники просувалися сніжною рівниною, без перешкод, як не рахувати невеликих торосів, котрі вони легко обходили на санях. За перший тиджень вони пройшли значний відрізок шляху. Але вже 24 березня рівний шлях закінчився. Перепон зустрічалося все більше й більше, а переходи з кожним днем ставали все менше. Того вечора забили першого собаку. Так було задумано з самого початку — поступово вбивати собак, щоб прогодувати живих. Забій собак був одним з самих неприємних обов’язків у продовж переходу. Собаки довго відмовлялися їсти м’ясо собі подібних, але по тому, як порядно виголодалися, почали їсти».

«Та-ак...» — подумав я, прочитавши ці рядки. «Ай-же великий гуманісті Нансен!.. ай же ти сучий потрох!..»

Як видно з цього невеличкого уривку — навіть лайки мали щодо канібалізму більшу відразу, ніж всіма визнаний великий європейсь­кий гуманіст, який так опікувався голодними в Росії 1921 р. Однак, читаємо далі:

«Перед його очима ставали корифеї науки — природники, і він за­питував себе, чи хоче він стати такимияк вони. «Жоден в моїх очах — не заслуговував на знижку, навіть Дарвін та Ньютон і ті з трудом витримували мій суд»« (с. 124),

Скажи на милість — які ж нечувані претензії! Засвідчимо, на всякий випадок, що Фрітьоф Нансен так і не зробив нічого істотного для нау­ки, принаймні — в порівнянні до Дарвіна та Ньютона. Та й взагалі, я би оцінив ситуацію якраз навпаки, — адже обидва вони, хоч і не просяй ли великими гуманістами, але не були однак і звичайними живодерами. Такі справи з героями та гуманізмом там у них, в Європі XX ст. Теж непогано, як бачите.