Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   57

Батько


Батько народився 1880 р., та це мав бути рік неспокійного сонця — вони повторюються що 9-11 років. Із цим йому пощастило, в такі роки народжується найбільше здібних людей. В один рік із ним народилися відомі письменники Шон О’Кейсі (1880-1964), Роберт Мусіль (1880-1940) і Тудор Аргезі (1880-1967), Іон Теодореску, та художники Андре Дерен (1880-1954), Ганс Марк (1880-1916) та Ернст Людвіг Кірппер (1880-1938). Роком раніше від нього по­бачили світ Альберт Айнштайн (1879-1955), письменники Бернгард Келлерман (1879-1951) і Жігмонд Моріц (1879-1942), та Головний Отаман Симон Петлюра (1879-1926).

По ньому, вже роком пізніше, народилися композитор Бейла Барток (1881-1945), Мустафа Кемаль (1881-1938, Ататюрк) і два нобелівсіких лавреати — шотландський доктор Олександр Флемінг (1881-1956) та еспансьний поет Хуан Рамос Хіменес (1881-1958). Певно, що можна знайти ще багацько інших відомих людей.

Бо то, нагадаємо ще раз, був рік неспокійного сонця.

Він зробив дивно багацько, як на своє, досить, коротке життя, але міг би зробити й непорівняно більше, якби його батько так недоречно не за­чепився був за той убогий і недолугий «схід від Перемишлю»: де гине все, добре та вічне. А, як не хоче гинути саме, добровільно, то безжально знищується.

Дошкільні роки батько провів у Вірменії, мав вихователькою вірменку та дещо пізнав і мову, та цим приводив у захоплення тих нечисленних вірмен, яких йому доводилося знати.

Батько був не один у родині, він мав братів, яких я не знав, та сестер, із яких я знав трохи двох — Олену та Ольгу. Всі вони виростали вже в Миколаєві, куди на той час перебрався за бажанням дружини на подібну ж станцію контролер Англо-Індійського Телеграфу. Він оселився з родиною у двоповерховому будинку на зеленому окраї міста. Його й після останньої війни називали за старою пам’яттю — «дім німця за церквою». Я сам там ніколи не бував та про це мене сповістив мій колега, математик Лев Вербицький, що у 50-ті роки перебрався з Дніпропетровського університету до Миколаївського суднобудівного інституту. Та, як людина товариська та цікавська, хутко освоївся в місті.

Весь наш тамішній клан, тепер здається не малий, живе все там, у Миколаєві та Одесі. Принаймні 1964 р. мені довелося пробути в Одесі більше місяця, в складі комісії з Києва доволі високого рангу, яка інспектувала одеські вищі учбові заклади. Коли я відправляв звідти додому якусь телеграму, дівчина яка її приймала звернула увагу на підпис та піднявши на мене очі, спитала: «А, чому я вас не знаю?». Я безтурботно відповів на це, що мабуть тому, що я не місцевий, а приїжджий родич. На тому все й покінчилося, але потім я шкодував, що так і не продовжив розмову. Чув десь також, що це моє рідство в Одесі займається мореплавством та свого часу процвітало. Казали, що по війні з’явилися якісь родичі й у Ризі, на Балтиці.

Не заздрю їм, в Одесі та Миколаєві, зараз. Бо совєцька номенклатура 1991 р. розпочала, як ви знаєте, розкрадання України саме з «Черноморского пароходства». Сьогодні, кажуть люди, докрали все до останнього пароплава. Так що родичі мають сидіти на мілині.

В родині я був один, і змушений був доволі рано покладатися на власні сили, як той кіт або китаєць. Що й відтиснулося певним чином на моїй психіці. До цього я звик, але від цієї сталої однини часом дещо нудить; можливо, що це й зовсім непогано, мати родичів. Одноіменців зустрічав лише в літературі — тут не Швайцарія. Чи не останнім був наш Освальд Бургардт — відомий більше як Юрій Клен. Він, так вважається, полишив помітний слід у нашій українській літературі (див. хоча би поему «Попіл імперії»). Про нього, як і про силу іншого щодо моєї власної країни узнав від далеких, але вірних, друзів з-за океану. Як і про багацько, багацько іншого, цікавого і потрібного. Велике їм за це спасибі.

Ким доводився він нашій родині? — не знаю. Можливо, що й взагалі, ніким. Бо, узнати щось про справжню Україну в Україні постсовецькій ледь чи не важче, ніж це було в Україні совєцькій.

Мій батько був, як я його пам’ятаю, людиною толерантною та доброзичливою, а як так, то абсолютно чужою його совєцькому суспільству. Але мав у собі й досить іронії, щодо свого оточення. Це його ставлення може дещо зарано (а тому й у більшому ступені), засвоїв та наслідував я. Є всі підстави гадати, що іронія, яку Е.Т.А. Гофман вважав продуктом германського духу, мала в Європі своєю батьківщиною саме Україну. Адже, в її прислів’ях (а радше грегеріях, як їх називав у себе Рамон Гомец де ла Серна) вона сягає часом і міцності 96o. Як і є абсолютно чужою сусідській, російській культурі, бо туди проникала радше з заходу; втім, як і все розумне, добре та вічне. На Рамона я послався не випадково, бо ж іще Еспанію готів заснували наші люди, з колишньої України, та в наших великих культурах і досі є чимало спільного. В цьому можу послатися на Максима Кірієнка-Волошина.

Мати


Про моїх предків з материнського боку я знаю ще менше. Мати була з селян, що жили нижньою течією Інгульця, на Херсонщині, її звали Агафія та вона була дочкою заможного селянина Назара Цапко; у неї був іще брат та дві сестри, яких я не знав. На небагатьох світлинах їх господарство виглядає настільки добрим, що сьогодні люди не вірять у це селянство. Це смішно й сумно разом, забувається, що ук­раїнське селянство пожебрачила й добила, — тільки й єдино — «власть рабочіх і крєстьян». Погано було, що й казати — адже «схід від Перемишлю», але... за царів іще можна було якось жити...

Село на Херсонщині, як мене не зраджує пам’ять, називалося Іванівка, та вважалося там не з останніх, чи існує ще? Не знаю.

За, знову ж, родинними переказами, вони переїхали туди, на нижню течію Дніпра, де була колись Геродотівська Гілея, з Полтавщини, у другій половині ХVІІІ ст. Тікаючи від опіки «старшого брата» кріпаччини, поближче до дружніх Криму й Туреччини. Бо, боягузливі російські поміщики, що за Катьки сараною ринули на Україну, там селитись страхалися. Простим людям все воно було якось непорівняно легше, а бабця моєї матері була навіть кипчачка з Криму: у матері були типові аланські вилиці. Але в кріпаках ніхто з їх роду так і не побував. Широкі аланські вилиці (мені не довелося їх наслідувати повною мірою) не рідкість в Україні, в усіх нас, українцях, тече кров готів і аланів — «світлих асів» «Едди», або грецькою, просто скитів. Але такі вилиці я зустрічав потім у відомих людей, осетинської диригентки Вероніки Дударової, або у еспанської письменниці каталонки Ани Марії Матуте. І тут це не диво, бо сама Каталунья, то є дещо зіпсована часом Гото-Аланія; широке воно, наше українське рідство... Мати була середнього зросту, пропорційної статури, батько колись охоче її малював. На моїй пам’яті вона не бувала ніколи, ні худою, ні повною; аж до смерті у 89 років.

Мені припало зберегти в свідомості її образ із часів не першої молодості, коли їй було десь уже під сорок, але вона й тоді була ще привабливою. Макіяжу, скільки себе пам’ятаю, знову ж, не вживала ніколи. Вдачею могла би часом бути й ліпше, але... Не слід забувати що вона прожила нелегке життя, та завжди уміла дати собі раду.

Багацько траплялося на моєму життєвому шляху різного соціального мотлоху. Дехто з нього, хоч це тоді й не потуралося, виводило себе з російських дворян. Пишалося своїми дворянськими предками-рабовласниками. Чимало їх було, а ще більше розвелося тоді цих дворянських вилупків, у ліберальні часи безпосередньо перед розвалом Третьої їмперїї. Стільки, що й не збагнути, а хто ж власне оту їх «пролєтарскую рєволюцію» робив? Чи, бува, не славне російське дворянство, на чолі з графом Фредеріксом?

Важко сказати, чим бувають підказані подібні амбіції, чи то зви­чайною дурістю, помноженою на непробивне російське невігластво, чи то чимось іще гіршим. Бо, навіть російський «буржуазний історік» Д. Овсянніко-Куліковскій представив Росію, як соціальні сходини, але, не прості, подвійні: при погляді знизу висхідні сходини панів, а от при погляді зверху — то вже низхідні сходини холопів. Та, як у воду глядів, бо саме цей образ навічно вкорінився не те що в мен­тальність, але й у саму російську мову. Подумайте лишень над прямою семантикою таких слів, як «превосходить, превосходительство, снисходить, снисхождение, снисходительный...»

У Швайцарії своїх дворян не було, лише наїжджі, пригадайте леген­ду про В. Телля, не було цього добра й в Україні — навіть у найбільш її монархічний, київський період; були князі правлячого дому, а хто ж іще? — Дворянства не було, як не було. Воно з’являється на ко­ротший час у Великій Литві, хутко полонізуючись потім, коли польсь­ка шляхта остаточно дожерла цю Великодержаву.

Отже, й це є ще один привід гордості для мене, в нашому роді ніколи не було жодного там дворянства, всі були прості й вільні люди, що ні від кого не залежали та нікому й нічим не були зобов’язані.

Кажете, й серед дворян траплялися непогані люди? — Так, безумов­но, але це тут ні до чого. Адже, йдеться не про дворян, а про інститут дворянства, як такий, якого й не повинно бути.

Мати закінчила початкову школу, а потім так зване єпархіальне училище, та була вчителькою початкових класів, хоч за фахом майже не працювала: кілька років перед одруженням, перед 1913 р., та кілька років потім, на початку двадцятих. Зате себе і нас із батьком весь час годувала, утримуючи чималий город.

Батько був науковцем, а нас було тільки троє, та жили ми ніяк не розкішно, рахуючи кожну копійку. Не можу собі уявити, навіть приблизно, як тоді жили люди в містах, не маючи городу?

В цій діяльності у нас була перерва лише на сім років, з 1934 по 1941 рр., коли ми жили в Дніпропетровську. Потім, із німецькою окупацією, мати знову повернулася на город. Совєцькі, із своєю заздалегідь спланованою «евакуацією», приклали всі сили, аби вивезти з України стільки продовольства, скільки подужали, позбавивши всякої надії кинутих ними напризволяще людей. Одним ударом, скомпрометувати німців та виморити остаточно українців. Але, не так сталося, як гадалося. Якби ж воно у цих покидьків усе виходило за планом, певно, що й земля би вже знелюділа.

Наш город по війні, з 1945 по 1948 рр., був уже далеко, далеко за містом, десь пару годин пішки по Запорізькому шосе: в місті був уже інший порядок, що ж поробиш... Певно, можна би дати й поближче, але... То була вже рідна совєцька влада, та вона ліпше від адмініс­трації Бухенвальду розумілася на отому, класичному: jеdem das seine — «кожному своє»...

Після 1948 р. мені вже вдалося якось стати на ноги та наше становище дещо виправилося.