Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   57

Мій дід


Він був старшим у нашому роді, Йоганн син Йоганна, про якого мені щось відомо. Дід помер у власному домі в Миколаєві у 1916 р., у віці 84 років. Отже, мав народитись у 1832 р., іще за життя А. Пушкіна і Едгара По. Сталося це, здається у швайцарському місті Базелі, в родині майстра зброяра. Не досліджував цієї справи, але чув, що те саме прізвище носив винахідник «Парабєллума» — першого пістолета з прямою подачею патронів.

На своїй наступній «родінє» ми застаємо його у 1859 р., коли пав останній оплот великого воїна за свободу Імама Шаміля — аул Гуніб, де молодий швайцарець разом із кількома поляками керував артилерією, сіючи страх і смерть серед наступаючих — «побєдоносних русскіх». Адже він був сином нащадного зброяра, то на справах мав знатися з дитинства. Із «своїми» поляками розмова була короткою — на шибеницю, але, швайцарець… Втім, розраховувати на заступництво власної країни він не міг, бо ще закон від 1808 р. забороняв віднині й навіки воювати громадянам конфедерації в чужих військах. Однак і розпорядитись з ним як з поляками, теж не наважились. Хоч і відпустити не могли: як же так? Врешті було прийняте соломонове рішення: його поверстали в Кавказьку армію з подальшим правом вислуги. Яким він і скористався, пішовши у відставку в скромному чині обер-файєрверкера. По чому, використовуючи, можливо, й старі зв’язки (кажуть, що в «бунтє Шаміля» мочили пальці й британці) він стає контролером Англо-Індійського Телеграфу та оселюється в Деліжані на озері Севан, у серці Вірменії, де й народився 1880 р. мій батько.

Якщо все це було саме так, то я маю всі підстави пишатися вкладом моєї родини в антиімперіалістичну боротьбу вільних народів Кавказу. Перед останньою війною, принаймні, визвольна боротьба Шаміля саме так і розумілася. По війні пригадується мені якась брудна історія, чи то з присудженням Сталінської премії, чи то вже просто з її від­няттям. Автор історичного дослідження про повстання Шаміля, приблизно так за старою пам’яттю й представив справу, але це не задовольнило тодішніх інтернаціоналістів, які з тих пір пішли значно далі. Бо на той час їх погляди остаточно злилися з поглядами придвірних інтернаціоналістів Ніколая І Палкіна. Згідно яких Шаміль був реак­ційним «поработітєлєм чєчєнского народа», а прогресивна російська армія цей нарід саме й «освободіла» від Шаміля. На чолі з відомим князем Паскєвічєм, який для ще більшого «благородства» переробився із звичайного собі Пашкевича, та якому аж виставили пам’ятника у місті Джохаргала (Грозний). За совєтів його прийшлося обнести огорожею таких розмірів, аби з-за неї навіть чемпіон не докинув би лайно до пам’ятника.

Казахові Амангельди Іманову вдалося тоді протриматися дещо довше, про нього встигли навіть зняти фільм, але й він був урешті засуджений «інтєрнаціоналістамі» за безсовісну недооцінку вкладу царизму в облагодіяння й всебічне окультурення казахського народу. Втім, під час голодомору 1933 р. загинуло, кажуть, 1,5 млн. казахів, чи не по­ловина народу.

Так, не своєю волею, я був замішаний у міжнаціональні чвари ще перед своїм народженням.

Перший родинний документ — метрику батька — приводжу повністю:


24 сентября 1880 г.

№ 74

Свидетельство

Симь свидетельствуется, что в хранящеися при Христо Рождественской Церкви 163-3 пехотного Ленкоранского полка, метрической книга за 1880 год, под № 9, записано: Тисяча восемьсот восьмидесятаго года месяца Августа шестого (6) числа у отставного Обер-фейерверкера, контролера Индо-Европейского телеграфа Ивана Иванова сына Борггардт Лютеранскаго вероисповаданія, и законной его жены Пелагеи Тимофеевой, Православного исповъданія, родился сын Александръ. Таинство крещенія совершил того же года месяца Сентября двадцать третьяго числа Священник того же полка Сила Черняховскій. Воспріемниками были: 163 пехотного Ленкоранскаго полка Капитан Адрей Матвеев сынь Образцова и дочь Подполковника (нрзб) Варвара Владімірова Иванова.

Селеніе Делижан 24 — Сентября 1880 года.

Священник Сила Черняховскій


А ось — кінець: 1937.


СПРАВКА

Паспорт умершего гр-на Борггардта Александра Ивановича сдан в Днепропетровский ГорЗагс 39/1 — 37 г. Сер. ЩД № 107307. В паспорте был вписан Боргардт Александр 1919 г. рожд.

Зав. ГорЗагс

деловод


Другий папірець наведений тут як свідоцтво наступності, засвідчує, що я є саме той, за кого себе видаю: син свого батька. До того, як бачите, моє прізвище трохи спрощене є, бо батько чимало набідкався, мабуть, зі своїм, так незвичним для простого доброго російського вуха. На відміну від першого документу, цей являє собою папірець у півлистка зошитного паперу в лінійку. Тоді було «трудно с бумагой» ( вірніше «трудно — бєз бумагі»). Текст виписаний рукою. Очевидно «трудно» було й з машинкою.

Відзначимо, однак, що не всі свідоцтва про смерть видавалися тоді на клапті зошитного паперу й чорнилами. Незважаючи на тимчасові труднощі наказ про арешт В.Е. Мейерхольда два роки потім, за те що він (дослівно!) «подозрителен по шпионажу в пользу японской разведки», було надруковано на білосніжному фінському папері, з особистим підписом Л.П. Берія. Підписано було синім олівцем, а це означало, що доля арештованого визначена. Тому я й дозволив собі прирівняти це до свідоцтва про смерть.


Мати батька — Пелагія Тимофіївна, дівочого прізвища не знаю, була українка, мала, але понад енергійна жіночка, яку я теж бачив у дитинстві на світлині, поруч із дідом. Про неї більше нічого не знаю.