Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы

Содержание


Ура! — Ми не їдемо до Лєнінґрада!
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   57

Ура! — Ми не їдемо до Лєнінґрада!


Важко сказати, як би воно склалося життя моїх батьків, якби не я. В усякому разі наш відїзд із досвідної станції до Києва (а власне — до Китаєва під Києвом) — був вимушеним, був пов’язаний з необхідністю моєї подальшої освіти, бо на станції була всього тільки початкова школа. Отже, треба було перебиратися поближче до міста. Найбільшою жертвою це було для батька, бо йому приходилося кидати все, що було з таким трудом підняте, та починати практично з нуля на новому місці, а все, що він покидав було приречене. В Росії справа людини завжди є приреченою, коли немає вже самої людини; а часом, іще за його життя. Цей феномен сповна пояснює, чому Росія сиділа, сидить і сидіти буде в повних мінусах, у лайні. Бо, єдина справа у ній, яка незмінно підхоплюється, наслідується та підтримується всіма, це справа захвату того, що погано лежить. А цим не надто проживеш, хоча би для того, що такого стає все менше.

Отже, потрібно було переселюватись до міста. Що ж сказати про тебе, місто? Мої діти жили в ньому від народження та не отримали і малої долі того, що пощастило набути мені потрапивши до міста тільки 14-15 років. Зараз, для телепнів, що сидять на шиї батьків до сорока років це дитинчий вік, але взагалі, але колись... В ці роки капітан Фіцрой вже плавав мічманом на кораблях королівського флоту знаючи вищу математику та штурманську справу. Ломоносов, що за патріотичним переказом прийшов до Москви пішки, як жебрак, сімнадцяти років навчатися грамоті (злет!), у цьому віці не лише умів читати й писати, але знав крім російської ще й норвезьку, ну, і ту ж штурманську справу; ходив і на Ґрумант і в Лофоден на кораблях батька. Загалом, вік доволі солідний.

Що було-би, якби переїзд до міста стався раніше? — важко сказати. Але думаю — добре, що не стався.

До міста з його численними негараздами, а часом і просто паскудствами я адаптувався поволі, проживи три роки в Києві у шести кілометрах від нього, від передмістя Диміївки, де була вона, моя доволі скромна школа. Отже, в місті, крім рідких поїздок із батьками, я проводив лише шкільний час.

Лише потім, через іще три роки ми перебралися до Дніпропетровська та стали жити в самому місті. Великому місті. Та, не в якій-небудь столиці, місті — паразиті, зайнятому обслуговуванням паразитів же, ні, в місті працюючих та знаючих собі ціну людей. Але, могло бути й гірше.

На один із боків цього, тоді нового для мене життя, я й хотів би звернути увагу, хоча би тому що тоді — 1930; у батька була певна альтернатива, деякий вибір. Йому пропонували тоді Дніпропетровськ, Київ, та — не на останньому місці — «город Леніна». Останнє на щастя хутко відпало, бо батько хоча й народився на берегах Севана в далекій Вірменії, але все життя прожив в Україні та вважав себе українцем: «Город Лєніна» його не приваблював. Не буду вже й казати про те, що в такому разі нас усіх могли би виморити в блокаду Лєнінграда Жданов і Сталін. Було тут і багацько чого іншого, про що мені довелося прочитати багато років потім. Але, це вже для мене особисто.

То було вже справою чистого випадку, коли багато років по тому я прочитав у автобіографії (чи спогадах?) відомого совєцького китаєзнавця, чи бува не єдиного, академіка В. Алєксєєва, — наступні не позбавлені цікавості рядки:

…«виховання» моє в той період мого життя було жахливе. Вигнаний із задушливої кімнати, а згодом навіть, кута, в якому ми тулилися, на вулицю, я цілими днями шалався на дворі. Перші ассонанси мови повідомлювалися мені у вигляді такої порнологічної дурні, що жодні сторінки хоча би «Живой старини» не в стані були би це надрукувати Порно-копро-логічна «словєстность» прикладалася нами до всіх християнських імен, прізвищ, до всього рішуче, так, що коли я з’явився 1893 р. в середовище відносно більш пристойних елементів гімназичного пансіону, я справив на товаришів кепське враження. Товариші за заднім двором не вибачали мені моєї освіти, я був чи не єдиним у дворі гімназистом. Ні сили ні хоробрості я ніколи не мав, і страхи перед двірником, городовим, брутальною силою та взагалі усім тим, чим хворіє «Дно», населене малими, але мерзенними розбійниками в’їлися до моєї плоті та крови, і до останнього часу я без здрігання не міг розмовляти з жодним поліціянтом чи двірником.

(В.М. Алексеев, Наука о востоке. Статьи и документи, Москва., 1982, с. 266)

Прочитавши це я пригадав, що батькові щедро пропонували переїхати 1930 до «города Лєніна», — та здригнувся пост фактум: адже й мене могли там, не забарилися би приєднати до чи не самого престижного досягнення російського культурного ґетто, к отій «порно-копро-логічєской словєсності», якою, єдино, й є славною Росія.

Наведеним вище рядкам німало не дивуюся, оскільки ще в молоді рокі в Свердловську, то було моє перше ґрунтовне (та слава Богу й останнє навідування Росії, мав задоволеня спостерігати молоду маті, яка вискочивши з кривої дерев’яної хатинки, полила свою малу дочку таким добрим матом, який зробив би честь і «Ванькє-ключніку». Вся провина дівчинки полягала на тому, що вона, як і багацько дітей у її віці,насмілилася забратися до калюжі.

В наріканнях матері був присутній і звичайний трьохслівний російський мат, та це мене щиро розсмішило. Адресуючи його власній дочці, вона заклинала, аби ви... її саму!

Тоді, підчас війни у мене з’явилась думка, що це міг бути підсвідомий протест проти відсутності чоловіків, що були на фронті, але хутко згадав, що в Росії ніколи ні про ще не думають, що там кажуть. Бо, пригадайте відоме прислів’я: українець тричі подумає, та нічого не скаже, німець подумає, потім скаже, француз скаже, потім подумає, а росіянин не подумає ні перед, ні після.

Адже, ніде не надається меншого значення словам, ніж у Росії; як ніде не надається й більшого. Вам можуть наобіцяти всього, абсолютно нічого не зробивши. Вас можуть облити брудною лайкою, заспокоївши, що «брань на вороту нє віснєт». Ну, і всяке таке. Але спробуйте зневажливо висловитись про самого — «самодєржца всєроссійского» — каліфа на час, а , ще гірше від того, про вашого місцевого самодержця-феодала, дрібного начальника... І ви на власні очі побачите, що ніде вимовлене слово не значить більше, ніж у Росії.

А взагалі, цікавий ото всесвітній смітник, ота Росія...

Мені вдалося прожити до десяти-одинадцяти років не сподобившись почути російського бруднослів’я. І це не зважаючи на те, що на Досвідній станції я годинами ходив між робітниками, в столярній майстерні, в кузні, восени пропадав на току, спостерігаючи за роботою машин, дружив із сільськими хлопцями, подовгу бував у сусідній Раївці (через ставок). Все, що треба — спокійно називалося на власні імена, але абсолютно без будь-яких «порно-копро-логічних» наголосів, «похабщіни» не було як такої, ну, як і в інших європейських мовах: німецькій, польській, угорській. По цих мовах, до речі, як і в українській, нема адеквату російському слову «похабщіна». Випадковість? Ні, зрозуміло. Просто відсутність у нормальних народів отого раннього deмentіа рrаесох — поринання до порно-копро-логії.

Люди в нас тоді були прості, російською освітою не перепсовані, у виразах спеціально не стримувались, але одне до одного зверталися чемно, не лише ніколи не тикали незнайомим людям, як це здавна у звичаї московської хамлоти, але й зверталися на «ви» до батьків і старших.

Не треба думати, що життя відбувалося в якійсь там тепличній атмосфері. Бувало, слід би написати всяке, але ж в тому і справа, що не всяке. Вуличних або домових бійок я не бачив до нашого переїзду до міста. Бували свари та перелайки, але без мата. Найбільш одіозне, що мені довелося спостерігати в дитинстві, так це як дві баби на базарі в Сінельнікові за щось пересварилися. Свара сягнула найбільшого для тих часів напруження: обидві баби звернулися спинами одна до одної, та закинувши на голову по кілька спідниць — показали те, що було під ними. Вийшло це якось унічию, бо було зроблено одночасно, але для присутніх то було досить весело.

Перші в житті матюки я почув тільки в Києві, вони, пам’ятаю, вразили мене своєю безглуздістю. Почув, ясна річ, від росіянина. Не слід вважати мене таким уже абсолютистом. Добре, хай є лайки, добрі чи погані, справа інша, але вони є. То хай і вживаються в обставинах, які цього потребують. Не слід пересипати лайками повсякденну розмову, бо що робити, коли дійсно є потреба вилаятись? Але ж де там. Про все це довелося пригадати згодом, коли ректором у Дніпропетровському університеті вчинився повний совєцький придурок, що за пару років сподобився розігнати пару десятків професури. Ми з дружиною подалися тоді 1968 до Донецька; визнаного центру східняцького імпер- (або інтер-, як хочете) люмпенства, де не почути вже було української. От там ми наслухались... Тамішні студенти примудрювалися (не всі, але...) мало не за кожним словом вставляти «б…», не дивлячись з ким розмовляють: студентом чи студенткою, а останні сприймали це байдуже. Стримувались якось тільки з викладачами, та це свідчило, що ота dementіа рrаесох ще не зайшла надто далеко. Все цє у вищому ступені характерне для Росії, де ніхто й ніщо не знає свого місця. Схоже, що історичне її призначення — творити свавілля до отого їх «бєспрєдєла» в усьому; в суспільних відносинах, мові, науці... в усьому, в чому тільки можливо його створити.

У Плодоягідному інституті в Києвї був конюх, якесь російське сміття, застрягле на українському довіллі після громадянської війни. Чимало тоді нанесло до нас усякої такої потолочі. Він був вельми брудний на язик, його кар’єра закінчилась по тому, як йому, першого і останнього разу доручили відвезти дівчат до школи; їх возили більш регулярно, на відміну від нас, хлопців, які здебільшого обходились самотужки. Він дорогою надумав їх розважати, демонструючи власний прутень, та пояснюючи, навіщо він є потрібний. Дівчата розтріпалися, серед них була й дочка директора, Валя Тильна, та він другого ж дня кудись і зник.

Це намагання простої російської людини прищепити свої проінтереси 8-І2 річним дівчатам, якоюсь мірою є типова. Не одного разу доводилося спостерігати як такі люди, що сиділи в своєму лайні по самі вуха, з праведною охотою тягнули в нього й інших — замість з їх допомогою з нього вибратись самим.На тлі цієї народної самодіяльності уся плідна та організована московська діяльність по розтлінню, внутрішня як зовнішня, не може більше здаватись випадковою — вона цілком у дусі народних традицій.

Чи вся Росія є такою як її з жахом описувана акад.В. Алексєєвим колишня столиця, мені важко судити: жити там довго на щастя не доводилося.

Аби вже остаточно розв’язатися з отим «городом Лєніна» — дещо продовжимо. В ньому мені доводилося бувати, та не одного разу, але більш-менш цікавим був лише перший приїзд, коли на початку шістдесятих там нарешті сподобилися провести перший по війні всесоюзний Математичний з’їзд. Я послав туди дві доповіді та обидві були прийняти. Не пам’ятаю вже точно, але щось із теорії груп. Для поселення нам надали широкі можливості, від кімнат університетського гуртожитку,до готелю «Інтурист».

Я завжди був людиною обмеженою в засобах, а значить бережливою і невимогливою, та подався був до гуртожитку, але... Мені надали місце в кімнаті на двох, з іще кимось, все там було наче добре, наче як треба, але щось спонукало мене віднестися до цього трохи прискіпливіше. Подивився матрац, а там бігали площиці (!). В гуртожитку «города Лєніна», самого — уявляєте?

То було загальною міською пошестю по війні, та по містах чи не всі пройшли через це, але... Пройшло півтора десятка років, та у провінційному Дніпропетровську це було подолане вже десь на 1948; бо ж давно був отой ДДТ. Таке неподобство любить розмножуватись підчас воєн, але на Уралі хоч у Свердловську, а хоч в Оренбурзі — площиць не пам’ятаю, — там домінували воші, їх ще в оту громадянську війну провісники «свєтлого будущєго» рознесли куди могли, в тому числі й до нас, в Україну так було й у наступну війну, але площиці? Одне слово, я миттєво відловив кілька найбільш представницьких зразків та помістив їх на шмат паперу на столі, прикривши стаканом.

Директриса гуртожитку була годованою інтелігентною дамою за п’ятдесят із повним макіяжем, та в окулярах із тонкою позолоченою оправою.

Розмовляла вільно і правильно, як це уміють росіяни лише в Лєнінграді або Ташкенті, не рівня московським, що одну голосну проковтує, а наступну щосили випльовує в тебе. Це йде від фінських мов, із їх подвіжними голосними, коли одиночна вимовляється трохи коротше, ніж у нас, а подвійна дещо довше. Як це можна перенести на мову, де чогось такого нема й не було — то вже є секретом винахідників. Вона вислухала мої претензії та обурилася: «Что ви говоріте, как ето можєт бить! Нє забивайтєсь, ето же Лєнінґрад!!»

Я спокійно вислухав тираду, та умовив зайти до кімнати, де продемонстрував свою здобич. Чемно додавши: «Надеюсь, ви нє станєтє утвєрждать, что ето я іх сюда прівєз. На неї сумно було дивитись, — наче з неї випустили повітря. Прийшлося податись до «Інтуриста», поготів,-не так вже й багато там брали.