Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы

Содержание


Змії та свята
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   57

Змії та свята


Важко й пригадати все те, що наповнювало моє життя в роки дитинства, де серйозна праця перемішувалася з розвагами.

Змії, справжні сірі гадюки, роду віпера берус жили у нас за сараєм та клали яйця в теплуватий компост,(заготований для парника, в якому мати вирощувала городну розсаду, але були й інші змії, яких я вже робив сам.

Батько привіз звідкілясь цілу книжку про повітряних зміїв, здається якогось австралійця, з якої я потягнув чимало нових конструкцій. Але. не тільки. З неї я довідався й більшого: чому змій взагалі літає, як набирає висоту та що потрібно для його рівноваги. Понад степом завжди дме рівний вітер, що добре тримає змія. Не випадково повітряних зміїв принесли до нас древні гуни зі сходу, володарі східних степів, що наважилися відбирати першість у світі у самого великого Китаю. Від них зміїв, як всяке інше могли перейняти китайці підчас століть гунських воєн на рубежі нашої ери. Коли Китай знелюдів та розпався на окремі держави, а гуни відкочували на захід. Такий собі, згубний реміс. Можливо що тоді повітряні змії мали в степу не лише декоративно-розважальне призначення, але могли слугувати видимі здалека, як деякий засіб зв’язку, коли потрібно було щось негайно передати від стійбища до стійбища.

Стійкість вітру має вирішальне значення. Найкращими для запуску зміїв є південно-західні виноси в теплих секторах циклонів, полярного як і тропічного фронтів. Тому що оклюзії є надто кволими, або навпаки, а тилові входження північно-західного сектору надто не рівні й поривчасти. З високим рівнем турбулентності. Запускати до них змія має спортивний інтерес, бо потребує певного рівня мистецтва, але як ви хочете бачите ваше творіння стійко набираючим висоту. використовуйте південно-західний вітер, все це я зрозумів уже тоді, хоч і не знав, чому саме воно є так, а не інакше.

Незабаром розміри та міцність зміїв настільки виросли, що прийшлося з ниток перейти на швацьку дратву, а невдовзі і на шпагат. Вироби що потім хутко зникли без сліду. Зараз нитки взагалі ні до чого,гнилля та лайно, перервати пальцями можна мало не будь-який номінал. Тоді нитки були як треба: хто намагався порвати пальцями навіть саму тонку, ризикував радше прорізати їх до кістки, ніж досягнути цілі. Зараз нитки ні до чого, як і все, але є капронова леска, яка працює не гірше, хоч може дещо тягнеться. І однак у Донецьку, де вітер не вщухає круглорічно, я не бачив жодного змія.

Зміїв я, природно, робив і розмальовував сам, доробляючи до них різні звукові прилади, які працювали за принципом фляттера, та це явище знайоме мені з дитячих років, так би мовити.Потім, десь на початку восьмидесятих біля моря в Гульріпші, я спостерігав як наш знайомий, піаніст і письменник, що поїхав згодом до еміграції, до Баварії, вирішив тряханути старовиною, заангажувавши до справи й свого малого синка. Син у перші п’ять хвилин з цікавістю спостерігав за діями батька та вніс навіть і власний внесок до справи, незграбно перегнувши навпіл лист паперу, адже він «не умєл», а значить що ж, з нього й питатися нема чого. А батько — ще «умєл». Це дуже зручно, часом, «нє умєть»: типово сучасне, дуже актуальне.

Але, якось-такось змій був споруджений, наступала урочиста і хвилююча мить його запуску й ми вийшли на берег.Змій піднявся і пішов, що син винагородив нудьгуючим поглядом. Він потримався для пристойності за нитку пару хвилин, потім віддав котушку батькові. «Куди ти?»- спитав батько. «Мені потрібно в туалет, кинув той на ходу й більше не з’являвся. Йому було абсолютно не цікаво, їм усім нічого не цікаво. От якби сидіти нерухомо безглуздо втупившись у телевізор...

Мені тоді було цікаво. І це, й іще багацько іншого.Наприклад, вирізувати з гарбуза ефектні мертві голови, підсвічуючи їх у темряві зсередини свічкою. Це дитяче зайняття практикувалося по наших селах на Покрову, нагадуючи про давні поганські часи. Було, мабуть, їх останнім пережитком, чимось подібним до британського Геловіну або ірландського Шамгайну, можливо, ще залишок кимерійських часів. Бо ж і Шамгайн принесли до Ірландії, може бути, кимеріяни-біженці, що за Геродотом вирішили втекти від грізних скитів зі сходу;ще перед VII ст.н. е. Можна було вирізувати зі звичайної бузини свистки та сопилки на котрих уже можна було награвати простенькі мелодії. Можна було вовтузитись біля чарівного лихтаря, котрий хоч працював зі свічкою або гасовою лампою не надто добре, але щось там показував. Або займатися театром тіней. У мене вистачило терпіння виготовляти з картону за етнографічною книжкою фігурки індонезійського ваянга та навіть розіграти з ними коротеньке дійство.

Іграшок у мене, як і в моїх одногодків не було та я майстрував їх сам. Сам, хоча за схемою з книги, я зробив мавпку, яка лізе вгору канатом, якщо її смикати за хвіст. Та, мало чого там іще...

Про комікси у нас на той час не чуто, але я малював доволі довгі історії з продовженнями, з багатьма десятками картинок. Мій герой непоказністю нагадував професора Філютека від відомого згодом Збігнєва Ленґрена, та з ним відбувалися не більш складні пригоди, але був хлопчиком мого віку.

Доводилося пристойно попрацювати і раз на рік, коли в кінці грудня в домі з’являлась ялинка. Вона пішла, здається, десь з 1925, коли життя почало трошки налагоджуватись. Ми з батьком починали за тиждень або раніше малювати наступні прикраси, мимо звичайних бляшок, канителі та мішури. То були фігурки з картону, обклеєні кольоровим папером або пофарбовані, що відображували різних персонажів із книг, найбільше з братів Грімм, птахів та звірив. Мені особливо подобалися фігурки птахів, яких я добре знав — елегантних синичок, строгих ворон та круків і веселих саксаганів — сорок. На обклейку останніх ішов мелований білий папір та чорний папір від упаковки лабораторних фотоматеріалів.

Електрики не було, та ілюмінація робилася рахунком кількох десятків тонких воскових свічок типу поминальних, яких було тоді чимало. Віск не вартував тоді шалені гроші, поруч із медом, якого було скільки завгодно — бджоли тримав мало не кожний третій, кілька вуликів було і в нас, та іноді я робив такі свічечки і сам. Зараз усе це не пішло би, небезпечно, пожежа і всяке інше, але тоді... Чому ні? Свічки ми кріпили з розумом, так, аби за жодних обставин вони не змогли нічого підпалити, такої неможливої штучно створеної тісноти ще не було, отже... Не пам’ятаю про якісь там події на цьому ґрунті. Отоплювалися пічками, їжу цілісінький рік готували на плиті, освітлювалися гасом, а от аби щось там при цьому запалилося, не пригадую! Не пам’ятаю й пожеж у сусідньому селі, хіба таке щось, що можна загасити й власними засобами. Тут уся справа в елементарній самодисципліні, обережності та акуратності, які виховувалися з самого раннього дитинства. «Нє давайте дєтям спічєк!» — застерігали нас. А, що ж, вручати їм сірники на повноліття, чи як? Не можу пригадати, зі скількох років я вже умів цілком безпечно обходитись з сірниками, й нічого. Тому що у мене рано з’явилися ота сама обережність і самодисципліна, про котрі йшлося вище. Так, розумію, тепер цього ні у кого нема й сліду, отже... маємо те, що маємо.

Ці щорічні різдвяні ялинки, що протягувалися аж до Нового Року, ми припинили практикувати тільки з переїздом до Києва, там було спочатку дещо тіснувато, та й я вже на той час підріс.

Як довелося довідатись багацько років потім, вони вже на 1929 були заборонені, разом із новорічними святами — як «буржуазний пєрєжіток»(!). Здається, це було саме тоді, коли влада біснувалася, повстаючи на останній оплот старого, неділю, свого останнього ворога, пнучись завести як не п’ятиденку то десятиденку. Чому вони були заборонені, ці свята, як і чому вони знову були дозволені 1936, історія ВКП(б) геть промовчує. І однак, про цей дозвіл можна було узнати напередодні нового та аж так згодом уславленого 1937, із статті російського людожера П. Постишєва, яка так і називалася: «Давайтє організуєм к Новому Ґоду дєтям хорошую єлку». Чому саме цьому злодію, що перед тим на завдання Москви понищив голодом 15-20 % українців, доручили дозвіл і організацію «ґлавной єлкі страни», — історія також повністю промовчує. Дні його самого були на той час уже полічені, хоч він про це ще не знав, полишалося йому паскудити землю всього три роки. Добре, дуже добре, що тоді 1937, не розстріляли відразу: мав час подумати, навіщо бруднив собою землю...

*

Пам’ятаю перше навідування з батьком Історичного музею в Дніпропетровську. Він розміщувався в невеличкому будинку напроти Гірничого інституту, якого побудував відомий у місті архітектор Вальтер, та якого й убили ще в революцію. Другий подібний будинок поруч, він так і не встиг добудувати, та у вигляді цегляної клітки він простояв років двадцять, поки його не зібралася добудувати московська більшовичня, віддавши його, ясна річ, не музею, як це планувалося, а розмістивши в ньому якусь свою проектну контору.

Музей вже тоді називався якось складно, але він був заснований відомим діячем нашої української культури Олександром Полем, його знали всі та музей так і йменувався — «музей Поля». Була колись у місті, перед революцією, й вулиця Поля, широка й тиха, що виходила до Дніпра, потім її перейменували на «уліцу Фучіка». Цей чеський пройда сповна заслужився на таку честь, — у рік Великого Голодомору він грав із піонерами в футбол та голосно сповіщав усім, що СовєцькиЙ Союз жиє якнайкраще, а буде жити й іще краще. Отже, щиро подякуємо тим гештапівцям, що 1943 позбавили світ від цього покидька.

Але, повернемося до музею. Він був просторим і тихим, а подивитись — було чого, адже його востаннє упорядковував Д. Яворницький. Щоправда, нашого золота скитів там, ясна річ, не було, воно давно й турботливо присвоювалося Росією, до останнього грама, але музей іще ні в чому й не нагадував наступні «історіческіє музєї», де гвіздком експозиції буде пара старих і нерозбірливих аматорських фоток «пєрвой маєвкі», пара пожовтілих газетних вирізок та справжня «фуражка партізана».

Там було те саме, що й має бути в музеї. Я дивився на кварцеве рубило свого далекого попередника і давав собі слово спробувати відбити таке саме, як знайдеться підходячий уламок кварцу. Було чимало грецького посуду з Ольбії та Херсонесу, кераміки червоно-фігурної або чорнофігурної. Довго милувався дивом врятованої від іржи кільчугою ґота, професійно прикидуючи, скільки потрібно було праці, аби її склепати. Потім пішли козацькі шаблі та червоні козацькі жупани.

Найдовше, можливо, я стояв біля старої картини ХV ст. написаної маслом на дереві, дивно свіжої та не пожухлої, вона чудово збереглася. На ній був козак, що грає на бандурі та підспівує. Можливо, то був сам Байда — легендарний засновник Великої Січі Запорізької. Він сидів, як кажуть росіяни, «по-турєцкі», як сідали в коло на траві на моїх очах селяни, що з’їхалися на ярмарок. Він сидів та грав собі на бандурі, засмаглий, з чорними вислими вусами та оселедцем на досиня виголеній голові, за ним пасся осідланим його добрий кінь, поруч лежала шабля.

Це було моє перше навідування музею Поля. Його двір був геть обставлений «скіфскімі бабамі». У такій якості вони числилися, втім, лише в тісному ґетто «вєлікой русской культури», маючи рівно стільки відношення до скитів, що до бабів. Скромні пам’ятники тюркським степовим воїнам, переважно ханам, степовим конунгам, вони зустрічалися колись по всіх степах, від Ліпєцка й Тамбова та по Чорне море, від степів Монголії та по Альпи на заході, обов’язкові прикмети Великого Степу — незабутньої Дешт-і Кипчак. Вони стояли настільки зрідка, що не могли бути завадою для жодної діяльності, але... Прийшла неспокійна потолоч мала чи не тисячолітню звичку викорінювати по чужих землях все чуже та незрозуміле, надаючи тільки-но захопленому як не обжитий та освоєний, то принаймні нічийний, незамешканий вигляд.

Вони могли бути чудовою прикрасою міських скверів та бульварів, якщо так уже заважали в степу, але... вони — як і люди, були споконвічно корінним, а значить небажаним елементом в структурі російського (а поготів «пролєтарскоґо») «ґосударства», а понищити їх (що було би простіше та краще від усього) було важко — адже камінь. От і толпилися вони тепер у двірку музею тісним та скученим натовпом, як от зеки в улюбленому концтаборі, зримо нагадуючи про те, що неоглядна Росія є найтісніше утворення на землі; що для людей, що для кам’яних фігур. Живе заперечення всього останнього людства.