Олександр Боргардт
| Вид материала | Документы |
СодержаниеСовєцький клуб у жовто-блакитному |
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
- Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
- О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
- Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
- Дерманський Олександр, 279.82kb.
- Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
- Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.
Совєцький клуб у жовто-блакитному
Першою в моєму житті професійною працею, хоча, як і всі інші безкоштовною, стало оздоблення клубу в Плодоягідному інституті в Києві, здається навесні або влітку 1933. Інститут організувався недовго по нашому приїзді та довго обладнувався, оздоблення клубу було одним із останніх заходів у цьому плані.
Кілька слів про Плодово-Ягідний інститут у Києві, куди заради можливости продовження моєї подальшої освіти подався працювати мій батько. Потерпівши в цьому відразу капітальне розчарування, його історія налічувала насправді мало не століття. Початок цій установі поклав такий собі Платон Семиренко, запорізький козак не при справах, який зацікавився садівництвом та заклав у своєму маєтку в Млієві неподалік Києва, — величезний по тих часах сад. Він був самоуком, але українські самоуки бувають, як відомо, й повище від дипломованих імперських учених. Він же розпочав та наладнав у нас заводських масштабів сахарне виробництво, яке до нього велося кустарно, задовольняючи лише місцеві потреби, його зусиллями сахароварка була доведена до розмірів експортної галузі господарства в імперських масштабах.
Син Платона — Лев Семиренко — уже закінчив університет та став всесвітньо відомим професором помології, тобто — садівництва. Він наглядав та підновлював сади батька та створив на їх базі Мліївську сільсько-господарську досвідну станцію. Згодом, вже в наш з батьком час, цією досвідною станцією завідував його син — Володимир Семиренко, також професор та представник уже третього покоління Семиренків садівників.
Більшовики не могли — ясна річ — не піддати цю справу повній реорганізації. Вона, реорганізація, була їх одвічною слабістю. Викинуті в більшості з третього класу гімназії (а хто не кінчив і початкової школи) — вони очолювалися найбільш освіченим із них — «помощніком прісяжного повєрєнного», який нюхнув навіть університетської освіти. Його викинули, здається, вже з другого курсу університета (його здачу екстерном — не вірю). Тоді вони з помпою відкрили єдиний у Союзі інститут плодово-ягідних культур, працювати в якому подався й мій батько.
Для такого інституту потрібно мати базу — великі та культивовані сади, та хоч і полишалася основна база у Млієві, потрібно було мати й щось поруч, для більшовиків не існувало проблем, та вони вирішили й цю, так само без жодних сумнівів, як і всі інші. Вони розмістили інститут в Китаївському монастирі під Києвом, потіснивши та розігнавши останніх нечисленних ченців. Ченці колись займалися садівництвом та від них полишились в Китаєві та сусідніх Прєображеніі та
Феофанії — старі та запущені сади. Старі та запущені тому, що за садом потрібно щороку наглядіти, а їм давно вже було не до садів, під постійним терором та переслідуваннями більшовицької влади.
Плодове дерево, як і усе живе на світі, народжується, виростає, плодоносить і гасне, відмирає. Можливе для експлуатації лише в середню пору життя. Але... більшовик, на відміну від людини або навіть мавпи, — не діференціює понять. Він мислить словами, які завжди є примітивно однозначні. Пам’ятаєте, як розізлився більшовик з більшовиків — великий Сталін І.В. у своєму «Ответе И.В. Сталина товарищам Д. Белкину и С. Фуреру» (Вопросы философии, № 2 (10), 1950, с. 3) — «вы подставляете аномальных людей, глухонемых, у которых нет языка...»; в запиті якраз і йшлося про мислення: словами чи без слів? Дуже цікаво, а куди по цій відповіді поділися «товарищи Д. Белкин й С. Фурер»? — Істпарт поки не дав нам остаточної відповіді. Чи, може вони поділися ще перед «отвєтом»? — після запитання?
Так от, слово «сад» справжній більшовик мислить собі тільки й виключно як шереги дерев обвантажених рясними плодами, та переконати його, що бувають іще всякі різні сади — неможливо. Це, однак, лише частина тої загальної аксіоми, що більшовика взагалі неможливо переконати в будь-чому. Принаймні — знизу, від «мас». Почасти нема сумніву, так є тому, що його слуховий апарат — на відміну від такого людини або навіть мавпи — побудований так, що чує тільки себе або «вишєстоящєго начальніка». Цей дивний факт мав би зацікавити Нобелівського лавреата Р. Бараня, але в його часи більшовики як біологічний вид іще не були так розповсюджені.
А тому й не потрібно дивуватися з того, що Інститут плодово-ягідного господарства був спочатку організований на основі старих і не відновлюваних садів, на яких найкраще вивчати закони спадаючої родючості.
Кепсько було й зі сполученням. З точки зору організаторів — нема проблем, — півгодини персональною машиною, і там. Але мені до Диміївки де була моя школа, це становило десь годину ходу пішки. В принципі можна було дістатися й Корчуватським автобусом, але... Він був тоді так само переповнений, як і тридцять-сорок років потім, коли він мені для чогось занадобився. Примітне, що тоді й після — то був штучний автобус: кустарного виготовлення корпус на шасі від півторатонки. А Київ тридцять років по тому давно вже був столицею. Щоправда — «республікі» цілком маріонеткової. От, що значить бути колонією Імперії, спорудженої дикунами...
В цьому інституті й мали ми всі починати нове життя. Треба сказати, що над ним від самого початку літав типово совєцький дух певної приреченості, який тоді за молодістю років уник моєї уваги, але не оминув — правдоподібно, мого батька. Всі три роки цей заклад просувався якось не в бік все більшої упорядкованості, а в бік, як би це тут сказати, — все більшої стохастизації. А це свідчить про те, що ми всі тоді рухалися до спільного атрактора — року 1937.
Обважнілий та передчасно постарілий директор, а тепер уже й не директор, професор В. Семиренко, з часом ставав все сумнішим та занепокоєним, а нещодавно прибулий з Кременчуга новий «завхоз», або як тепер кажуть «дірєктор по хозяйственной часті» — колишній чекіст Н. Низкоусов — із малоросійських яничарів, — наїдав собі все гладшу пику. Була тоді така мода: до безпартійного і ученого директора приставляти свою людину, «завхоза», без якого сам учений директор був як без рук. Знаходився би під повним контролем партії.
Чи це саме йому тоді належало всього через кілька років передати весь персонал інституту до рук НКВД?
Не було тоді в інституті й новобудов. З них пам’ятаю лише одну стару монастирську цегляну цибульню, мало не стодолу, яку мій батько за допомогою кількох наданих інститутом робітників — хутко перетворив на чотирьохкімнатний будиночок з усім необхідним, куди ми й перебралися з комуналки. А також доволі імпозантний клуб у приміщенні колишньої монастирської молельні, якого довірили оздобити батькові й мені. Деякі ескізи росписів збереглися у мене й досі.
По відбутті масових репресій, жертвою яких стала й родина останнього з роду Семиренків — «оголтєлого українского націоналіста» чи як? — інститут було переведено до Росії. Там йому належало стати на батьківщині великого Мічуріна — містечку Козловє — опорою його забрехувальних ідей.
Але, тоді все ще було попереду. «Найгірше — попереду» — кажуть англійці (незрозуміле — чому?), хоча по всьому це прислів’я слід би придумати нам. Іще одна упущена можливість...
Старі околиці Києва в той бік де ми жили — це суцільні монастирі включаючи й Китаєво, де заснувався інститут: Голосіве, Прєображєніє, Феофанія... В кількох кілометрах від нас через ліс на пагорбі була «дача Грушевського», де жили його сестри.
Всі ці місця я дуже хутко виходив, взимку на лижвах — зручно, влітку дещо гірше — пішки.
Лижі я знав з семи років, перші зробив мені на дослідній станції майстер Хромих із двох відбірних ясеневих дощечок, ясень дуже пружне дерево, не гірше від сосни або ялини, але міцніше; з ясеня роблять і добрі луки. Він же, коли мені було вже десять, зробив — лижви побільше — на виріст. Тоді я вже добре бігав на лижах з палками й без. Знав норвезький та фінский хід та зїджав зі схилів, але в Києві мої амбіції суттєво поширились та я став освоювати нові, більш важкі траси.
Мені, вирослому в степові — було спочатку незвично в лісі, який укривав густо місцевість з розкиданими нею кляшторами та майже без сел. Зараз від цього лісу полишились жалюгідні рештки, а тоді він був мало не суцільним та все Голосієве стояло в лісі. Я вільно орієнтувався в степові, є рослини, що спеціально тягнуть голівки на південь, а тепер привчався до лісу, де можна було так само зорієнтуватись пильно приглядаючись стволам дерев із мохом і лишайниками з півночі та порівнюючи густоту гілок, яка була вищою зі заходу. Мені в цьому допомагали книжки, особливо ж нерозлучний супутник дитинства — канадець Сетон-Томпсон. Він же навчив мене розпізнавати сліди, що на снігу, що на піску. Ми й усього прожили там неповних чотири роки, але я дивно хутко увійшов у курс справи. Не загублюся тепер у жодному лісі.
Тоді я цим якось не цікавився, а зараз мені важко оцінити давність монастрию у Китаєві — китаївської пустині, про яку пригадує ще Т.Шевченко в повісті «Варнаки». Принаймні його будівлі, що не ремонтувалися принаймні з 191З року — створювали солідне та ґрунтовне враження. Зараз мені здається, що кляштор міг бути закладений ще за перших київських князів, іще перед монголами. Адже, наша Україна — з найдавніших країн континету.
Інститут зайняв лише частину Китаївської обителі, в її другійчастині жили ченці. Цю незрозумілу стійкість одного з останніх монастирів країни пояснювали тим, що місцевий владика був, ніби, директором тої самої духовної семінарії в Тбілісі, де так добре вчивсясвого часу Він — «вєлікій вождь і учітєль».
Зберуться ніби в черговий раз місцеві влади — різні там баліцкіє, косіори й постишеви остаточно й назавжди прикрили монастир, а владика з’їздіть ніби до Кремля, до свого колишнього учня — і знову дозвіл відклопоче. Так воно й існує, від разу до разу.
Таким чином, інститут і монастир мирно існували поруч, в межах спільної кам’яної стіни, та, як мені пригадується, інституту на цьому терені належали й не кращі будинки.
Приміщення клубу теж не було клубом, це була порядна часовня чи молельня, де стояли рядами лави, поспіхом та кепсько збиті, їх належало замінити на спеціально надбані стільці, поставити сцену, навісити куртину та гардини на вікна і зробити деякі альфрейні роботи.
Ми з батьком виконали всі ескізи, зробили трафарети карнизів та плафонів і самі розписали куртину. Для неї набули кобальтового кольору матерію та пустили знизу періодичний орнамент зі стилізованих снопів, перехвачених серпами, набивши визерунок на матерію через трафарет лимонною жовтю — щось як той малайський батік.
На нашу роботу зайшла подивитись наша добра знайома за інститутом — шведка Вєра Сандберґ, та захопилася: «Як же красиво! — але, це ж наші національні кольори!» Тут ми з батьком переглянулися та зрозуміли — що ж ми врешті накоїли! — адже це були і наші національні кольори суворо заборонені — «пєтлюровскіє»! На щастя тоді ніхто не помітив цього політичного ляпсусу, цієї «жовто-блакітной вилазкі» в добропорядному совєцькому клубі. А могли б же й помітити!
Пригадую, наприкінці семидесятих в Донецьку, на розі бульвару Пушкіна та проспекту Гринкевича розквітли іриси, всі разом, дружні й красиві, — грядка лимонно-жовтих, поруч — грядка синіх.
Проходячи там пару днів пізніше я побачив двох бабів з комунхозу котрі турботливо зрізували квіти, поки не зрізали усіх. «Вони не різали їх спеціально, кудись, ні — вони ліквідували їх, щоб не було. Значить знайшовся якийсь «бдітєль» російський маньяк або малоросійський яничар, який угледів у цьому сусідстві зловісну ворожу «вилазку», підступну міну сповільненої дії!
Цікаво, чи було би розцінене на лекції оптики в учбовому закладі повідомлення про те, що жовтий колір є доповнюючим до синього, — як «вражєская вилазка», чи ні? Воістину — душевно хворі — то завжди душевно хворі.
Тоді в Києві я чи не вперше почув, що наші національні кольори то й національні кольори Швеції, але якось не надав цьому значення, не задумався над цим.
Задуматися мені довелося далеко потім, коли я серйозно зайнявся історією та встановив, що то були національні кольори древньої Скитії — Великої Свитьюд Сноррі Стурлусона, спільної матері України і Швеції. Синій — небесний колір ґотів, та жовтий — колір сонця — колір гунів.
Пригадується рік 730, далекі часи Тюркського каганату на сході. Коли Бюльге-каган, син Ельтеріш-кагана напутував на березі Орхону свої війська, яких його брат Кюль-теґін мав повести в похід на Китай. Він казав: Присягаюся, поки небо синіє над нами та земля жовтіє під нами, вас — мої воїни з вовчими очима — не переможе ніхто!» «Вовчі очі» тут — хвала, нагадка про прабатька всіх тюрків — Сивого Вовка — Бозкюрта. А в древній азійській клятві небом і землею — спостерігаємо ті самі вічні кольори землі й неба, жовтий і синій. Наші кольори.
Отже, пишаймося тим, що більше ні у кого крім нас двох — здавна поріднених народів Великої Скитії, — більше немає таких древніх національних кольорів.