Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы

Содержание


Дещо про власніть, що відчужується й не відчужується
Подобный материал:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   57

Дещо про власніть, що відчужується й не відчужується


Ставлення нової держави до власності було з самого початку однозначним. Це далеко потім, за «пєрєстройкі» забренять несміливі голоси хитких, що сумніваються: а, не завести нам яку-неяку давно вже забуту «частную собствєнность»? — але тоді... «Г-г-абь наг-г-абленнное!» — проглосив» наш Ільіч». Іще 1917, засновник нашої грабдержави. От і почалися оті несмілі пропозиції завестм власніть — знизу, і гучні заклики «вернуться к лєніну» — вже звідти ж, зверху. Але це, вибачайте — в якому ж сенсі «вернуться»? — почати знову грабувати, чи як? Так нема ж уже чого грабувати, — все виграбували, як є; хіба що оті «правітєльственниє дачі»...

Дуже рано довелося виробити у себе одну, суто совєцьку, я гадаю рису: певну байдужість до матеріального боку життя. Що — однак, зовсім не означає, що я є терпимим до незручностей або дискомфорту; або не порівнюю супу від помиїв. Просто, умію відносно добре жити й з понад скромними засобами.

Втім, у нас більше ніж будь-де у світі було розповсюджене збирацтво різного роду. Одні колекціонують гарнітури, інші одежу або ювелі. інтелігентні люди — книжки, картини, марки. Це якийсь сублімат задавлених державою і народом («партієй і правітєльством») одвічних людських інстинктів, пов’язаних з основним соціальним поняттям власністю: прагненням щось створити, щось полишити по собі на землі.

Але, як воно насправді, то все це ні до чого.

Дурня це все. В «странє» совєтов» будь-яка справа людини помирає разом із нею, а як правило — й ще перед нею. Коли помер мій приятель математик, пристрасний бібліофіл, що засмітив рідкісними книгами доволі пристойне помешкання, його вдова яку ми навідали — відразу запропонувала нам щось купити. А бібліотека є цінною саме в зборі, та він нею за життя дуже пишався.

В Росії крім сили, влади, — не цінувалося ніколи нічого: ніхто й й ніщо. Тому в ній ніколи й нічого не буде. Втім, навіщо ж такі скрайності? — Цінувалося, ясна річ. Хтось сповістив нас про те, що солдати Вєлікой Отєчєствєнной, прості руські люди — вельми високо цінували «Войну й мир» — великого ж російського письменника Л. Толстого, особливо підкреслюючи, що — «бамага у ей дюже скусная» (на самокрутки).

Скільки отих плодів багатолітнього збирацтва було розметано як пил на вітрі підчас цих великих владних порахунків!

Та й мирний час був мирним лише умовно, в якомусь певному сенсі, не більше. Майстерню художника Оскара Рабіна двічі підпалювала охранка, очікувати третього разу, щоби спалили живцем і його — він не став, поїхав за кордон.


А коли на початку — 1990 його недопалені картини (з’явилися на виставці «іноземних художників» у Москві, — та ж Москва навіть виляла хвостом. «Все, що твоє — насправді не твоє». Цю істину я засвоїв дуже рано. Вже і не пригадаю — коли.

Та, як же було не засвоїти. Адже, ще перед тим як я побачивсвіт — червоні й махновці обібрали моїх батьків як липку. Різниціпоміж ними не було жодної, тому що ті й другі, попри лєнінське гасло, не грабували, але конфіскували. А це — зовсім інша справа. Потім, у тридцяті роки пішли так звані «золотиє» ліхорадкі». До вас приходили в помешкання «господа большєвікі і дограбовували ті зернинки золота, що не дограбували, прогледіли тоді. Аботі, що у вас за цей час звідкілясь завелися. До нас, зрозуміло,ніхто вже не ходив, але я пам’ятаю принаймні три «золотих ліхорадкі». Лікарі твердять, що таких було п’ять, що ж — їм видніше. Отже,ювелі як власніть — виключалися. Завести дорогу та елегантну одежу — але, де ж її побрати? Та й те вмить знімуть на вулиці, спробуйтедесь засидітись до пізна. Роздівання — специфіка пролетарськогочасу, багацько читав літератури про розбійників у Європі, добрепам’ятаю сакраментальне гасло — «гаманець або життя!», але... Непам’ятаю альтернативи: «штани; або життя!»; це вже — суто совєцьке,пролетарське. Але, час спливає, все паскудиться далі, та наближаються часи, коли совєцькими робін гудами буде цінуватися будь-який одяг, яким можна укрити голизну. То, як же будемо тоді? хіба ходити у лахманах, поки й ті не наберуть ціни?

Загалом, усі ці — чисто совєцького штибу міркування й роздуми (оскільки породжені були саме й тільки «властью совєтов», і нічим іншим), дуже рано схилили мене до думки задовольнятися лише необхідним, та ще й такого рівня, щоби воно не викликало заздрості сусідів. Адже, щось там може бути й кращим у світі, як ото саморобний радіоприймач, але з-зовні має бути непримітним.

Але, було й ще одне. Те, чого поки ніхто відняти не може — цезнання, інформація. Світ же інформації є нескінченно різноманітнимта цікавим, світ не речей, але їх привидів, що не піддаються жодномупограбункові, жодному відчуженню. А значить тут і лежить неоглядне поле діяльності, котре любима держава в стані контролювати лишємінімально, лише взагалі, лише в цілому, розставляючи свою сітку заборон і обмежень, силків і капканів — тільки для всіх, але не длякожного поокремо. Бо кожний поокремо в стані знайти в цій сітцідосить зручні для себе дірки. Конкурентів — поготів, було вражаючемало. Цьому народові завжди було якось приємніше, якось зручніше, — по можливості нічого не знати.


А «не зналі» вони — як же багацько: як є — нічого! «Нє зналі», що «кулакі» — теж були люди, «нє зналі», що «вєлікій вождь і учітєль» то просто головний банди кримінальників на ім’я ВКП («а в скобках ма-а-ленькое бе»). А з того, хто не знає — й питати нема чого. Якщо там щось...

А, як це здавна у них ведеться, того мабуть і не пригадати: одвічно. Бо тим іще Олеарій з Голштину захоплювався у своєму ХYІ ст. — про що їх не спитай — як один, вистринчується й рапортує тими самими словами — Знать не знаю, ведать не ведаю! Про то знают лишь Бог да Великий Государь!

От так — не підкопатися з жодного боку, як бачите!..

Таким чином, як щось і варто копити та колекціонувати в цій ницій країні, так це знання, інформацію, бо цього вже ніхто не пограбує, ніхто не привласнить, Така концепція складалася у мене в молоді роки, але сповна свідомо — вже десь за тридцять. Що в такий слосіб не нажити не тільки «палат камінних», але й жодних інших, я розумів дуже добре: у мене перед очима був приклад мого батька. Бо, це ж була навіть не Друга, ще царська імперія, коли вчителеві гімназії «полагался» поруч окремий кам’яний будиночок; то була Третя — пролетарська під будь-яким кутом зору.

Розумівся я й на небезпеках, які таїлися в подібному, здавалося би й зовсім невинному трибі життя.

У країні, де всім правила сіра посередність, або й ще гірше — ніж, чемники з тих — «кто бил нічєм — тє сталі всєм», все знаюче й талановите негайно підмічалося та викорінювалося. Ну, пам’ятаєте — «турботливий садівник»? — що ходит полем у френчі та з ножицями, підстригаючи будь-яку стеблинку, що хоч трохи перевела інших. Насправді тут ховалися прадокси, бо стеблина не просто остригалася, а виполювалася, а як так, то картина виполотого поля представляла подіоний же вид, тому ще й тепер могла знайтися вища стеблинка, Очевидно, що подібна операція могла завершитися тільки повним оголенням усього поля. Але, такого не спостерігалося. А це означало, що був такий негласний рівень посередності, за який просто не слід було висовуватись.

Ну, то що ж тут сказати? — значить і не потрібно вилазити, принаймні, демонстративно. Бо, не люблять у нашій «єдіной і нєдєлімой»(або ж «Дунькє в Європє»)- країні нездарних і завидючих, — тих що висовуються. «Ти што — умнєє всєх?» або «Сіді — нє висовивайся!» — учить російська народна мудрість.

Принцип цей — не вигаданий, не насаджений більшовиками, а є давнім народним modus yfyendi народу імперії — трибом життя. Підтвердження цьому фактові, та яке ж яскраве, ми знаходимо в блокадних щоденниках нещастивої Ольги Берґгольц, та таке, що просто гріх не навести.


Сталося це десь навесні 1942, вже за повної блокади «города Лєніна». Пішла вона до бані. Навкруги — самі блокадниці, як вона, худі та змарнілі, шкіра та кісті — як і «положєно» за блокади. А тут заходить цілком нормальна баба — біла та не худа. Що тут піднялося, яке ж «общєствєноє возмущєніє»! — не те, не інакше — «блядь»!! Накинулися, облаяли та й вигнали геть, — миються собі далі. А далі заходить якась стара, зігнута-перекручена — шкіра та кістки. Сидить собі й тихенько миється: наче все добре. Так, ні ж — і тут не слава Богу вийшло! — «Мой-то — молодой бил, красивий — убілі! За такіх вот жізнь положіл...»

У них — треба бути як усі, як сидиш по вуха в імперському лайні- то й «не висовивайся». В жодному разі, та в жодний бік.

Як розправлялися з тими, хто висовувався — ми всі бачили 1937. Обмежуся парою відомих прикладів. Карл Радек або Міхаіл Кольцов рідний брат Бориса Єфімова, — були найвідданішими клевретами та попихачами нової влади, але... надто вже добре робили свою погану справу: висовувались. А видатних політичних посад, між іншим,- не займали. Так — за що ж? — виходить так, що саме за те, що були кращі від інших.

Згодом вся ця запобіжна служба, так би мовити, або опіка над талантами була цілком передоручена всемогутній та всюдисущій організації, на якій зі дня народження трималася нова народна влада — російській «охранкє». Багацько з’являлося у нас талантів за минулі роки, а — де вони всі? — всі там. Декого — так зустрічали дослівно на підходах.

Був — пам’ятаю, такий собі геніальний хлопчик, хіба Коля Сєров — художник. Величезні надії подавав, та от... Який же прикрий випадок, уявляєте — застрелили «на охотє»! — яка прикрість!! Аот інших хлопчиків — чогось не застрелили. А, до речі, — ви незнаєте, що він там робив? Бо, здається мені, що неповнолітні — взагалі не полюють, чи не так?

Або, ота всім відома, теж художниця не з останніх — Надя Рушева. Така ж біда, тільки подумати — крововилив до мозку! Що ж тут поробиш — така доля! А крововилив до мозку — то смерть стареча. Хай мені покажуть іще один приклад ( у світі) — смерті від крововиливу в мозок у 16 років; прошу... отже, занотуємо — є у них, «в хозяйстве гєнєрала...», таке, що викликає штучний крововилив, у будь кого. Востаннє це випробували, здається, на колишньому петербурзькому мерові А. Собчаку: надто багацько знав мабуть про когось, старий... Та, чи отримують ті, що підсипали, — «государственную награду за подвіг»? — Дуже тут цікавого, як почнеш копати.


Тут — втручання на відносно раньньому етапі, щось як «обєзврєжіваніє на подходє», але й приклади — згодьтеся — яскраві. Буває, виникає необхідність втрутитись і пізніше. Можу повідомити: не вірив і ніколи не повірю у «випадковість» автокатастроф, у яких загинули Аркадій Бєлєнков, Лариса Шепітько, або Андрєй Амальрік, що так блискуче передбачив за два десятки років розвал (штучний чи природний на разі облишимо в спокої) найбільш брудної імперії в історії людства. Не вірю й тому, що випадково потонув Алєксандр Вампілов, не повірю, що природною смертю померли В. Шукшин, В. Висоцкій або В. Цой.

Не вірю й ніколи не повірю, що від випадкового удару током загинув на чужині Алєксандр Галіч. Бо, в такий саме спосіб, тільки у власних ваннах загинули потім кілька учених, що згодилися працювати на СОІ.

Тут, може, не гріх би й урізноманітнити дещо методи, ба надто вже кидається у вічі стандартність прийому. А втім... цим західним придуркам — хоч у вічі наплюй — все одно нічого не розберуть.