Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы

Содержание


Ох, цей вже мені господін Маркс!
Подобный материал:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   57

Ох, цей вже мені господін Маркс!


Про господіна Маркса, так мені здається, я довідався від Джека Лондона почитуючи якусь там його соціалістичну маячню. Маячню, що так гармонійно уживалася в ньому з ніцшеанством, та... що вже тут укривати — з расизмом.

Пізніше я зрозумів, що суміщувати це можна, й можна як же чудово. А значить соціалізм і расизм — десь із одного куща ягідки. Але, це пізніше, набагато пізніше. А тоді мене таке ще дивувало.

На повному серйозі я став читати Маркса (і Енґельса) потім, в інституті, університеті, просто тому що їх там вивчали. Але ж ні — не такий я вже старанний, не треба. Працював все той же старий інстинкт — прагнення узнати з перших рук. Благо тут — це було легше від легкого. З багатьма ідеями я тоді погоджувався, з де чим згоджуюсь і тепер. Ота противладна частина їх учення, так би мовити, близька мені завжди. Але — не більше. Дивуватися цьому не потрібно, вже казав, що у мене селянська психологія, а вона є анархічною та не любить влади. Влади взагалі, будь-якої. Мені байдужа або неприємна будь-яка влада, ліва чи права, пропади вона пропадом. Чого я найбільше у житті не переношу, так-це десь спілкуватися з владою; в будь-якій формі; коли хтось нахабно лізе у мої особисті справи.

Для мене, як для еспанського campesino — будь-який циган або розбійник — симпатичніший від самого симпатичного жандарма.

В цікавий спосіб такі симпатії та антипатії розповсюдилися і на інші домени життя, бо так само й у науці. Офіційна та загально прийнята концепція або штандпункт були для мене завжди нічим, поки я сам пораскинувши мізками не переконувався у їх більшій або меншій справедливості, ну, а тоді — прошу... Так було зі загальною теорією відносності. Я формально зрозумів її всю проштудіювавши сера Артура Стенлі Еддінґтона, одного з тих пір із дуже поважаних мною людей, але... ті сумніви що були — не розсіялися й досі, попри наступну дружбу з Д. іваненком.

Важливість такої позиції я усвідомив повністю тільки пізніше, коли абсолютно різні люди представляли заперечення на мої праці, що були тотожні як ті козячі горішки. Це не означало, що праця була тривіальною, це було наслідком того, що мізки цих людей були відштамповані за існуючою парадигмою. Я завжди інстинктивно остерігався парадигми, у мене селянська психологія: хай гірше та своє...

Гадаю, що як мені й вдалося відкрити декілька нетривіальних речей в різних галузях знання, то це бувало саме там, де виникав конфлікт із офіційною точкою зору, а простіше — з тими чи іншими науковими жандармами. Але не завжди я пам’ятав, що за схожі провини жандарми убили Гарсіа Лорку.


Так от, у своїй дисідентській частині господін Маркс де в чому привертає мене й досі, коли я вже досконало знаю всі його глупоти й неподобства, хоча надто вже великої уваги приділяє «борьбє». Бо, не так воно треба «боротись», як пошукувати істину, а в цьому він був далеко не сильний.

Тоді ж, ґрунтовно вивчивши господіна Маркса (і, ясна річ, Енґельса), я піднявся з-за столу, потягнувся, озирнувся на всі боки — як воно «с каждим днєм всє радостнєє жіть!» — і сказав собі:»Ну і ну, оце так так!» Бо господіна Маркса ніде й близько не було, ні «на зємлє», нєбєсах і на морє», ні десь там іще, хоча зівсюди шурхотіло слово «марксизм», супроводжуване шелестячим «ленінізм». Втім, не було й останнього, тому що з такого ж самого цікавства читував я й Лєніна, котрий хоч і писав набагато сумбурніше від господіна Маркса але часом теж непогано.

«Оце маєш!» — сказав я собі.»А, що ж тут від першого? Або рівномірно — від другого?» Слова? — так, слова, неодмінно. А діла? — діл не було. Гадаю, що якби обидва воскресли поруч зі мною в тому ж 1939 — їх би відразу шляг би трафив. Не обов’язково, ясна річ. Лише в тому разі, якби їм пояснили, що вони опинилися у марксистсько-лєнінській державі. От тоді — безумовно.

Тому що поспіхом відновлена та похапцем індустріалізована славна імперія Російська — не містила в собі, ні в своєму устрої, ні в повєдінці — й крихти чогось там марксистського. Все це було лише її новою маскою, не більше. Якщо благодарні нащадки й втілили до життя щось там із заповітів геніїв минулого, то це був ясна річ він — безсмертний проект Козьми Пруткова — «О введении единомыслия в России».

«Єдіномисліє» дійсно було заведене: та ще яке ж монолітне!

А до того «едіномисліє» було аж як активним: з останніх сил колотило в барабани та дуло у фанфари нового совецького патріотизму. Патріотизм мені ще тоді рішуче не подобався. По-перше, десь у голові застряг рядок із великого Беранже: «Тише, тише, господа / Господін Искариотов, / патриот из патриотов, / приближается сюда...» По-друге, патріот зобов’язаний чимось пишатись, але саме тут — чим же? Громадянською війною? Колективізацією? Розкуркуленням? Великим голодомором? Чи може репресіями 1937? Чим же? — поясніть!..

Для мене цей патріотизм виключався з самого початку та очевидною обставиною: то був чужий патріотизм, патріотизм імперського люмпена, а я так і не став — ні імперським, ні люмпеном. Та вже з цієї причини підлягав екстермінації з «нового общєства».

Було і друге — я був українцем, людиною європейської культури, та мене з дитячих років воротило від отої їх імперської недокультури: червоної, з фанфарами та Політбюро, а за стару — білої, з «царєм-батюшкой да звонамі колокольнимі». Вони куди як прагматичніше дивились на справу, шукаючи провини на тих, хто себе вже не раз скомпрометував, не одного разу був упійманий на гарячому, тих, хто свого часу й Христа розіп’яли, й Росію продали, знайшовши — в голові не вкладається — покупця і на цю гору смердячого сотні років гнилля. Тому, що не можна продати, як хтось не купив. Можна лише продавати.

А до них — є й кого додати, інших недоброзичлівців.

Загалом — те саме й виходить: «жідішкі да полячішкі» вкупі з «армяшкамі» третього великого російського письменника — Федора Міхайловіча Достоєвского, котрий хоч і був білорус за народженням, але росіянин з росіян душею. Втім, як і багацько білорусів. Що ж, що обрали — те й отримали.

Отже, підсумовуючи оту цілу концепцію — сформулюємо її без дужок — прийшли якісь невідомі люди та й наклали доброму руському народові повні штані більшовизму. Так усе це виглядає для неупередженого ока.