Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   57

Але, перейдемо до аналізу пропонованої нам моральної проблеми.

Вона повністю вичерпується тим фактом, що російське суспільство або суспільство де верховодять росіяни — то завжди є рабовласницьке суспільство. Поки є у світі рабство — буде й Росія, та вона зникне як та мара, безслідно розпуститься в повітрі в той день і час, коли зникне рабство на землі. Якщо буде, ясна річ, такий день. Інший скаже, що работоргове суспільство — це суспільство негідників,


Саймонів Леґрі, якщо пригадати класику, але вся справа в тому, що воно себе таким, з жодного боку не вважає; поготів, у цьому суспільстві, якому — здавалося би, вже й нема куди нижче падати, — є й свої рабовласницькі цноти й чесноти. Наприклад — відданість вищому. Два боки рабовласницької медалі: сила й покірність їй — відданість і слухняність.

Відданість і слухняність, але не ідеї, не справі, а виключно особі, яка вибралася вище від усіх. А тому й історія такого суспільства — то в жодному разі не політична історія. То лише історія низки окремих осіб.

Сила — необхідність, щоб утримати в слухняності рабів: рабовласників мало, рабів — багацько. Сильний має бути сильніший від усіх рабів разом, сила — це добре: «сіла єсть — ума не надо!» 3 другого боку — покірність: рабовласників мало — рабів — багато. Покірність раба потрібна насамперед, без неї розвалиться соціальна структура. Покірний, боягузливий, слухняний раб — добрий раб, чудовий раб. Найгірший з усіх — воістину, це отой «раб лукавий», такому й добросердечне християнське Євангеліє не потурає — такий негідник здатний всіх перебунтувати. Його — раба лукавого, найкраще своєчасно виловити та знищити. Що, власне, тоді й робилося — по всій країні.

Туполєв є на час вибитий зі своєї рабовласницької ієрархії та інстинктивно пошукує нового місця. Сила слідчого над ним, це не сила безпосереднього начальника в його старій ієрархії, але... це сила, нічого тут не поробиш, та він уже це усвідомив. Ця сила його б’є, раптом позбавила пайків та привілеїв, права наказувати іншим рабам, нижчим від себе, але хіба покора, це — в тому числі, й не покора перед биттям? 3а віщо б’ють — це не так вже істотно, адже в Росії ні нагорода, ні покарання майже ніколи не бували наслідком закономірного та логічного заохочення або стягнення. Вони бували, як правило, прихіттю сильного. А сильному він приучений коритися.

Саприкін, рівно вибитий зі своєї звичної ієрархії, де ним повновладно командував Туполєв, спочатку від розгубленості фрондує та збурюється зведеними на нього наклепами, але вічна ставка з минулим начальником ніби повертає йому втрачене було почуття ієрархії та примушує поглянути на справу по новому. Тепер їх васальні відносини в колишній ієрархії ніби відновлені і ця крихітна ієрархія, обрізана зверху як знизу, — о диво! — знову починає функціонувати! Рабський рефекс покори наказує Саприкіну підписати всю ту неможливо маячну дурню про шпигунсько-шкідницький цєнтр, якого хоч і ніколи не було, але на якому наполягає його знову отриманий шеф.


Ну, а шеф? — як же з ним? Підлість, чи не підлість?

Це вже питання в певному ступені безпредметне.

Воно — так, мало би сенс в іншому суспільстві, але тут... Тут просто нема такого поняття, та якщо його й обмірковує Разгон, то це лише тому, що він вважає, що до цього суспільства є придатні якісь критерії суспільства нормального, не рабовласницького. В цьому й уся справа. Не звикли вони, і автор, і дружина Туполєва, що живуть вони уже не в тому, майже благополучному, майже європейському суспільстві Другої імперії, яким насолоджувалися перед революцією, а в суспільстві реставрованого у всій пишності московського рабоволодіння. От у цьому вся справа.

Так, хутко та без особливих сумнівів, може бути розшифрованою запропонована нам ситуація.

Більш цікавим може бути інше. Навіщо вона розігрувалася, ця негідна трагікомедія?

У нацистській Німеччині, з якою мала певні спільні риси карикатура сталінської «єдіной і нєдєлімой», ми — дивно — не знаємо прикладів подібної універсальної фальсифікації, відвертої та нічим не стриманої. Якщо Димітрова судили за підпал Райхстагу, то він принаймні міг би його підпалити. Але взагалі... Не було там таких ідіотичних шпигунсько-шкідницьких центрів. Не зловживали й вигаданими зв’язками з іноземною, скажімо, — тою ж совєцькою розвідкою.

Як і дорікали в чомусь в Нюрнберзі юстиції Німеччини, так це в тому, що вона нищила тих, хто не міг не бути тим, ким він був; жидів, циган, лівих... Але ж і це робилося відповідно до певних законів (були й такі «закони»!). Тобто, робилося це все неподобство у вищому ступени «культурно»! А табори, однак, не порожніли. Та й людей понищили чимало; не стільки, ясна річ, як сталінці — таких нікому не наздогнати, але — все ж чимало. З другого боку й совєцькі не завжди переймалися комедією слідства, судів і т. і. Стріляли й гамузом, без зайвих церемоній. Про те свідчать Куропати, Биківня, Вінниця, Катинь тощо.

Так, як же це воно відбувалося? Хто, коли та як визначав долю людини — «врага народа»? Адже, по совєцьки вона завжди має бути визначеною заздалегідь, задовго перед судом і присудом, іноді — ще й перед арештом. Кому на пару зі слідчим вигадувати собі неіснуючі провини і розігрувати комедію фальшивого зізнання, для кого — не наполягати, аби обов’язково зізнався, а кого й взагалі не судити, а відразу кулю до лоба, підставивши, під дула соцкатів із ЧК на»окраінє» якого-небудь соцгорода? Хто, де, й коли — повторюю, це все визначав?


Тому що все це, неодмінно, повинно було бути визначене попередньо, вчасно. Сумніватися в цьому було би так само крамольним, як скажімо «в нєзиблємості строя», як казали перед «пєрєстройкой». Або «свободє вибора» , як стали казати після неї.

Спадає на думку доволі нескладне пояснення.

Слідство, комедія суду і т. і. — то все привілеї, а привілеї випадково не роздаються. «Добровольноє прізнаніє» ніби пом’якшує «заслужєнноє наказаніє»: воно стає, ніби, не таким заслуженим. З другого боку, якщо прикинути кількість розстріляних відносно загальної кількості народу, то... Красномовно свідчать про себе й місця найбільших зі знайдених боєнь — Україна, Білорусія... думаю, що не помилюся, як скажу, що всяку нацменську дрібноту стріляли масами — без суду та слідства. Те й друге вважалося для них зайвою розкішшю.

Отже, схоже, що «старшій брат» і в 1937 мав свій певний привілей, — привілей бути офіційно засудженим...

Совєцький авіаконструктор А.Н. Туполєв був особистістю доволі своєрідною, та для більш глибокого розуміння того, що було описане вище — не вадить це собі належно уявити. У ювілейному виданні (100 років із дня народження) «Андрей Николаевич Туполев — грани дерзновенного творчества» (М., Наука, 1988) — можна отримати за умови уважного читання — досить адекватну інформацію.

Йому приписується, загалом (таблиця наприкінці книги), конструювання 58 літаків марки АНТ (перед війною, додані ще три «біс’а») і 18 літаків Ту (після війни). З тих перших, однак, 29 (!) мають посилання (або примітку) — «нєт данних», проєкт нє рєалізован», «работи прєкращєни» тощо. Найбільш розповсюджена довідка — «нєт данних», таких 17, всього ж разом — 29. Добро би він працював десь перед революцією, або у ХІХ ст., але — як це «нєт данних»?! Адже німці до Москви, як відомо, не заходили, її не займали. Куди ж поділися оті «данниє»?

Виникає — згодьтеся, цілком слушне запитання: а, чи були вони взагалі, оті АНТ, по яким «нєт данних»? — може це вигадка?

Але, хай буде — нема, так нема. Полишається рівно половина — 29 конструкцій.Але, навіть із цих серійно не будувалися 12, а 5 будувалися «малой сєрієй» (?). Отже, з усіх цих 58 мітичних АНТ — лише трохи більше десятка літаків працювали по справжньому. З них було й 5 пасажирських, останні — військові.

Із наступних, нових Ту (з 18 — 12 військових) один проект не реалізований, серійно не будувалося 7, отже залишається знову десяток, із яких один літак, знову ж, випускався «малої сєрієй».


Враховуючи, скільки було витрачено наших із вами грошей на прогодування А. Н. Туполєва та його підлеглих, на забезпечення їх всілякими пайками та привілеями, — ККД виходить більше ніж скромний.

Та й те, що полишається — теж не надто вражає.

Тому що значна частина зусиль цього могутнього колективу була втрачена на пропаганду, на рекламу гнилого товару «марксізма-лєнінізма». Першим успіхом А.Н. в цьому напрямі був «цєльномєталлічєскій» літак «Пролетарки» (!) АНТ-3 (1925), котрий будувався як бойовий літак. Але, він знайшов кращий ужиток, з 31 серпня по 2 вересня 1926 він, як без тіні зніяковіння висловився його автор (с. 57): «совєршил свой изящный полет над удивленной Европой» за маршрутом — Москва — Берлін — Париж — Рим — Відень — Прага — Варшава — Москва. 3а це Туполев був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Тут ми помічаємо, що ККД локально зріс значно вище 100 %: і бойовий літак створено (хоч ніде й ніколи не воював), і цілком задовільнене хворобливе прагнення російського комплексу меншовартості — дивувати Эвропу («Ой, ці незвичайні росіяни — вони знову здивували світ!»).

Чиста пропаганда лежала й в основі створення АНТ-25, на якому били рекорди дальності у 1937 В. Чкалов і М. Громов, і на якому загинула екіпа С. Леваневського; до речі, про ці польоти в цитованій книзі для чогось пишеться у суто загальних реченнях, а вже ім’я Сигізмунда Леваневського — й зовсім не пригадується. Наукове (та, побоююся, й технічне ) значення цих польотів — було хіба не нульовим. Головне було продемонструвати народові США — найбагатшої країни світу (а значить — і першому ворогові «страни совєтов») : «дивіться, як зайде потреба — ми вас і за океаном дістанемо бомбами! через полюс ! ! «

Але, перейдемо до більш цікавого, до того, що допоможе нам зрозуміти, чому підлеглий А.Н. Туполєева згодився підписати відверту липу. Почасти ми це вже прояснили. Підкріпимо це тепер деякими даними про шефа та культивовану ним атмосферу в колективі. Стиль праці в КБ Туполєва був, природно, совєцький: всемогутній «Сам» — шеф, та його слухняні підлеглі. Ну, а як сказати точніше — то стиль російський — рабовласницький.

Як конструктор А. Туполев, таке вимальовується зі всіх спогадів про нього, хоча й закінчив Московское Высшее Техническое Училище, але набутими там знаннями чомусь не користувався, працюючи радше «на глазок». Збереглася цікава стенограма засідання колегіі ЦАГГІ від 28 вересня 1926 (с. 59-60), де акад. С. Чаплигін жалиться, що ЦАГІ не видаються наукові праці , та «получается» несоответствие с научним институтом». На це А. Туполєв відповів дослівно:


Не треба так ставити питання. Наша робота, виником якої э побудова літаків, видбирає настільки багацько сил та енергії, що я не пишу жодного рядка. Ви повинні розглядати як виправдання ті досягнення яки ми даємо. Я просив би, щоби ця точка зору була прийнята всіма...

Нагадаємо, що «досягнення» вичерпувалися на той час трьома літаками, з яких АНТ-1 існував у одному примірнику, а АНТ-2 пішов у «малую сєрію». Реальністю були лише АНТ-3 (отой самий «Пролєтарій», знову, чи не в одному примірнику) ,та ще важкий бомбардувальник АНТ-4. Втім, те, що в ЦАГІ необхідно займатися й наукою та мати публікації, підтримали директор ЦАГІ Ю. Флаксерман, Б. Стечкін, і Б. Юрьев, але Туполєв вів своє:

Часу нема на друкування. Не можна примусити нас сидіти за книгою, коли Військово-Повітряні сили потребують винищувача. Ви кажете, що через 3 дні повинна бути завершена така й така книга, а нам необхідно завершувати винищувач. Зараз промисловість потребує від нас прикладання всих зусиль. Зауважу, що оскільки ми про жодний там туполєвскій винищувач не чули, то цей суб’єкт був, до всього, ще й досвідчений демагог. До людей, навіть незнайомих, але відносно яких був певний, що вони за посадою нижчі від нього, Туполєв, з причини свого хамського московського єства, — звертався виключно на «ти». Але, в інших випадках... Ось, що пише він сам, розповідаючи про те, як його поставили наглядати за всією авіапромисловістю:

Коли наркомом авіаційної промисловості був призначений М.М. Каґановіч, мене викликав до себе Орджонікідзе й каже: «От ми вирішили тебе (він мене називав на «ти») призначити головним інженером авіаційної промисловості». Подальше не являє жодного інтересу, а от кінець розмови потрібно навести:

*

За такої постановки питання, я відповів: «Товаришу Орджонікідзе, якщо ви вважаєте, що я вам так потрібен, то я згоден.»

Ось так воно. Товариш Серго його на «ти», а він його — на «ви»! Бо ж, як у них кажуть: «знаєт свєрчок свої шєсток». Спробував би він йому «тикнути». Але, там де «тиканьє» — там і всі інші прикмети хамського московського трибу життя. Як пригадує дама, така собі Н.Н. Андрєєва:

Він добре знав мову «старого ломового ізвозчіка» та широко

користувався нею. Це не всім підлеглим подобалось.

Бачите, значить не всі так уже погрязли у московськім холопстві: «Це не всім підлеглим подобалось». Дама пише не без знання справи, виходить, що й її вух не оминула мова «старого ломового ізвозчіка».


Пригадується, як не менш уславлений у світі І. Курчатов, на честьякого новий елемент охрестили «курчатовієм» (чи може бреніти щосьіще глупіше?), звертався бувало у власній лабораторії до лаборантки,убіленої сивинами матері родини рег: «Эй та там — старуха! Включайже б...ь свою х...евину!» ;

Загалом же — наведемо підсумкову характеристику А.Н. Туполєва та улюбленого ним хамського московського стилю керівництва: Поладнати з ним було непросто. Той, хто хоч раз був свідком або, не дай бог, об’єктом «розносів», що він учиняв, запам’ятовував їх надовго. Але ці розноси, рясно пересипані міцними слівцями, прощалися йому. Тому що кожен знав: в кінці генеральний оцінює кожну людину не за помилками, без яких взагалі, не обходиться ніхто, а за відповіддю на запитання: «А що ти умієш робити?»

Туполєв був керівником владним, жорстоким. Втім, умови за яких створювалася вітчизняна авіація, навряд чи сприяли розвитку інших властивостей характера.

(И. Головин, д-р тех. наук, вед. констр. ОКБ им. А.Н. Туполева,

газ. «Соц. индустрия», 10.11.1988)

От таким був отой Туполєв, то що й дивуватися, як на свого підлеглого він діяв як той удав на кролька.

Можуть сказати, ясна річ: якби не це, не безпардонність, розноси й безпросвітна матерщина, — ми не мали би авіації. Що ж, можна розумувати и так, чому ні? Але я на це відповім: народові, що без матюка не в стані спорудити літак, найкраще буде, як і тисячу років тому ходити пішки.

А то — й лазити на карачках.


Читаючи Роя Мєдвєдєва. . .

Оприлюднене далеко потім, в часи «пєрєстройкі і гласності» в московському «Мегаполіс-экспресс» від 21.О3.1991 відносно коротке інтерв’ю Роя Мєдвєдєва — «Постыдились бы, господа демократы», — наштовхнуло мене на певні роздуми, які — можливо, будуть цікаві й

для інших.

Пригадуються часи, так, років двадцять перед тим — розквіт дисідентства. Початок знищення, так би мовити, нашого героя. Тоді вже було написано про них, про Лєніна, Троцкого та Сталіна, про їх епоху, — мало не все, що можна було взагалі написати. Пригадайте: Бажанов, Суварін, Дейчер, Авторханов... хто ж іще?

Але, Рой Мєдвєдєв писав далі, демаскував. Видавав свою писанину за кордоном. Писав, загалом, те саме, ну, що було. Писав надихаючись більш досвідченими попередниками; як свого часу Корнєй Чуковскій надихався Гью Лофтінгом, а Алєксей Толстой — Карло Коллоді; і так далі. Мені такий російський спосіб натхнення був уже сповна знайомий, та я й не очаровувався несвіжими откровеннями новоявленого викривача, подібно отим дурнуватим «за бугром» — нас не так легко обманути. Поготів, дуже схильною до нього була ота «Свобода», де половина штату сиділа від КГБ.

Одне слово (хоч і як же тоді модне!) — дисідент! Дисідент, то простіше кажучи, незгодний в чомусь зі суспільством, із пануючою точкою зору, з пануючою владою, та було тоді таких чимало, але... Вони ще тоді чітко поділялися на дисідентів російських або совєцьких, що виступали переважно за виконання совєцькою владою — нею ж і установлених законів, про яких по 1991 — і пам’ять заникла (хоч і не сказати, щоб закони почали бездоганно виконуватись). Та на останніх, не росіян, що відстоювали свободу та гідність своїх народів, та незрідка приплачували за це життям. Як Валерій Марченко

Або Василь Стус.

До того ж — дивні справи, зверніть на це уваги: Анатолія Щаранського за розголошення державної таємниці (скільки м’яса в «народній ковбасі», за 2 рб. 60 коп.) — запроторюють на 13 років, Юрія Орлова за кілька сторінок машинопису — на 8 років, а з цього все — як з того гуся вода: видає книжки за кордоном, та хоч би тобі що. Ну, для виду прийшлося, ясна річ, тимчасово виключити з партії, аби не так в очі кидалося; і обшуки, природно, час від часу. Але, знову ж, без наслідків. Диво? — та ні. Про це ще покійний М.Є. Салтиков-Щєдрін писав, що у нас — див не буває. у нас — це на отой ще тоді відомий «схід від Перемишлю».

Бувають, як казав старий — лише спритно здійснені шахрайства...


Та- ак... подумалося мені тоді: так от ви що за пташка, наш партійний дисідент Рой Мєдвєдєв. Що ж, і таке буває». Бувало й раніше, навіть перед революцією; згадайте «охранку»...

Великим та щирим було моє здивування, коли я натрапив на цього дисідента у Верховном Совете СССР. Отаке маєте! — значить не всі так спритно метикують, як ваш покірний слуга. Значить прийняли були виборці оте «дисідентство» Роя за чисту монету. А втім — чому б же й ні? Хіба, якби наш нарід не складався би переважно з політичних лопухів — проголосували б аж так дружно 17 березня, за новий та як же добрий СССР? Хоч і сказав колись великий Сталін, що на виборах (совєцьких, мається на увазі) — перемагає не той, хто проголосував, а той, хто підрахував.

Але, час проходив та наш Рой не лише відновився в партії, але й потрапив до її ЦК. От тут, мабуть, на нього й зовсім «головокружєніє от успєхов» накотило, як там у них кажуть, та він і видав оте саме інтерв’ю. От його й варто злегка, трішечки прокоментувати. Почнемо — з початку:

Зараз не одного разу доводиться чути як комуністичну партію порівнюють до нацистської — ті ж, мовляв, методи, та ж структура, ті ж завдання. Але це ж абсурд! Треба розуміти, що гітлерівський режим створювався на захист диктатури і нацистська партія зі самого початку призначалася на захист цього режиму. Комуністична ж партія (я маю на увазі в даному випадку сталінський період) свої злочини творила таємно. І про ці злочини не знала не лише більша частина суспільства, але навіть більша частина партії. Тому партію в цілому звинувачувати не можна, як не можна обвинувачувати й нарід, котрий вірив тій партії. Треба звинувачувати конкретних злочинців.

Але ж — дитинство! — бо й їх комуністична партія створювалася для підтримки режиму та ні для чого більше, хоч би той режим і називався «діктатурой пролетаріата». Отже в цьому, де на різниці наполягає Рой Мєдвєдєв — жодної різниці не було.

А взагалі — і дійсно — порівнювати не можна. Тут я згодний, — в жодному разі. Тому що німецькі наці та російські комуністи, оті, що «освободілі мір от корічнєвой чуми» — абсолютно непорівнянні. Але в іншому. Наці царювали всього 12 років, та понищили всього якийсь десяток мільйонів, а от що до вас, панове, то тут вже тхне багатьма десятками мільйонів, хіба ні? «Таємно»?.. але й наці себе не надто рекламували. А кардинальна різниця — якісна, була у тому, що гітлерівський Третій райх був радше правовою державою, та коли жида або комуніста запроторювали до концтабору, то це робилося на підставі


певних законів, хоч вони могли й не всім подобатись. А часом

й злочинними. А, дозвольте поцікавитись — якими-такими законами

була регламенторська діяльність «лєнінской ЧК»? Або, на основі яких законів «раскулачівали»,

та депортували до Сибіру селян? — чи заганяли їх силомиць до

«колхозов»?

\

Та, тільки от їх — німецьких наці, потім десятками років виловлювали й судили за їх злочини, а от як же з тими, іншими, — червоною наволоччю? «Треба звинувачувати конкретних злочинців»? — так, безумовно, але... Хто, де та коли звинуватив хоч одного з мільйонів? Хто з них отримав покарання? Попереджаю — закрите зведення особистих порахунків — Єжов, Берія, Абакумов, — ні до чого. Це не справедливість, ні. Представте там так само масові суди, які відбулися над наці. Не можете?

Значить і насправді — порівнювати не можна. Бо, поруч із цією потолоччю німецькі наці — то були суті янголи, тільки що без крилець. Тому що були непорівняне більш масові (в кілька разів!)злочини, та за повної та абсолютної безкарності. А всі ті, хто покривають злочинців — є самі злочинці. Згідно будь-якого права — Божого чи людського.

Але, продовжимо наше цитування, представимо на повний зріст, як же тут сказати? — розумовий багаж, компетентність нашого клієнта, історика Сну, там у них, принаймні):

У США, наприклад, нікому не спадає на думку звинувачувати в чомусь республіканську партію. А це ж від початку була рабовласницька партія, та, захищаючи рабоволодіння, вона розв’язала криваву громадянську війну. Так що ж — тепер судити республіканців? Який же козир! — оце можна сказати — зробив ласку! — великий історик... Не напружуючи пам’яті пригадую шкільну історію (з якої мав трійку, як ви знаєте) — так, що ж там воно було насправді? Республіканська партія США була створена 1854 як альтернатива демократичній, як партія аболіціоністів (противників рабства). А оту «криваву громадянську війну» — розв’язала не вона, і не республіканська Північ, а демократичний Південь — Південна Конфедерація, пострілами з форту Самтер. Так воно було насправді. Значить... але, що ж це може значити? Адже, комуніст — це не якийсь там «мітінговий псєвдодємократ» відповідає за кожне вимовлене слово. Так, може сучасні та самостійні дослідження нашого великого історика викрили, що все було не так, як це вже більше ста років підносить нам буржуазна історія, а якраз навпаки? Та перемінши всіх республіканці встановили по всіх США рабовласницький устрій? — на кшталт вашого — московського? Цікава, цікава думка, згодьтеся.