Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   57

Потім, згодом, коли мені щастило створити щось добре — це завжди супроводжував присмак гіркоти. Бо не було вже єдиної людини, думка якої важила для мене так багато. Шкода, що він помер у той Limme Jahr так і не взнавши, чи вийшло з його єдиного сина щось путяще...


Дві книги

Є у мене дві книги 1936 року видання, вони були чи не останньою покупкою батька, він завжди цікавився архітектурою, навіть сам дещо проектував та будував (оті лабораторні корпуси на Досвідній станції) та знав і про мої інтереси до неї (я вже ніколи нічого не побудував). Це він купив мені ці дві книжки, вони живі у мене й досі, я брав їх із собою, коли за війни поїхав із дому. Чого вони тільки не пережили

- і свердловські гуртожитки, і солдатські казарми в Янґіюлі, і офіцерську ночліжку в Оренбурзі...

Була з ними в мандрах і третя — «Сборник изречений и афоризмов великих людей», але її у мене присвоїв у Свердловську сокурсник, одесит Ефім Моносов. Співкурсники теж бувають нечисті на руку, зокрема

- одесити. З тих пір ставлюся як то кажуть «з резервом» до одеситів що ж тут поробиш...

Книги, про які йдеться, то — «Динамическая симметрия в архитектуре» Джея Гембіджа, американського архітектора, і «Эстетика пропорций в природе и искусстве» такого собі Матіла Ґіка, справжнього румунського боярина, що жив — правда, у місті мистецтва — Парижі.

Вони були досить добре перекладені та видані, останні залишки минулих роскошів двадцятих, але споряджені довгими та завилими передмовами, з котрих однозначно випливало, що всі без виключення концепції авторів — є ідеалістичним та вкінець помилковими, але книги цінні тим, що містять «цікавий фактичний матеріал». Наведемо трохи з цього.

Гембідж. «Накінець Гембідж абсолютно не рахується..», «точність, з якою оперує Гембідж, є1 абсолютно дезсенсовна...», «ми не можемо згодитись з Гембіджем...» і — однак, виявляється, що:

Однак це не заважає книзі бути корисною для архітектора надвишком зібраних в ній фактичних матеріалів».

Фінал, я би сказав, доволі мажорний.

Ґіка. Приблизно те саме — й із Ґіка: «Ґіка не зрозумів...», «Другим недоліком книги Ґіка є...», « Цей бік питання є обійдений у Ґіка мовчанням...» Але, все ж таки:

...книга Ґіка містить дуже велику кількість цікавих фактичних

матеріалів, що поширить кругозір читача та дасть йому багату поживу для роздумів.

От уже, як кажуть, «попало гівно на зуби»... «фактіческій матєріал»... Думали, схоже, виправдатися перед історією поштиві наші видавці помилкових та ідеалістичних закордонних видань. Або, може й інше? — може перекладачі щиро вважали книги потрібними та корисними, а все це було поступкою, даниною новим віянням «єдіной і нєдєлімой»?


Могло бути і так. Брехня та лицемірство — то обов’язкові атрибути «нового суспільства». Принаймні, в тому разі, якщо бажаєш ЗРОБИТИ щось добре та правильне. 3 отої старої категорії розумного, доброго, вічного. Тут не злицемірити буває, часом, просто неможливо.

Зауважимо, однак, що посилання на фактичний матеріал звучить слабо й непереконливо. Справа в тому, що «основоподвіжнікі» Німало не очаровувалися фактами. Перший презирливо казав: «факти? — фактікі всеґда понаддєґґать можно...» Другий, вийнявши тюльку з рота погрозливо цідив крізь зуби: «Факти протів нас? — ну, что же, тем хуже для фактов». Хоча жодного факту — так і не насмілилися розстріляти; або принаймні запроторити на Колиму.

Отже, слабі у них були підстави, але справа — пішла; а тому і довелося батькові придбати ці книжки. А мені — прочитати.

Гембідж напасав раніше, Ґіка — пізніше, але обидва розводились про важність для естетичного сприйняття — ділення відрізка в крайньому й середньому відношенні, коли, скажімо, дві частини відрізка довжини С, частина довжини А та частина довжини В (хай буде В > А) співвідносяться так, що А/В=В/С. Тоді це дорівнюватиме ірраціональному числу, пов’язаному з квадратним корнем з 5 : 0,6182...

Тоді ж на цьому, ще з Середньовіччя відомому числі (а може — й набагато раніше) побудував свою систему «Модулор» і невігласніший з невігласних (як і самозакоханіший із самозакоханих}засновник сучасної архітектури — так званий Ле Корбюз’є. Його освіта була обмежена середньою школою, та він недарма закликав сучасників «робити відкриття». Бо, коли сам не знаєш майже нічого, то для тебе й 2x2=4 може стати черговим відкриттям... Бачили би ви власноручні ескізи цього суб’єкта: що за ница базгранина...

Втім, все це — як мені здається, було частиною того багатства, яке було зібране у книзі Д’Арсі Томпсона Growth and Form, виданої в Кембріджському університеті, але цієї мені так і не довелося побачити, вона існувала в країні в єдиному примірнику (економія валюти!) та дістатися неї так і не пощастило. З книжками, що існують в країні в одному-єдиному примірникові, доводилося зустрічатись і по тому. Адже, це останній крок до вимріяного ідеалу — відсутності книжок взагалі. Насправді, ми мали би: нічого не читати, нічого не знати, нічого не пам’ятати: тільки — слухатися. Слухатися тих, хто все знає за нас. Бо, це тоді ж, 1936 та на останньому перед довгою перервою з’їзді комсомолу, такий собі всезнаючий Алєксєй Толстой сказав щось на кшталт: «Люди століттями не могли знайти істину, а вона в Політбюро».


Так стоять справи з істиною. Гірше з валютою, за яку набувають книги, які варто читати, хоча... Син голови уряду К. Мазурова у шестидесятих мав звичку кожний рік розважатися на сафарі в ПАР, полюючи на левів, так казали. Одне сафарі варте ~60 000 доларів США, та на ці гроші можна набути цілу бібліотеку — не менше пари тисяч книг. Але, книгарні — то для людей, а це ж пузаті, вони п’ють, їдять, ...ться та серуть, — книжок не читають.

Обидві книги мали на мене чи не вирішальний вплив, привернувши увагу до пошуків найбільш раціональних заходів композиції малюнка. Не стану заглиблюваться до деталей, скажу лише коротко, на чому полягає основна ідея. В прямокутнику малюнка, якому надається формат золотого перерізу (сторони відносяться як 0,6182.., виділяються два квадрати, зверху та знизу; далі проводимо діагоналі, загальні та двох квадратів, які пересічуться в точках, через які проведемо ще прямовисні та поземі прямі, що ділитимуть наш прямокутник. Так ми отримуємо сітку ліній, на яких окові властиво затримуватися, місця концентрації уваги (несвідомої!). Якщо якісь лінії малюнка з ними співпадуть — вони теж затримають на собі увагу.

Не слід гадати, що я завжди прямо дотримувався цих правил, стисло та до дрібниць. Це важко, а в ідеалі неможливо. А до того, як з ідеї роблять культ — вона перетворюється на антиідею. Але, гадаю, що це — добра система, яка себе виправдовує, скільки може. Здається що малюнки побудовані за цією системою — є набагато виразніші від тих, що намальовані спонтанно.

Не можна не пригадати людини, яка мала на мене досить великий вплив, як саме на художника. То був дуже рано померлий Обрі Вінсент Бердслей (1872-1898), що згорів у 26 років від сухот у Ментолі, Мечислав Валліс у своїй «Сецесії» (1967) почасти віддає йому належне, але й характеризує як травестатора й циніка, схильного епатувати глядача анахронізмами. Дорікає він йому й пристрасть до перверсії та еротизму.

Подібні ж дорікання доводилося читати й в інших авторів.

Як на мій погляд — то все це чиста дурня, а якщо Бердслей десь чимось і надто захопився, то подивився би я на авторів, що йому дорікали, якби це вони знали, що вихаркують останні клоччя власних легенів, та жити їм полишилось місяці.

З англійців же мені подобався чудовий майстер Артур Рекгем, але його бачив — шкода, надто мало. Хотілося би, звісно, побачити більше, але — що ж, живу на схід від Перемишлю... З тієї ж причини не маю Бердслея: зустрічав колись альбом вартістю в 50 гривень, але... То був розмір моєї пенсії та чверть заробітку, що ж тут вдієш...


Мені пригадуються вони тепер якось разом,- Арнольд Беклін, франк Штук, Берн Джонс і Росетті, та, ясна річ він — Обрі Бердслей.

Якісь малюнки Бердслея висіли над письмовим столом батька та я здавна до них придивлявся, примірювався. А не придивлятись було не можна. Те, чого потім довго та марно дошукувалися сила людей, від Фелікса Валлотона та по Франса Мазерееля, сполучення чорно лінії на білому з чорною ж плямою, — Бердслей досягав граючись. Згодом Олаф Ґульбрансон та Теодор Гайне лише експлуатували — як уміли вічні відкриття цього недовговічного генія.

Я став малювати рано, міг малювати різними стилями, дрібностково- натуралістично або й напівабстрактно, але пошуки стилю й техніки зайняли у мене порядний час. Може це тому, що було ще купа інших інтересів, не знаю. Багацько технік перепробував я тоді, та бачу тепер, як всі вони витиснювалися самою простою — тушем та пером, якими й став майже виключно працювати до 1940, майже покинувши пастель, яку люблю й досі.

Стилізація Бердслея завжди здавалася мені дещо сецессійною, але в усьому іншому... Крім плями та лінії Бердслей бездоганно володів і композицією, якій я тоді теж приділяв чимало часу. Багато читав та був дещо розчарований, що теоретики справи, Ганс фон Мареес та Джіно Северіні — не надто далеко пішли з цим, та був підбадьорений тим, що сам досягав цьому певних успіхів.

Відчутний поштовх, та ще й в потрібному напрямі, і отримав я тоді вІД КНИЖок Дж. Гембіджа та М. Ґіка.

Ще двоє художників теж зайняли в моєму житті певне місце, хоча обом було далеко до Обрі Бердслея, так — дрібнотки... Бо життя — то двозначна справа. Як мають бути в ньому приклади, люди, від яких можна навчитися чомусь розумному, доброму й вічному, так мають буть й антиприкдади. Не роби так,(як вони!)! Так от, це саме такі антиприклади й були.

Одним із них був забутий нині Жан Еффель, котрого я знав уже на початку тридцятих за журналом «3а рубежем», де останню сторінку займала іноземна карикатура. Раніше подібні розділи траплялися в інших журналах, але «тепер полишився один «За рубежом». Для нас з батьком він став останньою віддушиною, останнім клаптиком синього неба серед сталінських хмар партії — ВКП «а в скобках ма-а-ленькое «б»«...

От там воно все й було, і шедеври Джона Лоу, і божевільні гомініди Соглов, були й малюнки Жана Еффеля з «Канар’Аншене». Якось ми довідалися, що їх автор, незважаючи на свою популярність, вельми юний — мало не хлопчак. Та — віддавали йому належне, бо для хлопчака то було вельми непогано.


Потім, природно, все це забулось, пройшло десь два десятка років та я не пригадував про Жана Еффеля, поки він, ставши за цей час комуністом, а значить і борцем за мир (та бажано — весь), а значать і «друґом Совєтского Союза» — не почав набирати у нас певну популярність, не як художник, ні, це справа так би мовити побічна, а саме у цих своїх сумнівних політичних якостях («малєнькая польза», як у них кажуть).

Свій дитинчий стиль малюнка він зумів зберігти по сиві волосся, що вже дещо розчаровувало: Сумніви чи пошуки були йому — як комуністу абсолютно чужими — адже він знав істину в останнії інстанції, особливо пригнічувала поносна плодючисть отих його серій.

Художник має переслідувати непохожість, що одвічно вислизає, а тут був чистий конвейєр.

Був, помимо нього, ще один захоплений адоратор Совєцького Союзу дан Гьерлуф Бідструп. Цього теж — нічого не брало. Йому, як Еффелю, було абсолютно байдуже — який Союз: лєнінський, сталінський, ежовський або хрущовський... Мільйони жертов? — дурниці. В реальному житті завжди можливі помилки, недоліки, але ж згодьтеся — ідея чудова: щоб ні у кого нічого не було (ну, крім пузатих). «Всє подєліть!» Все — спільне. Поготів, у самого й рахунок у банку, і все є, а голо не — нічого спільного, будь із ким. Крім прєкрасной ідєі», ясна річ. Ну, і боротьби за «мір». Так би мовити російський холоп у данському перекладі (ну, і виданні, зрозуміло).

Втім, за Сталіна — схоже, обом цим суб’єктам не надто потурали, обидва розкрутилися вже десь в роки Хрущова. Особливо Бідструп — альбом за альбомом.

Він теж, з молодих років відробив звичний автоматизм, та валявне замислюючись, свої політичні серії. Пошуки? — що ви! — такий собі комп’ютер із заданою совєцькою програмою. Дратувала й ця бездушність, але й не лише.

Цей був, понад усе, ще суто міщанським художник, і це саме він найбільше укріпив мене в переконанні, що комунізм — це диктатура оскаженілого міщанства — міських люмпенів, а його культура, як плине звідси — є культурою глибоко міщанською. Все, що він не робив було саме таким — поверховим, плоским, кічовим, та, як потрібно «отмєтіть положітєльноє» — конфентно-солодким. Загалом — порядне сміття, що ж тут іще сказати.

Потім ця повінь бідструпства якось припинилася сама собою, чому не маю поняття. Десь уже в семидесятих, я геть забув про так улюбленого совєцьким народом данського художника Гьерлуфа Бідструпа.


Пригадав я про нього тільки в лютому 1990, прочитавши взрушуючу замітку, з якої довідався, що... Втім, вона є така, що її варто навести. Та, де там — не можна не навести:

Невже Бідструп забути!?


Так, він помер, цей чудовий художник, що присвятив своє життя боротьбі за мир (та бажано — весь, О.Б.). Він помер на Різдво 1988 в Данії. В тій самій Данії, що відріклася від одного з самих великих своїх художників тільки тому, що він був комуністом. Це — коментар «Правди» від 25.02.1990. Далі йде текст, перекладений з данської.

Багато років ми обговорювали, як зробити фільм про цю чудову людину. Але не знаходили підтримки з боку урядових організацій. Кінец кінцем ми все ж отримали невелику суму грошей від данського телебачення. Всі учасники фільму згодилися працювати безплатно. Ми розраховували також на певну допомогу совєцьких організацій, однак, зі совєцькими офіційними особами договоритись було не легко. Йшлося про оплату поїздки до СССР, де Бідструл не одного разу бував та багато працював. Бідструп любив російський нарід, та мабуть тому й був надзвичайно терпимий до тих принижень, які йому довелося перетерпіти.

В Совєцькому Союзі наша попередня домовленість (все ж досягнута через совєцьке посольство) була зламана. Ми навіть готові були повернутися додому без успіху, але перед тим вирішили отримати офіційні роз’яснення керівників «Совинфильма», з якими домовилися про оплату наших видатків. Кінець кінцем Бідструп сам оплатив усі наші витрати зі засобів, отриманих за видання його книг у Совєцькому Союзі.

Які сила заважали нам у Совєцькому Союзі знімати наш фільм?

Хто не хоче, щоб совєцькі люди, яких Бідструп так любив і яким заповідав усі своі малюнки, побачили би цей фільм, знятий попри всі перепони. Може це «Совинфильм», що надіслав нам телеграму за підписом А. Андріянова: «Дякуємо за ваші зусилля, але не маємо інтересу?? Але, «Совинфильм» — це ще не всі совєцькі люди. Ми знаємо що в Совєцькім Союзі не забули Бідструпа. Ми знаємо про це від своїх совєцьких друзів і знайомих, і ми дуже сподіваємося, що совєцькі глядачі побачать фільм про Бідструпа.

Е лі нор ПЕДЕРСЕН Голова товариства дружби «Данія — СССР»в Копенгагені

Іо МАРКВАРДТ Директор фільму


До замітки доданий малюнок, правдоподібно — один із останніх. Над верхівкою земної кулі («стороннікі міра», як ви знаєте — мислять у масштабі планети) літають сучачи ніжками, просто так — у просторі, двоє лучезарних совєцьких космонавтів. На шоломах — улюблена аббревіатура — СССР аби не взяли за американських. Лучезарні — ну, це зрозуміло, бо совєцькі, а де ж іще «радостнєє» жіть»? Один, зліва, тримає» молот, другий — серп, а разом: «...вот і вєсь совєтскій ґєрб...» Фольклора вони не знають, поготів свого ж, совєцького. На тлі сонця, що освітлює цю верхівку земної кулі, на полюсі, якась поникла фігурка у воєнному шоломі та тануча на сонці закарлючка з літерою «А». Та сама, напевно, атомова бомба: враг людства як вона у руках ворожого класу, або друг, як воно навпаки.

Фольклор для ясності теж навожу. Існує від початку, від 1917, але можуть бути й у нас такі квітиночки, що й досі не чулі. Карбовані рядки, що стукають до безсмертя: «Слева молот, справа серп, / вот и весь советский герб. / Хочешь жни, а хочешь куй, / все равно получишь!..» Як у воду гледіди автори, хіба ні? — а тоді ж все тільки ще починалося. Так і по сей день, уже й того СССР десять років як немає, а ми більше від зазначеного — й досі не отримуємо. Геніальне провидіння! — де там отому, їхньому «лєнінскому»...

Бідні дани! Вони й поняття не мають про любов совєцьку. Совєцьким не потрібний мертвий лев, їм важніше живий собака, — що їм тепер наш покійний друг, совєцький данський художник Гьерлуф Бідструп!.. Яка з нього « п о л ь з а «?


Моє мистецтво

По війні, вже вдома я почав знову малювати. Малював я дещо й у роки мандрів, але вкрай рідко — не було де та чим, хоч і бував інколи вільний час. Тепер, нарешті, це можна було продовжувати серйозно. По-справжньому.

3 художниками за фахом (які отримали художню освіту, маю на ува-зі) мені майже не доводилося зустрічатись. Щось на зразок першого та повністю невдалого контакту я пережив десь відразу по війні, коли був уже в аспірантурі та мені чимало часу доводилося проводити у Москві. Адже, в Москві жив тепер не лише мій керівник Б.Н. Фінкельштейн, але там була й необхідна наукова література. Якої на батьківщині полишилося обмаль. Втім, понищили її, в основному, — не німецькі окупанти.

Ця зустріч не була моєю ініціативою, чому — з’ясується нижче. Я зробив на той час низку доволі пристойних ілюстрацій до першого тому «Фавста» В. Гьоте (другий, самі розумієте — ні до чого), про них випадково довідалася одна випадкова ж московська знайома, я не пам’ятаю ні її прізвища,ні навіть імені. Вона снобізувалася на мистецтві, як це роблять численні молоді москвички, вона захопилася моїм малюванням та поклопоталася надати мені авдієнцію у відомого художника Євґєнія Лансере, якого знала звідкілясь, людини тоді доволі відомої. В минулому він належав до відомого «Мира Искусств» та не повинен був визнавати плоского реалізму «пєрєдвіжніков», наслідуваного «соціалізмом», надаючи переваги незмірно більш важливому елементові — виразності малюнку. В цьому я досяг чималого, в цьому він підходив мені, та я погодився.

Він іще працював у 1942 та був навіть відмічений державною (Сталінською, звісно) премією за серію з 5 гуашів під назвою «Победи русского оружия». Я цієї серії ніколи не бачив. Не вважаю, що могло бути щось путяще. Де він там назбирав їх, оті «5 побєд», це його особистий секрет. Бо — всі знають — доля їх перемогами не балувала.

Пам’ятаю височенні двері на поверсі якогось величезного старого будинку: як у нас на Досвідній станції стелі були десь на висоті 4 метрів, то у великому місті — ви ж розумієте... Пам’ятаю помешкання величезних розмірів, зайняте своїми пожильцями напевно ще задовго перед революцією, великі кімнати з аж як громіздкими меблями, напівтемні навіть удень — такий обсяг важко освітлити, треба мати відповідних розмірів вікна, сучасні помешкання є набагато свіліші завдяки меншій кубатурі. Пам’ятаю господаря, худого, у шлафроці та порядно засмальцованій чорній ермолці, з якимось прозорим обличчам людину що роками не бачила сонця.


Він уважно без окулярів розглядав рисунки, перебирав їх світлими восковими руками, перебирав, потім повертався знову і знову розглядав. Часом змінював відстань.

Не знаю, чи сподобалось йому бодай щось про це він не сказав нічого, що можна було би в певний спосіб тлумачити, але дав мені на прощання дещо дивну пораду, яка мене насторожила: порадив побільше малювати з натури. Могло статися й так, що він просто не зрозумів нічого, прийняв свідому деформацію постатей з метою досягнення їх найбільшої виразистості — за вульгарне незнання пропорцій; простіше кажучи — за неуміння рисувати, хоча мені и важко повірити в подібну банальну версію — але ж він сам у молоді роки був далеко не тривіалним художником.

Він тоді створював враження дуже старої людини, хоча йому було тільки сімдесять років та через рік — у 1946 він помер.

Малювати з натури я умів набагато раніше, з цього починають, цим були наповнені мої дитячі роки, та я міг намалювати будь-що з фотографічною точністю, якщо є потреба, та з усіма деталями. Пізніше я бавився тим, що міг за кілька хвилин зробити схожий портрет людини переді мною, це була добра художня практика та я навіть підробляв цим іноді перед війною по вечірніх паркових ресторанах, коли вже не було батька, та все частіше були потрібні гроші, яких не вистачало.

То був, щоправда, заробіток раптовий, коли потрібні якісь гроші негайно. Були заробітки й більш регулярні, в основном те само, тільки набагато простіше: технічне креслення. Ним постачав мене знайомий батька, інженер Микола Ґутгерц, який проектував перший у країні завод по виробу гідролізного спирту зі стовбурів та кочерижок кукурудзи. Там за кілька вечорів можна було заробити рублів 15О-2ОО, та це був більш-менш регулярний приробіток.

Кращою, тому що творчою працею — було креслярське оформлення дипломних проектів за гроші тим, хто цьому сам за п’ять років так і не навчився, але у кого зате були багаті батьки. Але то вже була високо кваліфікована праця — чистове оформлення листів проекту в туші та акварелі, а значить — і добрий разовий заробіток. Дивуюсь, як це я сам не став архітектором, можливо, в іншій країні... Втім, за це я брався лише в крайньому разі, великої охоти допомагати різній нездарі долати дипломний бар’єр у мене не було. Це було ще й якось неморально: все одно, що здавати іспит за когось. Хоч я вже тоді добре розумів, що в совєцькій державі, як посада людини й залежить від її здібностей, то якраз навпаки.

Приносило доход й прикрашення вітрин двічи на рік, у травні й жовтні: оформлення та ілюмінація, праця художньо-технічна, так би


мовити. Пропрацювавши удвох пару днів над чимось таким — можна було заробити й по сотні на брата (нагадую, що кілограм м’яса вартував тоді 9-11 рб., а зарплата інженера складна 900-1200 рб/міс.)

Тоді — перед війною, такі випадкові заробітки були дуже поширені, та це було чудово з соціального пункту бачення, їх потім — по війні в порядку загального зажиму гайок та економії кожної копійки на майбутню війну — звели до нуля, повністю викорініли (ну, крім отих »разгрузочно-погрузочних, для студентів). А це мало фтальні соціальні наслідки, сприяло нечуваному зростові неробства та утриманства серед молоді, а як так — то й нечуваному зростанню злочинності. Нагадаємо, що організована злочинність, яка захопила владу по 1991 — сформувалася в основному в епоху Брєжнєва.