Geum.ru

Олександр Боргардт

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   57

Російський математик Н. Лузїн пнувся уславити себе стислістю в обґрунтуванні математичного аналізу, але... Порядно відстав від сучасності. Ну, розумієте, — отой їх одвічно відсталий схід від Перемишлю. Бо на той час уже відгомоніли спори логістів та інтуіціоністів, породжені у двадцяті роки дисертацією Люйтдена Вроувера, вже був відомий Курт Ґьодель, і розумні люди були згодні в тому, що довести або заперечити математику — приблизно так само складно, як довести або заперечити існування Бога, але все це було десь тут, поруч, і не тут, разом. Великих російських математиків робила не математика, а Росія, та вже учень та спадкоємець Н. Лузіна на математичному троні — комуніст А. Колмог’оров, не менш великий, обґрунтуватель теорії ймовірностей, відкидав будь-який розв’язок диференціного рівняння, що йому чогось не подобався. У мене вся ця рооійська еквілібрістика на рівному місці — надовго полишила недовіру до будь-яких обґрунтувань, та потрібно було чимало років, аби все повернулося на своі місця.

Тоді я був іще молодим і безтурбожливим, та не вмів так легко розпізнавати в поокремому випадку віслючі вуха загального закону. Не знав, що й у цьому є вона — Росія де «что ні враль, то Мєсеія». Не задумувався над тим, що в ній усі галузі людської діяльності повняться своїми «культамі лічності» — каліфами на час, але незмінне рівними в тому, що жодний не є достойним часу, поготів — вічності.


їх творили разом два боки російської душі давно злиті до одної: потреба в откровенні месіянства та холопська, зовсім уже несамовита потреба в «барінє» над собой», кумирі. Але, я тоді цього ще не розумів так чітко і ясно.

Теж там я стикнувся зі «зайвими» дисціплінами: політекономією, історією партії та діалектичним та історичним матеріалізмом. Хутко зрозумівши, що це не лише не науки, але навіть навпаки — антинауки, як екзотеричний позітрон по відношенню до електрона. І дійсно, не пройшло десятка років, як процес аннігіляції — розпочався «науковими дискусіями 1947-1953 рр.

Зрозумів я, щоправда, й те, що не сдавши їх — не побачити й диплома. Поготів, що подужати подібну убогу примітивність ідей — не становило жодної проблеми: марксизмом в стані оволодіти й останній дебіл. Поготів, нам у ДМІ викладав його такий собі Путанєнко.

Що все це інтелектуальне лайно — є найбільшою глупотою не лише нещасного XX ст., але можливо й усієї людської історії, ну,на цьому я розумівся вже тоді... Втім, чи ж дійсно — лайно? Адже, на лайні може щось і прорости, як той будяк на коровлячому леп’яхові. Або може й щось добре; ні — не лайно, радше сміття, останнє, безплідне та нездатне вже ні на віщо.

Активне неприйняття чомусь викликало у мене засилля різних хемій, що на мій погляд мали мало відношення до металургії: хемія неорганічна (припустимо), хемія органічна (а це ж навіщо?), хемія аналітична (ну і ну! ) , хемія фізична і т. д., і т. п.

Не можу пожалитись на погані відносини з хемієіо, як такою. На досвідній станції існував серед інщих і хемік В. Бутов, що любив демонструвати ефектні хемічні досліди, супровождуючи їх доволі

популярними поясненнями. Мав стійку четвірку з хеміЇ у нашої чудової Віри Олексійовни Ніколаєвої і я. Вона були чи не кращою вчителькою з тих, що я знав.

Коли я зацікавився хемічними джерелами електричного струму, то знайомився сам із тими реакціями, від яких працює елемент. Пізніше в Києві добре вивчив роботу свинцевого автомобільного акумулятора. Тоді ж зацікавився можливістю виготовлення сльозоточивих газів, бромацетона та хлорацетона, які були безпечні тим, що були рідинами, хоч і досить летючими. Тоді я проштудіював батьківський підручник з органічної хемії О. Тредвела, та чудово зрозумів, що саме потрібно робити.

Але тут — були зовсім і ніш справи.


Переконаний і досі, що процес приєднання електрона до атома є процес фізичний, ясний та простий. Але, як це розглядати на кшталт дару зверху, копаючись у чистії феноменології — далеко не піти.


Проникли вони й до Металургійного інституту, хоча в основі металургійного виробництва (інститут займався тільки чорною металургією ) лежить одна-є’дина хемічна реакція — відновлення заліза з його окисла. От все це й створювало той самий неприємний нюанс — атмосферу всезагальної хемізації. Не кажучи вже про те, що з чоловіком завжди якось легше прийти до ладу.

Єдиною світлою плямою на цьому сумному тлі була фізична хемія, де все було настільки зрозумілим, що я навіть зауважив якось, що ні до чого давати три поокремих виводи формули E=kTm (чогось там) в трьох окремих розділах підручника, якщо всі вони зіходять до розподілу Больтцмана. Це міркування, яким я за молодістю поділявся приватне з викладачем, що провадив курс, дивно, навіть підвищило якось мої фонди.

Подобалась мені, без застережень, теоретична механіка, яку читав тоді дуже приємний А. Ленченко, хоча я й вважав, що вона переобтяжена статикою, де викладалася навіть така екзотика, як метод графів Максвелла-Кремони, який мені дуже сподобався. Дещо менше зацікавив опір матеріалів, який відповідно гірше викладав Ю. Павленко.

Але, коли я більше-менше благополучно подолав два курси та викрив, що на третьому будуть іще якісь хемії, — я капітулював: така освіта мені остаточно насточортіла.

Марксизм був для мене загальною платою за вищу освіту, неуникненною, та з цим я вимушений був примиритись. Але — платити ще одну за теж саме, та вже не обов’язкову? — ні, вибачайте, то було вже не в моєму дусі. Настала пора, як люблять казати в наше просвічене та інтелігентне XX ст.: «рвать коґтіи.

Підштовхнув мене й шкільний приятель Іван Прохоренко, який без втрат повернувся зі щойно розгромленого МІФЛІ — закритого 1938 Московського іституту філософії та літератури. Ті, хто його колись складали — були поділені долею на три нерівні категорії: гірших, що просто потрапили до м’ясорубки Великого Полювання, середніх, що втратили лише пристанок, а не життя, та кращих із кращих, особливо плідних донощиків, високо за це вознесених. Серед останніх був і недоучка Борїс Мітін, що хутко злетів до повного академіка. У нього згодом працював референтом іншій мій приятель — соціолог Г. Ашін.

Мене не одного разу силкувались запевнити, що люди, які пережили фантастичний злет в період 1937-1939 — могли бути й чесними людь ми, але я в це не вірю, й не повірю ніколи, всі були донощики, які розчищували шлях не комусь, а тільки собі. Неуспіх усієї діяльності Н.С. Хрущова по «ліквідації послєдствїй культа лічності» — є не випадковим. Він обумовлений й тим, що по ньому прийшли до влади Н. Косигін і Л. Брєжнєв. Перший за ці роки стрибнув від начальника цеха на Трьохгорці — до міністра легкої промисловості та члена ЦК.


Другий був нікому не відомим цеховим парторгом на ДМЗ в Донецьку, а в Ї938 був уже першим секретарем обкому. Жоден з них не був налаштований ворошити минуле, як їх так вознесло. Але, поки що стояло питання — куди податись?

Загалом, приходилося переходити до університету, на фізико-математичний факультет — технічної освіти з мене було досить. Це не становило проблем, як втратити рік, чим я не надто переймався — все життя було попереду. Насправді й цей рік зіграв свою зрадницьку роль, розтягнувши отримання закінченої вищої освіти мало не на десяток років. Але я тоді — не міг і підозрювати про це. З втратою року я мусив скласти іспити з двох предметів — великий курс вищої алгебри та сферичну тригонометрію разом із астрономією. Без втрати прийшлося би пройти ще кілька іспитів, що я теж потягнув би, але не вважав це тоді за аж так необхідне.

Так я став восени 1938 студентом третього курсу фізико-математичного факультету університету в Дніпропетровську. Він не був на той час ні великим, ні престижним, але коли я побував згодом у великих і престижних — я добре зрозумів, що це є без значення. Бо людина навчається, насамперед, — від самої себе.


Мої друзі Корнєвічі

У Металургійному інституті мені довелося близько зійтися з моїм співкурсником Леонідом Корнєвічем, який незмінне створював добре враження незвичайною для свого віку, часу та місця перебування, серйозністю та позитивністю. Що його привертало до мене — не знаю. Можливо — щось подібне.

Він жив у власному домі батька на Чечелівці, акуратній та притульній оселі на верхів’ї над заводами, що добре продувалася степови вітром, та був другим сином робітника з Петрівки (булий Брянскій) майстра Івана Корнєвіча, білоруса з селян, що приїхав на заробітки ще перед революцією, та так і заснувався тут. Старший син був на той час військовим льотчиком та зрідка навідував батьків. У їх домі, незважаючи на відстань, мені доводилося бувати не одного разу. На той час я вже читав у оригіналі привезені батьком невідомо звідки чудові повісті Мїхася Чарота, убитого Москвою разом із іншими білоруськими інтелігентами, та міг підтримувати застільну бесіду білоруською, що тішило старого, відвиклого від рідної мови. Міг перекинутися парою речень на мові її дитинства із хазяйкою, що походила з німецького дому.

Дім був гостинний, там полюбляли затишок, легкий комфорт, добру їжу та випивку на міру. Вина не пили, пили горілку, але не теплу по-російськи, а холодну, в запотілій від холоду карафці. Холодильників тоді, між іншим, не було, але люди обходилися, оті — без багатоповерхівок. В кожному жилому будинку був підвал, а там куплений взимку у відповідних промисловиків дніпровий льод. Присипаний соломою він не танув, доживаючи й до наступної зими та створюючи у підвалі білянульову температуру, за якої продукти могли зберігатися скільки потрібно. Не було тоді холодильників і телевізорів, але багацько було доброго, навіки втраченого потім, у часи утриманства й паразитизму, в часи багатоповерхових бетонних нетрів.

Незрідка до цього дому — на вогник, заглядали сусіди або колега господаря.

Там я знову набув можливість узнати з перших рук, а я й досі люблю дізнаватися з перших рук, — що думають про революцію та час ті, хто як не робив оту революцію сам, то принаймні був там, для кого ця революція з її плодами — була декларативно призначена.

Можливо, тоді ще панували за інерцією передреволюційні погляди, згідно яких як людина себе чимось не скомпрометувала — то їй можна довіряти. Можливо гадали, що як людина є прийнятою в домі господаря, то її можна так само довіряти не перемаючись. Не помітив я тоді аби щось зсунув у цьому й 1937, що минув. Не навісили тоді всі


разом на роти замки мовчання. Мушу відзначити, що взагалі, в ті роки московського сталінського біснування — прості люди довіряли одне одному непорівняно більше, ніж потім, скажімо — в «епоху» сталінського донощика Брєжнєва.

То був ще світ інших, несовєцьких цінностей, де цінувалося уміння ретельно й добре працювати, тримати дане слово, відкликатися на чуже горе. Презирливо ставились до нероб і пияків, але чи не з більшим — до офіційних мітинговщиків-демагогів — «прєдставітєлєй общєствєнності». Беззастережно осуджували вискочок «ударніков» та «стахановцєв», яким за всебічної допомоги зі сторони удавалося перекрити існуючі норми, що давало потім законний привід підвищити норми для всіх, кому приходилося виконувати їх уже без жодної допомоги. На таких дивились просто як на провокаторів.

На той час новітні цінності, пізнані мною в місті та в школі, вірність вождям, що топче рідство й дружбу, холопсько-донощицька відданість павліков морозових, все це було для мене вже пізнане, продумане та відкинуте без вороття, але єдине, чого я тоді не знав, так це історичної підкладки. Не знав, що новим прикидається древня трупна згнилизна, світок «ісконно-русскіх» работоргових «цінностей», спроектований тепер на все майбутнє людства, як новий та безпрецедентний зразок модальності нового марксистського суспільства. От цього, всього тільки, я тоді не знав. Повне прозріння прийде потім, пізніше, разом із вивченням історії. Та, тільки не тої, наскрізь брехливої офіційної, а тої — справжньої. Яка була насправді.

Але тут, в середовищі робітничих поселень, поки що неподільно царював старий світ.

Він був якісно іншим, цей світ, ніж світ цінностей комсомольських або поготів — партійних. Знайомий мені з дитинства світ старих селянських чеснот, простих, але непідважних, перенесений сюди, в робітничі поселення. Йому теж належало бути розвіяним вітром, без сліду розпуститися у світі багатоповерхових бетонних нетрів.

Тому й не було несподіванкою для мене, що всі ці люди, як один, були обурені колективізацією, просто як такою, не кажучи вже про якісь там «пєрєґіби». Адже вся вона — в цілому, була «пєрєґібом».

Часто мовилося і про те, друге, що теж стосувалося їх, але вже самих — про «врєдітєльство в промишлєнності». Про це я чув і раніше, були «процєсси», і наприкінці двадцятих, і на початку тридцятих, «промпартія», інженер Рамзін. Вірити? — ясна річ, що не вірив, про що й казати, але тепер люди пояснили мені й інтимні деталі механізму цього самого «врєдітєльства».


Починалося з того, що хтось керівний — із тих, що не мають ні про що зеленого поняття — там, на верхах, — «спускал заданіє». Воно спадало на думку випадково, без врахування реальних обставин (ця традиція далеко пережила СССР), адже для невігласа немає неможливого, та в жодному разі не могло бути виконане. Ентузіасти та висуванці, оті самі, що «рождєни чтоб сказку сдєлать билью» — цим не надто переймалися (бо розуму — не більше!), але хтось із уцілілих інженерів або майстрів попереджував, що це може кепсько покінчитись. Його, зрозуміло, не слухали (нема партквитка — нема монополії на всезнання!) — «нажімалі» (давай, давай — жмі! Даєшь!!) І виникала цілком закономірна й передбачувана аварія. Іноді — ще й з людськими жертвами. «Дєло» заводили й розслідували такі ж самі висуванці та ентузіасти. Причина? — ясна річ — «врєдітєльство»! Садили за нього найчастіше тих, хто подвигнутий найкращими почуттями — застерігав особливо настійно.

У таке просте пояснення я тоді відразу й беззастережно повірив. Вірю й досі, — саме так воно й мало бути.

Робітників подібних тодішнім, що зберегли почуття власної гідності, майстрів своєї справи, розумних та здравомислених, не схильних вірити будь-якій, демагогії, — я з тих пір більше не бачив.

Для мене тепер робітник, це людина, за яку я все та одвічно, починаючи зі щилини у дверях і вікнах та до знімання задирок на будь-якому фабричному виробі, — вимушений доробляти. Людина, що забиває шурупи молотком, натомість по-людськи завернути їх закруткою. Людина, що прагне якнайгірше зробити доручену їй роботу в божевільній надії, що тоді наступну їй, вже не доручать.

Не про такого робітника нового суспільства мріяли, мабуть, робітники, що допомагали робити революцію...

Я назвав би це, плановане та організоване зверху загальне розтління — загальною люмпенізацією народу. За неї довелося, щоправда, розплачуватися імпортом особистого закриторозподільного барахла з-за кордону за валюту, але я сказав би, що — плата не висока.

Підчас війни, наскільки я знаю, до евакуації подалися переважно нероби, висуванці та ентузіасти, — а переважна більшість справжніх, кадрових робітників вирішили полишитись вдома. Всі вони уміли щось робити та порівняно непогано пережили окупацію, на яку покладали такі величезні надії червоні. Поготів, до робітничих поселень жодні там німці й не заглядали.

З моїм приятелем Леонідом, уже по війні — він оженився ще перед нею та вже мав двох дітей, — стався трагікомічний випадок.


Держава по війні втім, як і перед нею не палилася налагоджувати нормальне життя для громадян, та й абсолютно не тямила цього. Наприклад, ніде не виробляла для ринку... звичайну соду. Мій друг,

використовуючи свої знання та інженерну кваліфікацію, наладнав вдома виробництво соди на продаж — якось же треба годувати родину. Оце й було криміналом — «частнік» — «спєкулянт»!! Він, бачите, порушив монополію держави. Хоча, повторюю ще раз, держава не цікавилася тоді ні сіллю, ні сірниками, ні милом, ні — поготів уже содою для громадян. У неї були, як завжди, значно важливіші справи: блокада Західного Берліна, створення атомової бомби і т. д., і т. п. Для кого? — та вже ж не для нас із вами — для народу. Ми би без усього цього чудовенько обійшлися би...

Але, чи сама виробляла, чи не виробляла, але всім іншим — все одно не дозволяла. Оце, не дозволяти — «тащіть і не пущать», — це ж було її вродженим фахом, що би там не було.

До Корнєвічів зайшов участковий, викрив «подпольноє проізводство» та потягнув його в участок — «оформлять дєло». Від німця-окупанта в таких випадках було легко чимось відкупитись, от і почалася розмова на цю тему, яка була з розумінням підхоплена. Вони хутко домовились: мій приятель позбувався свого непоганого швейцарського ручного годинника, а участковий зобов’язувався його за це відпустити на волю. Все було би добре, якби це був німець, але то був росіянин. Та, ще який! — бо він же «кровь пролівал», а цей... «в оккупації отсіживался, с нємцамі сотруднічал». Одне слово, й годинника забрав, і протокол склав. Та, й те сказати — який же росіянин дотримується попередніх домовлень?..

На щастя «дєло» вичерпалося, знову ж, — пограбунком: «дєнєжним штрафом»; та родина не «залишилась без батька»...


З сексотом у школі


Колишній аспірант Плодово-ягідного інституту в Києві — Миша Рутківський навідав нас якось, уже по смерті батька в Дніпропетровську, та розповідав, що сталося тоді — 1937 в Києві з нашими знайомими: «Знаєте — Ґроссгейм? — німецький шпійон оказався. А Попов — пам’ятаєте? — румунський і японський шпійон оказався. А Семиренко то повний ворог народу...» Миша Рутківський розумом не виблискував, та був свято переконаний, що все так насправді й було. Ми з матір’ю тільки переглядувалися.

Японських шпіонів» тоді було сила, та як бачимо, вони діставалися не лише Москви, але й Києва, у божевільній надії приєднати до своїх острівців не лише Сибір, але й Україну, зайвий раз нагадуючи всім про підступи «нєдобітих самураєв» і про вічне прутковське — «Бді!»

Тому що декого й не щастило демаскувати своєчасно.

Подальшу історію мені довелося по війні почути в Москві, та мені оповіли її абсолютно серйозно, як фактичну.

Був тоді, ще перед війною, такий письменник, не знаю, чи можна назвати його національним, можливо — й ні. Адже це питання тонке як складне, у нас так, є й «народ», але є й просто народи, є нації та національності, а є й навіть народності, розібратися з усім цим багатством правильно по-совєцьки, тобто — єдино правильно нелегко. А тому скажемо так, що то був письменник від такої собі «малой народності», чи то ґольд, чи то навіть «послєдній із удєґє». Одне слово, такий собі Джансі Кімонко.

Письменник він був не з останніх, доволі популярний, та широко цим користувався — шпигуючи де міг на користь «нєдобітих самураєв».

Він не був, однак, що є найбільш цікаве тим, за кого себе видавав, от у цьому й була вся справа, оце й створило усі труднощі. Тут ворог діяв з такою підступністю як ніде більше, — ні защо не зметикуєте! Навіть наші «славниє» орґани — й ті не відразу здогадалися.

«Сказалось», що справжнім Джансі Кімонко був іще немовлям викрадений ворогами та зник невідомо куди. А на його місце в родині був потай «внєдрєн» дуже схожий на нього в немовлятстві — полковник японської розвідки! Полковник собі підростав, пішов до школи, вивчився та почав писати оповідання та повісті, а тим часом вистежував де міг наші військові та державні таємниці. Поки не був, тут шкода, вже не сказати своєчасно, — викритий. Доблесними «органамі».


Нормальній людині щось подібне може видатися чистою маячнею, але вже той факт, що подібна версія існує (я про це не одного разу чув, а потім десь і читав), — дає вичерпну характеристику громадської думки.


Не маю жодних сумнівів, що чимало постсовєцьких людей в стані повірити цьому й зараз.

Характерно, що і серед наших місцевих ворогів дехто падали так низько, що безпосередньо допомагали майбутньому розділенню своєї безмежної батьківщини поміж кривавими румунськими боярами та не добитими японськими самураями. Що ж, вони своє отримали, були суворо, але справедливо покарані. Наш нарід — ви ж знаєте, найбільш гуманний у цілому світі, та зате — справедливий.

От тоді, після Миши Рутківського, і пригадав я про один незначний випадок з мого київського життя в достопам’ятний рік Великого Голодомору, про який зараз і розповім. Незадовго перед нашим від’їздом із Києва до Дніпропетровська, може рік перед тим, в інституті з’явився завхоз — тоді не було ні назви, ні посади технічного директора (або замісника), такий собі Н. Низьковус, що вже тоді почав перероблятися на Нізкоусова. Він перед тим щось там поробляв у Кременчузі, не знаю — що, та був перекинутим до нашого інституту. Навіщо — теж не знаю. Багато тоді «пєрєбрасивалі» всякого. То туди, то назад. В минулому, як пам’ятаю з якогось висловлювання — він мав відношення до ЧК.

Його єдиний син Юра, чи то переросток, чи то розвинений не на вік, поступив до нашого сьомого класу, та мені приходилося спілкуватися з ним, хоч і не так, щоби близько. Він був вищий від мене, а може й старший, та ставився до мене злегка зверхницьки, не надто довіряючись. У його батька була полювальницька рушниця та вони з превеликою охотою включилися до полювань, якими більш-менш регулярно розважалися співробітники інституту (мій батько в цьому участі не брав). Він став на них не останнім, бо, хто ж краще від завхоза може організувати поїздку на полювання? Регулярно їздив із ним і Жорка. У нього вже була власна малокаліберка, з якої він любив стріляти вевірки.

Що там бувало на тих полюваннях — не знаю, на них не бував, не любив убивати вевірки, хоч стріляв і добре, батько, як я вже казав, на ці полювання теж не їздив. Отже, важко сказати, що там було, а чого не було.

Я не практикую записних книжок і досі, нема в них якось потреби, бо шестизначний номер телефона й досі запам’ятовую відразу. Не мав записнички, ясна річ, і в школі. У мого нового знайомого Жори — вона була, і це теж порізнювало його від мене у вигідний дорослий бік; товста, у чорній шкірі, якую він часто використовував, але так, щоб інші не могли підглянути. ЇЇ власника я вже добре знав, його кругозір не порівняти було до мого, та й інтереси — не найліпші. Ця книжка відразу заінтригувала мене. А, що би ж там у ній могло бути?